Номер провадження: 22-ц/813/928/22
Справа № 520/10054/13-ц
Головуючий у першій інстанції Бескровний Я.В.
Доповідач Князюк О. В.
20.10.2022 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії:
головуючого Князюка О. В.,
суддів: Заїкіна А. П., Погорєлової С.О.,
за участю секретаря - Дубрянської Н.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за а позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю торгівельно-посредницької фірми «Успіх» про стягнення боргу, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 лютого 2016 року, -
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
05 серпня 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Торгівельно-посередницька фірма «Успіх» (далі - ТОВ ТПФ «Успіх») про стягнення боргу за договором позики. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що 29 березня 2003 року він уклав з відповідачем в особі директора ОСОБА_2 договір позики, за яким передав товариству на подальший розвиток грошові кошти в сумі 8 тис. грн, які ТОВ ТПФ «Успіх» зобов'язалося повернути після спливу строку дії договору оренди торгової точки. Договір оренди не укладався з ним з 15 серпня 2011 року, однак відповідач борг не повернув. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути з ТОВ ТПФ «Успіх» на свою користь суму боргу з врахуванням інфляційних втрат та трьох відсотків річних в загальному розмірі 16 816,18 грн.
Короткий зміст рішень суду
Справа неодноразово розглядалась судами, зокрема, рішенням Київського районного суду міста Одеси від 12 лютого 2016 року у складі суді ОСОБА_3 в задоволені позову відмовлено у повному обсязі.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що момент передачі грошей в договорі від 23 травня 2003 року не визначений, а інших письмових доказів отримання їх позичальником від позикодавця стороною позивача суду не надано, тобто позовні вимоги є необґрунтованими.
Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 20 травня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Київського районного суду міста Одеси від 12 лютого 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Стягнено з ТОВ ТПФ «Успіх» на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 29 травня 2003 року в сумі 16 816,18 грн.
Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що висновки місцевого суду не відповідають обставинам справи, зроблені з порушення норм матеріального та процесуального права, а позовні вимоги є обґрунтованими. Факт укладення договору позики встановлено судом та не спростовано відповідачем. Кошти за спірним договором були передані під час його укладення. Законодавство, чинне на час підписання договору позики та передачі грошей відповідачу, і законодавство, чинне на час настання строку повернення позики та звернення позивача до суду, не встановлювало та не встановлює обов'язку позивача як позикодавця вимагати/одержувати від відповідача як позичальника будь-які інші додаткові, окрім самого договору позики, документи на підтвердження укладення договору, а отже, й на підтвердження отримання відповідачем грошей.
Постановою Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Торгівельно-посередницька фірма «Успіх» - задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 20 травня 2016 року скасовано, справу передано для розгляду до суду апеляційної інстанції.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що висновки суду першої інстанції щодо недоведеності позивачем факту передачі грошей відповідачу не відповідають встановленим обставинам справи. Також зазначив, що районним судом було порушено/неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема: ст.ст. 153, 374 та 375 ЦК УРСР, які діяли під час укладання спірного договору, ст.ст. 1046 та 1047 ЦК України та не у повному обсязі з'ясовано обставини, що мають значення для справи, зокрема щодо настання встановленого Договором позики строку/терміну повернення відповідачем отриманих від позивача грошових коштів.
Надходження апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 30.01.2019 року справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю торгівельно-посредницької фірми «Успіх» про стягнення боргу, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 лютого 2016 рокубуло призначено до розгляду.
На підставі Розпорядження щодо повторного автоматизованого розподілу справи між суддями № 3557 від 06.08.2021 року відповідно до рішення Вищої ради правосуддя №1612/0/15-21 від 20.07.2021 "Про звільнення ОСОБА_4 з посади судді Одеського апеляційного суду у зв'язку з поданням заяви про відставку" та з врахуванням пунктів 2.3.49., 2.3.50. Положення про автоматизовану систему документообігу суду за вказаною цивільною справою було призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи від 06.08.2021 року визначено колегію суддів Одеського апеляційного суду в складі: головуючого - О. В. Князюка, суддів: Колеснікова Г.Я., Сєвєрової Є.С. для розгляду справи №520/10054/13-ц за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю торгівельно-посредницької фірми «Успіх» про стягнення боргу, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 лютого 2016 року.
Розпорядженням № 4251 Щодо повторного автоматизованого розподілу справи між суддями від 18.08.2021 року у відповідності до п. 3.12. Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду в Одеському апеляційному суді, затвердженими рішенням зборів суддів Одеського апеляційного суду 28.12.2018 року з подальшими змінами було проведено автоматизований розподіл справи та визначено колегію суддів Одеського апеляційного суду в складі: головуючого - Князюка О. В., суддів: Заїкіна А.П. та Погорєлової С. О.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 19.08.2021 року вказану цивільну справу було прийнято до провадження та призначено до розгляду.
Сторони до судового засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи належним чином повідомлялись, причини неявки суду не повідомили.
Встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини, а також обставини, встановлені судом апеляційної інстанції, і визначені відповідно до них правовідносини.
Судами встановлено, що 03 травня 2003 року між ОСОБА_5 та ТОВ ТПФ «Успіх» в особі директора Шаповалова А. А., на підставі статті 374 Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року (далі - ЦК Української РСР), було укладено письмовий договір позики, за яким позивач передав відповідачу на подальший розвиток гроші у розмірі 8 тис. грн, які позивальник зобов'язався повернути після спливу строку дії договору оренди торгової точки.
16 серпня 2010 року між позивачем та відповідачем було укладено договір № 2 про надання торгівельного місця та надання послуг (пов'язаних з діяльністю на ринку).
Строк вказаного договору про надання торгівельного місця закінчився 15 серпня 2011 року. Інших договорів щодо надання (оренди) торгівельних точок (місць) між позивачем та відповідачем не укладалося, що визнано сторонами.
Виходячи з умов договору позики, відповідач повинен був виконати свої зобов'язання щодо повернення грошей позивачеві у строк до 15 липня 2011 року.
Мотивувальна частина
Застосовані норми права та висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Так, відповідно до п. 1 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року.
Згідно із п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
У той же час, згідно із п. 9 зазначених положень ЦК України до договорів, що були укладені до 1 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності Цивільним кодексом України, застосовуються правила цього Кодексу лише щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення.
Отже, оскільки договір позики було укладено 29.05.2003 року, спір має вирішуватись на підставі Цивільний кодекс Української PCP від 18.07.1963 року.
Відповідно до статті 374 ЦК Української РСР, чинної на час укладення сторонами договору позики, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей.
Стаття 161 ЦК Української РСР передбачала, що зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, договору, а при відсутності таких вказівок - відповідно до вимог, що звичайно ставляться.
При цьому апеляційний суд враховує правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс1З, згідно з яким письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі щодо повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Вказаний правовий висновок міститься також у постановах Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, в яких були встановлені фактичні обставини у подібних правовідносинах.
Колегія суддів зазначає, що обставини (факт) укладення Договору позики було встановлено судом та не було спростовано відповідачем.
Враховуючи викладене, доводи відповідача про те, що в матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази на підтвердження передачі коштів, зазначених у договорі позики, є безпідставними, так як в укладеному сторонами договорі від 29 березня 2003 року зазначено про передачу позичальнику грошових коштів у сумі 8 тис. грн.
Перевіряючи доводи позовної заяви та апеляційної скарги в частині вирішення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, колегія виходить з наступного.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір процентів (стаття 214 ЦК Української РСР, чинна на час укладення договору позики).
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, чинної на час настання строку виконання зобов'язання з повернення боргу за договором позики, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом вказаних норм права нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Положення зазначених правових норм визначають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також з угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України), а тому її приписи поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Укладення спірного договору відбулося під час дії ЦК Української РСР. При цьому позивач просив стягнути кошти за прострочення виконання грошового зобов'язання відповідно до статті 625 ЦК України.
Згідно з роз'ясненнями, викладеними у пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК 2004 року).
З матеріалів справи вбачається, що 03 травня 2003 року між ОСОБА_5 та ТОВ ТПФ «Успіх» в особі директора Шаповалова А.А., на підставі статті 374 Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року (далі - ЦК Української РСР), було укладено письмовий договір позики, за яким позивач передав відповідачу на подальший розвиток гроші у розмірі 8 тис. грн, які позивальник зобов'язався повернути після спливу строку дії договору оренди торгової точки.
16 серпня 2010 року між позивачем та відповідачем було укладено договір № 2 про надання торгівельного місця та надання послуг (пов'язаних з діяльністю на ринку).
Строк вказаного договору про надання торгівельного місця закінчився 15 серпня 2011 року. Інших договорів щодо надання (оренди) торгівельних точок (місць) між позивачем та відповідачем не укладалося, що визнано сторонами.
Виходячи з умов договору позики, відповідач повинен був виконати свої зобов'язання щодо повернення грошей позивачеві у строк до 15 липня 2011 року.
За змістом положень статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (стаття 530 ЦК України).
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків, зокрема щодо сплати коштів, визначених кредитним договором, а тому прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.
Положеннями статті 611 цього Кодексу передбачено, що в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Зокрема, статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов'язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу.
Отже, за змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, то такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку у разі пред'явлення вимоги до позичальника про дострокове погашення боргу на підставі статті 1050 ЦК України. Разом з тим права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
За невиконання грошового зобов'язання ОСОБА_6 , як кредитор має право на отримання сум, передбачених ст. 625 ЦК України.
Згідно розрахунку заборгованість за несвоєчасне виконання зобов'язання (3% річних) за період з 15.08.2011 року по 05.08.2013 року (дата подачі позову) становить 474,08 гривень.
У частині другій статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Нарахування трьох процентів річних є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Вимагати сплати суми боргу з врахуванням трьох процентів річних є правом кредитора, яким він наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу.
Таким чином у ОСОБА_7 були підстави для звернення до суду з позовом про стягнення 3% річних на прострочену суму боргу.
Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.
Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається, виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України за період прострочення, починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
При цьому, при застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця.
Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.
Таким чином, сплата боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення грошового зобов'язання та наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді застосування індексу інфляції, яка не є санкцією, а виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів належними до сплати кредиторові.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_8 має право на стягнення інфляційних втрат за період з 15 серпня 2011 року по 05 серпня 2013 року.
Проте, згідно даних, які є загальновідомими та загальнодоступними, у вказаний період індекс інфляції становив менше одиниці, тому в даному випадку відбулась дефляція, у зв'язку з чим вимога ОСОБА_1 щодо стягнення інфляційних втрат задоволенню не підлягає.
Згідно ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення є не доведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими та невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Виходячи із зазначеного апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 лютого 2016 року скасуванню, з подальшим вирішенням питання про часткове задоволення позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 374, 376, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 лютого 2016 року - скасувати.
Постановити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю торгівельно-посередницької фірми «Успіх» про стягнення боргу - задовольнити частково.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю торгівельно-посередницької фірми «Успіх» на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 29.05.2003 року у сумі 8000 грн.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю торгівельно-посередницької фірми «Успіх» на користь ОСОБА_1 інфляційні витрати та 3% річних за договором позики від 29.05.2003 року у сумі 514 гривень 08 копійок.
У задоволенні решти вимог ОСОБА_1 - відмовити.
Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 25 жовтня 2022 року.
Головуючий: О. В. Князюк
Судді: С.О. Погорєлова
А.П. Заїкін