31 жовтня 2022 року
м. Київ
справа №990/92/22
адміністративне провадження № П/990/92/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Юрченко В.П.,
суддів: Олендера І.Я., Гончарової І.А., Бившевої Л.І., Ханової Р.Ф.,
за участю:
позивача- ОСОБА_1
представника позивача Тарасова А.Г.
представника відповідача Лаптієва А.М.
секретаря судового засідання - Титенко М.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання протиправною та скасування постанови Верховної Ради України від 31 травня 2022 року №2294-ІХ «Про висловлення недовіри Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини ОСОБА_1», зобов'язання поновити на посаді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
ОСОБА_1 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з адміністративним позовом до Верховної Ради України, в якому просить:
визнати протиправною та скасувати постанову Верховної Ради України від 31 травня 2022 року №2294-ІХ «Про висловлення недовіри Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини ОСОБА_1»;
зобов'язати Верховну Раду України поновити ОСОБА_1 на посаді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу (за період з 1 червня 2022 року (наступний день після звільнення) по день прийняття судом рішення про поновлення ОСОБА_1 на посаді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини), із зазначенням конкретної суми стягнення та розрахунку такої суми;
звернути до негайного виконання рішення суду;
звернутися до Верховного Суду для вирішення питання про внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності положень частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 травня 2015 року №389-VІІІ у редакції Закону України від 12 травня 2022 року №2259-ІХ.
Ухвалою Верховного Суду від 13 червня 2022 відкрито провадження в адміністративній справі №990/92/22 за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання протиправною та скасування постанови Верховної Ради України від 31 травня 2022 року №2294-ІХ «Про висловлення недовіри Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини ОСОБА_1 », зобов'язання поновити на посаді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що відповідачем не дотримано пункт 17 частини першої статті 85 Конституції України, оскільки оскаржувану постанову Верховної Ради України прийнято згідно з частиною четвертою статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», яка передбачає, що у період дії воєнного стану Верховна Рада України може прийняти рішення про звільнення посадової особи з посади, призначення на яку та звільнення з якої віднесено до повноважень Верховної Ради України, крім підстав, передбачених спеціальними законами, також у разі висловлення недовіри такій посадовій особі (за винятком посадових осіб, призначення на посади та звільнення з посад яких здійснюється Верховною Радою України за поданням Президента України або Кабінету Міністрів України).
Позивач зазначає, що приймаючи оскаржувану у цій справі постанову, Верховна Рада України вийшла за межі визначених Конституцією України повноважень, якою не закріплено за Верховною Радою України повноважень на висловлення недовіри Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини. Конституція України не містить конституційно-правового інституту висловлення недовіри Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини.
Позивач також вказує, що всупереч Конституції України, Верховна Рада України оскаржуваною постановою висловила недовіру Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини ОСОБА_1 , що, згідно з текстом цієї постанови, має наслідком звільнення її з посади. Водночас, Верховна Рада України в цій постанові не приймала рішення про звільнення позивача з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Народні депутати на пленарному засіданні Верховної Ради України від 31 травня 2022 року голосували не за звільнення позивача з посади відповідно до пункту 17 частини першої статті 85 Конституції України, а за пропозицію про висловлення позивачу недовіри, що не відповідає Конституції України та Регламенту Верховної Ради України.
Позивач вважає, що частина четверта статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» не відповідає частині другій статті 8 Конституції України, згідно з якою закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, та пункту 17 статті 85 Конституції України, відповідно до якого до повноважень Верховної Ради України належить призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і повноважень на висловлення недовіри Уповноваженому не передбачено.
Позивач зазначає, що конституційні засади визначення повноважень Голови Верховної Ради України (їх виключний перелік міститься безпосередньо в статті 88 Конституції України, а порядок здійснення встановлюється Законом України «Про Регламент Верховної Ради України») не передбачають можливості ініціювання Головою Верховної Ради України питання про висловлення недовіри та звільнення у зв'язку із цим будь-якої посадової особи з числа тих, які призначаються на посади парламентом.
Крім того, позивач вказує про наявність правової невизначеності у разі можливості висловлення недовіри посадовим особам, призначення на посади та звільнення з посад яких віднесено до повноважень Верховної Ради України, що має наслідком звільнення їх із займаних посад і не лише не виключає ризиків свавільного втручання з боку парламенту у сферу прав та повноважень таких посадових осіб, їхню діяльність, але й, навпаки створює передумови для збільшення тиску зацікавлених осіб, не захищає вказаних посадових осіб від необґрунтованого, упередженого та безпідставного достроково припинення їхніх повноважень, чим нівелює передбачену частиною шостою статті 43 Конституції України гарантію захисту громадян від незаконного звільнення.
Також, позивач вважає, що порушено принцип правової визначеності, а саме, позбавлено суб'єкта правозастосування впевненості у своєму правовому становищі та свідчить, що положення частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», згідно з якими питання про висловлення недовіри розглядається без урахування процедур, передбачених спеціальними законами, що визначають правовий статус відповідних посадових осіб суперечить Конституції України. Зокрема, частиною другою статті 9 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» закріплено виключний перелік підстав для прийняття Верховною Радою України рішення про звільнення з посади Уповноваженого до закінчення строку, на який його було обрано, а частиною третьої цієї ж статті передбачено, що висновок щодо наявності підстави для звільнення з посади Уповноваженого повинна дати тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України.
Вважаючи протиправною оскаржувану постанову Верховної Ради України та такою, що суперечить Конституції України, позивач наполягає на її скасуванні та поновленні на посаді відповідно до вимог частин першої та другої статті 235 Кодексу законів про працю України, згідно з якими, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку на час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Представником відповідача надано відзив на позовну заяву та клопотання про закриття провадження у справі з тих підстав, що дана справа підлягає розгляду Конституційним Судом України, а не в порядку адміністративного судочинства.
У відзиві на позовну заяву представник відповідача заперечує проти задоволення позовних вимог та зазначає, що Верховна Рада України діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, що відповідає положенню частини другої статті 19 Конституції України.
Відповідач зазначає, що правові підстави позову ґрунтуються на конституційних положеннях, водночас юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що віднесені до Конституційного Суду України відповідно до пункту першого частини другої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Перевірка ж правових актів Верховної Ради України (як закону, так і відповідної Постанови), прийнятих у межах її повноважень, на відповідність Конституції України (конституційність) належить до повноважень Конституційного Суду України (абзац другий пункту першого частини першої статті 150 Конституції України). Питання про фактичне визнання постанови Верховної Ради України такою, що не відповідає Конституції України, виходячи з правових підстав позову, може бути предметом виключно конституційного контролю.
Крім того, відповідач зазначає, що враховуючи правовий статус Уповноваженого визначається не тільки Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», але й іншими законами України, підстави для звільнення цієї посадової особи також можуть бути спеціальними, однією з яких є висловлення недовіри Уповноваженому, що передбачено абзацом першим частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану». Загальні підстави, визначені Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» уможливлюють звільнення з посади Уповноваженого як у мирний період так і під час введення воєнного або надзвичайного стану в Україні, в той же час спеціальна підстава для звільнення Уповноваженого - висловлення недовіри - передбачена спеціальним Законом України «Про правовий режим воєнного стану» та забезпечує таку можливість лише у період введення в Україні особливого правового режиму - воєнного стану.
Відповідач вказує, що Верховна Рада України не є належним відповідачем щодо вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки позивач не є народним депутатом України та не перебувала у трудових відносинах з парламентом, а працювала в Секретаріаті на посаді Уповноваженого.
В обґрунтування клопотання про закриття провадження у справі відповідач також зазначає, що спір між суб'єктами владних повноважень допускається лише в одному випадку - з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, однак у даній справі між позивачем та відповідачем такий спір відсутній, а тому даний позов не підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.
В клопотанні зазначено, що незгода позивача із оскаржуваною постановою Верховної Ради України виникла у зв'язку із застосуванням відповідачем положення частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», які, на думку позивача, не відповідають приписам статей 8, 22, 43, 85, 92 Конституції України. Предметом цього адміністративного позову по суті є вимога про визнання неконституційними частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та прийнятої на підставі цієї норми постанови Верховної Ради України від 31 травня 2022 року №2294-ІХ.
Вважає, що перевірка процедури розгляду та прийняття оскаржуваної постанови на відповідність Конституції України (конституційність) належить до повноважень органу конституційної юрисдикції та не здійснюється у порядку адміністративного судочинства.
Також, відповідач зазначає, що в аспекті поданого адміністративного позову варто враховувати, що Конституційний Суд України у своїх рішеннях (зокрема, від 7 квітня 2004 року №9-рп/2004, від 10 червня 2010 року №16-рп/2010, від 13 червня 2019 року №5-р/2019 неодноразово вказував, що повноваження Верховної Ради України визначаються виключно Основним Законом України (абзац восьмий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Висновку Конституційного Суду України від 20 листопада 2019 року №6-в/2019). Виходячи з приписів Конституції України, зокрема її статей 6, 8, 85, будь-яка зміна повноважень Верховної Ради України (їх розширення, звуження, уточнення) має відбуватися у спосіб, який забезпечував би визначеність меж та змісту таких повноважень (речення друге абзацу десятого підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Висновку Конституційного Суду України від 20 листопада 2019 року №6-в/2019).
Відповідач зауважує, що невідповідність Конституції України актів, а також, порушення конституційно визначених меж повноважень при їх прийнятті, може бути підставою для ухвалення Конституційним Судом України рішення щодо їхньої неконституційності, та свідчить про виняткову юрисдикцію Конституційного Суду України щодо таких справ і неможливість їхнього розгляду у порядку адміністративного судочинства.
Колегія суддів, заслухавши доводи позивача та відповідача, дослідивши матеріали справи, дійшла висновку про наявність підстав для задоволення клопотання відповідача про закриття провадження у справі, оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Судом установлено, що Верховною Радою України 31 травня 2022 року на пленарному засіданні прийнято постанову №2294-ІХ «Про висловлення недовіри Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини ОСОБА_1», якою відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено висловити недовіру Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини ОСОБА_1 , що має наслідком звільнення її з посади.
Статтею 6 Конституції України закріплено, що Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина 2 статті 19 Конституції України).
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України (стаття 75 Конституції України).
Згідно з пунктом 17 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить, призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні.
Законом України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" встановлено порядок призначення на посаду, звільнення з посади та припинення повноважень Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (розділ 2).
Іншим Законом України "Про правовий режим воєнного стану" встановлено право Верховної Ради України прийняти рішення про висловлення недовіри посадовій особі, як додаткової підстави для звільнення (частина 4 статті 12).
За приписами частини першої статті 147 Конституції України Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до цієї Конституції.
Пунктом першим частини першої статті 150 Конституції України визначено, що до повноважень Конституційного Суду України належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України.
Таким чином, Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України правових актів Верховної Ради України незалежно від того, чи є вони нормативними актами (таким, що встановлює, змінює або скасовує норми загального характеру та що його застосовують неодноразово) чи індивідуальними актами (таким, що породжує права і обов'язки тільки в того суб'єкта або у визначеного ним певного кола суб'єктів, якому/яким цей акт адресовано).
Положення статті 266 КАС України врегульовують особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Згідно з пунктом 1 частини 2 вказаної норми правила цієї статті поширюються, зокрема, на розгляд адміністративних справ щодо законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень Президента України.
Згідно з положеннями частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Пунктом 1 частини другої статті 19 КАС України встановлено, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України.
Таким чином, положеннями КАС України врегульовано порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень саме управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Не поширюють свою дію ці положення на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів.
За змістом статті 266 КАС України оскарженню підлягають правові акти перелічених у цій статті суб'єктів як індивідуально-правового, так і нормативно-правового характеру, проте в порядку адміністративного судочинства не може бути перевірено конституційність вказаних актів, зокрема, Верховної Ради України.
До такого висновку колегія суддів дійшла з урахуванням рішення від 28.08.2020 Конституційного Суду України у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України „Про призначення А. Ситника Директором Національного антикорупційного бюро України" , яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), акт індивідуальної дії - Указ Президента України „Про призначення А. Ситника Директором Національного антикорупційного бюро України" від 16 квітня 2015 року № 218/2015 (справа № 1-9/020(197/20).
Судом зазначено, що встановлений у Конституції України перелік повноважень глави держави, зокрема й щодо призначення посадових осіб органів, визначених Конституцією України, є вичерпним. Видаючи Указ та діючи на виконання положень Закону України „Про Національне антикорупційне бюро України" від 14 жовтня 2014 року № 1698-VII , Президент України перевищив свої конституційні повноваження. В абзаці другому підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 7 квітня 2004 року № 9-рп/2004 також вказано, що повноваження Верховної Ради України, як і повноваження Президента України, визначаються Конституцією України (статті 85, 106) (п.п.2.2).
Приймаючи рішення, Суд дійшов висновку, що Указ суперечить положенням статті 106 Конституції України, яка містить перелік повноважень Президента України, зокрема й пункту 31 частини першої цієї статті, які вказують, що визначений Конституцією України перелік повноважень Президента України є вичерпним. Таким чином, видавши Указ, Президент України вийшов за межі своїх конституційних повноважень. З огляду на наведене Конституційний Суд України зазначив, що Указ суперечить нормам частини другої статті 8, пункту 31 частини першої статті 106 Конституції України, які обмежують Президента України вичерпним переліком його конституційних повноважень (п.п.2.3).
Тобто, конституційний контроль здійснення повноважень державним органом влади та межі цих повноважень підлягають перевірці Конституційним Судом України, а не адміністративним судом.
При розмежуванні підсудності адміністративних справ про оскарження правових актів, дій чи бездіяльності, зокрема, Верховної Ради України, і при вирішенні питання щодо можливості застосування спеціальних правил КАС України, передбачених для розгляду цієї категорій спорів, визначальними є характер спірних правовідносин.
ОСОБА_1 як підставу позову зазначає не індивідуальні процедурні порушення або неправильне застосування приписів законів і Конституції України, а порушення встановлених виключних конституційних повноважень законодавчого органу влади при застосуванні Конституції України та Законів України «Про правовий режим воєнного стану» та «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини».
Позивач зауважує, що Конституція України не містить конституційно-правового інституту висловлення недовіри Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини; висловлення недовіри не є конституційною підставою для звільненням з посади; стаття 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» суперечить частинам першій, другій статті 8, частині третій статті 22, пункту 17 статті 85, статтям 85,88 Конституції України, а тому є неконституційною; конституційні засади повноважень Голови Верховної ради України (їх виключний перелік визначено ст. 88 Конституції України) не передбачають можливості ініціювання Головою Верховної ради України питання про висловлення недовіри та у зв'язку з цим звільнення; порушення принципу правової визначеності і статті 22 Конституції України, відповідно до якої не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів, зокрема Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Колегія суддів вважає такими, що підлягають перевірці доводи позивача про невідповідність Конституції України приписів частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», згідно з якими питання про висловлення недовіри розглядається без урахування процедур, передбачених спеціальними законами, що визначають правовий статус відповідних посадових осіб. Зокрема, частиною другою статті 9 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» закріплено виключний перелік підстав для прийняття Верховною Радою України рішення про звільнення з посади Уповноваженого до закінчення строку, на який його було обрано, а частиною третьої цієї ж статті передбачено, що висновок щодо наявності підстави для звільнення з посади Уповноваженого повинна дати тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України.
Колегія суддів зазначає, що аналогічно як і у справі, розглянутій Конституційним Судом України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України „Про призначення А. Ситника Директором Національного антикорупційного бюро України", позивач просить надати оцінку правомірності прийнятого відповідачем рішення, зазначаючи, що застосування відповідачем ст. 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» є перевищенням повноважень, оскільки вичерпний перелік повноважень Верховної Ради України встановлений лише Конституцією України.
Доводи позовної заяви зводяться до обґрунтування неконституційності і як наслідок незаконності постанови Верховної Ради України у вирішенні питання висловлення недовіри Уповноваженому. Зазначена у позовній заяві нормативно-правова кваліфікація правових підстав позову грунтується виключно на конституційних положеннях.
З огляду на наведене колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що оскільки позивач насамперед оскаржує постанову Верховної Ради України від 31 травня 2022 року №2294-ІХ «Про висловлення недовіри Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини ОСОБА_1». з підстав її невідповідності приписам Конституції України та порушення регламентної процедури її прийняття (законодавча процедура), то перевірка оскаржуваної постанови не може бути здійснена в порядку адміністративного судочинства.
Зважаючи на підстави, які позивач зазначила в обгрунтування позовних вимог і наведене вище правове регулювання цих правовідносин, Суд вважає, що провадження у справі підлягає закриттю та позивачу необхідно роз'яснити, що вимоги, викладені у позовній заяві, не підлягають судовому розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Також необхідно роз'яснити позивачу, що розгляд спору щодо визнання протиправною та скасування постанови Верховної Ради України від 31 травня 2022 року №2294-ІХ «Про висловлення недовіри Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини ОСОБА_1» віднесений до юрисдикції Конституційного Суду України.
Позовні вимоги про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідним від основної вимоги, та важливо зауважити, що позивачем було порушено правила об'єднання позовних вимог, оскільки відповідно до частини четвертої статті 172 КАС України, не допускається об'єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства.
На даному етапі суд позбавлений можливості вирішити питання належного відповідача у справі щодо цих позовних вимог, або залучення до участі співвідповідача, що прямо заборонено приписами частини третьої ст. 48 КАС України, оскільки може потягнути зміну підсудності адміністративної справи.
Тобто, необхідно роз'яснити позивачу, що від вирішення питання конституційності постанови Верховної Ради України від 31 травня 2022 року №2294-ІХ «Про висловлення недовіри Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини ОСОБА_1» залежить вирішення у позасудовому або судовому порядку похідних вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку.
Керуючись статтями 238, 241-245, 248, 256, 266, 295 КАС України, Верховний Суд
Клопотання Верховної Ради України про закриття провадження у справі задовольнити.
Провадження у адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання протиправною та скасування постанови Верховної Ради України від 31 травня 2022 року №2294-ІХ "Про висловлення недовіри Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини ОСОБА_1", зобов'язання поновити на посаді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - закрити.
Ухвала набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги ухвала, якщо її не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду.
Ухвала може бути оскаржена до Великої Палати Верховного Суду протягом п'ятнадцяти днів з дня складення її повного тексту.
...........................
...........................
...........................
...........................
...........................
В.П. Юрченко
І.Я.Олендер
І.А. Гончарова
Л.І. Бившева
Р.Ф. Ханова ,
Судді Верховного Суду