ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
02 листопада 2022 року м. Київ № 640/2719/22
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Чудак О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії,
установив:
18.01.2022 ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі - ГУ ПФУ), у якій просить:
визнати протиправною бездіяльність ГУ ПФУ щодо проведення виплати його пенсії з обмеженням її максимального розміру;
зобов'язати ГУ ПФУ виплачувати йому пенсію без обмеження її максимальним розміром;
зобов'язати ГУ ПФУ виплатити йому різницю між нарахованою пенсією без обмеження її максимальним розміром із фактично виплаченою пенсією з 20.03.2020.
В обґрунтування заявлених вимог зазначено, що невиплата пенсії у розмірі, передбаченому законодавством, порушує його право на належне пенсійне забезпечення.
Ухвалою судді Окружного адміністративного суду міста Києва від 25.01.2022 позовну заяву ОСОБА_1 прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі. Ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Відповідач відзиву на позовну заяву ОСОБА_1 до суду не подав, проте надіслав до Окружного адміністративного суду міста Києва копію пенсійної справи позивача.
Суд, оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, встановив наступне.
ОСОБА_1 перебуває на обліку в ГУ ПФУ та з 20.03.2020 йому призначено пенсію по інвалідності відповідно до Закону України від 09.04.1992 №2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб» (далі - Закон №2262-ХІІ). Згідно із розрахунком, пенсію позивачу було призначено у розмірі 80 % від сум грошового забезпечення 25 593, 60 грн у розмірі 20 924, 38 грн. При цьому, виплата пенсії позивачу здійснюється з обмеженням максимальним розміром - десятьма прожитковими мінімумами, установлених для осіб, які втратили працездатність з моменту призначення.
11.11.2021 позивач звернувся із заявою до відповідача, у якій висловив прохання здійснити перерахунок його пенсійного забезпечення в повному обсязі без обмеження максимальним розміром десятьма прожитковими мінімумами, установлених для осіб, які втратили працездатність та виплатити різницю між попереднім та перерахованим розміром пенсії з моменту призначення.
ГУ ПФУ листом від 17.12.2021 № 34371-34605/Я-02/8-2600/21 повідомило позивача про відсутність підстав для виплати позивачу пенсії без обмеження її максимальним розміром з посиланням на положення статті 43 Закону № 2262-ХІІ в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2148-VIII.
Не погоджуючись із бездіяльністю відповідача щодо виплати пенсії не у повному розмірі, ОСОБА_1 звернувся із цим позовом до суду.
Суд, визначаючись щодо заявлених вимог по суті, виходить з того, що відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спеціальним законом, який регулює правовідносини у сфері пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, є, зокрема Закон № 2262-ХІІ.
Обмеження граничного розміру пенсії, призначеної на підставі Закону № 2262-XII, десятьма прожитковими мінімумами, установленими для осіб, які втратили працездатність, вперше введено в дію Законом України від 08.07.2011 № 3668-VІ «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» (далі - Закон № 3668-VІ), який набрав законної сили 01.10.2011.
Відповідно до положень статті 2 Закону № 3668-VI максимальний розмір пенсії (крім пенсійних виплат, що здійснюються з Накопичувального пенсійного фонду) або щомісячного довічного грошового утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною), призначених (перерахованих) відповідно до Митного кодексу України, законів України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про статус народного депутата України», «Про Національний банк України», «Про Кабінет Міністрів України», «Про дипломатичну службу», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про судову експертизу», «Про статус і соціальний захист громадян, як постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», «Про пенсійне забезпечення», «Про судоустрій і статус суддів», Постанови Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року «Про затвердження Положення про помічника-консультанта народного депутата України», не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність.
Водночас Законом № 3668-VI внесено зміни у статтю 43 Закону № 2262-XII, яку викладено в редакції Закону № 3668-VI, а саме: максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для
Рішенням Конституційного Суду України від 20.12.2016 № 7-рп/2016 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини сьомої статті 43 Закону № 2262-XII.
Згідно з пунктом 2 резолютивної частини вказаного Рішення положення частини сьомої статті 43 Закону № 2262-XII, які визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, тобто 20.12.2016.
Згодом відповідно до Закону України від 06.12.2016 №1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII), який набрав чинності з 01.01.2017, у частині сьомій статті 43 Закону №2262-XII слова і цифри «у період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року» замінено словами і цифрами «по 31 грудня 2017 року».
Таким чином, буквальне розуміння змін, внесених Законом №1774-VIII з урахуванням рішення Конституційного Суду України №7-рп/2016 від 20.12.2016, дозволяє стверджувати, що у Законі №2262-XII відсутня частина сьома статті 43, а внесені до неї зміни, що полягають у зміні слів і цифр, є нереалізованими.
Отже, внесені Законом №1774-VІІІ до частини сьомої 43 Закону №2262-XII, яка визнана неконституційною і втратила чинність, зміни (щодо періоду, протягом якого діють обмеження пенсії) самі по собі не створюють підстав для такого обмеження.
Відтак, відмова відповідача у виплаті позивачу пенсії без обмеження десятьма прожитковими мінімумами, установленими для осіб, які втратили працездатність, з посиланням на положення Закону №1774-VІІІ, є протиправною.
При цьому, Конституційний Суд України у Рішенні від 20.12.2016 № 7-рп/2016, яким визнав таким, якими, що не відповідають статті 17 Конституції України, положення частини сьомої статті 43 Закону № 2262-ХІІ, виходив із того, що норми-принципи частини п'ятої статті 17 Конституції України щодо забезпечення державою соціального захисту громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей є пріоритетними та мають безумовний характер. Тобто заходи, спрямовані на забезпечення державою соціального захисту вказаної категорії осіб, зокрема у зв'язку з економічною доцільністю, соціально-економічними обставинами не можуть бути скасовані чи звужені. При цьому Конституційний Суд України стверджує, що обмеження максимального розміру пенсії, призначеної особам, яким право на пенсійне забезпечення встановлене Законом № 2262-ХІІ, порушує суть конституційних гарантій щодо безумовного забезпечення соціального захисту осіб, передбачених частиною п'ятою статті 17 Конституції України, які зобов'язані захищати суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність України.
Обмеження граничного розміру пенсії, призначеної на підставі Закону № 2262-XII, десятьма прожитковими мінімумами, установленими для осіб, які втратили працездатність, введено в дію Законом № 3668-VI, яким внесено зміни у статтю 43 Закону № 2262-XII, шляхом викладення її в редакції Закону № 3668-VI.
Тобто, положення частини сьомої статті 43 Закону № 2262-XII та положення частини першої статті 2 Закону № 3668-VІ (у частині поширення її дії на Закон № 2262-ХІІ), прийняті одночасно для регулювання одних і тих самих правовідносин (обмеження максимальним розміром пенсій, призначених відповідно до Закону № 2262-XII) та є однаковими за змістом.
Конституційним Судом України у Рішенні від 20.12.2016 № 7-рп/2016 надано оцінку правовому регулюванню спірних правовідносин (обмеження максимальним розміром пенсії військовослужбовців) та визнано таким, що не відповідає статті 17 Конституції України положення частини сьомої статті 43 Закону № 2262-XII.
При цьому положення статті 2 Закону № 3668-VI (у частині поширення її дії на Закон № 2262-XII), які дублюють зміст частини сьомої статті 43 Закону № 2262-XII, тобто є однопредметними правовими нормами, які прийняті одночасно для регулювання спірних правовідносин - змін не зазнали та передбачали обмеження максимальним розміром пенсії військовослужбовців.
Тобто, на момент виникнення спірних правовідносин була наявна колізія між Законом № 2262-XII з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 20.12.2016 № 7-рп/2016 та Законом № 3668-VI - у частині обмеження максимальним розміром пенсії військовослужбовців.
Оскільки норми вказаних законів неоднаково регулюють правовідносини щодо пенсійного забезпечення військовослужбовців у частині обмеження їх пенсії максимальним розміром, суд доходить висновку, що вони явно суперечать один одному.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пунктах 52, 56 рішення від 14.10.2010 у справі «Щокін проти України» зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення їх у світлі практики Суду. На думку ЄСПЛ, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника. Таким чином, у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві, органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
Водночас положеннями статті 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06.11.2018 у справі № 812/292/18 зазначила, що норми законодавства, які допускають неоднозначне або множинне тлумачення, завжди трактуються на користь особи.
У постанові від 13.02.2019, що винесена Великою Палатою Верховного Суду у зразковій справі № 822/524/18 із посиланням на положення статей 1, 8, 92 Конституції України, а також на статтю 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права зроблено висновок, що у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві, наявність у національному законодавстві правових «прогалин» щодо захисту прав людини та основних свобод, зокрема, у сфері пенсійного забезпечення, органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
Зважаючи на викладене, у цій справі застосуванню підлягають норми Закону №2262-XII з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 20.12.2016 № 7-рп/2016, а не норми Закону № 3668-VI та Закону №1774-VІІІ.
Аналогічний правий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 16.12.2021 у справі № 400/2085/19.
Відтак обмеження ГУ ПФУ максимального розміру пенсії позивача, право на пенсійне забезпечення якого встановлене Законом № 2262-ХІІ, є протиправним.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Перший протокол), кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Крістіан Мюллер проти Австрії» від 16.12.1974 надано позицію щодо застосування статті 1 Першого протоколу, згідно якої, обов'язок робити внесок у систему соціального забезпечення може, за певних обставин, надати право власності на активи, які використовуються для виплати пенсій.
Таким чином, право особи на пенсію є майном у розумінні Першого протоколу, якого особа може бути позбавлена лише за обґрунтованою необхідністю в інтересах суспільства.
Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, встановивши, що дії ГУ ПФУ щодо обмеження з 20.03.2020 максимального розміру пенсії позивачу десятьма прожитковими мінімумами, установленими для осіб, які втратили працездатність, та невиплати йому пенсії по інвалідності у повному розмірі, є протиправними,суд доходить висновку, про необхідність виходу за межі позовних вимог шляхом визнання таких дій протиправними та зобов'язання відповідача вчинити відповідні дії для відновлення порушених прав позивача.
При цьому, позовна вимога про зобов'язання ГУ ПФУ виплачувати ОСОБА_1 пенсію без обмеження максимальним розміром не підлягає задоволенню, оскільки заявлена на майбутнє.
Оцінюючи подані сторонами докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням обставин зазначених вище, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог та наявність підстав для їх часткового задоволення із виходом за межі позовних вимог.
Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України від 08.07.2011 №3674-VI «Про судовий збір».
Оскільки в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження понесення сторонами судових витрат, підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат та компенсації судових витрат за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, відсутні.
На підставі викладеного, керуючись статтями 72-77, 139, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, - задовольнити частково та вийти за межі позовних вимог.
Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо обмеження з 20.03.2020 максимального розміру пенсії ОСОБА_1 десятьма прожитковими мінімумами, установленими для осіб, які втратили працездатність, та невиплати йому пенсії по інвалідності у повному розмірі.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві здійснити з 20.03.2020 перерахунок та виплату, призначеної ОСОБА_1 пенсії по інвалідності без обмежень десятьма прожитковими мінімумами, установленими для осіб, які втратили працездатність, з урахуванням проведених раніше виплат.
В іншій частині позовних вимог, - відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ).
Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду в м. Києві (місцезнаходження юридичної особи: 04053, місто Київ, вулиця Бульварно-Кудрявська, будинок 16; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 42098368).
Суддя О.М. Чудак