Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
03.11.2022 р. справа №520/7883/22
Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденко А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом
ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)
до Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області (далі за текстом - відповідач, владний суб'єкт, орган публічної адміністрації)
провизнання протиправною бездіяльності суб"єкта владних повноважень, спонукання до перерахунку пенсії, -
встановив:
Позивач, ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник, громадянин,), у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання незаконною бездіяльності Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області щодо непідвищення розміру пенсії ОСОБА_1 відповідно до ч.3 ст. 29 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”; 2) зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області підвищити розмір пенсії ОСОБА_1 відповідно до ч.3 ст. 29 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”.
Аргументуючи ці вимоги, зазначив, що органом публічної адміністрації штучно створено перешкоду в одержанні пенсії у належному розмірі.
Відповідач, Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області (далі за текстом - відповідач, владний суб'єкт, адміністративний орган, пенсійний орган, ГУ, Управління, орган публічної адміністрації), з поданим позовом не погодився, зазначивши, що не порушував прав заявника на отримання пенсії у бажаному розмірі.
Суд, повно виконавши процесуальний обов'язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
Заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 06.01.2015р. отримує пенсію за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення», але розмір пенсії був обчислений згідно з Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Отже, пенсія була призначена заявнику у 54 роки.
З ініціативи заявника за зверненням від 14.12.2021р. відбулось переведення заявника на пенсію за віком у порядку Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
13.01.2022р. заявником було подано звернення про перерахунок пенсії із застосуванням показника середньої заробітної плати, з якої сплачені страхові внески, за три календарні роки, що передують року звернення.
Дане звернення за правилом екстериторіальності було розглянуто по суті ГУ ПФУ в Донецькій області і прийнято рішення №963300172025 від 19.01.2022.
Рішенням Харківського окружного адмінстратвиного суду від 07.06.2022р. у справі №520/1894/22 було визнано протиправним та скасовано рішення від 19.01.2022 № 963300172025 в частині відмови у застосуванні показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, що передує року звернення за призначенням пенсії за віком та застосуванні вказаного показника за 2018-2020 роки, при призначенні пенсії за віком відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" за заявою ОСОБА_1 від 14.12.2021 року; зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області здійснити ОСОБА_1 перерахунок пенсії за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачені страхові внески за три календарні роки, що передують року звернення за призначенням пенсії (за 2018-2020 роки), з 14.12.2021, з урахуванням виплачених сум.
08.09.2022р. заявник подав звернення з приводу перерахунку пенсії у порядку ч.3 ст.29 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
За вказаним зверненням відповідач-суб'єкт владних повноважень вчинив відмову, оформлену листом від 14.09.2022р. №2000-0202-8/60324.
Стверджуючи, що Управлінням було вчинено саме бездіяльність і вчинена бездіяльність є протиправною, заявник ініціював даний спір.
Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
Статтею 46 Конституції України проголошено право громадян на соціальний захист.
За приписами п.6 ч.1 ст.92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
З 01.01.2004р. таким законом є, насамперед, Закон України від 09.07.2003р. №1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", який був прийнятий на зміну положенням Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення".
Отже, оскільки і Закон України від 09.07.2003р. №1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", і Закон України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення" регулюють одні і ті ж правовідносини, то пріоритет у застосуванні мають норми Закону України від 09.07.2003р. №1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" як однопредметного та рівносильного акту права, прийнятого пізніше у часі, а норми Закону України "Про пенсійне забезпечення" підлягають субсидіарному (додатковому) застосуванню у разі неурегульованості певного питання у приписах Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" з урахуванням дії норм Закону України від 23.02.2006р. №3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
Згідно з ч.3 ст.29 Закону України від 09.07.2003р. №1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" жінкам, які народилися у період по 31 грудня 1961 року, після виходу на пенсію встановлюється підвищення розміру пенсії, обчисленого відповідно до статті 27 цього Закону, в розмірі 2,5 відсотка за кожні шість місяців більш пізнього виходу на пенсію, починаючи з 55 років до досягнення ними 60-річного віку, за умови, що до цього їм не призначалася будь-яка пенсія.
Звідси слідує, що положення наведеної норми закону поширюються на випадок одночасного існування таких обставин як: 1) більш пізній вихід громадянина на пенсію, тобто реалізація права на пенсійне забезпечення після досягнення відповідного вікового цензу; 2) продовження трудової діяльності і набуття страхового стажу у період між 55-річним віком і 60-річним віком без звернення за призначенням пенсії; 3) відсутність події призначення взагалі будь-якої пенсії.
Утім, заявнику була призначена пенсія у віці 54 років.
При цьому, заявник взагалі не заперечує обставину призначення пенсії до досягнення 55 віку, а не у період між 55-річним віком і 60-річним віком та не подає жодних доказів як більш пізнього виходу на пенсію, так і продовження роботи між 55-річним віком і 60-річним віком без звернення за призначенням пенсії.
Відповідно у спірних правовідносинах не має місця ані подія більш пізнього виходу на пенсію, ані подія продовження трудової діяльності і набуття страхового стажу у період між 55-річним віком і 60-річним віком без звернення за призначенням пенсії, ані відсутність події призначення взагалі будь-якої пенсії.
Суд вважає, що у даному випадку підлягає застосуванню норма права, котра є чинною на момент реалізації громадянином відповідного наміру, а не та, котра існувала станом до 11.10.2017р.
Таким чином, суд доходить до переконання про те, що положення ч.3 ст.29 Закону України від 09.07.2003р. №1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" є незастосовними відносно випадку заявника.
Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України під час відправлення правосуддя належить враховувати правові висновки Верховного Суду з приводу застосування норм права.
У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 16.06.2022р. у справі №686/17753/17 у постановах від 25.09.2018 у справі №686/10709/17 та від 11.12.2018 у справі № 752/13469/16-а Верховний Суд дійшов висновку, що для підвищення пенсії на підставі ст. 29 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» необхідна сукупність умов, а саме: (1) звернення за призначенням пенсії за віком з більш пізнього віку, ніж передбачено абзацом 1 ч.1 ст.26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»; (2) не одержання жодного виду пенсії після досягнення пенсійного віку; (3) наявність страхового стажу після досягнення пенсійного віку, передбаченого абзацом 1 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
З матеріалів справи випливає, що усі перелічені у постанові Верховного Суду від 16.06.2022р. у справі №686/17753/17 юридично значимі фактори у спірних правовідносинах відсутні.
Суд зауважує, що позивач самостійно формулює вимоги позову, що прямо передбачено ч.3 ст.9 КАС України.
З огляду на приписи ч.2 ст.2 КАС України та ч.1 ст.5 КАС України до адміністративного суду можуть бути заявлені вимоги про визнання протиправним і скасування рішення суб'єкта владних повноважень, вимоги про визнання протиправною дії суб'єкта владних повноважень, про визнання протиправною бездіяльності суб'єкта владних повноважень.
У розумінні п.19 ч.1 ст.4 КАС України індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
Визначення ж змісту діяння (дії чи бездіяльності) владного суб'єкта норми КАС України не містять, проте за загальним правилом рішення владного суб'єкта - це письмовий акт, дія владного суб'єкта - це вчинок компетентного працівника владного суб'єкта, бездіяльність владного суб'єкта - це невиконання обов'язку.
Окрім перелічених вище форм, управлінське волевиявлення владного суб'єкта може втілюватись і у вигляді письмової (листа) чи фактичної відмови, котрі за змістом, формою, способом реалізації повноваження не є рішенням чи дією, але здатні до створення перешкоди у реалізації публічного суб'єктивного права заявника.
У пункті 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 зазначено, що «Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень необхідно розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, що полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Водночас для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту несвоєчасного виконання обов'язкових дій, а важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов'язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість і межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів особи.».
У ході розгляду справи судом достеменно установлено, що у спірних правовідносинах відповідач - суб”єкт владних повноважень вчинив не бездіяльність, а відмову.
Отже, предметом спору є неіснуюче волевиявлення суб'єкта владних повноважень.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі № 826/1647/16 (адміністративне провадження №К/9901/16112/18), згідно з якою обов'язковою умовою визнання протиправними дій суб'єкта владних повноважень протиправними є доведеність факту порушення власних прав та інтересів приватної особи.
У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 29.01.2020р. у справі №814/1460/16 адміністративний суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень ретроспективно, тобто зважаючи на ті обставини, які існували у минулому на момент прийняття оспорюваного рішення (вчинення дії, допущення бездіяльності).
Продовжуючи розв'язання спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
До того ж і у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19 визначений ст. 77 КАС України обов'язок відповідача - суб'єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов'язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оціненими в їх сукупності за правилами ст.ст.90 і 211 КАС України, суд констатує, що владний суб'єкт обставини фактичної дійсності з'ясував із достатньою повнотою, оцінив вірно, визначив неналежну норму закону, не припустився помилки у тлумаченні дійсного змісту її положень, взяв до уваги усі суттєві поза розумним сумнівом аспекти, унаслідок чого реально вчинене волевиявлення у формі відмови цілком узгоджується із змістом правового регламентування спірних відносин та фактичними обставинами спору, не призвело до погіршення правового становища зацікавленої особи.
Тому, у позові за самостійно сформульованими заявником вимогами належить відмовити.
При розв'язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим факторам і обставинам справи, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін, виклав власні мотиви конкретного тлумачення змісту належних норм матеріального і процесуального права.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".
Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.241-243, 263, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
вирішив:
Позов - залишити без задоволення.
Роз'яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду); підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати виготовлення повного судового рішення).
Суддя А.В. Сліденко