25.10.22
Справа №522/19128/21
Провадження №2/522/2466/22
Іменем України
25 жовтня 2022 року Приморський районний суд м. Одеси в складі:
головуючого - судді Чернявської Л.М.
за участю секретаря судових засідань Тофан Л.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одеса справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним,
ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в якому просила визнати недійсним заповіт, укладений на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після смерті батька, Позивач як спадкоємець першої черги, звернулась до приватного нотаріуса Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області Вініцького Б.В із заявою про прийняття спадщини після смерті батька, де і було заведено спадкову справу. Нотаріусом було повідомлено позивача про те, що спадкову справу після смерті ОСОБА_4 вже відкрито за заявою про прийняття спадщини від ОСОБА_2 та про те, що ОСОБА_4 за життя склав заповіт, яким заповів все своє майно своїй дружині ОСОБА_2 та своєму синові ОСОБА_3 .
В позові позивач зазначає, що її батько - ОСОБА_4 страждав на хронічні захворювання, перебував на обліку у лікаря невролога, неодноразово проходив обстеження та лікування у неврологічних відділеннях клінічних лікарень. Під час перебування ОСОБА_4 на стаціонарному лікуванні та в інших випадках під час загострення хронічних хвороб, позивач неодноразово відвідувала батька, забезпечувала необхідними речами, здійснювала догляд за ним та вирішувала інші необхідні для забезпечення підтримання здоров'я та життєдіяльності батька питання. Позивач зазначає, що вказані обставини свідчать про наявність підстав для визнання за позивачем права на спадкування, а хворобливий стан здоров'я ОСОБА_4 свідчить про те, що останній не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними під час складання заповіту.
Ухвалою суду від 17 грудня 2021 року було відкрито провадження у справі та встановлено загальний порядок розгляду справи.
11 січня 2022 року представником відповідачів адвокатом Портним М.І. було подано відзив на позовну заяву. В обґрунтування відзиву зазначено, що відносини між ОСОБА_4 та позивачем ОСОБА_1 були неприязні, вони не спілкувалися та не підтримували зв'язок один із одним, ОСОБА_1 ніколи не відвідувала свого батька та не допомагала йому, що і послугувало підставою для складання заповіту на користь відповідачів. Також зазначив, що на момент укладання заповіту та протягом останніх років життя ОСОБА_4 будь-якими хронічними стійкими психічними розладами не страждав, ознак тимчасового розладу психіки або інших хворобливих явищ не мав. ОСОБА_4 під час складання заповіту на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був здатний усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Наявність повної цивільної дієздатності ОСОБА_4 та його здатність усвідомлювати свої дії підтверджується тим, що у період з 2010 по 2021 рр. він неодноразово був учасником судових процесів (в якості позивача, відповідача, заявника), зокрема у справах № 1519/7583/2011, № 509/415/13-ц, № 509/3478/14-ц, 509/985/14-ц, а також протягом 2011-2012 рр. укладав та посвідчував правочини, що підтверджується такими документами: нотаріально засвідчена заява ОСОБА_4 від 15.10.2012 року, нотаріально засвідчена довіреність від 02.07.2012 року, нотаріально засвідчений договір купівлі-продажу нежилих приміщень підвалу № 501 від 22.12.2011 року.
Протокольною ухвалою суду від 13 червня 2022 року закрито підготовче провадження по справі та призначено справу до слухання по суті.
03 жовтня 2022 року від представника Позивача до суду надійшла заява про розгляд справи за відсутності. Позовні вимоги підтримали в повному обсязі та просили їх задовольнити.
25 жовтня 2022 року від представника Відповідачів до суду надійшла заява про розгляд справи за відсутності на підставі наявних матеріалів. Також просили відмовити в задоволенні позовних вимог.
В судове засідання 25 жовтня 2022 року сторони не з'явились, сповіщались належним чином.
Суд вважає, що були створені всі умови для реалізації права осіб на доступ до правосуддя, та приймаючи до уваги, що будучи повідомленими про дату та час розгляду справи в суді, сторони не з'явились, суд оцінює таку поведінку сторін як небажання особисто прийняти участь в розгляді справи в суді.
Верховний Суд у постанові від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18 зазначив про те, що якщо учасники судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнов проти України», відповідно до якого в силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи, є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції.
В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Більш того, в умовах воєнного стану, з огляду на неприпустимість зупинення роботи судів та здійснення правосуддя та на розумність строків розгляду справ, суд не має чекати, що особа яка звернулась до суду виявить бажання з'явитись до суду за умови не повідомлення суду причин своєї неявки.
У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
У той же час, Європейський суду своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.
Крім того, враховуючи нормативне регулювання даного питання національним та європейським законодавством, суд вважає, що позивач) не з'являючись у судові засідання, не даючи суду можливості своїми діями у встановлений законом строк вирішити справу, зловживає своїми процесуальними правами.
Підстав для відкладення розгляду справи, визначених частиною 2 ст. 223 ЦПК України судом не встановлено.
Пунктом 2 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17.10.2014 р. № 11 «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» вказано на те, що строки, встановлені ЦПК України, є обов'язковими для судів та учасників судових процесів.
Справа перебуває на розгляді в суді з жовтня 2021 року.
Тож, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності учасників справи.
Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку про те, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею ч.1 ст.5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом.
Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст.ст. 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Згідно з ч. 1 ст. 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. Як визначено в ст. 1234 ЦК України, що право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Відповідно до ст. 1236 ЦК України заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини.
Відповідно ст. 1247 ЦК України визначені загальні вимоги до форми заповіту. Так, заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем та посвідчений нотаріусом або іншими посадовими особами, визначеними в ст.ст. 1251-1252 цього Кодексу.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_4 за життя склав заповіт, щодо спадкового майна, згідно з якими він заповів все належне йому на праві власності майно відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , що не заперечується учасниками справи.
Разом з цим, слід зазначити, що в матеріалах справи відсутній безпосередньо оскаржуваний заповіт.
Відповідачем зазначено, що заповіт посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Масловою В.А. 28 липня 2011 року.
Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Загальні підстави визнання недійсними правочину і настання відповідних наслідків встановлені ст.ст. 215, 216 ЦК України. Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України, в тому числі недодержання вимог, за якими зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства, має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його волі а також правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно з вимогами ст. 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання заповіту недійсним, позивач у силу ст. 10 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину.
Разом з тим суд враховує наступне, що статтею 1257 ЦК України визначено підстави для визнання заповіту недійсним. При цьому визначено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Таким чином, слід прийти до висновку, що заповіт як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. При цьому, недійсним заповіт може бути визнаний у випадках в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі, коли заповіт складений особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту), коли заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).
В той же час, жодної з передбачених ст. 1257 ЦК України обставин, в ході судового розгляду не встановлено.
З положень ст. 202 та ст. 1233 ЦК України заповіт є одностороннім правочином, тобто дією однієї сторони, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Таким чином, позивачем не наведено достатніх підстав для визнання заповіту недійсним , а отже суд приходить до висновку про неможливість з наведених позивачем підстав визнати даний заповіт недійсним.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно з вимогами ст.ст.124, 129 Конституції України, задачами цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами судочинства є законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження та обов'язковість рішень суду до виконання.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, з огляду на те, що цивільне судочинство не може ґрунтуватись на припущеннях, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 263-265, 354 ЦПК України, суд
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним - відмовити.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його складення.
Учасник справи, якому рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення суду складено 31 жовтня 2022 року.
Суддя Чернявська Л.М.