21 жовтня 2022 року Справа № 280/3234/22 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Семененко М.О., за участю секретаря судового засідання Деревянко А.О., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (69057, м.Запоріжжя, пр.Соборний, буд.158-б; код ЄДРПОУ 20490012)
визнання протиправними дій та бездіяльності, визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
До Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (далі - відповідач, Управління), у якій позивач просить суд:
- визнати бездіяльність відповідача, щодо не поновлення пенсії позивача протиправною та дискримінаційною, визнати протиправними та дискримінаційними та скасувати рішення про відмову у поновленні пенсії позивачу, викладене в листі відповідача від 01.04.2022 вих. № 0800-0202-8/17324 та визнати протиправними та дискримінаційними дії відповідача стосовно відмови поновити виплату пенсію позивача;
- зобов'язати відповідача вчинити певні дії - поновити виплату пенсії позивачу з 01.06.2000 року, на вказаний ним банківський рахунок, з нарахуванням індексації та компенсації втрати частини доходів, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Крім того, позивач просить стягнути з Відповідача кошти в сумі 100 000 (сто тисяч) гривень на відшкодування моральної шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією та бездіяльністю, в результаті яких відповідач відмовив у призначенні пенсії позивачу.
Позовна заява та додатки до неї сформовані в системі “Електронний суд” та подані у формі електронного документа представником позивача адвокатом Меламедом В.Б., який діє на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги серія АА №1064653 від 01.12.2020.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що представники позивача за допомогою електронного кабінету веб-порталу електронних послуг Пенсійного фонду України зверталися безпосередньо до відповідача із заявою про добровільне виконання судового рішення по справі №280/3119/21 та надання розрахунків від 31.01.2022. Проте, листом від 01.04.2022 № 0800-0202-8/17324 відповідач відмовив у поновленні виплати пенсії позивача, обґрунтовуючи свою відмову відсутністю оригіналів документів, в тому числі документа заявника, що підтверджує громадянство України, та заяви про поновлення пенсії. Також Управління повідомило, що після звернення позивача із заявою відповідного зразка, паспортом громадянина України та надання оригіналів необхідних документів, можливо буде повернутися до питання про поновлення пенсії. Вважає, що рішення, дії та бездіяльність відповідача щодо незаконної відмови у поновленні пенсії є неправомірними і дискримінаційними та суперечать чинному законодавству. Просить позов задовольнити.
Ухвалою суду від 24.05.2022 позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою суду від 13.06.2022 відкрито провадження у справі, призначено справу до судового розгляду по суті за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.
07.07.2022 відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому заперечує проти задоволення позовних вимог та зазначає, що заява про поновлення виплати пенсії подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії. Однак відповідно до даних Автоматизованої системи обробки пенсійних справ позивачу пенсія органами Пенсійного фонду України не призначалась, на обліку у відповідача як отримувач пенсії позивач не перебував. Також відповідно до копії закордонного паспорту позивача, строк дії якого сплив 13.11.2019, представником позивача при поданні заяви про поновлення пенсії не було надано документів на підтвердження належності у позивача громадянства України. Стверджує, що компенсація втрати частини доходів може бути нарахована лише на ту частину заборгованості, яка була фактично виплачена позивачу та в місяць виплати такої заборгованості, однак позивач не отримував пенсію в органах Пенсійного фонду, а тому компенсація неможлива. Також відповідач зазначає, що не має законодавчих та інших правових підстав щодо виплати з коштів Пенсійного фонду України будь-яких відшкодувань моральної шкоди, так як бюджетом Пенсійного фонду України, який кожного року затверджується Кабінетом Міністрів України, не передбачено витрат на зазначені цілі. Також на думку відповідача, позивачем порушено строк звернення до адміністративного суду з позовом, оскільки позивач звернувся до суду у квітні 2022 року, хоча дізнався про порушення свого права 01.02.2000, з моменту припинення нарахування пенсії. Просить у задоволенні позову відмовити.
На підставі наданих сторонами письмових доказів судом встановлено такі обставини.
Як слідує з матеріалів справи, позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1 , працював на території України, що підтверджується записами в трудовій книжці.
22.12.1999 позивач виїхав на постійне проживання до Ізраїлю, де перебуває на консульському обліку посольства України в державі Ізраїль, що сторонами не заперечується.
На підтвердження особи позивача представником надано копію паспорту громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_2 , виданого 13.11.1999, дійсного до 13.11.2009, строк дії продовжено до 13.11.2019.
Після переїзду на місце постійного проживання до Ізраїля, позивачу офіційними органами Ізраїлю наданий документ - посвідчення особи № НОМЕР_3 , виданий органом відділення МВС м. Холон, 05.01.2000.
28.12.2020 представник позивача за довіреністю звернуся до Пенсійного фонду України з заявою про поновлення позивачу пенсії за віком з 01.06.2000.
Листом від 13.01.2021 за вих. №0800-0217-8/1775 Управління повідомило представника позивача, що ОСОБА_1 на обліку в управлінні не перебуває, пенсію не отримує. З 01.01.2004 ОСОБА_1 за призначенням (поновленням) пенсії в м. Мелітополі не звертався За попередніми даними його архівна пенсійна справа знаходиться в міжрайонному відомчому архіві Головного управління Пенсійного фонду України в смт. Михайлівка Запорізької області. Згідно наданих документів (інформації) ОСОБА_1 22.12.1999 виїхав на постійне проживання до Ізраїлю і на день подання заяви про поновлення виплати пенсії (10.08.2020) він постійно проживає на території іншої держави (Ізраїль), тобто не виконуються умови, зокрема статей 47, 51 Закону України від 09.07.2003 №1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон №1058-IV), пунктів 1.7, 2.22, 2.23, 2.9 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 р. за №1566/11846 (далі - Порядок №22-1), а саме: не подано документи, які підтверджують особу, яка звертається за поновленням пенсії, її вік та місце проживання (реєстрації) в Україні. Таким чином підстав для поновлення пенсії немає.
Позивач оскаржив відмову в поновленні виплати пенсії до суду.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 09.08.2021 у справі №280/3119/21 зобов'язано Управління поновити та виплатити ОСОБА_1 пенсію за віком з 28.12.2020 з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 29.12.2021 у справі №280/3119/21 рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 09.08.2021 скасовано та прийнято нове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково; зобов'язано Управління повторно розглянути заяву від 10.08.2020 ОСОБА_1 про поновлення пенсії за віком з 01.06.2000, подану 28.12.2020 представником за довіреністю Ковальова В.О. та прийняти відповідне рішення з урахуванням висновків суду.
31.01.2022 представник позивача, за допомогою електронного кабінету веб-порталу електронних послуг пенсійного фонду України, звернувся до відповідача із заявою про виконання судового рішення від 29.12.2021 по справі №280/3119/21.
Листом від 01.04.2022 №0800-0202-8/17324 відповідачем представнику позивача надіслано повідомлення про відмову в призначенні пенсії. В обґрунтування повідомлення зазначено, що відповідно до ст. 44 Закону №1058-IV призначення (перерахунок) пенсії здійснюється за зверненням особи або автоматично (без звернення особи) у випадках, передбачених цим Законом. Звернення за призначенням (перерахунком) пенсії здійснюється шляхом подання заяви та інших документів, необхідних для призначення (перерахунку) пенсії, до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженої особи застрахованою особою особисто або через законного представника недієздатної особи, особи, дієздатність якої обмежена, малолітньої або неповнолітньої особи. Також згідно п. 2.9 Порядку №22-1 особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік). На виконання постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 29.12.2021 справі № 280/3119/21 Головним управлінням було повторно розглянуто заяву від 10.08.2020 щодо поновлення пенсії за віком ОСОБА_1 та 03.02.2022 прийнято рішення про відмову в поновлені пенсії за віком у зв'язку з відсутністю оригіналів документів, в тому числі документа заявника, що підтверджує громадянство України, та заяви про поновлення пенсії. Тож, після звернення позивача з заявою відповідного зразка, паспортом громадянина України та надання оригіналів документів, визначених Порядком №22-1 та Постановою №1279, можливо розглянути питання про поновлення пенсії.
Не погодившись з таким рішенням, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, які виникли між сторонами спору, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначає Закон №1058-IV.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 49 Закону №1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Згідно зі статтею 51 Закону №1058-IV у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 року №25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Як зазначено в пункті 3.3. цього Рішення, оспорюваними нормами Закону №1058-IV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
У рішенні ЄСПЛ від 07.11.2013 у справі «Пічкур проти України» (заява №10441/06, пункти 41-43, 52) Суд акцентував увагу на тому, що: якщо в Договірній державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, обумовлені або не обумовлені попередньою сплатою внесків, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, для осіб, що відповідають вимогам такого законодавства; хоча Перший протокол не включає в себе право на отримання будь-яких видів виплат з соціального страхування, якщо держава вирішує створити механізм соціальних виплат, вона повинна зробити це у спосіб, що відповідає статті 14 […]; сторони провадження не оскаржували того, що якби заявник продовжив проживати на території України, він і надалі б отримував пенсію; із цього випливає, що інтереси заявника належать до сфери застосування статті 1 Першого протоколу та права на майно, яке вона гарантує; Судом встановлено, що Уряд не надав ніякого обґрунтування позбавлення заявника його пенсії лише через те, що він проживав за кордоном; ані рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року не вказує на те, що національні органи наводили відповідні причини для виправдання відмінності у ставленні, на яку заявник скаржився, ані Уряд під час провадження в Суді не навів жодних таких обґрунтувань.
У пункті 53 цього рішення також наголошено, що Суд неодноразово повторював, що Конвенція є живим інструментом, який повинен тлумачитися «з огляду на умови сьогодення» (див. рішення ЄСПЛ від 25.04.1978 у справі «Тайрер проти Сполученого Королівства» (Tyrer v. the United Kingdom), пункт 31, Series A №26), а підвищення мобільності населення, більш високі рівні міжнародного співробітництва та інтеграції, а також розвиток банківського обслуговування та інформаційних технологій більше не виправдовують здебільшого технічних обмежень щодо осіб, які отримують соціальні виплати, проживаючи за кордоном, що могли вважатися розумними на початку 1950-х років.
У рішенні ЄСПЛ від 20.01.2012 у справі «Рисовський проти України» Суд підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (пункт 70 цього рішення).
Відповідно до частин 1 та 2 статті 46 Закону №1058-ІV нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії.
Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Згідно із частиною 2 статті 49 Закону №1058-IV поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому статтею 46 цього Закону.
Отже, відповідно до застосованих судом правових норм право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом. З 07.10.2009 виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону №1058-ІV. Із цього часу орган Пенсійного фонду має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.
Наведене відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 20.05.2020 у справі №815/1226/18 .
У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду сформулювала такі правові висновки.
«Пенсія за віком призначається конкретній особі на підставі наявного страхового стажу та розміру заробітної плати, яку вона отримувала, та відповідно до відрахувань до спеціального фонду.
При цьому, пенсія за віком призначається особі один раз та виплачується державою протягом всього життя пенсіонера, крім виняткових випадків, що можуть бути встановлені законом. Водночас пенсія стає «нарахованою» в момент призначення пенсії і залишається такою («нарахованою») до її чергової зміни.
У свою чергу, спеціальне законодавство у сфері соціального захисту, а саме стаття 46 Закону №1058-IV, визначає, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Аналіз зазначених положень статті 46 Закону №1058-IV свідчить про те, що в Україні не існувало та не існує на сьогодні жодного строкового обмеження стосовно виплати пенсії у визначеному законодавством розмірі за минулий час, яку особа не отримувала з вини держави в особі її компетентних органів.
Відповідно до пункту 3 резолютивної частини Рішення від 07.10.2009 №25-рп/2009 Конституційний Суд України звернув увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність до Конституції України (254к/96-ВР) положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, а також прийняття закону про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними.
З метою забезпечення правової визначеності Конституційний Суд України у своєму рішенні звернув увагу Верховної Ради України на необхідність внесення відповідних змін до законодавства, які до цього часу не були внесені.
Водночас відсутність чіткого законодавчого механізму щодо відновлення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне проживання за межі України, призвело до ситуації, за якої громадяни України були позбавлені можливості отримувати належні їм пенсійні виплати, або створювалися умови за яких пенсіонерам, які проживають за межами України, для отримання належних їм пенсійних виплат необхідно було докласти значних зусиль, зокрема, звертатись до суду.
Зважаючи на те, що нарахування пенсії в повному обсязі («правильному» розмірі) покладається на відповідний територіальний орган Пенсійного фонду, непроведення відповідачем поновлення виплати пенсії позивачу свідчить про те, що його бездіяльність призвела до триваючого порушення права пенсіонера на отримання пенсійних виплат, яке було відновлено на підставі зазначеного Рішення Конституційного Суду України.
Отже, за таких обставин обмеження права пенсіонера на отримання належної йому пенсії певними строками є неприпустимим. Відновлення виплати пенсії має проводитися з дати ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 07.10.2009 року у справі №25-рп/2009 без обмеження її виплати жодними строками».
Вищенаведені правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 20.05.2020 у справі №815/1226/18, враховуються судом.
Суд зазначає, що постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 29.12.2021 по справі №280/3119/21 встановлено, що за попередніми даними архівна пенсійна справа позивача знаходиться в міжрайонному відомчому архіві Головного управління Пенсійного фонду України в смт. Михайлівка Запорізької області.
Зазначене свідчить про те, що позивач перебував на обліку в органах Пенсійного фонду.
Водночас відповідачем до матеріалів справи не надано жодних доків, які б спростовували встановлені в даному судовому рішенні обставини, які не підлягають доказуванню в силу приписів частини 4 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), та доводили, що позивачу не призначалася пенсія.
За таких умов, відмова Управління у поновленні виплаті пенсії позивачу є протиправною.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Водночас, зважаючи на підстави для відмови в поновленні виплати пенсії, викладені в рішенні відповідача від 03.02.2022, суд дійшов висновку, що пенсія позивачу не виплачувалась саме у зв'язку з тим, що він проживав за межами України.
Таким чином, на підставі наявних у суду матеріалів, з урахуванням правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 20.05.2020 у справі №815/1226/18, суд констатує наявність у позивача права на поновлення виплати пенсії, з часу, коли виплату пенсії було припинено - з 01.06.2000.
Щодо позовних вимог про поновлення та виплату пенсії з проведенням компенсації втрати частини доходів, згідно Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати».
Відповідно до ст.2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Проте, як вже зазначалось, виплата пенсії позивачу була припинена у зв'язку з його виїздом за кордон, а тому не здійснювалось нарахування пенсії і, в свою чергу, не було і не могло бути жодних затримок на один і більше календарних місяців виплати доходів. Тобто, суд не вбачає підстав для проведення компенсації втрати частини доходів за даних обставин.
Щодо вимог позивача про поновлення виплати пенсії з проведенням індексації, суд зазначає, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2020 у справі №815/1226/18 суд зазначив, що питання визначення базового місяця, наявності факту перевищення індексом споживчих цін порогу індексації, у взаємозв'язку з розміром пенсії, що має виплачуватися позивачеві, належить до компетенції пенсійного органу при поновленні пенсії, нарахуванні та виплаті відповідних сум. При цьому в разі незгоди з діями відповідача щодо наявності чи відсутності підстав для нарахування індексації та її розмірів позивач не позбавлений права звернутися за захистом своїх прав до суду.
Враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, суд зазначає, що вимоги позивача щодо проведення індексації пенсії є передчасними та задоволенню не підлягають.
Щодо здійснення виплати пенсії позивачу на вказаний ним банківський рахунок, суд вважає, що до відновлення виплати пенсії вказані вимоги є передчасними та направлені на захист ще не порушеного права, що суперечить ст.5 КАС України, так як підлягає судовому захисту лише порушене право позивача.
Щодо стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 100 000,00 грн., суд зазначає таке.
Відповідно до частин 1, 2 статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до статті 1174 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Разом з тим, позивач повинен довести факт заподіяння йому моральної шкоди.
Суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що першочерговим завданням судочинства є захист порушених прав та свобод людини, які визнаються найвищою цінністю. З цією метою сторонам забезпечується рівність та свобода у наданні суду доказів, що підтверджують заявлені ними вимоги.
Обов'язок доказування в адміністративному процесі встановлений статтею 78 КАС України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Отже, у справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.
Зазначене узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 12.11.2019 у справі №818/1430/17 та у постанові від 18.06.2020 у справі №339/183/16-а, що враховується судом, відповідно до частини 5 статті 242 КАС України.
Позивачем не надано до суду належних та допустимих доказів на підтвердження понесення моральної шкоди, що, виходячи зі змісту наведених правових приписів, зумовлює відсутність правових підстав для стягнення моральної шкоди з відповідача.
Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10.02.2010, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Частиною 1 та 2 статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
За наведеного вище суд вважає, що заявлені позовні вимоги знайшли своє підтвердження матеріалами справи, є частково обґрунтованими, а надані сторонами письмові докази є належними та достатніми для постановлення судового рішення про часткове задоволення адміністративного позову.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає таке.
Згідно з частиною 3 статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
При зверненні до суду позивачем понесено судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору, в розмірі 992,40 грн.
Враховуючи висновки суду про наявність підстав для часткового задоволення позову, понесені позивачем витрати на сплату судового збору підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача в розмірі 496,20 грн. пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.2, 5, 9, 77, 132, 139, 143, 243-246, 255, 295 КАС України, суд -
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправним рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області від 03.02.2022 про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_1 .
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області поновити виплату пенсії ОСОБА_1 з 01.06.2000 року відповідно до вимог Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області судові витрати зі сплати судового збору у сумі 496,20 грн (чотириста дев'яносто шість гривень 20 коп.).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Третього апеляційного адміністративного суду.
Повне найменування сторін та інших учасників справи:
Позивач - ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .
Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області, місцезнаходження: 69057, м.Запоріжжя, пр.Соборний, буд.158-б; код ЄДРПОУ 20490012.
Повне судове рішення складено 21.10.2022.
Суддя М.О. Семененко