П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
26 жовтня 2022 р.м.ОдесаСправа № 420/7123/21
Головуючий в 1 інстанції: Потоцька Н.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді - доповідачаКравця О.О.
судді -Зуєвої Л.Є.
судді - Коваля М.П.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Подільського відділу державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05 вересня 2022 року по справі № 420/7123/21, прийнятого в порядку загального позовного провадження у складі судді Потоцької Н.В., за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Подільського міжрайонного відділу державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), третя особа на стороні відповідача: Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», в особі Одеської обласної дирекції АТ «Райффайзен Банк Аваль» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» про визнання протиправною та скасування постанови,
І. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ І РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ:
28 квітня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Подільського міжрайонного відділу державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), в якому просив визнати протиправною та скасувати постанову головного державного виконавця Подільського міжрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області (наразі Подільський міжрайонний відділ державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 07.12.2018 року про стягнення виконавчого збору у розмірі 45600,07 гривень у межах виконавчого провадження №47396121.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 05 вересня 2022 року позов був задоволений.
II. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИМОГ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ , УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ АПЕЛЯНТА ТА ІНШИХ УЧАСНИКІВ АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ:
Не погоджуючись з рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 05 вересня 2022 року, Подільський відділ державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) подав апеляційну скаргу, в якій вважає, що судом 1-ї інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права та просив його скасувати і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Вимоги апеляційної скарги апелянт, обґрунтовує тим, що позивачем не надано докази щодо погашення боргу до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження ВП №47396121 від 07.12.2018 року.
Апелянт вказує на те, що позивач ще на стадії відкриття виконавчого провадження був обізнаний, що за невиконання рішення в добровільному порядку, до нього будуть застосовані додаткові санкції, у вигляді стягнення виконавчого збору та витрат виконавчого провадження. На думку апелянта, позивач будучі впевненим у погашенні боргу публічному акціонерному товариству «Райффайзен Банк Аваль» у розмірі 456000,74 грн. саме за виконавчим листом №2-3997/10 виданого 17.08.2010 року Приморським районним судом м.Одеса, мав надати відповідні докази Відповідачу. Та саме за цих умов виконавче провадження ВП №47396121 підлягало закінченню на підставі п.9 ст.39 ЗУ «Про виконавче провадження» (фактичне виконання) ще у 2015 році.
Апелянт зазначає, що правові відносини регулюються нормативно-правовими актами, які діяли та/ або діють на момент виникнення цих правовідносин. Постанова про стягнення виконавчого збору у ВП №47396121 в розмірі 45600,07 грн. винесена 07.12.2018 року, вже в період дії Закону України «Про виконавче провадження» №1404 -УІІІ від 05.10.2016 року. Тож слід зазначити, що хоча постанова про стягнення виконавчого збору винесена в період дії Закону України «Про виконавче провадження» №1404 -УІІІ від 05.10.2016 року, але в рамках виконавчого провадження відкритого в період дії ЗУ «Про виконавче провадження» №606-ХІУ від 21.04.1999 року. Крім того, апелянт зауважив, що норми ст.27 щодо стягнення виконавчого збору встановленні Законом України «Про виконавче провадження» №1404 -УІІІ від 05.10.2016 року, узгоджуються з аналогічними нормами ст.28 ЗУ «Про виконавче провадження» №606-ХІУ від 21.04.1999 року.
Тому, з наведеного аналізу вказаних норм апелянт робить висновок , що стягнення виконавчого збору є безумовною дією, яку здійснює державний виконавець у межах виконавчого провадження незалежно від здійснених, в межах відкритого виконавчого провадження, виконавчих дій.
Апелянт вказує на те, що стягнення виконавчого збору (крім визначених законом випадків, коли виконавчий збір не стягується) пов'язується з початком примусового виконання. Примусове виконання рішення розпочинається з моменту прийняття державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження, тому одночасно з відкриттям виконавчого провадження повинен вирішити питання про стягнення виконавчого збору. При цьому стягнення з боржника виконавчого збору в постанові про відкриття виконавчого провадження є обов'язком державного виконавця. Отже, стягнення виконавчого збору відбувається безпосередньо в процесі примусового виконання рішення із винесенням відповідної постанови. Підставою для винесення постанови про стягнення виконавчого збору (не пізніше наступного робочого дня) з дня закінчення виконавчого провадження є те, що виконавчий збір не стягнуто.
III. ПРОЦЕДУРА АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ:
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 12 жовтня 2022 року було відкрито апеляційне провадження та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.
Апеляційний суд, заслухавши доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що вона не підлягає задоволенню з наступних підстав:
IV. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ :
Судом першої інстанції було встановлено, що 10.04.2015 року головним державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Котовського міжрайонного управління юстиції в Одеській області відкрито виконавче провадження №47396121 по виконанню виконавчого листа №2-3997/10 від 17.08.2010 року (т.1 а/с 13).
07.12.2018 року головним державним виконавцем Подільського міжрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області винесена постанова про стягнення виконавчого збору у сумі 45600,07 грн (т.1 а/с 14).
16.03.2021 року головним державним виконавцем Подільського міжрайонного відділу державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) винесена постанова про заміну сторони виконавчого провадження (т.1 а/с 15).
16.03.2021 року головним державним виконавцем Подільського міжрайонного відділу державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) винесена постанова про закінчення виконавчого провадження, оскільки вимоги виконавчого документа виконано у повному обсязі, що підтверджується листом ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» за вих. №29/2507 від 11.03.2020 року (т.1 а/с 16).
V. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) ТА ОЦІНКА СУДУ :
Згідно вимог ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
На час відкриття виконавчого провадження (10.04.2015 року) спеціальним законом, який визначав умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до Закону підлягали примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, був Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року №606-XIV (далі - «Закон №606-XIV»).
Частиною першою статті 46 указаного Закону (в редакції від 1 січня 2011 року) було передбачено, що у разі невиконання рішення у строк, установлений для добровільного його виконання, з боржника постановою державного виконавця, яка затверджується начальником відповідного органу державної виконавчої служби, якому він безпосередньо підпорядкований, стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків від фактично стягненої суми або вартості майна боржника, яке передане стягувачу за виконавчим документом, а в разі невиконання рішення немайнового характеру в строк, встановлений для добровільного його виконання, з боржника після повного виконання рішення в тому ж порядку стягується виконавчий збір у розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - громадянина і в розмірі п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - з боржника - юридичної особи.
5 жовтня 2016 року набув чинності Закон України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII (далі - «Закон №1404-VIII», у редакції на момент винесення постанови про стягнення виконавчого збору).
Згідно з пунктом 7 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» указаного Закону, виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
Згідно ст. 1 Закону України від 02.06.2016, № 1404-VIII "Про виконавче провадження" (надалі Закон № 1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених Законом України "Про виконавче провадження", іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до Законів України.
Частина перша статті 5 Закону №1404-VIII передбачає, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Згідно зі статтею 10 Закону № 1404-VIII заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов'язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.
Відповідно до частини першої статті 18 Закону №1404-VІІІ виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Приписами статті 26 Закону №1404-VIII визначено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема, за заявою стягувача про примусове виконання рішення. Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов'язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.
Відповідно до п. 1,2,4,6,9 ст. 27 Закону № 1404-VIII виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
За виконавчими документами про стягнення аліментів за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців, державний виконавець нараховує виконавчий збір із заборгованості зі сплати аліментів. У подальшому державний виконавець зобов'язаний нараховувати виконавчий збір щомісяця у розмірі, визначеному частиною другою цієї статті, залежно від розміру простроченого щомісячного аліментного платежу. Постанова про стягнення виконавчого збору за виконавчими документами про стягнення аліментів виноситься державним виконавцем після погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі або у разі повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження на підставі розрахунку про його нарахування.
Стягнутий виконавчий збір перераховується до Державного бюджету України протягом трьох робочих днів з дня надходження на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби.
У разі наступних пред'явлень державному виконавцю до виконання виконавчого документа виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута під час попереднього виконання.
Виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону(фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом), якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.
Статтею 28 Закону № 1404-VIII визначено, що копії постанов виконавця та інші документи виконавчого провадження (далі - документи виконавчого провадження) доводяться виконавцем до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, надсилаються адресатам простим поштовим відправленням або доставляються кур'єром, крім постанов про відкриття виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу, повідомлення стягувачу про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання, постанов, передбачених пунктами 1 - 4 частини дев'ятої статті 71 цього Закону, які надсилаються рекомендованим поштовим відправленням. Боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі.
Документи виконавчого провадження надсилаються стягувачу та боржнику за їхніми адресами, зазначеними у виконавчому документі. У разі зміни стороною місця проживання чи перебування або місцезнаходження документи виконавчого провадження надсилаються за адресою, зазначеною у відповідній заяві сторони виконавчого провадження.
Документи виконавчого провадження доводяться до відома або надсилаються адресатам не пізніше наступного робочого дня з дня їх винесення.
Відповідно до п.1,3 ч.1 ст. 37 Закону №1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення.
Частиною першою статті 42 Закону №1404-VIII передбачено, що кошти виконавчого провадження складаються з: 1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; 2) авансового внеску стягувача; 3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.
Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст.42 Закону №1404-VIII витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження.
Витрати виконавчого провадження органів державної виконавчої служби здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, зазначених у пунктах 2 і 3 частини першої цієї статті.
Витрати виконавчого провадження приватних виконавців здійснюються за рахунок авансового внеску стягувача, стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження. Витрати виконавчого провадження можуть здійснюватися приватним виконавцем за рахунок власних коштів.
Розмір та види витрат виконавчого провадження встановлюються Міністерством юстиції України.
Відповідно до частини третьої статті 45 Закону №1404-VIII основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.
Згідно ст.6 Закону України, від 02.06.2016, № 1403-VIII "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", систему органів примусового виконання рішень становлять:
1) Міністерство юстиції України;
2) органи державної виконавчої служби, утворені Міністерством юстиції України в установленому законодавством порядку.
Згідно ч.1-2 ст.74 Закону № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Згідно п.21 Розділу ІІІ «Інструкції з організації примусового виконання рішень» затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 року № 512/5 у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму Закону № 1404-VІІІ, результати виконання, розмір авансового внеску, який підлягає поверненню стягувачу, а також наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа, передбачені частиною першою статті 40 вказаного Закону.
При закінченні виконавчого провадження, поверненні виконавчого документа стягувачу виконавець залишає у матеріалах виконавчого провадження копію виконавчого документа, а на виконавчому документі ставить відповідну відмітку, у якій зазначаються підстава закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа з посиланням на відповідну норму Закону, залишок нестягненої суми, якщо за виконавчим документом проводилося стягнення, сума стягнутого виконавчого збору або сума стягнутої основної винагороди приватного виконавця.
Відмітка на виконавчому документі засвідчується підписом виконавця та скріплюється печаткою.
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція) , була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17.07.97, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції , кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Отже, вищевказана норма гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і в оцінці дотримання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Відповідно до ст.8 Конституції України, ст.6 КАС України та ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року ,суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Колишній ОСОБА_1 та інші проти Греції" (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пп. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-XII).
Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі "Скордіно проти Італії"(Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Щокін проти України" (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011року).
Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskalv. Poland), п. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelasv. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі "Рисовський проти України" (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71).
Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення ЄСПЛ у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).
Згідно ч.1 ст.6 Конвенції , кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Право на виконання рішень, винесених судом, є невід'ємною частиною «права на суд» (Hornsby v. Greece (Горнсбі проти Греції), § 40; Scordino v. Italy (Скордіно проти Італії) (no. 1) [ВП], § 196). У іншому випадку, положення статті 6 § 1 будуть позбавлені ефекту корисної дії (Burdov v. Russia (Бурдов проти Росії), §§ 34 і 37).
Ефективний захист сторони у справі, а отже і відновлення справедливості, передбачає зобов'язання адміністративних органів виконувати рішення (Hornsby v. Greece (Горнсбі проти Греції), § 41; Kyrtatos v. Greece (Кіртатос проти Греції), §§ 31-32).
Хоча, за деяких обставин виконання рішення може бути відкладено, відкладання рішення не повинно порушувати право сторони на виконання рішення (Burdov v. Russia (Бурдов проти Росії), §§ 35-37).
У цьому розумінні виконання рішення повинно бути повним та вичерпним, а не частковим (Matheus v. France (Матецс проти Франції), § 58; Sabin Popescu v. Romania (Sabin Popescu проти Франції), §§ 68-76), і рішення не може не виконуватись, бути позбавлено юридичної сили, або незаконно відкладено (Immobiliare Saffi v. Italy (Іммобільяре Саффі проти Італії) [ВП], § 74).
(1) Оцінка аргументів учасників справи і висновку суду першої інстанції
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч.1-2 ст.308 КАС України, в редакції Закону на момент вчинення процесуальної дії).
Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду і розгляду справи), встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Апеляційний суд зазначає, що у даній справі спір виник з приводу правомірності винесення державним виконавцем постанови про стягнення з позивача виконавчого збору (у розмірі 10 відсотків від суми, що підлягала стягненню).
Так, виконавче провадження №47396121 було відкрите 10.04.2015 року. У той час частина перша статті 46 «Виконавчий збір» Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року №606-XIV передбачала, що у разі невиконання рішення у строк, установлений для добровільного його виконання, з боржника постановою державного виконавця стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків від фактично стягненої суми.
Тобто, на момент відкриття виконавчого провадження №47396121 (10.04.2015 року), у державного виконавця існували цілком обґрунтовані підстави для стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 10 відсотків від суми, що фактично стягнута.
Зважаючи на те, що боржник у встановлений виконавцем у постанові про відкриття виконавчого провадження строк не сплатив заборгованість за виконавчим документом, мало б розпочатися примусове виконання цього рішення (за змістом частини п'ятої статті 30 Закону №606-XIV).
Проте, надалі внаслідок зміни правового регулювання були змінені умови стягнення виконавчого збору. Зокрема 28 серпня 2018 року набрав чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання» від 3 липня 2018 року №2475-VIII, яким внесено зміни до частини другої статті 27 Закону №1404-VІІІ, внаслідок чого слова «фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом» замінено словами «підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів».
Апеляційний суд зауважує, що внесені Законом України від 3 липня 2018 року №2475-VIII зміни до статті 27 Закону №1404-VIII погіршили становище боржника у виконавчому провадженні (адже попередня редакція цієї статті передбачала стягнення виконавчого збору в розмірі 10 відсотків від суми, яка фактично стягнена), тому до спірних правовідносин потрібно застосовувати положення статті 27 Закону №1404-VIII у редакції, яка діяла до 28 серпня 2018 року.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 28 квітня 2020 року у справі №520/11908/18, від 29 липня 2020 року у справі №1340/5050/18, від 28 жовтня 2020 року у справі № 400/878/20, від 11 серпня 2021 року у справі №300/3260/20, від 10 лютого 2022 року у справі №640/9256/21.
Апеляційний суд зазначає, що даний підхід застосування правових норм основується на інтерпретації стягнення виконавчого збору як виду юридичної відповідальності боржника через призму статті 58 Конституції України (про зворотню дію в часі законів та інших нормативно-правових актів). Тобто, у випадку, коли виконавче провадження відкрито за правилами Закону №606-XIV, розмір виконавчого збору, який належить стягнути з боржника, потрібно визначати за правилами статті №606-XIV (чинного на той час).
Аналіз статті 46 Закону №606-XIV, чинної станом на 10.04.2015 року, свідчить про те, що підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника коштів було здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення органами державної виконавчої служби, а розмір виконавчого збору обраховувався як 10 відсотків від фактично стягнутої суми.
З матеріалів справи вбачається, що на адресу державного виконавця ТОВ «Фінансова компанія «Довіра і Гарантія» направила листа №29/2507 від 11.03.2020 року, в якому повідомила, що станом на 11.03.2020 року остання не має жодних фінансових та матеріальних претензій до позивача, тобто рішення суду було виконане без зусиль з боку державного виконавця (т.2 а/с 49 зворот).
При цьому, постанова про закінчення виконавчого провадження винесена державним виконавцем тільки 16.03.2021 року.
Під час прийняття оскаржуваної постанови ВП №47396121 від 07.12.2018 року про стягнення з боржника ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 45600,07 грн., державний виконавець встановив суму виконавчого збору в розмірі 10% від суми, яка зазначена у виконавчому листі №2-3997/10 від 17.08.2010 року.
Тобто, сума виконавчого збору у розмірі 10% суми, що підлягає примусовому стягненню за виконавчим документом, була визначена, виходячи з положень Закону №1404-VIII у редакції Закону № 2475-VIII.
В силу вимог ст.58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України в рішенні від 9 лютого 1999 року у справі № 1-7/99 (про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) надав офіційне тлумачення частини першої статті 58 Конституції України та вказав, що положення цієї норми про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
Таким чином, положення статті 27 Закону № 1404-VІІІ у редакції, яка була чинна до 28 серпня 2018 року, зменшували відповідальність позивача, як боржника, у порівнянні з нормами статті 27 Закону № 1404-VІІІ у редакції, яка набула чинності після 28 серпня 2018 року (Закон № 2475-VIII), оскільки розмір виконавчого збору обраховувався як 10 відсотків від фактично стягнутої суми, а не з суми, що підлягає примусовому стягненню.
Отже, внесені Законом України від 03 липня 2018 року №2475-VIII зміни до статті 27 Закону № 1404-VІІІ погіршили становище позивача.
Враховуючи викладене, оскільки база обрахунку виконавчого збору, встановлена статтею 27 Закону №1404-VIII змінювалась, а саме: в період до 28.08.2018р., розмір виконавчого збору становив 10% фактично стягнутої суми, а після 28.08.2018 - 10% суми, що підлягає примусовому стягненню (редакція Закону №2475-VIII від 03.07.2018), виконавче провадження закінчено з підстав повного виконання боржником рішення, тоді як підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника сум коштів є здійснення державним виконавцем дій по фактичному стягненню з боржника на користь стягувача, зазначених у виконавчому документі сум, а виконавчий збір обраховується лише від розміру фактично стягнутих сум, на переконання апеляційного суду, суд 1-ї інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність у відповідача правових підстав для стягнення з позивача виконавчого збору у розмірі 45600,07 грн.
Таким чином, апеляційний суд погоджується з висновком суду 1-ї інстанції про обґрунтованість позову та наявність підстав для його задоволення, та вважає ,що рішення про стягнення виконавчого збору відповідачем є порушенням вимог Конституції України , статті 27 Закону № 1404-VІІІ у редакції, яка була чинна до 28 серпня 2018 року та ст.1 Протоколу 1 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, державний орган, який не довів наявність порушення з боку позивача та не дотримується своїх власних процедур, не повинен мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків,
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції і апеляційним судом відхиляються за необґрунтованістю.
(2) Висновки апеляційного суду:
Судом 1-ої інстанції повно з'ясовані обставини, що мають значення для справи, висновки, викладених у рішенні суду першої інстанції, відповідають обставинам справи, правильно застосовані та додержані норми матеріального та процесуального права, справу розглянуто повноважним складом суду, суд не приймав рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі, судове рішення прийнятне та підписано суддею, який зазначений у судовому рішенні.
Апеляційний суд доходить до висновку, щодо відсутності підстав для задоволення апеляційної скарги , та зміни чи скасування рішення суду 1-ої інстанції, а також вважає, що відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат.
Керуючись ст.8,19,55 Конституції України, ст. 6 та ст. 1 Першого протоколу Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, ст. 3, 6, 7, 242, 287, 292, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд апеляційної інстанції,
Апеляційну скаргу Подільського відділу державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05 вересня 2022 року - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її підписання, та може бути, у разі відповідності вимогам ст.328 КАС України, оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду протягом 30-ти днів.
Повне судове рішення складене та підписане 26 жовтня 2022 року.
Головуючий суддя Кравець О.О.
Судді Коваль М.П. Зуєва Л.Є.