Номер провадження: 22-ц/813/5221/22
Справа № 521/14097/20
Головуючий у першій інстанції Абухін Р. Д.
Доповідач Драгомерецький М. М.
31.10.2022 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І.,
переглянув у порядку спрощеного провадження цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 жовтня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, ОСОБА_3 , про стягнення аліментів на повнолітню дитину, -
25 серпня 2020 року ОСОБА_1 звернулась суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, ОСОБА_3 , про стягнення аліментів на повнолітню дитину, у якому з урахуванням збільшених позовних вимог від 20 травня 2021 року, просила суд:
1. Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м. Одеси, адреса реєстрації та проживання: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_2 ) аліменти на утримання повнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , в розмірі 40 000 грн. щомісячно до досягнення ним 23 річного віку, починаючи від дня подачі позову та до 22.07.2025 року, або до припинення ним навчання.
2. Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м. Одеси, адреса реєстрації та проживання: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_2 ) на навчання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , 30 000 грн. фактично понесених витрат, а в подальшому стягувати по 30 000 грн. на навчання сина.
3. Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м. Одеси, адреса реєстрації та проживання: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_2 ) понесені витрати за проведену операцію та лікування 110 000 грн..
Позивач ОСОБА_1 мотивує вимоги тим, що з 1999 року з відповідачем знаходилися в зареєстрованому шлюбі, який був розірваний у 2007 році. Від даного шлюбу є повнолітній син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який проживає з нею.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 11.11.2014 року з відповідача на її користь стягнуто аліменти на утримання неповнолітнього сина в розмірі 1 286,60 гривень від всіх видів заробітку щомісячно, до досягнення ним повноліття. Відповідач, крім аліментів ніякої допомоги сину більше не здійснював та не здійснює, аліменти сплачував із затримкою, з сином майже не спілкується.
Син навчається в Одеському національному університеті ім. І.І. Мечникова за денною формою навчання на 2 курсі на ФМВПС за спеціальністю «Міжнародні економічні відносини» за контрактом з 01.09.2019р. по теперішній час. Також, дитина навчається в Одеському національному економічному університеті на факультеті ЦВВФН з 01.09.2019 року за заочною формою навчання.
Повнолітній син навчається на денній формі, не має можливості працювати, не має власних доходів та потребує матеріальної допомоги, а саме: оплата навчання, придбання продуктів харчування, транспортні витрати, канцелярські товари, підручники, методичні посібники, одяг, а відповідач, добровільно матеріальної допомоги надає. Щомісячно сума на утримання сина складає 40 000 грн. Із-за скрутного матеріального положення в неї не має можливості оплатити вартість навчання.
Крім того, в серпні 2020 року сину була зроблена операція, в зв'язку із перелом ключиці, встановлені спиці та штифти, тому дитина потребує постійного лікування, приймання багато ліків, придбання бандажів. Вартість операції, медичне дослідження, придбання ліків складає загальну суму 60 000 грн.. В подальшому сину необхідно буде зробити ще операції, в зв'язку із усуненням наслідків перелому ключиці. Придбання та постійне приймання ліків: знеболюючих препаратів, препаратів які сприяють відновлюванню кісток, придбання бандажів для фіксації та інш.
04 січня 2021 року сину була проведена друга операція, в процесі якої встановлена металева пластина. Вартість операції складає 25 000 грн. В зв'язку з чим син проходить реабілітаційне лікування, проходить курс терапії, вартість кожного курсу складає 11 200 грн. Також, вона придбала ліки для поліпшення здоров'я сина після операції. Загальна сума сплачених грошей на проведення операцій, реабілітаційного лікування, придбання ліків складає 110 000 грн..
Відповідач працездатний, має щомісячний доход, працює механіком за контрактом на судах за кордоном, на утримані нікого немає, за станом здоров'я має можливість надавати матеріальну допомогу на утримання повнолітнього сина (т. 1, а.с. 1-4, 120-122).
22 січня 2021 року від відповідача ОСОБА_2 до суду надійшов відзив на позов, в якому відповідач надав згоду на сплату аліментів на навчання повнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 в розмірі 2 000 гривень щомісячно при умові продовження ним навчання, до 22.07.2025 року, просив врахувати, що на його утриманні перебувають непрацездатні батьки. В іншій частині позовних вимог просить відмовити, посилаючись на помилковість застосування норм ст. 185 СК України (т. 1, а.с. 58 - 66, 116 - 119).
09 лютого 2021 року від позивачки ОСОБА_1 до суду надійшла відповідь на відзив на позовну заяву, у якій позивачка вважала відзив на позов необґрунтованим та просила позовні вимоги задовольнити в повному обсязі (т. 1, а.с. 67-69).
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 20 травня 2021 року витребувано докази, а саме з:
Центра обслуговування платників Приморської ДПІ Південного управління у м. Одесі ГУ ДФС в Одеській області відомості про номер платника податків ОСОБА_2 , громадянина України, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Державної прикордонної служби України інформацію про перетинання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , кордону України в період з 28.08.2020 року по теперішній час; на підставі якого документа, що посвідчує особу, здійснювалось перетинання ОСОБА_2 , громадянином України, ІНФОРМАЦІЯ_1 кордону України (т. 1, а.с. 132).
17 червня 2021 року до суду надійшов лист Головного Центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України (т. 1, а.с. 135).
29 червня 2021 року до суду надійшов лист Головного управління ДПС в Одеській області (т. 1, а.с. 137).
09 серпня 2021 року від адвоката Жукова Тимура Вікторовича в інтересах відповідача ОСОБА_1 до суду надійшла письмова промова в судових дебатах представника позивача (т. 1, а.с. 161 ? 164).
В ході судового розгляду позивачка ОСОБА_1 підтримала позовні вимоги в повному обсязі.
Адвокат Стаханова Марія Дмитрівна в інтересах відповідача ОСОБА_2 погодилась на сплату відповідачем аліментів на утримання повнолітнього сина в розмірі 2 000 гривень щомісячно та заперечувала проти задоволення решти позовних вимог та додаткових витрат.
Третя особа ОСОБА_3 підтримав позовні вимоги в повному обсязі.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 26 жовтня 2021 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, ОСОБА_3 , про стягнення аліментів на повнолітню дитину задоволено частково.
Суд стягував з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти в розмірі 5 000 гривень щомісячно, починаючи з дня подачі позову 28 серпня 2020 року і до закінчення навчання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , але не більше ніж до досягнення ним 23 (двадцяти трьох) років;
стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави 840,80 гривень судового збору. У задоволені решти вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі, а саме стягнути з відповідача на утримання повнолітнього сина аліменти в розмірі 40 000 грн. щомісячно, витрати на навчання сина в розмірі 1/2 частини фактично понесених витрат, а в подальшому - по 1/2 частини оплати на навчання сина, витрати за проведені 2 операції та лікування в розмірі 110 000 грн., посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати частково й ухвалити нове рішення про стягнення з нього на утримання повнолітнього сина, який продовжує навчання, аліменти в розмірі 2 000 грн. щомісячно, в іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у апеляційних скаргах доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволенню не підлягають, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
У статті 3 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Раду Української PCP від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ, яка ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ та набрала чинності для України з 27 вересня 1991 року, закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Відповідно до частин першої та другої статті 27 названої Конвенції, держави-учасники визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення умов життя, необхідних для розвитку дитини, в межах своїх здібностей і фінансових можливостей.
Статтею 51 Конституції України проголошено, що батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Тобто, держава визнає захист прав і свобод дитини одним з пріоритетів своєї політики та гарантує дитині рівень життя, необхідний для гармонійного розвитку.
У частині 8 статті 7 СК України зазначено, що регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев'ята статті 7 СК України).
Статтею 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Отже, обсяг відповідальності батьків не залежить від проживання їх разом чи окремо від дитини, і цей факт не звільняє від обов'язку забезпечувати такі умови життя дитини, які є достатніми для фізичного, інтелектуального, морального, культурного, соціального та духовного розвитку.
Згідно із частиною 2 статті 150 СК України, батьки зобов'язані піклуватись про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини (частини 1, 2 статті 155 СК України).
Статтею 180 СК України визначено, що батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття, а у випадках, передбачених статтями 198, 199 цього Кодексу, - і своїх повнолітніх дочку, сина.
Батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати (стаття 198 СК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 199 СК України, якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання.
Згідно зі статтею 200 СК України суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у статті 182 цього Кодексу. При визначенні розміру аліментів з одного з батьків суд бере до уваги можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином.
У частині 1 та 2 статті 182 СК України визначено, при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.
Статтею 201 СК України передбачено, що до відносин між батьками і дочкою, сином щодо надання їм утримання застосовуються норми статей 187, 189-192 і 194-197 цього Кодексу.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 є батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Шлюб між матір'ю повнолітнього ОСОБА_1 та батьком розірвано 24 липня 2007 року, про що свідчить свідоцтво про розірвання шлюбу від 24 липня 2007 року за №314, яке видано Першим відділом реєстрації актів цивільного стану Малиновського районного управління юстиції м. Одеси (т. 1, а.с. 7).
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2009 року позбавлено ОСОБА_2 батьківських прав відносно неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Рішення набрало законної сили.
Згідно із ч. 2 ст. 166 СК України батько, якого було позбавлено батьківських прав, не звільняється від обов'язку щодо утримання дитини. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 11 листопада 2014 року у справі №521/14097/20 стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , щомісячно аліменти у розмірі 1 286, 00 гривень. Рішення набрало законної сили та було звернуто до примусового виконання.
Згідно із довідкою Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова від 14.08.2020 року №18-ВК-1504/с ОСОБА_3 , 22.07.2002 року навчається в Одеському національному університеті ім. І.І. Мечникова 4 рівня акредитації за денною формою навчання на 2 курсі на ФМВПС за спеціальністю «Міжнародні економічні відносини» за контрактом з 01 вересня 2019 року (т. 1, а.с. 16, 45)
Також, ОСОБА_3 є студентом економіко-правового факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова, контрактної форми навчання.
Відповідно до договору про надання освітніх послуг загальна вартість освітньої послуги за весь строк навчання становить 86 568 гривень. Строк дії договору з 01.09.2020 року по 30.06.2023 року.
Отже, повнолітній син навчається у вищому навчальному закладі на денній формі навчання за контрактом, термін навчання становить до 2023 року, у зв'язку з чим він потребує матеріальної допомоги.
Крім того, в серпні 2020 року ОСОБА_3 проведена операція, що передбачає лікування, придбання ліків, реабілітацію.
Суд вбачає, що батько проживає окремо від сина, матеріальну допомогу на період навчання сина надає періодично.
Згідно відомостей Державної прикордонної служби України, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 перетнув державний кордон та виїхав з України 01 березня 2021 року (пункт пропуску Бориспіль -D). Відомості про в'їзд в Україну відсутні (т. 1, а.с. 135).
Суду не надані належні та допустимі докази, що відповідач має постійний дохід. У свою чергу, позивач не надала суду достеменних та належних доказів про наявність у відповідача можливості сплачувати аліменти в розмірі 40 000 гривень щомісячно.
Також позивачка просить стягнути з відповідача витрати на навчання сина та витрати понесені за проведену операцію, лікування та реабілітацію, обґрунтовує позовні вимоги ст. 185 СК України.
У справі, що розглядається із досягненням повноліття ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 втратив правовий статус дитини (стаття 6 СК України), отже, вказані позовні вимоги стосуються утримання повнолітнього сина.
На відміну від правовідносин щодо участі батьків у додаткових витратах, правовідносини обов'язку батьків утримувати повнолітніх дочку, сина на період навчання регулюються главою 16 СК України, яка зокрема, передбачає обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, у спосіб сплати аліментів (статті 199-201 цього Кодексу). У визначенні розміру аліментів слід враховувати вартість навчання, підручників, проїзду до навчального закладу, проживання за місцем його знаходження. Норми цієї глави не встановлюють самостійного, окремого від аліментних зобов'язань, обов'язку батьків брати участь у додаткових витратах на дочку, сина, що викликані особливими обставинами.
Таким чином, у випадках, коли дитина потребує матеріальної допомоги у зв'язку із навчанням до досягнення нею двадцяти трьох років, правила статті 185 СК України не застосовуються, зазначені правовідносини регулюються статтею 199 цього Кодексу.
Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 25 лютого 2020 року у справі №521/4397/17.
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що на відповідача не може бути покладено обов'язок по оплаті витрат на проживання, вартості навчання та лікування, оскільки норми глави 16 СК України не передбачають обов'язку батька брати участь у додаткових витратах на повнолітнього сина, що навчається.
Тому, у випадках, коли дитина потребує матеріальної допомоги у зв'язку з навчанням до досягнення нею двадцяти трьох років, правила статті 185 СК України (додаткові витрати на дитину) не застосовуються, зазначені правовідносини регулюються статтею 199 цього Кодексу (утримання дитини, яка продовжує навчання).
У визначенні розміру аліментів необхідно враховувати вартість навчання, підручників, проїзду до навчального закладу, проживання за місцем його знаходження. Норми цієї глави не встановлюють самостійного, окремого від аліментних зобов'язань, обов'язку батьків брати участь у додаткових витратах на дочку, сина, що викликані особливими обставинами.
Враховуючи рівність обов'язків батьків щодо утримання дитини та з огляду на викладене суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог в розмірі 5 000 грн. щомісячно.
Посилання позивача ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, оскільки судом безпідставно не враховано, що відповідач має можливість сплачувати на утримання повнолітнього сина, який навчається, аліменти в розмірі 40 000 грн., а також те, що стягненню підлягають додаткові витрати на навчання та операцію і лікування. А також посилання відповідача ОСОБА_2 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, оскільки судом не з'ясовані обставини щодо матеріального становища платника аліментів та безпідставно стягнуті аліменти на утримання дитини в розмірі 5 000 грн. щомісячно, оскільки на теперішній час він не має постійної роботи, має на утриманні непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги, не приймаються до уваги за таких підстав.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.
Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Колегія суддів вважає, що позивачкою ОСОБА_1 доведено належним чином підстави позову в частині того, що повнолітній син ОСОБА_3 , який продовжує навчання, потребує матеріальної допомоги, яку його батько має можливість надавати сину, але позивачем не надано належних та достовірних доказів того, що у відповідач має можливості сплачувати аліменти на утримання повнолітнього сина у розмірі 40 000 грн., а також вона помилково вважала, що має право на стягнення з відповідача додаткових витрат.
Відповідач ОСОБА_2 також не довів належним чином, що він має можливість надавати сину матеріальну допомогу лише у твердій грошовій суму в розмірі 2 000 грн. щомісячно, оскільки він не надав розрахунок свого дійсного щорічного доходу.
У пункті 20 постанови Пленуму «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» №3 від 15 травня 2006 року Верховний Суд України роз'яснив, «обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися після досягнення повноліття (незалежно від форми навчання), виникає за обов'язкової сукупності таких юридичних фактів: досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18, але є меншим 23 років; продовження ними навчання; потреба у зв'язку з цим у матеріальній допомозі; наявність у батьків можливості надавати таку допомогу.
Відповідно до ч. 3 ст. 199 СК право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів мають самі дочка, син, які продовжують навчатися, а також той із батьків, з яким вони проживають.
У разі заявлення позову одним із батьків суд може залучити до участі у справі (якщо залежно від її обставин визнає необхідним) повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися і на користь яких у зв'язку з цим стягуються аліменти.
Таким чином, обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися після досягнення повноліття (незалежно від форми навчання), виникає за обов'язкової сукупності таких юридичних фактів:
досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18, але є меншим 23 років;
продовження ними навчання;
потреба у зв'язку з цим у матеріальній допомозі;
наявність у батьків можливості надавати таку допомогу.
Розглядаючи аналогічну справу, Верховний Суд у постанові від 01 квітня 2020 року у справі №521/16267/18 (провадження №61-20458св19) дійшов наступного правового висновку, «Статтею 180 СК України визначено, що батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття, а у випадках, передбачених статтями 198, 199 цього Кодексу, - і своїх повнолітніх дочку, сина.
Батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати (стаття 198 СК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 199 СК України, якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання.
Конструкція даної статті передбачає обов'язок батьків утримувати своїх дітей, які продовжують навчання та у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, надавати таку допомогу до досягнення ними двадцяти трьох років або до припинення навчання. Тобто нормами даної статті не передбачено обов'язку саме продовження навчання.
Таким чином, обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися після досягнення повноліття (незалежно від форми навчання), виникає за обов'язкової сукупності таких юридичних фактів: досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18, але є меншим 23 років; продовження ними навчання; потреба у зв'язку з цим у матеріальній допомозі; наявність у батьків можливості надавати таку допомогу.
Згідно зі статтею 200 СК України суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у статті 182 цього Кодексу. При визначенні розміру аліментів з одного з батьків суд бере до уваги можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином.
Відповідно до статті 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення.
Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.
Суд не обмежується розміром заробітку (доходу) платника аліментів у разі встановлення наявності у нього витрат, що перевищують його заробіток (дохід), і щодо яких таким платником аліментів не доведено джерело походження коштів для їх оплати».
У постанові від 29 січня 2018 року у справі №622/373/16 Верховний Суд зробив наступний правовий висновок: «Згідно із частиною першою статті 185 СК України той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).
Отже, виходячи з аналізу статті 185 СК України додаткові витрати присуджуються на дитину за наявності в одного з батьків, з яким проживає дитина, додаткових витрат, викликаних особливими обставинами, зокрема необхідністю в розвитку дитини за наявності в неї здібностей, талантів, у зв'язку з її хронічною хворобою, лікуванням, каліцтвом тощо. Наявність таких витрат має довести особа, що заявляє позовні вимоги про стягнення додаткових витрат. Ці кошти є додатковими, на відміну від коштів, які отримуються одним з батьків на утримання дитини.
Разом з тим, статтею 199 СК України передбачений обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання. Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу; право на утримання припиняється у разі припинення навчання; право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання.
На відміну від правовідносин щодо участі батьків у додаткових витратах на дитину (стаття 185 СК України), правовідносини щодо обов'язку батьків утримувати повнолітніх дочку, сина на період навчання регулюються главою 16 СК України, яка зокрема, передбачає обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, у спосіб сплати аліментів (статті 199-201 цього Кодексу). У визначенні розміру аліментів необхідно враховувати вартість навчання, підручників, проїзду до навчального закладу, проживання за місцем його знаходження. Норми цієї глави не встановлюють самостійного, окремого від аліментних зобов'язань, обов'язку батьків брати участь у додаткових витратах на дочку, сина, що викликані особливими обставинами.
Таким чином, у випадках, коли дитина потребує матеріальної допомоги у зв'язку з навчанням до досягнення нею двадцяти трьох років, правила статті 185 СК України (додаткові витрати на дитину) не застосовуються, зазначені правовідносини регулюються статтею 199 цього Кодексу (утримання дитини, яка продовжує навчання).
Саме такі висновки щодо застосування статті 185 СК України висловлені в постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року №6-1296цс15».
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, правові висновки Верховного Суду, з'ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що, враховуючи засади справедливості, добросовісності та розумності, рівності прав та обов'язків батьків щодо дитини, вік, стан здоров'я, матеріальне становище дитини і платника аліментів, для фізичного, духовного, морального і соціального розвитку дитини, суд першої інстанції обґрунтовано визначив розмір аліментів у сумі 5 000 грн. щомісячно. При цьому належних та достовірних доказів того, що у відповідач немає можливості сплачувати аліменти у визначеному розмірі ним не надано. У даному випадку правила статті 185 СК України (додаткові витрати на дитину) не застосовуються, оскільки зазначені правовідносини регулюються статтею 199 цього Кодексу (утримання дитини, яка продовжує навчання).
За таких обставин, суд першої інстанції всебічно та повно з'ясував обставини, які мають значення для справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», та вірно виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову у визначеному судом розмірі.
Інших правових доводів апеляційні скарги сторін у справі не містять.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
Таким чином, наведені в апеляційних скаргах сторін у справі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.
Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову в повному обсязі або стягнення з відповідача на утримання повнолітнього сина, який навчається, в розмірі 2 000 грн. щомісячно немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384, 389 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 жовтня 2021 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Повний текст судового рішення складено: 31 жовтня 2022 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
А.І. Дришлюк
Р.Д. Громік