21 жовтня 2022 року № 320/9885/21
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Горобцової Я.В., розглянувши адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Глевахівської селищної Ради Фастівського району Київської області про визнання недійсним рішення і зобов'язання прийняти рішення,
До Київського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Глевахівської селищної Ради Фастівського району Київської області, в якому позивач просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення Глевахівської селищної ради Фастівського району Київської області від 29.04.2021 № 225-10-VIII про відмову у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки у власність за кадастровим номером 3221455300:01:083:0005 площею 0,12 га, для будівництва та обслуговування господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 і зобов'язати прийняти рішення;
- визнати бездіяльність Глевахівської селищної ради Фастівського району Київської області за заявою від 14.06.2021 про затвердження проекту землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки у власність за кадастровим номером 3221455300:01:083:0005 площею 0,12 га для будівництва та обслуговування господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 протиправною та зобов'язати прийняти рішення;
- стягнути з Глевахівської селищної Ради у відшкодування моральної шкоди 50000,00 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що оскаржуване рішення про відмову у затвердженні проекту землеустрою є незаконним, оскільки вимога щодо надання розрахунку відновної вартості зелених насаджень не відповідає положенням Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Також позивач стверджує, що 14.06.2021 нею надіслано через Центр надання адміністративних послуг смт Глеваха копію проекту із заявою про затвердження проекту землеустрою щодо передачі земельної ділянки у власність, і акт обстеження зелених насаджень, що підлягають видаленню та розрахунок відновної вартості зелених насаджень, який був затверджений 17.11.2014 селищним головою ОСОБА_2 і здійснила оплату. Проте у порушення вимог статті 118 ЗК України відповідачем рішення по вказаній заяві не прийнято.
Позивач наголошує, що бездіяльність відповідача понад 11 років, прийняття незаконних рішень, викликали у неї психічне напруження, особливо у зв'язку із відчуттям дискримінації під час розгляду її питання порівняно із заявами інших громадян. Позивач стверджує, що рішення і бездіяльність відповідача негативно вплинули на її життя протягом останніх 11 років, негативні емоції досягли рівня страждання і приниження, постійного перебування у стані стресу, призвели до безсоння, загострення хронічних захворювань, лікування.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 17.08.2021 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
01.10.2021 позивачем надіслано додаткові пояснення щодо позовних вимог про стягнення моральної шкоди.
Відповідач не скористався правом на подання відзиву.
Розглянувши подані документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
Рішенням Глевахівської сільської ради Васильківського району Київської області від 29.04.2021 № 225-10-VII відмовлено ОСОБА_1 у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність за кадастровим номером 3221455300:01:083:0005 площею 0,12 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) в АДРЕСА_1 , оскільки до проекту землеустрою не доданий розрахунок відновної вартості зелених насаджень, що підлягають видаленню та документ, що підтверджує сплату ОСОБА_1 вартості зелених насаджень, що підлягають видаленню.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач звернулась до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами у справі, застосовуючи нормативно-правові акти, чинні на момент їх виникнення, суд виходить з такого.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до абзацу 1 частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Частиною другою вказаної статті передбачено, що набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Частиною третьою статті 116 ЗК України визначено, що безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання (частина четвертою вказаної статті).
Згідно із частиною першою статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах, зокрема, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара;
Частиною першою статті 122 ЗК України передбачено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Частиною сьомою статті 118 ЗК України визначено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб'єктами господарювання, які є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.
Порядок погодження і затвердження документації із землеустрою врегульовано статтею 186 ЗК України (у редакції чинній на дату прийняття оскаржуваного рішення), частиною шостою якої визначено, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу, і затверджуються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 25 Закону України «Про землеустрій» від 22.05.2003 № 858-IV (далі - Закон №858-IV) документація із землеустрою розробляється у вигляді схеми, проекту, робочого проекту або технічної документації, в тому числі у вигляді проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок.
Статтею 30 Закону № 858-IV передбачено, що погодження і затвердження документації із землеустрою проводиться в порядку, встановленому Земельним кодексом України, цим Законом.
Частиною першою статті 186-1 ЗК України передбачено, що проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності (крім земельних ділянок зони відчуження та зони безумовного (обов'язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи) підлягає обов'язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.
Відповідно до частини четвертої вказаної статті розробник подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а до органів, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, - завірені ним копії проекту.
Органи, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, зобов'язані протягом десяти робочих днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проекту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов'язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері (частина п'ята статті 186-1 ЗК України).
Згідно із частиною шостою статті 186-1 ЗК України підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.
Відповідно до частини дев'ятої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.
Тобто єдиною підставою для відмови у затвердженні проекту землеустрою може бути лише те, що проект землеустрою не погоджено в порядку, встановленому статтею 186-1 ЗК України, а також відсутність обов'язкової державної експертизи у визначених законом випадках та відомостей щодо державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі.
Інших правових підстав для відмови у затвердженні проекту землеустрою після його погодження в порядку статті 186-1 ЗК України норми цього Кодексу не містять. При цьому перевірка на відповідність проекту землеустрою вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів має здійснюватися саме на етапі погодження такого проекту.
Аналогічний висновок щодо застосування норм права неодноразово викладений у постановах Верховного Суду, зокрема, від 24.01.2020 у справі №316/979/18, від 27.01.2021 у справі № 560/1334/19, від 01.02.2021 у справі №560/1282/19, від 16.09.2021 у справі № 260/18/19, від 10.06.2021 у справі № 240/4964/18, від 07.04.2021 у справі №540/2813/19, від 10.03.2021 у справі № 240/82/19, від 04.03.2021 у справі № П/811/968/18, від 15.06.2021 у справі № 818/1905/17 та від 29.11.2021 у справі № 480/1910/19.
Разом з тим, оскаржуване рішення про відмову у затвердженні розробленого позивачем проекту землеустрою з відведення у власність земельної ділянки мотивовано тим, що позивачем до проекту землеустрою не доданий розрахунок відновної вартості зелених насаджень, що підлягають видаленню та документ, що підтверджує сплату ОСОБА_1 вартості зелених насаджень, які підлягають видаленню.
Пунктом 5 частини другої статті 10 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» передбачено, що до повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить здійснення самоврядного контролю за станом благоустрою та утриманням територій населених пунктів, інженерних споруд та об'єктів, підприємств, установ та організацій, майданчиків для паркування транспортних засобів, озелененням таких територій, охороною зелених насаджень, водних об'єктів тощо.
Відповідно до частин першої та третьої статі 28 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» охороні та відновленню підлягають усі зелені насадження в межах населених пунктів під час проведення будь-якої діяльності, крім зелених насаджень, які висаджені або виросли самосівом в охоронних зонах повітряних і кабельних ліній, трансформаторних підстанцій, розподільних пунктів і пристроїв.
Видалення дерев, кущів, газонів і квітників здійснюється в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
Згідно із пунктом 11 Порядку видалення дерев, кущів, газонів і квітників у населених пунктах, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2006 № 1045 (далі - Порядок № 1045), відновна вартість зелених насаджень, розташованих на земельній ділянці, що відведена в установленому порядку фізичній або юридичній особі (крім відновної вартості зелених насаджень, посаджених (створених) цією особою), сплачується під час передачі такої ділянки у власність відповідної особи.
При цьому відповідно до пункту 2.1 Правил утримання зелених насаджень у населених пунктах України, затверджених наказом Міністерства Будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 10.04.2006 № 105, відновна вартість зелених насаджень - це вартість, яка визначає їхню цінність, включаючи витрати на відновлення.
Тобто, законодавством передбачена відновна вартість зелених насаджень, основною метою якої є компенсація цінності таких насаджень.
Натомість стаття 50 Закону України «Про землеустрій» не містить приписів стосовно того, що проект землеустрою має містити розрахунок відновної вартості зелених насаджень та докази сплати відновної вартості зелених насаджень, розташованих на земельній ділянці.
Пунктом 3 Порядку № 1045 передбачено, що видалення зелених насаджень на території населеного пункту здійснюється, зокрема, за рішенням виконавчого органу сільської, селищної, міської ради на підставі ордера (крім випадків, передбачених пунктами 7 - 10 цього Порядку).
Положеннями пункту 4 Порядку №1045 визначено, що підставою для прийняття рішення компетентним органом є заява про видалення зелених насаджень, подана юридичною чи фізичною особою (далі - заявник).
Після надходження заяви компетентний орган утворює комісію з питань визначення стану зелених насаджень та їх відновної вартості (далі - комісія), до складу якої входять представники заявника, власника земельної ділянки (користувача), компетентного органу, територіального органу Держекоінспекції, а у разі потреби - балансоутримувача території та комунального підприємства, що здійснює утримання зелених насаджень.
Комісія у п'ятиденний строк після її затвердження визначає стан зелених насаджень, розташованих на земельній ділянці, і їх відновну вартість та складає акт обстеження тих насаджень, що підлягають видаленню (далі - акт), за формою, затвердженою Мінрегіоном.
Відновна вартість зелених насаджень визначається згідно з методикою, затвердженою Мінрегіоном.
Голова комісії готує в п'ятиденний строк проект рішення компетентного органу про видалення зелених насаджень, в якому зазначається інформація про кількість зелених насаджень, що підлягають видаленню і залишаються на земельній ділянці.
Компетентний орган у місячний строк після надходження зазначеного проекту рішення про видалення зелених насаджень приймає відповідне рішення і видає наступного дня заявнику його копію для оплати відновної вартості зелених насаджень, що підлягають видаленню.
З наведених норм вбачається, що сплата відновної вартості зелених насаджень здійснюється у разі наміру їх видалення та подання особою відповідної заяви з висловленням такого наміру.
Суд зазначає, що передача у власність особі земельної ділянки з розташованими на ній зеленими насадженнями не означає обов'язкового видалення таких насаджень за відсутності наміру особи на це та за наявності бажання особи зберегти такі насадження.
При цьому, передача особі земельної ділянки із зеленими насадженнями та без сплати відновної вартості таких насаджень не означає можливості знищення таких насаджень, оскільки статтею 153 Кодексу України про адміністративні правопорушення встановлена відповідальність за порушення правил видалення зелених насаджень.
Оскільки стаття 50 Закону України «Про землеустрій» не містить приписів стосовно того, що проект землеустрою має містити розрахунок відновної вартості зелених насаджень та докази сплати відновної вартості зелених насаджень, розташованих на земельній ділянці, а єдиною підставою для відмови у затвердженні проекту землеустрою може бути лише те, що проект землеустрою не погоджено в порядку, встановленому статтею 186-1 ЗК України, суд приходить до висновку, що оскаржуваним рішення відмовлено у затвердженні проекту землеустрою з підстав, які не передбачені ЗК України.
Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно із частиною другою статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У порушення вимог частини другої вказаної статті, відповідачем не доведено належними та допустимими доказами правомірності прийнятого рішення.
Незважаючи на отримання копії ухвали про відкриття провадження, відповідач не направив до суду відзив із обгрунтуванням підстав відмови у затвердженні проекту землеустрою з наданням відповідних доказів.
Враховуючи наведене, оскаржуване рішення є протиправним та підлягає скасуванню, а позовні вимоги у цій частині - задоволенню.
Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача прийняти рішення слід зазначити наступне.
Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
При зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який міг би відновити його становище та захистити порушене право. Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб. Вказаний висновок відповідає такому принципу права як правосуддя, який за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003).
У своєму рішенні від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося б примусове виконання рішення.
Згідно із Рекомендацією № К (80) 2 комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів Ради Європи 11.05.1980 на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.
Водночас повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
У справі, що розглядається, повноваження щодо затвердження проекту землеустрою чи надання мотивованої відмови, регламентовано ЗК України.
Умови, за яких орган відмовляє у затвердженні, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен ухвалити позитивне рішення. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - прийняття рішення про надання земельної ділянки у користування. За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Оскільки вказані відповідачем підстави для відмови у затвердженні проекту землеустрою з відведення земельної ділянки не відповідають імперативним приписам ЗК України, а їх наявність взагалі не була доведена відповідачем, суд вважає, що належним засобом захисту прав позивача є спонукання відповідача до затвердження проекту землеустрою.
Аналогічний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 (справа № 591/5935/17, провадження № 11-951апп19), а також Верховним Судом у постанові від 27.01.2022 (справа № 240/2515/19, адміністративне провадження № К/9901/32342/19).
За таких обставин, позовна вимога що зобов'язання відповідача прийняти рішення про затвердження проекту землеустрою підлягає задоволенню.
Крім того, позивач просить визнати бездіяльність Глевахівської селищної Ради Фастівського району Київської області за заявою від 14.06.2021 про затвердження проекту землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки у власність за кадастровим номером 3221455300:01:083:0005 площею 0,12 га для будівництва та обслуговування господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 протиправною та зобов'язати прийняти рішення.
Позивач стверджує, що нею було подано до Глевахівської селищної Ради Фастівського району Київської області 14.06.2021 копію проекту із заявою про затвердження проекту землеустрою щодо передачі земельної ділянки у власність, і акт обстеження зелених насаджень, що підлягають видаленню та розрахунок відновної вартості зелених насаджень, який був затверджений 17.11.2014 селищним головою Жеребцовим В.В. і здійснила оплату відновної вартості зелених насаджень.
Судом встановлено, що у матеріалах справи наявні фіскальний чек та повідомлення про вручення від 14.06.2021 з яких неможливо встановити, що саме позивачем направлялося вказаним поштовим відправленням.
Враховуючи зазначене, суд позбавлений можливості встановити наявність бездіяльності з боку відповідача щодо нерозгляду вказаної позивачем заяви з додатками, а тому у задоволенні позову у цій частині слід відмовити.
При цьому суд зазначає, що ефективним способом захисту порушеного права позивачки є саме зобов'язання відповідача прийняти рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 50000,00 грн, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Неналежне виконання органами державної влади чи місцевого самоврядування своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини, свідчить про невиконання державою в особі відповідного органу її головного обов'язку перед людиною - утверджувати та забезпечувати її права.
Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
У статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Згідно із частиною першою статті 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Відповідно до частини першої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів (пункт 2 частини другої вказаної статті); приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (пункт 4 частини другої вказаної статті).
Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Пунктом 6 частини першої статті 5 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі № 464/3789/17.
Зокрема, у вказаній постанові Верховний Суд зазначив, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (пункт 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження це емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (пункт 52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого (пункт 56).
При цьому, відсутність наслідків у вигляді розладів здоров'я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.
Аналогічні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 285/1864/16-а, від 18.11.2019 у справі № 820/5044/18, від 27.11.2019 справі № 750/6330/17.
Пунктом 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди від 31.03.1995 № 4 передбачено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
В обґрунтування завданої моральної шкоди та її розміру позивач зазначає, що враховуючи перше рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо передачі у власність земельної ділянки датоване 16.03.2010, а отже правовідносини щодо надання їй земельної ділянки тривають понад 11 років. За цей час позивач двічі зверталася до суду з метою оскарження рішень відповідача, а саме: справа № 810/2342/18 (рішенням Київського окружного адміністративного суду від 16.08.2018 визнано протиправним та скасовано пункт 1 рішення Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 09.11.2017 № 531-23-VII «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для передачі у власність, та технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)» в частині відмови в наданні дозволу гр. ОСОБА_1 на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 0,12 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в АДРЕСА_1 ); справа № 826/441418 рішенням Київського окружного адміністративного суду від 23.08.2018 визнано протиправним та скасовано пункт 2.4 рішення Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 12.02.2014 № 877-26-VI).
Враховуючи встановлену судом протиправність рішення відповідача та, беручи до уваги те, що спірні правовідносини тривають з 2010 року, поважний вік позивача, наявні у справі доказів погіршення стану здоров'я позивача впродовж тривалості спірних правовідносин з відповідачем, суд погоджується з доводами позивача про наявність підстав для стягнення на її користь моральної шкоди.
У практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (наприклад, Рисовський проти України, № 29979, від 20.10.2011, пункти 86, 89, Антоненков та інші проти України, № 14183/02, від 22.11.2005, пункт 71).
Отже, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров'я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.
Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.
При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб'єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов'язкам (статті 3 та 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого.
З огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб'єкта владних повноважень (відповідача) покладається обов'язок спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумність, несправедливість) її розміру, визначеного позивачем.
Відповідачем не спростовано доводи позивача проте, що тривала протиправна поведінка Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області викликала у позивача психічне напруження, стрес, відчуття приниження у зв'язку з необхідністю захисту своїх прав, в тому числі в судовому порядку.
Разом з тим, суд дійшов висновку, що позивачем необґрунтовано завищений розмір моральної шкоди, а тому, враховуючи характер перенесених позивачем моральних страждань, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, вважає, що розмір моральної шкоди, яка підлягає до відшкодування позивачу, слід визначити і стягнути з відповідача у розмірі 10000,00 грн.
Враховуючи наведене, позовні вимоги про стягнення моральної шкоди є обґрунтованими та такими, що підлягають частковому задоволенню.
Згідно із вимогами частини третьої статті 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно із пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Враховуючи встановлені обставини, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Щодо встановлення судового контролю за виконанням судового рішення, заявленого позивачем у клопотанні від 20.09.2021, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Зі змісту наведеної правової норми випливає, що зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, яке має застосовуватися у виключних випадках.
Суд враховує, що позивачем не наведено причин та не надано доказів, які б свідчили про те, що відповідачі можуть ухилятися від виконання рішення суду, а тому підстави зобов'язувати суб'єкта владних повноважень подавати звіт про виконання судового рішення відсутні.
Водночас відповідно до частини шостої статті 246 КАС України у разі необхідності у резолютивній частині рішення суду також зазначаються порядок і строк виконання судового рішення, надання відстрочення чи розстрочення виконання рішення.
Суд зазначає, що у зв'язку з розпочатою військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ.
У подальшому, у зв'язку з триваючою широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Указом Президента України від 14.03.2022 № 133/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 26.03.2022 строком на 30 діб.
Указом Президента України від 17.05.2022 № 341/2022, який затверджений Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 22.05.2022 №2263-ІХ, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25.05.2022 строком на 90 діб.
Указом Президента України від 12.08.2022 № 573/2022, який затверджений Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 15.08.2022 № 2500-IX, продовжено з 05 години 30 хвилин 23.08.2022 строком на 90 діб.
Таким чином, на дату ухвалення рішення у цій справі в Україні діє воєнний стан, правовий режим якого визначається Законом України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 № 389-VIII.
Законом України від 24.03.2022 № 2145-XI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення умов для забезпечення продовольчої безпеки в умовах воєнного стану», який набрав чинності 07.04.2022, внесені зміни до деяких законодавчих актів України, зокрема до Земельного кодексу України.
Так, вказаним законом розділ X «Перехідні положення» Земельного кодексу України доповнено підпунктом 5 пунктом 27, згідно з яким під час дії воєнного стану земельні відносини регулюються з урахуванням таких особливостей: безоплатна передача земель державної, комунальної власності у приватну власність, надання дозволів на розроблення документації із землеустрою з метою такої безоплатної передачі, розроблення такої документації забороняється.
Отже, до припинення (скасування) воєнного стану в Україні діє встановлена законом заборона на безоплатну передачу у приватну власність земель державної та комунальної власності, на надання уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування дозволів на розроблення документації із землеустрою з метою такої безоплатної передачі, а також на розроблення відповідної документації.
Враховуючи наведене, суд доходить висновку про існування обставин, що унеможливлюють виконання відповідачем рішення суду в зобов'язальній частині, а тому відповідно до частини третьої статті 378 КАС України дають підстави для відстрочення виконання судового рішення в цій частині до усунення таких обставин.
Відповідно до вимог частини третьої статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
При зверненні до суду позивачем сплачений судовий збір у розмірі 1816,00 грн відповідно до квитанцій від 11.08.2021.
Оскільки позов підлягає частковому задоволенню, судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 908,00 грн підлягають присудженню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 14, 73- 78, 90, 143, 242 - 246, 250, 255, 295 КАС України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Глевахівської селищної ради від 29.04.2021 № 225-10-VIII.
Зобов'язати Глевахівську селищну раду на найближчому пленарному засіданні сесії повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність за кадастровим номером 3221455300:01:083:0005, площею 0,12 га, для будівництва та обслуговування господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 та прийняти за результатом такого розгляду відповідне рішення щодо затвердження проекту землеустрою.
Відстрочити виконання рішення суду в частині зобов'язання до припинення (скасування) воєнного стану в Україні.
Стягнути з Глевахівської селищної ради Фастівського району Київської області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 10000,00 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) судовий збір у розмірі 908,00 грн за рахунок бюджетних асигнувань Глевахівської селищної ради Фастівського району Київської області (код ЄДРПОУ 04359146, місцезнаходження: 08631, Київська область, Фастівський район, смт Глеваха, вул. Вокзальна, 26).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Я.В. Горобцова
Горобцова Я.В.