ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
31 жовтня 2022 року м. Київ № 640/24760/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аверкової В.В, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадженні, без виклику сторін, адміністративну справу
за позовом Громадянки Республіки Таджикистану
ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітніх дітей
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
ОСОБА_4 , ОСОБА_5
до Державної міграційної служби України
третя особа Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м.
Києві та Київській області
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
Громадянка Республіки Таджикистану ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (далі по тексту - позивач) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі по тексту - відповідач, ДМС України), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі по тексту - третя особа) з наступними позовними вимогами:
- визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України від 28 травня 2021 року №164-21 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 та її неповнолітнім дітям ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ;
- зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач має об'єктивні причини побоюватися за своє життя та здоров'я через політичні та релігійні причини у країні походження.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 вересня 2021 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Відповідач подав до суду письмовий відзив на позовну заяву, в якому зазначив про правомірність оскаржуваного рішення, прийнятого у межах та на підставі наявних повноважень, з урахуванням того, що позивачем не доведено, що перебування в країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва звертає увагу на наступне.
Судом встановлено, що позивач звернулася разом з дітьми до Управління ДМС у Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 10 квітня 2017 року. Причиною звернення зазначено побоювання щодо переслідування владою Таджикистану через членство її та чоловіка у Партії Ісламського Відродження Таджикистану (далі - ПІВТ); наказом УДМС у Київській області від 28 квітня 2017 року №29 ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки заява шукачки захисту є очевидно необґрунтованою, тобто у ній відсутні умови, визначені пунктами 1, 13 частини першої статті 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»; рішенням ДМС України від 14 грудня 2017 року №124-17 скаргу ОСОБА_1 задоволено, наказ УДМС у Київській області від 28 квітня 2017 року №29 скасовано. 15 серпня 2018 року документи для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивача наказом УДМС у Київській області №8/1 прийнято до розгляду.
26 квітня 2021 року ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області за результатами розгляду справи позивача №2017KV0012 прийнято висновок про відмову у визнанні особою біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно із зазначеним висновком відповідно до абзацу 5 частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у зв'язку з відсутністю у заявниці обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також через не встановлення фактів загрози її життю,, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, міграційним органом рекомендовано ДМС України прийняти рішення про відмову у визнанні позивачки біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
28 травня 2021 року ДМС України на підставі вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказами наявності умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підтримуючи висновок Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області, встановлено, що стосовно заявниці умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону відсутні, у зв'язку з чим прийняло рішення №164-21 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 та її неповнолітнім дітям ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .
Повідомленням про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 26 серпня 2021 року №134 ОСОБА_1 відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу та її неповнолітнім дітям ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особам, стосовно яких встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону відсутні. Підстава: рішення ДМС України від 28 травня 2021 року №164-21.
Окружний адміністративний суд міста Києва, вирішуючи спір по суті позовних вимог, виходить з наступних міркувань.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі по тексту - Закон №3671-VI).
Згідно із визначенням, наведеним в пункті 1 частини першої статті 1 Закону №3671-VI (в редакції, чинній на момент винесення спірного рішення) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Згідно із визначенням, наведеним у пункті 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пунктів 4 та 6 статті 6 зазначеного Закону №3671- VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні та яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Статтею 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (частина шоста статті 9 Закону №3671-VI).
Відповідно до частини восьмої статті 9 Закону №3671-VI у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина одинадцята статті 9 Закону №3671-VI).
Згідно з частиною дванадцятою названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Положеннями частини п'ятої статті 10 Закону №3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зі змісту оскаржуваного рішення ДМС України від 28 травня 2021 року №164-21 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами розгляду особової справи громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 встановлено, що стосовно заявниці умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні у зв'язку з чим прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 та її неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .
Зазначене рішення прийняте на підставі висновку щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 26 квітня 2021 року №2017KV0012 у зв'язку з відсутністю у заявниці обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також через не встановлення фактів загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування смертної кари чи виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такою, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
При цьому, причиною свого звернення за захистом в Україні заявниця зазначила побоювання бути ув'язненою владою Таджикистану через членство її та чоловіка у Партії Ісламського Відродження Таджикистану (ПІВТ); членом партії вона стала у 2010-2011 році після одруження; під час співбесіди 22 грудня 2020 року заявниця зазначила, що вона регулярно ходила на збори партії і мала посвідчення члена партії; після заборони діяльності партії вона злякалась і знищила всі документи, які підтверджували її належність до ПІВТ, однак, керівники партії, які наразі знаходяться у Європі, можуть підтвердити її членство у ПІВТ. При цьому, до матеріалів особової справи заявниці долучено копію листа від 28 вересня 2016 року №00433/16 Голови ПІВТ Мухіддіна Кабірі, який підтверджує членство шукачки захисту у ПІВТ. Щодо своєї безпосередньої діяльності у партії заявниця пояснила, що не мала окреслених партійних обов'язків, оскільки в неї була маленька дитина, вона не мала можливості реалізувати свою активну політичну діяльність. За наслідками розгляду матеріалів особової справи чоловіка заявниці щодо його членства в ПІВТ встановлено, що він вступив до партії у 2009 році, маючи надію змінити життя країни на краще; був членом партії до 2009 року; з 2009 по 2012 роки був відповідальним за розвиток молоді і спорту у м. Вахдат від ПІВТ, залучав молодь до спорту (футболу); з 2012 по 2013 роки був головою перевірочної комісії ПІВТ у м. Вахдат; у 2013 році був обраний головою комісії в Районі республіканського підпорядкування, який включав 14 районів та перебував на цій посаді до оголошення ПІВТ терористичної партією у 2015 році; під час перебування у Туреччині перед вибуттям в Україну, зі слів заявника, він працював в офісі інтернет-видання ПІВТ «Payon.net», де перекладав статті з арабської та перської мов на таджицьку для їх подальшої публікації. На підтвердження свого членства у ПІВТ Салімов З. також надав копію листа на бланку Офісу Голови ПІВТ від 16 січня 2017 року №00527/17 за підписом Голови ПІВТ Мухіддіна Кабірі. Підсумовуючи викладену інформацію з метою оцінки правдивості інформації щодо членства заявниці та її чоловіка у ПІВТ, слід зазначити, що наявність у заявників листів-рекомендацій від ПІВТ вказує на їх зв'язок з партією, хоч автентичність наданої копії згаданого листа перевірити складно; ступінь обізнаності та зацікавленості заявниці та чоловіка у питаннях ПІВТ виходять за рамки обізнаності сторонньої особи, яка отримує інформацію з даних питань через ЗМІ, що дозволяє припустити, що вони дійсно були у минулому членами зазначеної партії. Однак, інформація, яка б підтверджувала факт того, що перебуваючи на території України вони продовжують свою діяльність у зазначеній партії відсутня. Заявниця зазначає, що перебуваючи на території України іноді долучалася до озвучення роликів, які розміщувалися на сайті «Payon.net», однак вона не могла пояснити їх змісту, а також мети їх створення. З огляду на вказане, можна стверджувати, що після заборони діяльності ПІВТ та виїзду з Таджикистану заявниця партійну діяльність не веде. Ураховуючи викладене, твердження позивачки та її чоловіка прийнято як правдоподібні, однак встановлено, що їх роль у партії була незначною, оскільки вони не приймали самостійних та ключових рішень.
Також позивач обґрунтовує своє прохання про надання їй захисту в Україні тим, що вона була членом ПІВТ та її стали переслідувати, а також через носіння хіджабу в неї виникали проблеми, оскільки носіння хустки у Таджикистані заборонено.
В процесі вивчення ІКП щодо правил носіння жінками-мусульманками релігійного вбрання було встановлено, що у Таджикистані дійсно введено заборони щодо носіння хіджабу. Однак, слід зауважити, що обмеження носіння у громадських місцях релігійного жіночого вбрання, яке приховує обличчя або контури, введено не лише у Таджикистані. У контексті посилення боротьби із загрозою тероризму, а також у зв'язку із встановленням певних правил носіння одягу подібна практика існує також і в інших країнах, у тому числі деяких розвинених демократичних країнах Західної Європи, де не вважається дискримінацією, з урахуванням чого в процесі вивчення ІКП щодо Республіки Таджикистан не знайдено інформацію про випадки ув'язнення або жорстокого поводження з жінками через носіння хіджабу, або сповідування ісламу.
Крім того, під час співбесіди 22 грудня 2020 року позивач повідомила, що її проблеми почалися після виїзду її чоловіка з країни, її почали викликати на допити, а також стежили за нею з метою встановлення місця перебування чоловіка, однак, вона особисто жодного разу не спілкувалася з представниками влади.
Аналізуючи питання щодо наявності реальної загрози для позивача у Таджикистані, слід враховувати наявні дані в ІКП, які дійсно свідчать про факти репресій проти діячів ПІВТ. За результатами дослідження ПІВТ встановлено таке: по-перше, повідомляється про ув'язнення за політичними звинуваченнями активних членів ПІВТ та діячів партії на провідних посадах, однак, у проведеному аналізі не було доведено приналежність до цієї категорії заявниці та її чоловіка. Щодо широкого загалу колишніх рядових членів ПІВТ, яких було декілька тисяч і які припинили свою діяльність у партії про масові репресії не повідомляється, хоча припускається, що вони зазнають посиленого контролю з боку державних органів; по-друге, крім усних тверджень та загальновідомої інформації позивача та її чоловіка практично не надано документальних доказів того, що загроза особисто їх свободі та життю у разі повернення до Таджикистану є реальною - при цьому, що на протилежне вказують декілька фактів та ознак: заявниця та її чоловік не перебувають у розшуку за обліками Інтерполу, немає відомостей про їх включення до бази даних про фізичних осіб, щодо яких Міністерство фінансів Республіки Таджикистан вживає фінансові санкції у зв'язку з діяльність за звинуваченням у тероризмі чи його підтримці, а також компетентні органи Таджикистану не перешкоджали виїзду родині заявниці за кордон.
Таким чином, заявниця не надала переконливої інформації, яка б підтверджувала існування у Таджикистані реальної загрози її життю та свободі у зв'язку з її членством у партії ПІВТ.
З викладеного слідує, що систематичних порушень прав заявниці та її чоловіка з боку представників державних органів та небезпеки для них через дії цих органів на території Таджикистану не було.
Враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що політичні погляди позивача не могли привернути увагу правоохоронних органів, і позивач не могла зазнавати через це переслідування.
Суд також зазначає, що відповідно до міжнародних принципів та стандартів у сфері визначення статусу біженця та додаткового захисту, тривалий строк між виїздом заявника з країни громадянської належності та датою звернення за захистом може свідчити про відсутність обґрунтованих побоювань переслідування чи серйозної шкоди.
Згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Таким чином, позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведених співбесід не обґрунтувала свої побоювання та не надала переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивачки ґрунтуються лише на суб'єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, є необгрунтованими та недоведеними.
Пункт 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) дає визначення відмінності економічного мігранта від біженця, а саме: якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.
У розумінні пункту 62 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженця) УВКБ ООН заявника можна кваліфікувати мігрантом, тобто особою, яка з причин, що відрізняється від умов, які містяться у визначенні «біженець», добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Це може бути пов'язано бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру.
У зв'язку з цим, правовідносини, пов'язані з в'їздом іноземців на територію України для вирішення особистих питань (пошуком кращих економічних та соціальних умов життя) є сферою правового регулювання Законів України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про імміграцію» з відповідним набуттям правових статусів у порядку, визначеному цими Законами.
Враховуючи зазначене, слід дійти висновку, що основною метою звернення до міграційної служби з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є легалізація перебування на території України.
Крім того, висновок про відмову позивачу у визнанні її біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту містить інформацію з відкритих інтернет - джерел щодо відсутності загрози при поверненні її до країни громадянської належності.
Враховуючи проведений аналіз щодо обставин заявниці, викладених в заяві, та інформації по країні його походження, слід дійти висновку, що для неї не може існувати реального ризику порушення статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року.
Таким чином, позивач не може розглядатись як особа, якій у разі повернення до країни походження, може загрожувати катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, тобто такою, що потребує додаткового захисту.
Відповідно до пункту 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідувань.
З аналізу матеріалів особової справи вбачається, що позивач не довела ризику загрози своєму життю та свободі, не навела достатньої аргументації своїм побоюванням, або інших доказів того, що ці побоювання є аргументованими.
Також, матеріали справи свідчать про відсутність дискримінації стосовно позивача та її неповнолітніх дітей за національною ознакою. Позивач ніколи не була активним членом жодної політичної партії на провідній посаді, релігійної, військової або громадської організації, а відтак побоювання зазнати переслідувань при поверненні носять характер припущень. Позивач не була причетна до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, яке пов'язане з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами.
Таким чином інформація, повідомлена позивачкою не є підставою для визнання її біженцем у відповідності до умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Так, кваліфікація для надання додаткового захисту полягає у встановленні ризиків зазнати серйозної шкоди у випадку повернення заявника до країни походження.
Відповідно до положень статті 15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/ЕС серйозна шкода (кваліфікаційна умова додаткового захисту) включає в себе: - смертну кару або приведення її у виконання; - тортури, нелюдське, або принизливе поводження чи покарання для заявника в країні походження; - серйозна і індивідуальна загроза життю цивільних осіб через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів.
Вказане, в свою чергу, кореспондується з умовами, які містяться у пункті 13 частини першої статті 1 Закону (правова дефініція «особа, яка потребує додаткового захисту»).
У зв'язку з вищевикладеним, немає підстав вважати, що позивачка має обґрунтовані підстави стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи, або політичних переконань.
Отже, позивачем не було надано суду документів, які б підтвердили наявність переслідувань або утисків відносно неї, що відповідали б вимогам пунктів 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Таким чином, висновок відповідача щодо відсутності підстав для навіть попередньої кваліфікації позивача як жертви переслідувань за однією з передбачених ознак саме біженця є обґрунтованим.
Позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також позивачкою не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття ДМС України відповідного рішення.
Отже, суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що в разі повернення до Республіки Таджикистан буде існувати загроза життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості позивача чи її неповнолітніх дітей та інші суттєві порушення прав людини або позивач зіткнеться з серйозною та індивідуальною загрозою життю або особистості виключно в силу самого факту перебування на території Республіки Таджикистан.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для визнання Громадянинки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 біженцями та вважає, що спірне рішення ДМС прийнято на підставі та у межах повноважень, визначених Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», тому позовні вимоги нормативно та документально не підтверджуються.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем доведено правомірність оскаржуваного рішення з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, адміністративний позов не підлягає задоволенню.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позовних вимог Громадянинки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 - відмовити.
Рішення суду, відповідно до частини першої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Суддя В.В. Аверкова