Справа №760/12837/16-а 2-а/760/675/22
28 липня 2022 року Солом'янський районний суд м. Києва в складі:
головуючого - судді Усатової І.А.,
за участю секретаря - Омелько Г.Т.,
позивача - ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Києві справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Інспектора поліції 4 батальйону 10 роти Управління патрульної поліції у м. Києві капрала Ревуцького Г.І. про визнання постанови протиправною та її скасування, суд
Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом і просить визнати постанову серії ЕАА № 026742 від 16.07.2016 про притягнення його до адміністративної відповідальності протиправною та скасувати її, провадження по справі закрити.
Посилається в позові на те, що 16 серпня 2016 року близько 11 год. 30 хв. керуючи автомобілем FORD C-MAX реєстраційний номер НОМЕР_1 рухався по вул. Олександра Довженка і був зупинений інспектором капралом поліції 4 батальйону 10 роти УПП у місті Києві Ревуцьким Г.І., оскільки на переконання останнього позивач здійснив рух у смузі для громадського транспорту, чим вчинив правопорушення, передбачене частиною 3 статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Вказує, що Постановою серія ЕАА №026742 від 16 липня 2016 року про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі, винесеною інспектором капрал поліції 4 батальйону 10 роти УПП у місті Києві Ревуцький Г.І., його було притягнуто до адміністративної відповідальності та накладено на нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу в сумі 510 гривень за порушення, передбачене частиною 3 статті 122 кодексу України про адміністративні правопорушення.
Вважає, що притягнення його до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення є незаконним та необгрунтованим. Так, зазначає, що 16 липня 2016 року близько 11 год. 30 хв. рухався на власному автомобілі по проспекту Перемоги (м. Київ) у напрямку вулиці Олександра Довженка. Коли повертав з проспекту Перемоги на вулицю Олександра Довженка, дійсно, перетинав смугу для маршрутних транспортних засобів з метою виїзду на головну дорогу у напрямку по вулиці Олександра Довженка. Виїжджав я з смуги для маршрутних транспортних засобів у місці розташування переривчастої лінії дорожньої розмітки. Відповідно до вимог пункту 17.2. Правил дорожнього руху, (затверджені Постановою від 10 жовтня 2001р. №1306), водiй, який повертає праворуч на дорозі із смугою для маршрутних транспортних засобів, що відокремлена переривчастою лінією дорожньої розмітки, може виконувати поворот з цієї смуги. У таких місцях дозволясться також заїжджати на неї під час виїзду на дорогу і для посадки чи висадки пасажирів біля правого краю проїзної частини. Таким чином, вважає, що його дії відповідали вимогам пункту 17.2. Правил дорожнього руху.
Вказує, що під час складання постанови про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі, неодноразово пояснював інспектору, що не вчиняв правопорушення, оскільки перетинав смугу для маршрутних транспортних засобів з метою виїзду на головну дорогу у напрямку по вулиці Олександра Довженка.
Враховуючи вищевикладене вважає, що постанова серії ЕАА №026742 вiд 16 липня 2016 року про адміністративне правопорушення винесена з порушеннями його прав та чинного законодавства України, є необгрунтованою та незаконною, а тому підлягає скасуванню.
Ухвалою суду від 01 серпня 2016 року у справі було відкрито провадження та призначено справу до судового розгляду.
Відповідно до ст.ст. 162, 165 КАС України відповідачу був наданий строк для надання суду відзиву на позовну заяву.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу передано судді Усатовій І.А.
07.10.2016 до суду від інспектора роти №10 батальйону №4 Управління патрульної поліції у м.Києві Департаменту патрульної поліції Ревуцького Г.І. надійшов відзив, в якому відповідач заперечує проти позовних вимог та просить відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 у повному обсязі.
Посилається на те, що відповідно до постанови у справі про адміністративне правопорушення серії ЕАА № 026742 від 16.07.2016 о 11 год. 30 хв. водій ОСОБА_1 , керуючи автомобілем FORD C-MAX TREND, державний номерний знак НОМЕР_2 , за адресою вул. Олександра Довженка, 11 у м. Київ, здійснив рух в смузі руху, що призначена для руху маршрутних транспортних засобів, чим порушив п.п. 17.1. Правил дорожнього руху України затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001р. №1306, за що передбачена адміністративна відповідальність, згідно ч. 3 ст. 122 КУпАП, внаслідок чого відповідачем складена вищевказана постанова, якою ОСОБА_1 притягнутий до адміністративної відповідальності шляхом накладення на нього штрафу в сумі 510 грн.
Зазначає, що постанова винесена уповноваженою особою, яка мала право розглядати справу про адміністративне правопорушення з дотриманням правил чинного законодавства, тому немає підстав для скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення, оскільки доказів, які мали спростувати факт наявності адміністративного правопорушення та обставин, що виключають адміністративну відповідальність, позивачем в межах розгляду даної справ надано не було.
Також зазначив, що доказом правопорушення є оптичний диск з відеозаписом події.
В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав, просив позов задовольнити у повному обсязі.
Відповідач в судове засідання не з'явився, про день, час та місце судового розгляд справи повідомлений належним чином.
Суд вислухавши пояснення позивача, повно та всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи, приходить до наступного висновку.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 3 статті 2 КАС України встановлено критерії, якими керується адміністративний суд при перевірці рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.
Відповідність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень передбаченим частиною 3 статті 2 КАС України критеріям перевіряється судом з урахуванням закріпленого статтею 9 КАС України принципу законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Судом встановлено, що 16.07.2016 інспектором роти №10 батальйону №4 Управління патрульної поліції у м.Києві Департаменту патрульної поліції Ревуцьким Г.І. винесено постанову серії ЕАА № 026742 про притягнення позивача до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 122 КУпАП, а саме: порушення вимог п. 17.1 Правил дорожнього руху щодо заборони руху на дорозі зі смугою для маршрутних транспортних засобів.
Підставою для винесення вказаної постанови стало те, що 16.07.2016 о 11 год. 30 хв. водій ОСОБА_1 , керуючи автомобілем FORD C-MAX TREND, державний номерний знак НОМЕР_2 , за адресою вул. Олександра Довженка, 11 у м. Київ, здійснив рух в смузі руху, що призначена для руху маршрутних транспортних засобів, чим порушив п.п. 17.1. Правил дорожнього руху України затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001р. №1306.
Диспозиція частини 3 статті 122 КУпАП України передбачає відповідальність за перевищення встановлених обмежень швидкості руху транспортних засобів більш як на п'ятдесят кілометрів на годину, ненадання переваги в русі транспортним засобам аварійно-рятувальних служб, швидкої медичної допомоги, пожежної охорони, поліції, що рухаються з увімкненими спеціальними світловими або звуковими сигнальними пристроями, ненадання переваги маршрутним транспортним засобам, у тому числі порушення правил руху і зупинки на смузі для маршрутних транспортних засобів, а так само порушення правил зупинки, стоянки, що створюють перешкоди дорожньому руху або загрозу безпеці руху.
Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 цієї статті визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з ч. 5 ст. 77 КАС України якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
З останньої норми вбачається, що законодавець встановлює презумпцію вини суб'єкта владних повноважень, рішення, дії чи бездіяльність якого оскаржується.
Повідомлені позивачем обставини справи про рішення, дії чи бездіяльність відповідача - суб'єкта владних повноважень відповідають дійсності, доки відповідач не спростує їх.
Так, з оспорюваної позивачем постанови вбачається, що він, у порушення п. 17.1 Правил дорожнього руху, здійснив рух на дорозі зі смугою для маршрутних транспортних засобів.
Згідно п. 17.1. ПДР України на дорозі із смугою для маршрутних транспортних засобів, позначеній дорожнім знаком 5.8 або 5.11, забороняються рух і зупинка інших транспортних засобів на цій смузі.
Відповідно до ст. 222 Кодексу України про адміністративні правопорушення розгляд справ про правопорушення, передбачені ч. 3 ст. 122 цього Кодексу, покладено на органи внутрішніх справ (Національна поліція).
Відповідно до положень Інструкції з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані не в автоматичному режимі, яка затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.11.2015 № 1395 у разі виявлення правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, розгляд якого віднесено до компетенції Національної поліції України, поліцейський виносить постанову у справі про адміністративне правопорушення без складання відповідного протоколу.
Відповідно до ст. 245 КУпАП завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.
Згідно статті 279 КУпАП розгляд справи розпочинається з оголошення складу колегіального органу або представлення посадової особи, яка розглядає дану справу.
Водночас, ст. 280 КУпАП закріплює обов'язок посадової особи при розгляді справи про адміністративне правопорушення з'ясувати чи було вчинено адміністративне правопорушення та чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до ст. 283 КпАП України, розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі.
Відповідно до статті 251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.
Пунктом 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року № 14 «Про практику застосування судами України законодавства по справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху і експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» встановлено, що зміст постанови повинен відповідати вимогам, передбаченим ст. ст. 283 і 284 Кодексу України про адміністративні правопорушення. В ній повинні бути докази, на яких базується висновок про вчинення особою адміністративного правопорушення, і вказані мотиви не взяття до уваги інших доказів, на які посилається правопорушник чи висловлені останнім доводи.
З аналізу положення ст. 247 КУпАП випливає, що обов'язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події адміністративного правопорушення, яка доводиться шляхом надання доказів.
Як вбачається з матеріалів справи та постанови про адміністративне правопорушення, інспектором роти №10 батальйону №4 Управління патрульної поліції у м.Києві Департаменту патрульної поліції Ревуцьким Г.І. при винесені постанови не було наведено доказів, на яких ґрунтується його висновок про скоєння позивачем адміністративного правопорушення.
Відповідач інспектор роти №10 батальйону №4 Управління патрульної поліції у м.Києві Департаменту патрульної поліції Ревуцький Г.І., у своєму відзиві, будь-яких доказів, які б підтверджували порушення позивачем Правил дорожнього руху не надав, приведені в позові твердження не спростував.
Наданий представником відповідача оптичний диск з відеозаписом з портативної боді камери не підтверджує факт вчинення позивачем адміністративного правопорушення, оскільки відеозапис розпочато після зупинки транспортного засобу позивача.
З точки зору ч.2 ст.77 КАС України процесуальний обов'язок щодо доказування правомірності винесення постанови про притягнення особи до адміністративної відповідальності покладено на відповідача, як на суб'єкта владних повноважень.
Оскаржувана позивачем постанова не містить опису обставин справи, встановлених під час розгляду справи, до неї не додано жодних доказів, а також пояснень свідків, що свідчили би про наявність у позивача вини у вчиненні адміністративного правопорушення, за яке його притягнуто до відповідальності.
Суд вважає, що сама лише постанова, складена інспектором, не може бути об'єктивним доказом правомірності притягнення позивача до адміністративної відповідальності.
Крім того, визнання позивачем обставин, викладених у постанові, не може бути достатнім доказом правомірності рішення суб'єкта владних повноважень за відсутності інших належних доказів і не звільняє відповідача від доведення правомірності свого рішення.
Це відповідає позиції Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 08 липня 2020 року в справі № 177/525/17 / провадження № К/9901/34580/18/.
Таким чином, всупереч вимогам ст. 77 КАС України суду не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставин порушення позивачем Правил дорожнього руху, а наявні в матеріалах справи докази, зокрема оптичний диск з відеозаписом з портативної боді камери не підтверджує факт вчинення позивачем адміністративного правопорушення.
За таких обставин, суд вважає, що відповідач не надав суду доказів правомірності притягнення позивача до адміністративної відповідальності.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
Статтями 10, 11 КУпАП передбачено, що адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.
Адміністративне правопорушення визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.
Стаття 7 КУпАП передбачає, що ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом.
При цьому провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законів.
В силу принципу презумпції невинуватості, діючого в адміністративному праві, всі сумніви у винності особи, що притягується до відповідальності, тлумачаться на її користь.
Недоведена вина прирівнюється до доведеної невинуватості.
Рішення суб'єкта владних повноважень повинно бути законним і обґрунтованим і не може базуватись на припущеннях та неперевірених фактах.
Враховуючи викладене вище, відсутність доказів правомірності своїх дій з боку відповідачів, встановлені в судовому засіданні обставини, не спростовані відповідачем, суд приходить до висновку про обґрунтованість вимог позивача.
При цьому, суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що предметом розгляду у даній справі є постанова інспектора поліції по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху про накладення адміністративного стягнення передбаченого ч. 3 ст. 122 КУпАП.
Так, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до Інспектора поліції 4 батальйону 10 роти Управління патрульної поліції у м. Києві капрала Ревуцького Г.І. про визнання постанови протиправною та її скасування 25 липня 2016 року.
Однак, згодом, внаслідок зміни судової практики з розгляду справ про скасування постанов про притягнення до адміністративної відповідальності, суди почали виходити з того, що при розгляді справ про адміністративні правопорушення, інспектори відповідного орану поліції діють не як самостійний суб'єкт владних повноважень, а від імені органів Національної поліції, а саме - від імені Департаменту патрульної поліції Національної поліції України і її територіальних органів.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 17.09.2020 року по справі №742/2298/17 та від 26.12.2019 року по справі №724/716/16-а.
Так, Верховний Суд у вказаній справі виклав правовий висновок про те, що у справах про оскарження постанов про адміністративне правопорушення належним відповідачем у таких справах є саме орган, а не особа, яка перебуває з цим органом у трудових відносинах та від його імені здійснює розгляд справ про адміністративні правопорушення та накладає адміністративні стягнення.
Разом з тим, звертаючись до суду з позовом, задовго до зміни судової практики з розгляду справ про скасування постанов про притягнення до адміністративної відповідальності, позивач не знав та не міг знати необхідності визначення у даній категорії справ належним відповідачам саме органу Національної поліції, від імені якого діє інспектор - Департаменту патрульної поліції.
Дійшовши висновку про обґрунтованість вимог позивача, суд враховує, що частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Так, одним із суттєвих елементів принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності. Цей принцип має різні прояви. Зокрема, він є одним з визначальних принципів «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури і її дотримання), частково співпадає з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону).
Правова визначеність є універсальним правовим інститутом, дія якого поширюється на такі важливі сфери правовідносин між державою та особою, як реалізація і забезпечення прав і свобод людини і громадянина, встановлення юридичної відповідальності, підстав та порядку притягнення до такої відповідальності, неприпустимість дій і бездіяльності органів влади, спрямованих на необґрунтоване обмеження прав і свобод людини.
Конституційний Суд України в Рішенні від 29 червня 2010 року у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу восьмого пункту 5 частини першої статті 11 Закону України «Про міліцію» зазначив, що «одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлених такими обмеженнями» (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).
Конституційний Суд України у Рішенні від 22 вересня 2005 року N 5-рп/2005 у справі про постійне користування земельними ділянками вказав, що «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі» (абз. 2 пп. 5.4 п. 5 мотивувальної частини). Цим Конституційний Суд України наголосив, що невизначеність, нечіткість правової норми призводять до її неоднакового розуміння та тлумачення, що у практичній площині зумовлює різне застосування. Така неврегульованість чи відсутність визначеності в діяльності органів державної влади щодо особи, зокрема забезпечення, додержання чи реалізації прав і свобод людини і громадянина, може мати негативні наслідки і призвести до сваволі. Визначеність правового регулювання має на меті запобігання будь-якому її прояву щодо особи.
Сутність принципу правової визначеності Європейський суд визначає як забезпечення передбачуваності ситуації та правовідносин у сферах, що регулюються, цей принцип не дозволяє державі посилатись на відсутність певного правового акту, який визначає механізм реалізації прав і свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах.
Наприклад, у пунктах 70-71 рішення по справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04) Європейський Суд з прав людини, аналізуючи відповідність мотивування Конвенції, підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування», зазначивши, що цей принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96, пункт 120, «Онер'їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), заява № 48939/99, пункт 128, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), № 21151/04, пункт 72, «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункту 51). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, пункт 74, «Тошкуца та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, пункт 37).
Така дія названого принципу пов'язана із іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатись на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності.
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків ("Лелас проти Хорватії", п. 74).
Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), пункту 58, «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), № 32457/05, пункту 40, «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), № 35298/04, пункту 67).
Відповідно до п.2 ч.2 ст.245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
Відповідно до ч. 1 ст. 247 КУпАП провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю у разі відсутності події і складу адміністративного правопорушення.
Отже, з огляду на наведене, враховуючи ту обставину, що позивач звернувся до суду з позовом до інспектора 4 батальйону 10 роти Управління патрульної поліції в м. Києві Ревуцького Г.І. про визнання постанови протиправною та її скасування ще у 2016 році, суд, керуючись принципом верховенства права та правової визначеності, як його елементу, приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог до відповідача.
Керуючись ст.ст.8, 19 Конституції України, ст. ст. 1, 9, 122 ч. 3, 222, 258, 265-2, 268, 276 Кодексу України про адміністративні правопорушення, ст. ст. 2, 72, 77, 78, 242-247, 250, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити.
Скасувати постанову в справі про адміністративне правопорушення серії ЕАА № 026742 від 16 липня 2016 року, винесену інспектором 4 батальйону 10 роти Управління патрульної поліції в м. Києві Ревуцьким Г.І. відносно ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 122 КУпАП.
Провадження в справі про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 122 КУпАП закрити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів до Шостого апеляційного адміністративного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя : І.А.Усатова