31 жовтня 2022 року справа №200/19147/21
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді Міронової Г.М., суддів: Геращенка І.В., Казначеєва Е.Г., розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області в особі на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 09 лютого 2022 р. у справі № 200/19147/21 (головуючий І інстанції суддя Аляб'єв І.Г.) за позовом ОСОБА_1 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області про визнання бездіяльності незаконною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області, у якому просив:
- визнати протиправними дії відповідача щодо невиплати йому заборгованості з щомісячних страхових виплат за період з 01.09.2016 по 30.10.2021;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити йому заборгованість щомісячних страхових виплат за період з 01.09.2016 по 30.10.2021.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 31 травня 2022 року позов задоволено частково.
Визнано протиправними дії Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області щодо невиплати заборгованості з щомісячних страхових виплат ОСОБА_1 за період з 01.09.2016 по 30.10.2021.
Зобов'язано Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області (місцезнаходження: вул. Свободи, 5, м.Слов'янськ, Донецька область, 84122, код ЄДРПОУ 41325231) нарахувати та виплатити заборгованість щомісячних страхових виплат ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) за період з 01.09.2016 по 30.10.2021.
Вирішено питання судових витрат.
Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити у задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування апеляційної скарги вказує на те, що позиву припинено нарахування на виплату страхових внесків з 01.09.2016 на підставі рішення комісії згідно протоколу від 16.08.2016 та за його заявою від 14.09.2016, в якій останній просив зняти його з обліку у зв'язку зі зміною місця проживання.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , є внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується довідкою від 24.11.2021 № 1442-500414238 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.
20.10.2014 позивач звернувся до відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Артемівську Донецької області.
Постановою відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Артемівську Донецької області від 20.10.2014 №0503/8615/8615/9 продовжено ОСОБА_1 виплату раніше призначеної щомісячної грошової суми в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку. Виплати проводити з 01.10.2014 безстроково.
Протоколом комісії виконкому Бахмутської міської ради від 16.08.2016 № 7 вирішено припинити виплату раніше призначеної щомісячної грошової суми в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку, у зв'язку з відсутністю за місцем тимчасової реєстрації.
Постановою відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Артемівську Донецької області від 17.08.2016 № 0503/8615/8615/16 припинено виплату щомісячних страхових виплат на підставі рішення комісії згідно протоколу від 16.08.2016. Виплату припинено з 01.09.2016.
14.09.2016 позивачем начебто надано до управління заяву про зняття з обліку у зв'язку зі зміною місця мешкання.
В листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Лиманського міського управління з заявою про продовження раніше призначеної щомісячної грошової суми в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку.
За витягом з програмного забезпечення «Реєстр потерпілих» загальна сума страхових виплат, що обліковується за період з 01.09.2015 по 31.10.2021 становить 128725,62 гривень.
Листом Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області від 07.12.2021 № «Х»-24/26.01-14 управління повідомило позивача, що страхові виплати за минулий час не були нараховані у зв'язку з особистою заявою позивача про зняття його з обліку.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог з огляду на наступне.
Відповідно до статей 1, 3 Конституції України в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Статтею 46 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, визначено: громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом
Статтею 92 Конституції України унормовано, що виключно законами України визначаються, зокрема, :
1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина
6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки;
12) організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики.
Приписами статті 173 Кодексу законів про працю України встановлено, що шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.
Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" № 1105-XIV визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування, гарантії працюючих громадян щодо їх соціального захисту у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, вагітністю та пологами, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, охорони життя та здоров'я.
Правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі застрахованих на виробництві, відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування станом на момент виникнення спірних правовідносин визначав Закон України від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", який з 1 січня 2015 року діє в редакції Закону України від 28 грудня 2014 року та має назву "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (далі Закон № 1105-XIV).
Частиною першою статті 21, статтею 28 Закону № 1105-XIV (в редакції на момент спірних правовідносин) передбачалось, що у разі настання страхового випадку Фонд зобов'язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я, виплачуючи йому, зокрема, одноразову допомогу в разі стійкої втрати професійної працездатності, а також щомісяця грошову суму в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку потерпілого.
За унормуванням п. 2 ч. 1 ст. 16 Закону № 1105-XIV застрахована особа має право на отримання у разі настання страхового випадку матеріального забезпечення, страхових виплат та соціальних послуг, передбачених цим Законом.
Статтею 36 Закону № 1105-XIV встановлено, що страховими виплатами є грошові суми, які Фонд виплачує застрахованому чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку.
Страхові виплати складаються в тому числі із: 1) страхової виплати втраченого заробітку (або відповідної його частини) залежно від ступеня втрати потерпілим професійної працездатності (далі - щомісячна страхова виплата); 2) страхової виплати в установлених випадках одноразової допомоги потерпілому (членам його сім'ї та особам, які перебували на утриманні померлого.
Страхові виплати провадяться щомісячно в установлені Фондом дні на підставі постанови цього Фонду або рішення суду:
1) потерпілому - з дня втрати працездатності внаслідок нещасного випадку або з дати встановлення професійного захворювання;
2) особам, які мають право на виплати у зв'язку зі смертю годувальника, - з дня смерті потерпілого, але не раніше дня виникнення права на виплати.
Виплати, призначені, але не одержані своєчасно потерпілим або особою, яка має право на одержання виплат, провадяться за весь минулий час, але не більш як за три роки з дня звернення за їх одержанням.
Страхові виплати і надання соціальних послуг припиняються:
1) на весь час проживання потерпілого за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
2) на весь час, протягом якого потерпілий перебуває на державному утриманні, за умови, що частка виплати, яка перевищує вартість такого утримання, надається особам, які перебувають на утриманні потерпілого;
3) якщо з'ясувалося, що виплати призначено на підставі документів, які містять неправдиві відомості. Сума витрат на страхові виплати, отримані застрахованим, стягується в судовому порядку;
4) якщо страховий випадок настав внаслідок навмисного наміру заподіяння собі травми;
5) якщо потерпілий ухиляється від медичної чи професійної реабілітації або не виконує правил, пов'язаних з установленням чи переглядом обставин страхового випадку, або порушує правила поведінки та встановлений для нього режим, що перешкоджає одужанню;
6) в інших випадках, передбачених законодавством (ст. 38 Закону № 1105).
Як вже зазначалось раніше, позивач є внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується довідкою, з 01.09.2016 позивачу припинені страхові виплати, причина припинення - зміна місця проживання.
За правилами частини першої статті 7 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" від 20.10.2014 № 1706-VII (надалі Закон № 1706-VII) для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг, здійснюється відповідно до законодавства України.
Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам (частина друга статті 7 Закону № 1706-VII).
Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1706-VII передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти України діють в частині, що не суперечить цьому Закону.
Стаття 14 Закону України Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб має назву Заборона дискримінації і наступний зміст: Внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами.
Суд апеляційної інстанції враховує приписи ч. 1 - 3 ст. 7 Закону України Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб Закону України Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, в яких закріплено:
1. Для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
2. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.
3. Громадянин пенсійного віку, особа з інвалідністю, дитина з інвалідністю та інша особа, яка перебуває у складних життєвих обставинах, яких зареєстровано внутрішньо переміщеними особами, мають право на отримання соціальних послуг відповідно до законодавства України за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи.
При розгляді цієї справи суд враховує висновки щодо застосування норм матеріального права у подібних відносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 243/3505/16-ц, що відсутність довідки про взяття на облік позивача як особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району АТО, не може бути підставою для невиплати позивачу страхових виплат. При цьому Верховний Суд відступив від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше прийнятій постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-51цс17.
За правилами частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
За змістом пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 08.06.2015 № 365 Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам встановлено, що комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, утворені районними, районними у мм. Києві і Севастополі державними адміністраціями, виконавчими органами міських, районних у містах (у разі утворення) рад, приймають рішення про відновлення або про відмову у відновленні соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, довідки яких недійсні на дату набрання чинності цією постановою, відповідно до Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого цією постановою, за умови отримання внутрішньо переміщеною особою нової довідки відповідно до Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 р. № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб».
Пунктом 4 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам визначено, що соціальні виплати внутрішньо переміщеним особам призначаються і виплачуються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - структурні підрозділи з питань соціального захисту населення), територіальними органами Пенсійного фонду України, робочими органами Фонду соціального страхування, центрами зайнятості (далі - органи, що здійснюють соціальні виплати) за місцем їх фактичного проживання/перебування, незалежно від факту реєстрації місця проживання/перебування.
У пункті 12 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 № 365 (Порядок № 365) окреслено, що за результатами розгляду подання з урахуванням акта обстеження матеріально-побутових умов сім'ї або інших документів, визначених в абзаці другому пункту 7 цього Порядку, комісія приймає рішення про призначення (відновлення) або відмову у призначенні (відновленні) соціальної виплати з моменту припинення її виплати, в тому числі з урахуванням інформації про стан фінансування та виплати, що оприлюднюється на офіційному веб-сайті Мінсоцполітики або інших органів, що здійснюють соціальні виплати.
Орган, що здійснює соціальні виплати та структурний підрозділ з питань соціального захисту населення, на підставі рішення комісії призначає (відновлює) таку соціальну виплату з місяця, в якому надійшла заява внутрішньо переміщеної особи, та здійснює повернення сум недоотриманих соціальних виплат за минулий період відповідно до законодавства.
Аналогічні положення містяться в Порядку № 27 від 12 грудня 2018 року.
Матеріалами справи підтверджено, що відповідачем не виплачено суми страхових виплат позивачу з вересня 2016 по жовтень 2021, причина припинення - зміна місця проживання.
Разом з тим, відповідно до пункту 1 частини першої та другої статті 47 Закону № 1105-XIV страхові виплати провадяться щомісячно в установлені Фондом дні на підставі постанови цього Фонду або рішення суду потерпілому - з дня втрати працездатності внаслідок нещасного випадку або з дати встановлення професійного захворювання. Одноразова допомога виплачується потерпілому в місячний строк з дня визначення МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.
За змістом ч. 7 ст. 47 Закону № 1105-XIV якщо потерпілому або особам, які мають право на одержання страхової виплати, з вини Фонду своєчасно не визначено або не виплачено суми страхової виплати, ця сума виплачується без обмеження протягом будь-якого строку та підлягає коригуванню у зв'язку із зростанням цін на споживчі товари та послуги в порядку, встановленому статтею 34 Закону України "Про оплату праці".
Як зазначалось раніше, частиною 1 ст. 17 Закону № 1706-VII передбачено, що для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
Таким чином, дії відповідача стосовно відмови виплатити позивачу страхові виплати з 01.09.2016 по квітень 2021 суперечать вимогам ст. 7 Закону № 1706-VII та фактично обмежують передбачене Законом № 1105-XIV право позивача на своєчасне отримання в повному обсязі страхових сум, тобто є дискримінаційними з огляду на отримання статусу внутрішньо переміщеної особи.
Довід апелянта про відсутність обов'язку щодо здійснювати розшук потерпілих, виявляти, які з них перемістились з непідконтрольної українській владі території і встановлювати їх фактичне місце перебування, не може взагалі братися до уваги, оскільки неправомірні дії відповідача не повинні перешкоджати позивачеві в отриманні страхових виплат і не покладають на останнього обов'язку по декілька разів звертатися за отриманням страхових виплат.
Статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або "інші права", як це зазначено у ст. 9 Закону 1706-VII), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації, а тому відповідач повинен всіляко сприяти відновленню виплат, гарантованих державою внутрішньо переміщеним особам.
Позивач сам має право вирішувати про необхідність звернення до Фонду про продовження страхових виплат. Відсутність такого звернення не є підставою для відмови в задоволенні позову.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2019 року у справі № 243/3505/16-ц.
Суд апеляційної інстанції вважає, що постанови Кабінету Міністрів України, на які посилається апелянт, не є законом, а тому зазначені підзаконні нормативно-правові акти не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.
До того ж суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що постановою Верховного Суду від 20.12.2018 у справі 826/12123/16 були залишені без змін постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року та постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року, якою визнано нечинними пункти 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 та абзац 10 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 05 листопада 2014 року № 637.
Встановлення постановами Кабінету Міністрів України інших підстав для припинення виплати страхових виплат, відмінних від визначених частиною першою статті 46 Закону № 1105-IV, не є іншим випадком припинення виплати страхових виплат, передбаченим законом у розумінні пункту 5 частини першої статті 46 цього Закону.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що право приймати закони, вносити до них зміни належить виключно Верховній Раді України і не може передаватися іншим органам чи посадовим особам. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Верховна Рада України може змінити закон виключно законом, а не шляхом прийняття підзаконного правового акту. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України відносяться до категорії підзаконних, а тому не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили. Право на обмеження конституційних прав громадян за Законом № 1105 Кабінету Міністрів України Верховною Радою України не надано.
Оцінюючи спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції звертається до положень Конституції України, за якими в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).
Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
За унормуванням статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В такому випадку наявність у позивача статусу внутрішньо переміщеної особи створює для нього, на відміну від інших громадян України, певні перешкоди в отриманні страхових виплат та потребує від позивача здійснення додаткових дій не передбачених Законом № 1105.
Керуючись частиною другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суд застосовує Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Стаття 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У рішенні "Суханов та Ільченко проти України" Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).
Суд зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: "перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов'язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою" (параграф 30).
Щодо соціальних виплат, стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).
Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).
За рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Щокін проти України": перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним.
Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення "законів". Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).
У справі "Рисовський проти України" Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
За таких обставин позов підлягає частковому задоволенню, як вірно зазначено судом першої інстанції.
Посилання апелянта на вимоги інших нормативних актів, а також відсутність затвердженого Кабінетом Міністрів України порядку виплати заборгованості зі страхових виплат внутрішньо переміщеним особам не спростовують висновків суду про незаконність дій та рішень відповідача, що порушують законне право позивача на отримання вказаних страхових виплат з зазначених вище підстав.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З огляду на приписи ст. 77 КАС України стосовно обов'язку доказування правомірності своїх дій суб'єктом владних повноважень судова колегія не приймає доводи апелянта щодо недоведеності позивачем порушення його права на отримання страхових виплат з 01.09.2016 по жовтень 2021 року.
Також суд вказує на наступне.
Постановою Кабінету Міністрів України № 335 від 25 квітня 2018 року затверджено зміни, що вносяться до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 року № 365, а саме:
- "пункт 15 викласти в такій редакції: "15. Орган, що здійснює соціальні виплати, на підставі рішення комісії призначає (відновлює) таку соціальну виплату з місяця, в якому надійшла заява внутрішньо переміщеної особи. Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України." (підпункт 2 пункту 1);
- "пункти 16 і 18 доповнити реченням такого змісту: "Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України." (підпункт 2 пункту 2).
Разом з тим, рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 11.06.2019 року, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 07.11.2019 року у справі № 640/18720/18 визнано протиправними та нечинними підпункт 2 пункту 1, підпункт 2 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України № 335 від 25 квітня 2018 року "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 р. № 365" в частині, що стосується сум невиплачених соціальних виплат.
З урахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду не вбачається.
Керуючись ст. ст. 205, 308, 311, 313, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області в особі на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 09 лютого 2022 р. у справі № 200/19147/21 - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 09 лютого 2022 р. у справі № 200/19147/21- залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повне судове рішення складено 31 жовтня 2022 року.
Головуючий суддя Г.М. Міронова
Судді І.В. Геращенко
Е.Г. Казначеєв