про повернення позовної заяви
Справа № 500/3450/22
24 жовтня 2022 рокум.Тернопіль
Суддя Тернопільського окружного адміністративного суду Дерех Н.В., , перевіривши виконання вимог статей 160, 161 Кодексу адміністративного судочинства України за позовною заявою Кременецької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Державної екологічної інспекції у Тернопільській області, Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Управління екології та природних ресурсів Тернопільської обласної державної адміністрації до Лановецької міської ради про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
30 вересня 2022 року до Тернопільського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява Кременецької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Державної екологічної інспекції у Тернопільській області, Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Управління екології та природних ресурсів Тернопільської обласної державної адміністрації до Лановецьої міської ради про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії.
Ухвалою від 05 жовтня 2022 року позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви - десять днів з дня отримання ухвали про залишення позовної заяви без руху, у такий спосіб: 1) подати до суду докази, які підтверджують право та повноваження Кременецької окружної прокуратури на звернення до суду, а також обґрунтувати право Державної екологічної інспекції у Тернопільській області та Міндовкілля бути позивачами у справі; 2) Визначитися який із двох позивачів, вказаних у позовній заяві Прокуратурою є належним суб'єктом у захисті права, на захист якого звернулася Прокуратура; 3) подати до суду докази звернення прокуратури до Міндовкілля та Державної екологічної інспекції у Тернопільській області для захисту порушеного, на думку Прокуратури, права, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення; 4) докази правонаступництва Лановецької міської ради Кременецького району після Бережанської сільської ради Лановецького району, а саме Витяг з ЄДРПУ.
18.10.2022 представником Кременецької окружної прокуратури подано пояснення на усунення недоліків, та щодо позиції суду. До даних пояснень представником Кременецької окружної прокуратури додано Витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, з якого вбачається, що Лановецька міська рада Кременецького району є правонаступником Бережанської сільської ради.
Представник Кременецької окружної прокуратури просить врахувати, що позовна заява Кременецької окружної прокуратури підписана керівником такої прокуратури Штурмою Н.В., яка має відповідні повноваження згідно Закону, та повноваження якої підтверджуються наказом про її призначення на посаду, копія якого додається.
Частиною 4 ст. 5 КАС України передбачено, що суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, визначених Конституцією та законами України.
Правовий статус прокурора визначено Конституцією України та Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року №1697-VII.
Відповідно до п.3 ч. 1 ст.131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Частиною третьою статті 5 КАС України встановлено, що до суду можуть звертатися в інтересах інших осіб органи та особи, яким законом надано таке право.
Відповідно до ч.3 ст. 53 КАС України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Загальні підходи до підстав представництва прокурором інтересів держави в адміністративному судочинстві були сформульовані Верховним Судом у постанові від 25.04.2018 року у справі № 806/1000/17. У цій постанові Суд звернув увагу, що зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено. Виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.
У справі, що розглядається, порушення інтересів держави представник Кременецької окружної прокуратури обґрунтовував тим, що Лановецькою міської радою Кременецького району не виконано обов'язок щодо встановлення меж заповідного урочища "Каленикові гори", тобто об'єкта та території природно-заповідного фонду України, а відтак, на думку представника Кременецької окружної прокуратури у даному випадку наявне порушення вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища.
Отже, представник Кременецької окружної прокуратури вважає, що предмет спору у вказаній справі стосується порушення вимог природоохоронного законодавства.
Так, пункт 3 ч. 1ст. 131-1 Конституції України передбачає можливість представництва прокурором інтересів держави у виключних випадках.
У згадуваній вище постанові від 25.04.2018 року в справі № 806/1000/17 Верховний Суд дійшов висновку, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: (1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; (2) у разі відсутності такого органу.
Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
«Не здійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
«Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
У постанові від 11 лютого 2020 року в справі № 922/614/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.
Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.
Прокурор повинен надати суду докази, які свідчать про те, що відповідний орган державної влади (інший суб'єкт владних повноважень) не здійснює захисту інтересів держави або здійснює його неналежним чином. Такими доказами, зокрема, можуть бути звернення прокурора до відповідного органу щодо захисту інтересів держави, відповіді на них та інші письмові докази, що стосуються справи. Самого лише твердження прокурора про те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви до розгляду недостатньо.
Таким чином, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».
У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 року № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (п. 4 мотивувальної частини).
Відтак, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 4 частини другої статті 129 Конституції України).
Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого не звернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Аналогічна позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року в справі № 912/2385/18.
Зокрема, представник Кременецької окружної прокуратури вважає, що з огляду на норми законодавства та відповідно до наказу Міністерства енергетики та захисту довкілля України від 07.04.2020 №230 територіальні органи Державної екологічної інспекції України наділені повноваженнями щодо звернення до суду із позовами щодо визнання протиправними дій чи бездіяльності посадових осіб органів місцевого самоврядування, що порушують вимоги законодавства про охорону навколишнього природного середовища.
На думку представника Кременецької окружної прокуратури, Державна екологічна інспекція України та її територіальні органи наділені повноваженнями щодо здійснення державного контролю за додержанням режиму (використанням та охороною) територій об'єкту природно-заповідного фонду - заповідного урочища "Каленикові гори" та, відповідно, вживати заходів щодо усунення порушень вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища , у тому числі у судовому порядку із позовною заявою про визнання протиправними дій чи бездіяльності органів місцевого самоврядування, що порушують вимоги законодавства про охорон навколишнього природного середовища.
Однак, на переконання суду, Державна екологічна інспекція у Тернопільській області не є компетентним органом, який наділений повноваженнями звертатися із даним позовом з огляду на наступне.
Відповідно до підпункту 5 пункту 4 Положення про Державну екологічну інспекцію України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №275 від 19.04.2017 року (надалі - Положення № 275) Держекоінспекція відповідно до покладених на неї завдань звертається до суду із позовом щодо визнання протиправними дій чи бездіяльності фізичних і юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців, органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб, про визнання недійсними індивідуальних актів або їх окремих частин, правочинів, що порушують вимоги законодавства про охорону навколишнього природного середовища.
Відтак, можна зробити висновок, що Держекоінспекція може бути позивачем у справах, де предметом позову є порушення вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, а в даній справі мова йде про вжиття заходів з організації з організації проведення робіт з винесення меж заповідного урочища "Каленикові гори" та закріплення їх в натурі (на місцевості).
Відповідно до статті 43 Земельного кодексу України землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду.
Згідно статті 44 Земельного кодексу України до земель природно-заповідного фонду включаються природні території та об'єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва).
При цьому, за правилами статті 45 Земельного кодексу України землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
Порядок використання земель природно-заповідного фонду визначається законом.
Правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об'єктів визначені Законом України «Про природно-заповідний фонд України».
Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» до природно-заповідного фонду України належать, зокрема, природні території та об'єкти - природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища.
Відповідно до частини першої та четвертої статті 7 вказаного Закону землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду.
Межі територій та об'єктів природно-заповідного фонду встановлюються в натурі відповідно до законодавства. До встановлення меж територій та об'єктів природно-заповідного фонду в натурі їх межі визначаються відповідно до проектів створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду.
Частинами третьою та п'ятою статті 53 вказаного Закону передбачено, що рішення про організацію чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та встановлення охоронних зон територій та об'єктів природно-заповідного фонду приймається Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами.
Території та об'єкти природно-заповідного фонду або їх частини, що створюються чи оголошуються без вилучення земельних ділянок, що вони займають, передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям і громадянам органами центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища з оформленням охоронного зобов'язання. При цьому, межі територій та об'єктів природно-заповідного фонду встановлюються в натурі відповідно до законодавства. До встановлення меж територій та об'єктів природно-заповідного фонду в натурі їх межі визначаються відповідно до проектів створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду.
Відповідно до частини третьої статті 60 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» органи місцевого самоврядування, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи місцевого самоврядування сприяють охороні й збереженню територій та об'єктів природно-заповідного фонду, виконанню покладених на них завдань.
Наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 25 лютого 2013 року № 65 затверджено Інструкцію щодо оформлення охоронних зобов'язань на території та об'єкти природно-заповідного фонду (далі -Інструкція № 65).
Відповідно до п. 1.3, 1.4 Інструкції № 65 охоронним зобов'язанням оформляється передача під охорону території чи об'єкта природно-заповідного фонду з визначенням переліку зобов'язань щодо забезпечення додержання встановленого режиму охорони та збереження.
Охоронні зобов'язання на території та об'єкти природно-заповідного фонду оформляються органами, уповноваженими згідно із Законом України «Про природно-заповідний фонд України», землекористувачам (землевласникам) у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду або їх частини, які створюються чи оголошуються без вилучення земельних ділянок, що вони займають.
Охоронні зобов'язання, оформлені та видані до набрання чинності цим наказом, є чинними та не підлягають переоформленню, крім випадків, зміни форм власності на землю, на якій розташована(ий) територія чи об'єкт природно-заповідного фонду; зміни землекористувача (землевласника) у межах території чи об'єкта природно-заповідного фонду; внесення змін до положення про територію чи об'єкт природно-заповідного фонду стосовно режиму охорони та збереження.
Як слідує з доданих до позовної заяви документів, Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища у Тернопільській області, згідно з охоронним зобов'язанням від 31.01.2008 №10-26 передано під охорону заповідне урочище "Каленикові гори" площею 18,0 га Бережанській сільській раді Лановецького району.
Згідно вказаного Охоронного зобов'язання, Бережанська сільська рада Лановецького району бере під охорону заповідне урочище площею 18,0 га і зобов'язується зберігати його та дотримуватись екологічних вимог при використанні природних ресурсів згідно зі статтею 40 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", перенести межі заповідного урочища в натуру з встановленням необхідних державних знаків, затвердженого взірця, нанести на планово-картографічні матеріали землевпорядкування, забезпечити непорушність встановлених меж, а також режим охорони та збереження заповідного урочища.
Виходячи з наведеного вище абзацу таке Охоронне зобов'язання є чинним та не підлягало переоформленню, так як іншого з матеріалів справи не вбачається.
Відповідно до п.п. 115 п.4 Положення про Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 червня 2020 року № 614 (надалі Положення) Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів організовує встановлення в натурі (на місцевості) меж територій та об'єктів природно-заповідного фонду.
Відповідно до п.п.1 п. 6 Положення Міндовкілля для виконання покладених на нього завдань має право, зокрема, залучати в установленому порядку спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками), вчених, представників інститутів громадянського суспільства (за згодою) для розгляду питань, що належать до компетенції Міндовкілля.
П.п. 115 п.4 Положення передбачено, що Міндовкілля бере участь у справах, діє в судах України від імені та в інтересах Міндовкілля, забезпечує в установленому порядку самопредставництво Міндовкілля в судах та інших органах через осіб, уповноважених діяти від його імені, у тому числі через посадових (службових) осіб юридичної служби Міндовкілля або інших уповноважених осіб, а також забезпечує представництво інтересів Міндовкілля в судах та інших органах через представників.
Відтак, враховуючи, що саме на Міндовкілля покладено обов'язок щодо організації встановлення в натурі (на місцевості) меж територій та об'єктів природно-заповідного фонду, то, на думку суду, саме Міндовкілля має бути позивачем у даній справі.
З наведеного мотиву, суд не приймає до уваги твердження представника Кременецької окружної прокуратури стосовно того, що і Державна екологічна інспекція у Тернопільській області, і Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України є належними суб'єктами захисту прав, на захист яких звернулась прокуратура.
Таким чином, на думку суду, Кременецькою окружною прокуратурою не визначено який із двох позивачів, вказаних у позовній заяві прокуратурою, є належним суб'єктом у захисті права, на захист якого звернулась прокуратура.
Також, інших доказів, крім доданих до позовної заяви, зокрема, щодо призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації (подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення) до Міндовкілля та Державної екологічної інспекції у Тернопільській області для захисту порушеного, представником прокуратури суду не подано.
Отже, на думку суду, звернувшись до суду без передбачених законом підстав, прокурор перебрав на себе функції державного органу, який має право провести відповідну перевірку фактів порушення, яке виявлене прокуратурою та у випадку встановлення такого порушення, звернутися до суду з відповідним позовом.
Суд звертає увагу, що встановлення обставин, що свідчать про відсутність у прокурора підстав для представництва інтересів держави, а отже і права на звернення до суду, є перешкодою для розгляду справи по суті.
Зазначений висновок апеляційного суду відповідає позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 14 вересня 2021 року у справі № 807/965/17.
За наведених обставин у сукупності, суд дійшов висновку, що Кременецькою окружною прокуратурою не в повному обсязі усунено недоліки позовної заяви, яку залишено без руху.
Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк.
Таким чином, позовну заяву і додані до неї документи слід повернути позивачеві.
Відповідно до частини восьмої статті 169 КАС України, повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Керуючись пунктом 1 частини четвертої статті 169, статтями 241, 248 КАС України, суд,
Позовну заяву і додані до неї документи Кременецької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Державної екологічної інспекції у Тернопільській області, Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Управління екології та природних ресурсів Тернопільської обласної державної адміністрації до Лановецької міської ради про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії повернути позивачу.
Копію ухвали про повернення позовної заяви надіслати особі, яка її подала, не пізніше наступного дня після її постановлення, разом із позовною заявою і доданими до неї документами.
Відповідно до частини першої статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п'ятнадцяти днів з дня її складення.
Згідно із статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Суддя Дерех Н.В.