печерський районний суд міста києва
Справа № 369/1055/21-ц
22 вересня 2022 року Печерський районний суд м. Києва
суддя Батрин О.В.
секретар судового засідання Габрись О.М.,
справа № 369/1055/21-ц
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1
відповідач 1: Державна казначейська служба України
відповідач 2: Управління служби безпеки України в м. Києві та Київській області
відповідач 3: Офіс Генерального прокурора
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Управління служби безпеки України в м. Києві та Київській області, Офісу Генерального прокурора про стягнення матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють досудове розслідування, прокуратури, суду,
представники позивача - ОСОБА_3., ОСОБА_2.
представник відповідача 2 - Стельмаш Р.М.
представник відповідача 3 - Дикий О.В.
У січні 2021 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовом до Державної казначейської служби України, Управління служби безпеки України в м. Києві та Київській області, Офісу Генерального прокурора про стягнення матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють досудове розслідування, прокуратури, суду, в якій просив стягнути з Державної казначейської служби України за рахунок коштів державного бюджету України, шляхом списання в безспірному порядку з єдиного казначейського рахунку на його користь 260 773,50 грн. в рахунок відшкодування майнової шкоди та 5 000 000 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданих незаконними рішеннями та діями органу досудового слідства та прокуратури.
Позовна заява мотивована тим, що 24.08.2011 р. відносно позивача було порушено кримінальну справу за ознаками складів злочинів, передбачених ч. 1 ст. 14, ч. 3 ст. 109, ч. 2 ст. 258, ч. 1 ст. 258-2 та ч. 1 ст. 263 КК України. Постановою Солом'янського районного суду м. Києва від 26.08.2011 р., залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 02.09.2011 р., позивачу було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, однак строк тримання під вартою згодом було продовжено до чотирьох місяців на підставі рішення суду. Вироком Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10.01.2014 р. його було засуджено за ч. 1 ст. 14, ч. 2 ст. 258, ч. 1 ст. 258-2 та ч. 1 ст. 263, ч. 1 ст. 14, ч. 3 ст. 109 КК України та призначено покарання у виді позбавлення волі строком на шість років. Постановою Апеляційного суду Київської області від 24.02.2014 р. запобіжний захід щодо нього було змінено з тримання під вартою на підписку про невиїзд. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 13.01.2015 р. вирок Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10.01.2014 р. в частині його засудження за ч. 1 ст. 14, ч. 2 ст. 258, ч. 1 ст. 258-2 КК України скасовано, справу в цій частині закрито за недоведеністю участі позивача у вчиненні злочину, а в частині його засудження за ч. 1 ст. 263, ч. 1 ст. 14, ч. 3 ст. 109 КК України вирок суду було скасовано і справу в цій частині направлено прокурору Київської області для організації додаткових розслідувань. Однак з часу скасування вироку суду і до моменту звернення до суду з позовом йому не було пред'явлено жодної підозри чи обвинувачення у вчиненні злочинів. Зазначив, що на період його утримання під вартою в Київському СІЗО на його утриманні знаходились його дружина, яка не працювала у зв'язку з доглядом за дитиною, та малолітній син. Крім того зазначав, що за місцем роботи він характеризувався позитивно, народні депутати України та депутати Васильківської міської ради Київської області зверталися до суду з заявами про особисту поруку, що свідчить про його репутацію. Таким чином, у зв'язку із тривалим кримінальним провадженням та триманням під вартою, йому було завдано матеріальної та моральної шкоди, яка виразилась у вимушених змінах у життєвих і виробничих стосунках, психологічному стресі, зусиллях, необхідних для відновлення попереднього стану. Вказував, що у Київському СІЗО він незаконно перебував під вартою з 26 серпня 2011 до 24 лютого 2014 року, що складає 29 місяців та 24 дні та дорівнює 933 дня. До моменту взяття під варту позивач працював директором КП «Васильківський комбінат комунальних послуг» та отримував дохід у вигляді заробітної плати, який за останні 2 календарні місяці роботи до його затримання становив 17 049,60 грн. Також зазначав, що до порушення відносно нього кримінальної справи він був забезпеченою людиною, мав авторитет у сім'ї, за місцем роботи та в суспільстві в цілому, оскільки займався суспільно політичною і громадською діяльністю, був депутатом Васильківської міської ради Київської області, секретарем Комісії з питань культури, молоді, спорту, охорони здоров'я, материнства, дитинства, балотувався на виборах до Верховної Ради України по загальнодержавному виборчому округу як кандидат у народні депутати України по виборчих списках ВО «Свобода». Однак за час перебування у Київському СІЗО він був позбавлений можливості спілкуватися зі своєю сім'єю, можливості виконувати свої батьківські обов'язки щодо виховання та розвитку малолітньої дитини, його стан здоров'я погіршився, що завдало йому значної шкоди як матеріальної, так і моральної.
Крім того, вказав, що Законом України «Про внесення змiн до Закону України «Про застосування амністії в Українi» щодо повної реабілітації політичних в'язнiв» № 792VII вiд 27.02.2014 р. з метою недопущення політичних репресiй i випадкiв застосування кримінальної юстицiї для боротьби з полiтичними опонентами застосовано повну індивідуальну амнiстiю до нього. Таким чином, вважає, що його було повністю реабiлiтовано на пiдставi спецiального законодавчого акту Верховноi Ради України. Поряд з цим зазначив, що досудове розслiдування у кримінальному провадженнi № 22015101110000059 закрито 25.05.2018 р. СВ Василькiвського ВП на пiдставi пункту 2 ч. 1 ст. 284 КПК України, а саме встановлена вiдсутнiсть в дiяннях складу кримiнального правопорушення, про що позивачу стало вiдомо з вiдповiдi на адвокатський запит адвоката Суткевича О.О. листом вiд 27.10.2020 року № 291аз/109/1004/02 та листом вiд 25.11.2020 року № 359ад/109/1004/02 у якому вказано, що ОСОБА_1 про пiдозру не повiдомлялося у кримінальному провадженнi № 22015101110000059 вiд 25.05.2018 р. У зв'язку з наведеним позивач просив задовольнити позов в повному обсязі.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29.01.2021 р. позов направлено за підсудністю до Печерського районного суду м. Києва (т. 1 а.с. 58-59).
Постановою Київського апеляційного суду від 06.05.2021 р. вказану ухвалу від 29.01.2021 р. залишено без змін (т. 1 а.с. 89-90).
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.06.2021 р. справу передано для розгляду судді Батрин О.В. (т. 1 а.с. 99).
Ухвалою суду від 11.06.2021 р. у справі відкрито провадження та призначено в підготовче засідання на 23.07.2021 р. (т. 1 а.с. 100)
23.07.2021 р. представником відповідача Державної казначейської служби України Боровською Н.А. надано відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач вимоги позову не визнав, зазначив, що Казначейство жодних прав та інтересів позивача не порушувало, не вступало у правовідносини з ним і жодної шкоди позивачу не завдало, а отже не повинно нести відповідальність за шкоду, завдану позивачу внаслідок незаконних дій інших державних органів. Посилаючись на позицію викладену в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05.07.2017 р. у справі № 210/327/15-ц, вважає, що стягнення з Казначейства не допускається, оскільки це змінює встановлений законодавством порядок виплат відповідних коштів. Таким чином, вважає, що стягнення шкоди з Казначейства є необгрунтованим і таким, що не відповідає встановленому законом способу захисту порушеного права. Крім того, вважає, що позивач не має права на відшкодування шкоди, оскільки вина органів, що здійснювали досудове розслідування не встановлена належним чином. Також зазначає, що позивачем не наведено доказів, які б підтверджували спричинення останньому моральних страждань, настання інших негативних подій та явищ, переживань тощо, а отже вимоги позивача щодо відшкодування моральної шкоди є необгрунтованим та недоведеними (т. 1 а.с. 131-142).
29.07.2021 р. до суду надійшов відзив від представника відповідача Офісу Генерального прокурора Дикого О.В., в якому в якому відповідач заперечив проти задоволення вимог, посилаючись на його необґрунтованість та недоведеність. Вказав, що позивачем не надано доказів, які були підставою для визначеного розміру моральної шкоди та яку позивач просить стягнути у розмірі 5 000 000 грн. Здійснення слідчих дій під час розслідування кримінальної справи відноситься до безпосередніх повноважень органів досудового розслідування згідно з вимогами кримінального процесуального законодавства, тому саме лише здійснення таких заходів не може бути підставою для відшкодування моральної шкоди без доведення факту її реального заподіяння. Такий розмір має бути не більш, аніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не має призводити до її збагачення. При цьому зазначив, що сума стягнення може бути визначена у розмірі 178 800 грн. Вважає, що доводи позивача щодо його повної реабілітації на підставі Закону України «Про застосування амнiстiї в Українi» щодо повної реабілітації політичних в'язнiв» № 792VII вiд 27.02.2014 р. є необґрунтованими, оскільки у кримiнальнiй справi, яка в частинi засудження позивача за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК України, була направлена до прокуратури для органiзацiї додаткового розслiдування, позивач не ставив питання щодо закриття кримiнального провадження в цiй частинi, у зв' язку з вiдсутнiстю в його дiях складу злочину, а погодився на звільнення його від кримінальної вiдповiдальностi на пiдставi Закону України вiд 27.02.2014 №792-VII «Про внесення змiн до Закону України «Про застосування амнicтiї в Українi» щодо повної реабілітації політичних в'язнiв та не домагався вирiшення питання щодо повної своєї реабiлiтацiї. Крім того, вважає, що вимоги позову щодо відшкодування матеріальної шкоди також задоволенню не підлягають, оскільки під час перебування позивача під вартою не приймалися рішення щодо відсторонення його від посади. Також відсутні докази для правильності визначення здійсненого розрахунку середнього заробітку, обчисленого позивачем (т. 1 а.с. 143-150).
02.08.2021 р. представником відповідача Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області Коломієць В. було подано відзив, відповідно до якого позов не визнає, посилаючись на його необґрунтованість та недоведеність. Вказала, що позивач вже звертався з аналогічним позовом в 2016 році до Державної казначейської служби України, третi особи: Офiс Генерального прокурора, ГУ СБУ у м. Києвi та Киїськiй областi про незаконне його засудження, незаконне тримання пiд вартою та вiдшкодування втраченого заробiтку в розмiрi 260 772, 50 грн., моральної шкоди в розмiрi 466 500,00 грн., за той самий перiод часу. Верховним Судом у справi № 369/6194/16-ц в своєму рішенні вiд 20.11.2019 р., було зазначено що ОСОБА_1 , вимагаючи компенсацiї за незаконне його засудження та тримання пiд вартою, не надав докази, якi б свiдчили про незаконнiсть такого обмеження волi, оскiльки у справi немає даних про те, що ухвалою апеляцiйного суду, якою було скасовано вирок та в частинi кримiнальну справу направлено на досудове розслiдування судом було вказано на незаконнiсть обмеження волi ОСОБА_1 або порушення процедури його затримання. Також вiдсутнi докази, що позивач оскаржував своє взяття або тримання пiд вартою i компетентний суд встановив його незаконнiсть. Крім того, вважає, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження факту завдання йому значної моральної шкоди (т. 1 а.с. 157-165).
22.09.2021 р. представником позивача надано відповідь на відзиви відповідачів, відповідно до якої вказав, що при визначенні суми моральної шкоди, суд виходячи із обставин справи може визначити більший розмір відшкодування аніж гарантований державною, оскільки обмежень щодо максимального розміру закон не містить. А отже, вважає, що визначений розмір відшкодування позивачем є обгрунтованим. Вказав, що відповідачами не було спростовано доводи та обгрунтування, на які посилався позивач в якості обгрунтування заявлених позовних вимог (т. 1 а.с. 171-177).
18.11.2021 р. представник позивача ОСОБА_2 подала заяву про розподіл судових витрат, в якій просила стягнути понесені позивачем витрати на правову допомогу у розмірі 24 000 грн. (т. 1 а.с. 192-195).
Ухвалою суду від 24.11.2021 р. витребувано докази у Васильківського ВП ГУ Національної поліції в Київській області, а саме, копію постанови про закриття кримінального провадження №22015101110000059 від 25.08.2018 р.
Ухвалою суду від 20.07.2022 р. витребувано повторно докази у Васильківського ВП ГУ Національної поліції в Київській області (т. 1 а.с. 216).
23.08.2022 р. представником позивача ОСОБА_3 подано до суду копію постанови про закриття кримінального провадження №22015101110000059 від 25.08.2018 р.
У судовому засіданні представники позивача ОСОБА_3 , ОСОБА_2.
підтримали позов і просили задовольнити його у повному обсязі.
Представники відповідачів Управління служби безпеки України в м. Києві та Київській області - Стельмаш Р.М., Офісу Генерального прокурора - Дикий О.В. у судовому засіданні заперечили проти задоволення, посилаючись на доводи у відзиві на позов.
Представник відповідача Державної казначейської служби України у судове засідання не з'явився, будучи повідомленим належним чином, про причини неявки не повідомив суд. Тому, суд розглянув справу у його відсутність.
Суд, заслухавши обґрунтування представників позивача і заперечення представників відповідачів, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив такі обставини та дійшов до таких висновків.
За змістом ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно з ч. 1 ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Судом встановлено, що слідчим відділом Управління СБ України в Київській області 23.08.2011 р. було порушено кримінальну справу № 193 за фактом готування до терористичного акту, публічних закликів до його вчинення, незаконного поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами, тобто за ознаками злочинів, передбачених ч. 1 ст. 14, ч. 2 ст. 258, ч. 1ст. 258-2, ч. 1ст. 263 КК України.
Заступником Генерального прокурора України 24.08.2011 р. в рамках вказаної кримінальної справи порушено кримінальну справу щодо ОСОБА_1 за ознаками злочинів, передбачених ч. 1ст. 14, ч. 2ст. 258, ч. 1 ст. 258-2, ч.1 ст. 263 КК України.
Зазначені справи об'єднано та визначено підслідність за слідчим відділом Управління СБ України в Київській області.
Також судом встановлено, що постановою Солом'янського районного суду міста Києва від 26.08.2011 р., залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 02.09.2011 р. визнано законним затримання ОСОБА_1 , який підозрюється у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 14, ч. 2 ст. 258, ч. 1 ст. 258-2, ч. 1 ст. 263 КК України та обрано йому запобіжний захід у вигляді взяття під варту.
Постановою Солом'янського районного суду міста Києва від 18.10.2011 р., залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 25.10.2011 р., продовжено строк тримання під вартою до чотирьох місяців ОСОБА_1 .
Вироком Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10.01.2014 р. ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 14, ч. 2 ст. 258, ч. 1 ст. 258-2, ч. 1 ст. 263, ч. 1 ст. 14, ч. 3 ст. 109 КК України, та призначено йому покарання: за ч. 1 ст. 14, ч. 2 ст. 258 КК України у виді позбавлення волі на 6 років; за ч. 1 ст. 258-2 КК України у виді позбавлення волі на 2 роки; за ч. 1ст. 263 КК України у виді позбавлення волі на 1 рік; за ч. 1 ст. 14, ч. 3 ст. 109 КК України у виді позбавлення волі на 2 роки 6 місяців. За сукупністю злочинів в силу статті 70 КК України шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим, остаточно призначено ОСОБА_1 покарання у виді позбавлення волі на 6 років. Строк відбування покарання ОСОБА_1 обчислювати з дня його затримання 25.08.2011 р. Запобіжний захід ОСОБА_1 до вступу вироку в законну силу залишено тримання під вартою в Київському СІЗО.
Постановою Апеляційного суду Київської області від 24.02.2014 р. запобіжні заходи щодо ОСОБА_1 змінено з тримання під вартою на підписку про невиїзд, звільнивши його з під варти негайно.
Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 13.01.2015 р. вирок Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10.01.2014 р. щодо ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 в частині засудження їх за ч. 1 ст. 14, ч. 2 ст. 258, ч. 1 ст. 258-2 КК України скасовано і справу в цій частині закрито за недоведеністю їх участі у вчиненні злочину. В іншій частині вирок суду скасовано і справу в цій частині направлено прокурору Київської області для організації додаткового розслідування.
У подальшому, слідчим відділом Головного управління служби безпеки України в м. Києві та Київській області за вказаними фактами зареєстровано кримінальне провадження № 22015101110000059 від30.03.2015 р. за ч. 1 ст. 14, ч. 2 ст. 258, ч. 1 ст. 258-2, ч. 1 ст. 14, ч. 3 ст. 109 КК України на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України.
Проведення подальшого досудового розслідування у вказаному кримінальному провадженні за фактом придбання ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 боєприпасів та вибухових речовин без передбаченого законом дозволу за частиною першою статті 263 КК України доручено Слідчому відділу Васильківського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Київській області.
Постановою слідчого СВ Васильківського ВП ГУНП в Київській області Смернягіним В.В. кримінальне провадження № 22015101110000059 від 30.03.2015 р. закрито на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК України.
Відповідно до листа СВ Васильківського ВП ГУНП в Київській області від 25.11.2020 р. №359ад/109/1004/02 в межах досудового розслідування у кримінальному провадженні № 22015101110000059 від 30.03.2015 р. ОСОБА_1 про підозру не повідомлялось.
Відповідно до статей 55, 56 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Статтею 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України від 01.12.1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон № 266/94-ВР) відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок: незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.
Частиною другою статті 1 Закону № 266/94-ВР України встановлено, що у випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
Відповідно до пунктів 1-1, 2 частини першої статті 2 Закону № 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.
Відповідно до пунктів 3, 4 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41, право на відшкодування шкоди у громадянина, який був незаконно засуджений судом, виникає у випадку повної його реабілітації.
Отже, право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди на підставі Закону виникає в особи у випадку повної реабілітації.
Разом з тим, доводи позивача про те, що його було звільнено від кримінальної відповідальності, у зв'язку з реабілітуючи ми обставинами, є необгрунтованими, виходячи з наступного.
З матеріалів справи вбачається, що згідно прикінцевих положень Законом України № 792-VII від 27.02.2014 року «Про внесення змін до Закону України «Про застосування амністії в Україні» щодо повної реабілітації політичних в'язнів», до ОСОБА_1 застосовано повну індивідуальну амністію.
Амністія - це вид звільнення від кримінальної відповідальності чи від покарання та його відбування, який на підставі закону про амністію застосовується судом щодо певної, але індивідуально невизначеної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про застосування амністії в Україні» амністією є повне або часткове звільнення від відбування покарання осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, або кримінальні справи стосовно яких розглянуті судами, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили.
Статтею 86 КК України визначено, що амністія оголошується законом України стосовно певної категорії осіб. Законом про амністію особи, визнані винними у вчиненні злочину обвинувальним вироком суду, або кримінальні справи стосовно яких розглянуті судами, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили, можуть бути повністю або частково звільнені від відбування покарання.
Аналіз вказаних правових норм дає підстави вважати, що закриття кримінальної справи внаслідок застосування закону про амністію не є реабілітуючою обставиною та не встановлює відсутність вини в діях особи, що скоїла злочин.
Набрання 14.03.2014 чинностi Законом України вiд 27.02.2014 № 792-VII є юридичним фактом виникнення пiдстави для безумовного i невiдворотного застосування до позивача згiдно iз ч. 3 ст. 92 Конституцiї України, ч. 2 ст. 86 КК України визначеному Законом України «Про застосування амністії» порядку повної індивідуальної амністії негайно, тобто до моменту як постановлення Апеляцiйним судом міста Києва ухвали від 13.01.2015 р. про скасування обвинувального вироку Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10.01.2014 щодо позивача, так й закриття 25.05.2018 р. кримiнального провадження № 22015101110000059, що (скасування вироку i закритгя провадження) у повній мірі реабілітувало б позивача за умови вiдсутностi обов'язкового для виконання судом рiшення Верховної Ради України про індивідуальну амністію позивача.
Оскiльки невиконання приписів Верховноi Ради України, зафiксованих абзацам 4 пункту l, пунктом 2 роздiлу 11 «Прикiнцевi положення» Законом України вiд 27.02.2014 № 792-VII щодо позивача, суперечить вимогам, передбаченим ч. 2 ст. 6, ч. 1 ст. 68 Конституцiї України, то наслідки такого правопорушення не можуть мати юридичного значення у питаннях які стосуються реабілітації позивача. Тобто не можуть створювати правомірні умови повної реабілітації позивача, тому що індивідуальна амністія, яка невідтворотно має відбуватися на підставі Закону України від 27.02.2014 р. № 792-VІІ, не являється реабілітуючою обставиною для відшкодування позивачу моральної шкоди.
Крім того, позивач, вимагаючи компенсації за незаконне його засудження та тримання під вартою, в межах цієї справи не надав докази, які б свідчили про незаконність такого обмеження волі, оскільки в справі немає даних про те, що ухвалою апеляційного суду, якою було скасовано вирок та в частині кримінальну справу направлено на досудове розслідування судом було вказано на незаконність обмеження волі позивача або порушення процедури його затримання. Також відсутні докази, що позивач оскаржував своє взяття або тримання під вартою і компетентний суд встановив його незаконність. Також позивачем не надано доказів на підтвердження доводів щодо нелюдського поводження у зв'язку із утримуванням його в нелюдських камерах для тимчасово затриманих, постійних образ з боку конвоїрів.
Згідно зі ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду встановлені нормами ст. 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Судом враховується, що обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди. Шкода - це зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. Протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. Причинний зв'язок як елементи вільного правопорушення виражає зв'язок протиправної поведінки та шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода - наслідком. При цьому в деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою. Отже, позивач повинен довести не тільки протиправність поведінки відповідача, а й наявність самої моральної шкоди та причинний зв'язок між поведінкою відповідача та заподіяною шкодою.
Зазначене повністю узгоджується з правовою позицією, викладеною у постановах Верховного Суду від 10.10.2018 р. по справі № 640/3837/17 та від 29.08.2018 р. по справі № 686/16161/16-ц.
Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 89 ЦПК України).
Дослідивши матеріали справи та подані сторонами докази, судом встановлено, що посадовими особами органів досудового розслідування та прокуратури не було вчинено будь-яких дій та не прийнято жодних незаконних рішень відносно позивача, що свідчить про відсутність підстав вважати, що оскаржуваними діями відповідачів завдано матеріальної або моральної шкоди.
Таким чином, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки позивач належним чином не обґрунтував та не довів належними та допустимими доказами протиправності дій відповідачів щодо нього.
Відповідно до положень ст. 141 ЦПК України понесені позивачем судові витрат на правничу допомогу не відшкодовується, а судовий збір компенсується за рахунок держави.
На підставі викладеного, та керуючись ст. 16, 23, 1166, 1167, 1173, 1174 ЦК України, ст. 4, 5, 12, 13, 16, 19, 81, 82,141, 263-265, 267, 273, 274, 354, 355 ЦПК України, суд,
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Управління служби безпеки України в м. Києві та Київській області, Офісу Генерального прокурора про стягнення матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють досудове розслідування, прокуратури, суду - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання до Київського апеляційного суду апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
позивач: ОСОБА_1 : АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1
відповідач 1: Державна казначейська служба України: 01601, м. Київ, вул. Бастіонна, 6, код ЄДРПОУ 37567646
відповідач 2: Управління служби безпеки України в м. Києві та Київській області: 01010, м. Київ, пров. Аскольдів, 3-А, код ЄДРПОУ 20001792
відповідач 3: Офіс Генерального прокурора: 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, код ЄДРПОУ 37567646
Суддя О.В.Батрин