Номер провадження: 22-ц/813/6304/22
Справа № 946/3769/20
Головуючий у першій інстанції Жигулін С. М.
Доповідач Комлева О. С.
12.10.2022 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого-судді Комлевої О.С.,
суддів: Драгомерецького М.М., Сегеди С.М.,
з участю секретаря Шлапак А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 на заочне рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 13 січня 2022 року, постановленого під головуванням судді Жигуліна С.М., у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності на транспортний засіб за набувальною давністю,-
У червні 2020 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання права власності на транспортний засіб за набувальною давністю, в якому просив визнати за ним право власності за набувальною давністю на транспортний засіб марки «Ford» моделі «Capri» 1979 року випуску, синього кольору, державний номерний знак НОМЕР_1 , ідентифікаційне номерне позначення кузова № НОМЕР_2 , номерне позначення двигуна № НОМЕР_3 .
В обґрунтування свого позову позивач зазначив, що за довіреністю від 27 липня 1995 року ОСОБА_3 уповноважив ОСОБА_4 зняти з обліку в органах Державтоінспекції м. Ізмаїлу та продати через комісійний автомагазин або інший уповноважений на те орган любого міста СНД належний відповідачеві автомобіль «Форд-Капрі 1,6» 1979 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , двигун НОМЕР_3 , кузов НОМЕР_3 і отримати належну відповідачеві суму грошей. Довіреність вдана строком на три роки з правом керування, виїзду за кордон і передовіру та дійсна до 27 липня 1998 року. Окрім вказаного довіреністю від 17 серпня 1998 року ОСОБА_3 уповноважив ОСОБА_4 керувати вказаним автомобілем з правом тимчасового виїзду за кордон з дією довіреності до 17 серпня 2001 року.
Оскільки,спірний автомобіль не проданий, та позивач вказаним автомобілем користується на законних підставах,просиввизнати за ним право власності на нього за набувальною давністю.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_4 , виданим Великомихайлівським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) на підставі актового запису за № 297 від 06 жовтня 2020 року.
Судом після смерті ОСОБА_4 була залучена в якості правонаступника позивача ОСОБА_2 .
Заочним рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 13 січня 2022 року у задоволені позову ОСОБА_2 відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 , представник ОСОБА_2 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, постановити нове, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.
У обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, що висновки суду про те, що позивачем не надано доказів, які підтверджують добросовісне заволодіння транспортним засобом саме на користь позивача не відповідають дійсним обставинам справи.
Відзиву на апеляційну скаргу до суду надано не було.
Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду судового рішення.
Учасники справи про призначене судове засідання на 12 жовтня 2022 року були сповіщені у відповідності до п. 2 ч. 8 ст. 128 ЦПК України.
Заяв, або клопотань про відкладення розгляду справи від учасників справи до суду не надходило.
Частиною 2 статті 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи, явка яких не визнавалась апеляційним судом обов'язковою.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що позивач звертаючись до суду з позовом зазначив про те, що за довіреністю від 27 липня 19995 року відповідач уповноважив ОСОБА_4 зняти з обліку в органах Державтоінспекції м. Ізмаїлу та продати через комісійний автомагазин або інший уповноважений на те орган любого міста СНД належний відповідачеві автомобіль «Форд-Капрі 1,6» 1979 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , двигун НОМЕР_3 , кузов НОМЕР_3 і отримати належну відповідачеві суму грошей. Довіреність видана строком на три роки з правом керування, виїзду за кордон і передовіру та дійсна до 27 липня 1998 року. Окрім вказаного довіреністю від 17 серпня 1998 року відповідач уповноважив ОСОБА_4 керувати вказаним автомобілем з правом тимчасового виїзду за кордон з дією довіреності до 17 серпня 2001 року.
Також судом встановлено, що право власності ОСОБА_3 на транспортний засіб марки «Форд-Капрі 1,6», реєстраційний номер НОМЕР_1 , рік випуску 1979, колір синій, двигун № НОМЕР_3 , кузов № НОМЕР_3 підтверджене свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_5 , яке видане Ізмаїльським МРЕО ДАІ від 11 липня 1995 року.
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 помер, що підтверджується свідоцтвом серії НОМЕР_4 , виданим Великомихайлівським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) на підставі актового запису за № 297 від 06 жовтня 2020 року.
ОСОБА_2 є подружжям позивача на підставі свідоцтва серії НОМЕР_6 , виданим Цебриковською селищною радою Одеської області на підставі актового запису за № 5 від 05 лютого 1978 року.
Довідкою за № 34/02-14/137-2021 від 14 квітня 2021 року державного нотаріуса Великомихайлівської районної державної нотаріальної контори Одеської області підтверджене заведення спадкової справи та про можливість видачі свідоцтва про право на спадщину на належне ОСОБА_4 майно позивачеві після пред'явлення необхідних документів та сплати передбачених діючим законодавством платежів.
Відмовляючи у задоволені позову ОСОБА_2 про визнання права власності на транспортний засіб за набувальною давністю, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано доказів на підтвердження добросовісне заволодіння транспортного засобу.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, з огляду на наступне.
Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 Цивільного кодексу України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Проте не будь-який об'єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об'єкт володіння має бути законним.
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
З урахуванням викладеного, суд встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному їх дослідженні, прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволені позову, оскільки позивачем не надано доказів, які підтверджують добросовісне заволодіння транспортним засобом марки «Форд-Капрі 1,6», реєстраційний номер НОМЕР_1 , рік випуску 1979, колір синій, двигун № НОМЕР_3 , кузов № НОМЕР_3 саме на користь позивача.
Висновки суду про те, що жодна із довіреностей не передбачала передачу позивачеві для використання на свою користь вказаного транспортного засобу, оскількидовіреність від 27 липня 19995 року передбачає повноваження позивача зняти з обліку в органах Державтоінспекції м. Ізмаїлу та продати через комісійний автомагазин або інший уповноважений на те орган любого міста СНД належний відповідачеві автомобіль «Форд-Капрі 1,6» 1979 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , двигун НОМЕР_3 , кузов НОМЕР_3 і отримати належну відповідачеві суму грошей, довіреність видана строком на три роки з правом керування, виїзду за кордон і передовіру та дійсна до 27 липня 1998 року, а після закінчення строку дії вказаної довіреності, іншою довіреністю від 17 серпня 1998 року відповідач уповноважив позивача керувати вказаним автомобілем з правом тимчасового виїзду за кордон з дією довіреності до 17 серпня 2001 року, відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами.
Такий правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження №12-291гс18).
З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 про те, що висновки суду про те, що позивачем не надано доказів, які підтверджують добросовісне заволодіння транспортним засобом саме на користь позивача не відповідають дійсним обставинам справи, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки володіння майном на підставі довіреностей, на підставі яких був переданий транспортний засіб у тимчасове володіння та користування, проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Колегія суддів вважає, що вказані доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об'єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).
Крім того, зазначені доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, і не є визначальними при ухваленні рішення.
Інші доводи апеляційної скарги також не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню.
Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Нових доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції надано не було.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).
Пункт 1ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судового рішення, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянуті судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має.
Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв'язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Заочне рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 13 січня 2022року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення..
Повний текст судового рішення складений 25 жовтня 2022 року.
Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева
Судді ______________________________________ М.М. Драгомерецький
______________________________________ С.М. Сегеда