27 жовтня 2022 року
м. Київ
справа № 757/67975/21-к
провадження № 51-3278ск22
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_3.,
суддів ОСОБА_4., ОСОБА_5.,
розглянувши спільну касаційну скаргу ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на ухвалу Київського апеляційного суду від 29 вересня 2022 року,
встановив:
Ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 16 травня 2022 року відмовлено у задоволенні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на бездіяльність уповноважених осіб Офісу Генерального прокурора, яка полягає у не розгляді скарги в порядку ст. 308 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) у кримінальному провадженні № 12014160500004626 від 2 червня 2014 року.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 29 вересня 2022 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на ухвалу слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 16 травня 2022 року.
У касаційній скарзі скаржники порушують питання про скасування ухвали Київського апеляційного суду від 29 вересня 2022 року, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону. На обґрунтування доводів касаційної скарги зазначають, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, про те що ухвала слідчого судді про відмову у задоволенні скарги на бездіяльність уповноважених осіб Офісу Генерального прокурора, яка полягає у не розгляді скарги в порядку ст. 308 КПК, не підлягає оскарженню в апеляційному порядку, оскільки остання не передбачена нормами кримінального процесуального закону. Вказують на те, що, відмовляючи у відкритті провадження, апеляційний суд постановив рішення без урахування загальних засад кримінального провадження, практики Європейського Суду з прав людини та практики Верховного Суду. Стверджують, що їх позбавили права на доступ до правосуддя та порушили загальні принципи кримінального судочинства, а також принципи гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Перевіривши доводи, наведені в касаційній скарзі, та долучені до неї копії матеріалів, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити зважаючи на таке.
Відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Відповідно до п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України до основних засад судочинства належить «забезпечення права на апеляційний перегляд справи». Це означає, що Конституція України забезпечує можливість апеляційного перегляду саме справи, що реалізується шляхом оскарження судових рішень, якими завершено розгляд справи (кримінального провадження) по суті, а не всіх судових рішень у межах цієї справи (провадження).
Однак, як неодноразово наголошував Верховний Суд, ст. 129 Конституції України гарантує право на апеляційний перегляд справи, а не кожного судового рішення в межах кримінального провадження, відповідно до чого КПК визначає, у яких випадках і які рішення слідчих суддів, судів першої інстанції підлягають перегляду в апеляційному порядку (постанова від 4 квітня 2019 року у справі № 494/6/18). У постановах від 17 жовтня 2018 року (справа № 646/5552/17) та від 28 лютого 2019 року (справа № 161/4229/18), які стосувалися права на апеляційне оскарження ухвал слідчих суддів, Верховний Суд підкреслив, що «норми Конституції України та кримінального процесуального закону беззастережно гарантують право на апеляційне оскарження лише судового рішення, постановленого за наслідком розгляду справи (кримінального провадження в суді першої інстанції) по суті, а не всіх судових рішень у межах цієї справи (провадження)».
Така позиція узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Зокрема в рішенні цього Суду від 28 березня 2006 року щодо прийнятності заяви № 23436/03
у справі «Мельник проти України», зазначено, що спосіб, у який ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується апеляційними та касаційними судами, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також повинні бути взяті до уваги норми внутрішнього законодавства.
Конституційний Суд України у Рішенні від 8 квітня 2015 року № 3-рп/2015 сформулював юридичну позицію, за якою обмеження права на апеляційне оскарження рішення суду не може бути свавільним та несправедливим; таке обмеження має встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленим суспільною потребою досягнення цієї мети, пропорційним та обґрунтованим; у разі обмеження права на оскарження судових рішень законодавець зобов'язаний запровадити таке нормативне регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію права на судовий захист і не порушувати сутнісний зміст такого права.
Відповідно до ст. 24 КПК кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом; гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому Кодексом, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.
Разом з тим забезпечення права на апеляційний перегляд справи, передбачене
п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України, стосується гарантованого права на перегляд у суді апеляційної інстанції справи, розглянутої судом першої інстанції по суті. Зазначений конституційний припис надає законодавцю певну свободу розсуду: або передбачити можливість апеляційного оскарження будь-якого рішення, що його ухвалює суд у процесі розгляду справи, але не вирішує її по суті, або встановити обмеження чи заборону на оскарження в апеляційному порядку окремих процесуальних судових рішень, якими справа не вирішується по суті (Рішення Конституційного Суду України від 17 березня 2020 року № 5-р/2020).
Отже доводи скаржників про те, що право на апеляційний перегляд є безумовним, є необґрунтованими.
За таких обставин наявність визначених у кримінальному процесуальному законі вимог щодо звернення до суду вищого рівня в разі незгоди із судовим рішенням не є тотожним обмеженню в доступі до правосуддя, а отже не означає обмеження у праві на справедливий судовий розгляд.
Проте, обмеження права на апеляційне оскарження ухвал слідчого судді під час досудового розслідування встановлені приписами статей 307, 309, 392 КПК.
Положеннями ст. 392 КПК визначено, що в апеляційному порядку можуть бути оскаржені судові рішення, які були ухвалені судами першої інстанції і не набрали законної сили, а саме: 1) вироки, крім випадків, передбачених ст. 394 цього Кодексу; 2) ухвали про застосування чи відмову у застосуванні примусових заходів медичного або виховного характеру; 3) інші ухвали у випадках, передбачених КПК. Ухвали, постановлені під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судових рішень, передбачених частиною першою цієї статті, окремому оскарженню не підлягають, крім випадків, визначених цим Кодексом. Заперечення проти таких ухвал можуть бути включені до апеляційної скарги на судове рішення, передбачене частиною першою цієї статті.
Частинами 1, 2 ст. 309 КПК встановлено вичерпний перелік ухвал слідчого судді, які підлягають оскарженню в апеляційному порядку під час досудового розслідування.
Відповідно до ч. 3 ст. 307 Цього кодексу, ухвала слідчого судді за результатом розгляду скарги на рішення, дію чи бездіяльність слідчого чи прокурора не може бути оскаржена, окрім ухвали про відмову у задоволенні скарги на постанову про закриття кримінального провадження, скарги на відмову слідчого, прокурора у задоволенні клопотання про закриття кримінального провадження з підстав, визначених пунктом 9-1 ч. 1 ст. 284 КПК, про скасування повідомлення про підозру та відмову у задоволенні скарги на повідомлення про підозру.
Згідно з ч. 4 ст. 399 КПК суддя-доповідач відмовляє у відкритті провадження, якщо апеляційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку, або судове рішення оскаржене виключно з підстав, з яких воно не може бути оскарженим згідно з положенням ст. 394 цього Кодексу.
Як убачається з ухвали Київського апеляційного суду, ОСОБА_1 та
ОСОБА_2 подали апеляційну скаргу на ухвалу слідчого судді про відмову у задоволенні скарги на бездіяльність уповноважених осіб Офісу Генерального прокурора щодо не розгляду їх скарги в порядку ст. 308 КПК, стосовно недотримання розумних строків у кримінальному провадженні № 12014160500004626 від 2 червня 2014 року, тобто на судове рішення, яке, відповідно до вимог ст. 392 КПК, окремому оскарженню не підлягає.
З урахуванням того, що скаржники подали апеляційну скаргу на ухвалу слідчого судді, оскарження якої з огляду на наведені положення процесуального закону не передбачено, апеляційний суд, керуючись ч. 4 ст. 399 КПК, обґрунтовано відмовив у відкритті провадження за апеляційною скаргою скаржників, як подану на судове рішення, що не підлягає оскарженню в апеляційному порядку.
Доводи скаржників щодо недотримання судом апеляційної інстанції загальних засад кримінального провадження також є неприйнятними.
Відповідно до ч. 6 ст. 9 КПК у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 цього Кодексу. Проте, питання на які посилаються скаржники врегульовано главами 26 та 31 КПК.
Таким чином, відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, апеляційний суд діяв у відповідності до вимог кримінального процесуального закону, а тому колегія суддів не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги та вважає, що на підставі п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Верховний Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за спільною касаційною скаргою ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на ухвалу Київського апеляційного суду від
29 вересня 2022 року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_3 ОСОБА_4 ОСОБА_5