Справа № 420/22831/21
03 листопада 2022 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Аракелян М.М.
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом громадянина Камеруну ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384; вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65045), Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470; вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001) про визнання неправомірним та скасування рішення, визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії,-
19 листопада 2021 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшла адміністративна позовна заява громадянина Камеруну ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Державної міграційної служби України, у якій представник позивача просить суд:
визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №275-21 від 06 серпня 2021 року про відмову у визнанні громадянину Камеруну ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
зобов'язати Державну міграційну службу України визнати громадянина Камеруну ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства;
визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області в частині нероз'яснення ОСОБА_1 причин відмови та порядку оскарження рішень про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справа №420/22831/21 розподілена на суддю Аракелян М.М.
Ухвалою суду від 24.11.2021 року прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, витребувано у Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області належним чином засвідчені копії матеріалів особової справи громадянина Камеруну ОСОБА_1 ; призначено підготовче засідання на 15.12.2021 року, яке у зв'язку із неявкою сторін перенесено на 18.01.2022 року.
09.12.2021 року представник відповідачів подала суду відзиви на позовну заяву та копії матеріалів особової справи позивача.
Підготовче засідання, призначене на 18.01.2022 року не відбулось у зв'язку із тимчасовою непрацездатністю судді Аракелян М.М. та було перенесено на 14.02.2022 року.
Підготовче засідання, призначене на 14.02.2022 року не відбулось у зв'язку у зв'язку із карантинними обмеженнями відповідно до Наказу Голови суду ОСОБА_2 № 5-ОСДС та було перенесено на 01.03.2022 року.
03.06.2022 року представник ГУ ДМС України в Одеській області подав суду заяву, в якій повідомив, що позивач 27.02.2022 року виїхав за межі території України.
20.07.2022 року у справі призначено підготовче засідання на 18.08.2022 року.
17.08.2022 року представник позивача подав суду заяву, в якій просив провести підготовче засідання року за його відсутності.
Ухвалою суду від 18.08.2022 року закрите підготовче провадження у справі та призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 20.09.2022 р. Судове засідання, призначене на 20.09.2022 року не відбулось у зв'язку із тимчасовою непрацездатністю судді Аракелян М.М. та було перенесено на 04.10.2022 року.
У судове засідання 04.10.2022 року представники учасників справи не з'явились, були повідомлені про час та місце проведення судового засідання засобами електронного зв'язку.
Керуючись п.9 ст. 205 КАС України судом було прийнято рішення продовжити розгляд справи в письмовому провадженні.
06.10.2022 року до суду надійшли заяви представника відповідачів (датовані 04.10.2022 року) про розгляд справи в порядку письмового провадження.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що у 18.11.2019 року позивач подав до ГУ ДМС в Одеській області заяву-анкету про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; 04.12.2019 року Управлінням прийнято рішення №232 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду у справі №420/4925/20 зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 10.11.2021 року позивач отримав повідомлення Управління від 19.11.2021 року про відмову у наданні йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту на підставі рішення ДМС України №275-21 від 06.08.2021 року. Позивач вважає, що рішення від 06.08.2021 року підлягає скасуванню, оскільки він не може повернутись до країни походження - Камеруну, адже має цілком обгрунтовані побоювання стати жертвою та побоюючись систематичного порушення прав людини. Існують загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обгрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій існує військовий конфлікт, що є умовою для надання додаткового захисту у відповідності до п.п.4,13 ч.1 ст.1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту». Інформація по країні-походження позивача міститься у загальнодоступних засобах масової інформації, проте відповідачі взагалі не поцікавились цією інформацією під час прийняття оскаржуваного рішення, незважаючи на те, що такі дані були повідомлені позивачем у своїй анкеті-заяві. Працівники відповідачів дослідили інформацію по країні-походження формально, відмова у наданні позивачу статусу біженця або особи,яка потребує додаткового захисту може мати наслідком виникнення у позивача обов'язку повернутись до країни походження, отже така відмова є порушенням норм законодавства України та міжнародного права. Крім того, позивачу не було роз'яснено порядок оскарження оскаржуваного рішення та причини відмови у наданні статусу біженця або особи , яка потребує додаткового захисту.
Вважаючи відмову незаконною та такою, що порушує права позивача як людини, яка потребує захисту та притулку, складеною без урахування всіх підстав, позивач звернувсяя до суду з даним позовом.
Заперечуючи проти позову представник відповідачів у відзивах, зокрема, зазначив, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ДМС не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а пов'язане лише з бажанням легалізації власного перебування на території України (позивач потрапив на територію України 23.05.2018 року, а з заявою про надання захисту звернувся до відповідача лише 18.11.2019 року, тобто через 1 рік та 6 місяців після потрапляння на територію України). За результатом проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача можливо визначити відсутність жодних елементів переслідувань, утисків або дискримінації по відношенню до нього за конвенційними ознаками визначення статусу біженця на період його проживання на території країни громадянської належності, заявник мав та продовжує мати можливість належного та безперешкодного проживання на Батьківщині. Водночас, з тверджень позивача не спостерітається наявність обставин, що б вказувала на фактично існуючу загрозу його переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у випадку повернення на територію Камеруну на цей період часу.
Розглянувши у порядку письмового провадження матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд встановив наступне.
Мбойе ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Камеруну, за етнічною належністю - ябасі, за віросповіданням християнин-католик, канонів релігії дотримується частково, неодружений, працює вантажником, рідна мова - бандем, вільно володіє французькою мовою, англійська на початковому рівні.
18.11.2019 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У якості причин виїзду з Камеруну позивач під час проведення анкетування 18.11.2019 року (т.1 а.с.а.с.58-) повідомив, що 18.05.2018 року він вперше приїхав до України. Виїзд з Камеруну обумовлений тим, що на батьківщині позивач з іншою групою осіб охороняв ОСОБА_4 та за час охорони вказаної особи, він разом з іншими охоронцями їздили для агітації по різним містам та під час таких поїздок група у складі якої він перебував зазнала загрози фізичного насилля з боку невідомих осіб, що і стало підставою для подальшого прийняття рішення про втечу за межі країни громадянської належності. Водночас позивач вказав на те, що політику ОСОБА_5 також погрожували невідомі особи, а також забороняли проводити агітаційні дії. В подальшому позивач дізнався, що починають арештовувати людей з якими він охороняв ОСОБА_5 , та з інтернет-ресурсу він побачив, що особа яку він охороняв, вже без охоронців. Таким чином у позивача виникли побоювання за власне життя, щоб його не вбили при поверненні до Камеруну.
Також, як вбачається з анкети позивача, приблизно в квітні 2018 року ОСОБА_1 виїхав до Нігерії автомобільним транспортом (таксі) з м. Кумба (Південно-західний регіон, Камерун), проживав там деякий час та в травні 2018 року авіарейсом з м. Абуджа (Нігерія), транзитом через Туреччину прибув до м. Київ (Україна).
Позивач потрапив до України 18.05.2018 року легально на підставі паспортного документу гр.Камеруну серії 0539839 та оформленої разової візи до України типу «С» серії НОМЕР_1 , місце прибуття міжнародний аеропорт «Бориспіль».
Рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 27.05.2019 року у справі №522/7752/19 (залишеним без змін постановою Верховного Суду від 28.02.2020 року) Адміністративний позов Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області до громадянина Камеруну ОСОБА_1 про примусове видворення за межі території України задоволено. Примусово видворено з України громадянина Камеруну ОСОБА_1 .
18.11.2019 року позивач звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1, а.с.94-101)
04.12.2019 року ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту (т.1 а.с.172-193).
В висновку зазначено, що заява громадянина Камеруну на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є очевидно необґрунтованою, за відсутністю умов визначених п.п.1,13 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
04.12.2019 року відповідачем прийнято наказ № 232 “Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» громадянину Камеруну ОСОБА_1 (т.1 а.с.193). Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29.09.2022 року у справі №420/4925/20 (залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 03.02.2021 року) позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України задоволено частково; визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Державної міграційної служби України №232 від 04.12.2019 року, про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в решті позовних вимог відмовлено.
На виконання вищезазначеного рішення, 12.02.2021 року ГУ ДМС України в Одеській області був виданий наказ №29 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 (т.2, а.с.265).
09.07.2021 року ГУ ДМС України складений висновок про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.2, а.с.9-53)
06.08.2021 року ДМС України на підставі ст.6 Закону прийняла рішення № 275-21, яким відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.2, а.с.5) та зазначено, що умови передбачені пунктом 1 чи 13 частини 1 статті 1 ЗУ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" стосовно заявника відсутні.
19.10.2021 ГУ ДМС України в Одеській області направило позивачу повідомлення №612, в якому повідомило про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.2, а.с.6) на підставі рішення ДМС України від 06.08.2021 року.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням позивач звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із даним позовом.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом статті 1 Конвенції про статус біженців від 28.07.1951, пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно частини 2 статті 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
УВКБ ООН в 2001 році надало Тлумачення статті 1 Конвенції про статус біженця, у якій розкривалося поняття терміну «біженець». В п 11 даного тлумачення зазначається, що у випадках, коли суб'єктивні побоювання не висловлюються, а об'єктивні обставини можуть цілком виправдати визнання очевидної небезпеки для будь - якої особи, яка в них опинилася, відсутність побоювань, є неістотною. Таким чином, надзвичайно важливим є прийняття рішення щодо статусу біженців, особливо у частині обґрунтованих побоювань тільки після вивчення та належного зважування всіх відповідних обставин.
Порядок подання та розгляду заяв про визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, регламентований Законом України №3671-VI та Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884 (далі Правила №649).
Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI, біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Пунктом 13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно абз.5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно ч.1 ст.6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
З матеріалів особової справи вбачається, зокрема, що:
- у позивача не виникало проблем з отриманням паспортного документа (арк. 2 анкети від 02.12.2019), що свідчить про можливість належного підтримання контактів та координації дій з представниками органів державної влади, отримання захисту від зазначених структур передбачених послуг, відсутність необгрунтованої відмови у їх наданні:
- за матеріалами особової справи не спостерігається елементів переслідування рідного брата позивача, який залишився проживати на території країни громадянської належності (арк. 3 анкети від 02.12.2019; арк. 6 протоколу співбесіди від 04.12.2019);
- державний кордон країни громадянської належності позивач перетнув легально, через пункт пропуску (арк. 4 анкети від 02.12.2019), при перетині кордону Камеруну в нього не виникало жодних проблем (арк. 5 анкети від 02.12.2019; арк. 8 протоколу співбесіди від 04.12.2019), що вказує на відсутність переслідування з боку представників органів державної влади Батьківщини;
- при оформленні в'їзної візи до України та при перетині державного кордону позивач зазначив, що виїжджає на територію України з метою прийняття участі у спортивних змаганнях, жодним чином не посилаючись на наявність у нього проблем або переслідувань на території країни громадянської належності (арк. 5 анкети від 02.12.2019; арк. 13 протоколу співбесіди від 04.12.2019);
- причиною виїзду позивача на територію України було бажання прийняття ним участі у спортивних змаганнях є повідомлена ним обставина надання сприяння в оформленні візи представниками спортивної організації (арк. 4-5 додаткового протоколу співбесіди від 25.02.2021);
- по відношенню до позивача не застосовувалось фізичне насилля за конвенційними ознаками визначення статусу біженця на території країни громадянської належності (арк. 7 анкети від 02.12.2019);
- по відношенню до позивача не застосовувались заходи адміністративного примусу, заявник не притягався до кримінальної відповідальності на території Камеруну (арк. 7 анкети від 02.12.2019; арк. 9 протоколу співбесіди від 04.12.2019), ані позивач, ані його близькі родичі ніколи не були причетні до свавільних арештів, затримань або позасудових рішень, у них не виникало конфліктів з представниками органів державної влади (арк. 7 протоколу співбесіди від 04.12.2019), заявнику невідома чітка та підтверджена інформація стосовно оголошення його у розшук на території країни громадянської належності (арк. 7 протоколу співбесіди від 04.12.2019), по відношенню до нього не висувались жодні офіційні обвинувачення (арк, 10 протоколу співбесіди від 04.12.2019), його не викликали до правоохоронних структур для проведення допитів (арк. 6 додаткового протоколу співбесіди від 25.02.2021);
- позивач не повідомив детальної інформації стосовно особи, на яку він нібито працював охоронцем в приватному порядку, обставин здійснення відповідної діяльності, що додатково вказує на суперечливість тверджень позивача із зазначеного приводу. Водночас, позивач стверджує, що він ніколи особисто не контактував з особою на установчі дані ОСОБА_5 (арк. 12 протоколу співбесіди від 04.12.2019) та навіть не може навести посилання на його діяльність (арк. 16 протоколу співбесіди від 04.12.2019), що додатково вказує на необґрунтованість висловлених особою побоювань зазнати переслідувань у зв'язку з асоціюванням із зазначеним політичним діячем. Додатково, позивач не вказує на наявність у нього регулярних контактів та зв'язку з іншими представниками групи, у складі якої він нібито займався охоронною діяльністю на території країни громадянської належності (арк. 13 протоколу співбесіди від 04.12.2019), що додатково ставить під сумнів правдоподібність зазначеного елементу
За матеріалами особової справи відсутні факти обґрунтованих переслідувань позивача в країні громадянської належності за наступними конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Разом з тим, відсутні факти обґрунтованих переслідувань та причетності позивача до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, яке було пов'язано з расовою, національною, релігійною належністю або політичними поглядами.
На запитання чи постраждав позивач особисто від збройного конфлікту на території Камеруну позивач відповів, що не постраждав, фізичних дій по відношенню до нього не застосовувалось (аркуш 3 додаткового протоколу співбесіди від 25.02.2021).
Вищезазначене свідчить, що побоювання заявника являються вочевидь необґрунтованими.
Крім цього, звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області відбулось лише 18.11.2019 року, тобто після прийняття судового рішення про його видворення з України (рішення Приморського районного суду м.Одеси від 04.09.2019 року у справі №522/7752/19), а не після прибуття на територію України у 2018 році Такі дії позивача дають підстави для висновку щодо незацікавленості особи в питанні найшвидшого отримання будь-якої форми захисту, та що звернення позивача обумовлено виключно бажанням отримати документ для легального перебування в Україні.
З такими висновками суд погоджується та констатує, що повідомлені позивачем обставини свідчать про відсутність обґрунтованості висловлених побоювань, неправдоподібність його тверджень.
Відповідно до положень Директиви Ради Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту” від 27.04.2004 № 8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку:
реальна спроба обґрунтувати заяву;
надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів;
правдоподібність на несуперечливість тверджень заявника;
заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше;
заявник заслуговує на довіру.
Стосовно реальності спроби шукача захисту обґрунтувати заяву та аналізу можливості визнання позивача біженцем у відповідності до п. 1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” слід провести аналіз наявності у зверненні шукача захисту елементів можливого переслідування за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або наявності політичних переконань.
Щодо надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні позивача та обґрунтування неможливості надання інших доказів, з матеріалів особової справи убачається, що ним не було надано відомостей або доказів про його утиски у країні походження й документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Як зазначає відповідач, в ході розгляду заяви, шукачем захисту не було надано аргументованих доводів чи важливих фактів, які б підтверджували його побоювання у переслідуваннях і наявності загрози його життю, здоров'ю чи можливість застосування по відношенню до заявника фізичного насилля.
При цьому, під час розгляду справи судом позивачем також не було надано доказів, які б доводили його твердження та спростовували би Висновок від 09.07.2021 року.
З огляду на вищезазначене вбачається, що виїзд позивача з Камеруну до України та звернення до ГУ ДМС України в Одеській області за захистом обумовлені суто особистими мотивами, ускладненням економічної, безпекової ситуації, позивач є особою, яка добровільно залишив країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, потрібних для визначення його як біженця.
На території Батьківщини у шукача захисту не виникало жодних конфліктів з представниками органів державної влади, державних формувань, а також антидержавними формуваннями. Позивач не займався громадською діяльністю на території країни громадянської належності, докази протилежного у матеріалах справи відсутні.
З матеріалів особової справи неможливо визначити причину виїзду особи з Камеруну з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 етапі 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, а саме, у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, як то вірно зазначив відповідач у висновку.
Суд зазначає, що прагнення до кращого життя, а також небажання нелегально проживати на території України, не є підставою для отримання статусу біженця або визнання особою, яка потребує додаткового захисту, як і намір уникнути примусового видворення.
Така правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 27.06.2019 року по справі 815/3927/17, яка в силу ч.5 ст.242 КАС України повинна бути врахована судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Суд звертає увагу на те, що керівництвом з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН надано загальний аналіз поняття «цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона психічний стан, який пов'язаний із характеристикою особистості заявника, а тому, зазначається, що висновок про стан у країні-походження не є визначальним. Під впливом суб'єктивної оцінки ситуації, що склалась навколо, особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Посилання позивача в адміністративному позові на те, що відповідачами не була досліджена інформація по країні його громадянської належності, яка свідчить про неможливість його повернення на Батьківщину, суд в якості свідчення обґрунтованості позовних вимог до уваги не приймає з огляду того, що з наявного в матеріалах справи Висновку, вбачається, що відповідачами була досліджена інформація по Камеруну із наведенням у Висновку джерел дослідження інформації.
Крім того, ГУДМС в Одеській області подано суду заяву, в додатки до якої надано інформацію, яка міститься в інтегрованій міжвідомчій інформаційно-телекомунікаційній системі щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон, згідно якої громадянин Камеруну ОСОБА_6 27.02.2022 року виїхав за межі території України (т.2, а.с.75).
На переконання суду ця обставина додатково підтверджує те, що як заява про визнання позивача біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, так і позовна заява у даній справі були подані ОСОБА_6 лише з метою легалізації перебування в Україні.
Також позивач в обґрунтування позовних вимог зазначає, що йому не було роз'яснено порядок оскарження та причини відмови.
Відповідно до матеріалів особової справи позивача, оскаржуване рішення від 06.08.2021 року № 275-21 було направлено на адресу ГУ ДМС в Одеській області листом від 08.10.2021 року № 8.5-3885/8.5.1-21 та отримано останнім 19.10.2021 року.
19.10.2021 року ГУ ДМС в Одеській області було підготовлено повідомлення №612 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
19.10.2021 року повідомлення №612 з викладенням причин відмови та порядку оскарження було направлено на адресу позивача; АДРЕСА_2 (копія конверту міститься в матеріалах особової справи).
10.11.2021 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС в Одеській області з метою продовження терміну дії довідки про звернення за захистом в Україні. У зв'язку з відсутністю підтвердження отримання позивачем повідомлення від 19.10.2021 №612, позивачу було повторно надано копію зазначеного повідомлення під підпис.
Суд зазначає, що позовні вимоги про визнання дій ГУ ДМС України в Одеській області в частині нероз'яснення позивачу причин відмови та порядку оскарження рішення задоволенню не підлягають, оскільки причини відмови зазначені у самому рішенні, а порядок оскарження рішення врегульований нормами ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Позивач, заявивши таку вимогу, застосовує спосіб захисту, який не призводить до відновлення права.
Критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
З положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності за стандартом доказування - “поза будь-яким розумним сумнівом”, у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - “баланс вірогідностей”.
Суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не підтвердженого документально твердження приватної особи про конкретну обставину, не означає реального існування такої обставини.
Суд вважає, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
З урахуванням вищезазначеного, оскаржуване рішення є правомірним, прийнятим в межах дискреційних повноважень та з урахуванням усіх фактичних обставин справи, відповідачі довели відсутність передбачених законом підстав для вирішення питання про визнання позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позитивного для прзивача.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.
Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі “Суомінен проти Фінляндії” (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.
Оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Згідно ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п.14 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір», інші витрати для розподілу відсутні.
Керуючись ст.ст. 241-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову громадянина Камеруну ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384; вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65045), Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470; вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001) про визнання неправомірним та скасування рішення, визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії - відмовити повністю.
Рішення суду може бути оскаржено в порядку та в строки, встановлені ст.ст.293,295 КАС України до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та в строки, встановлені ст. 255 КАС України.
Суддя М.М. Аракелян
.