Номер провадження: 22-ц/813/3037/22
Справа № 522/9348/20
Головуючий у першій інстанції Домусчі Л. В.
Доповідач Погорєлова С. О.
04.10.2022 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:
головуючого судді: Погорєлової С.О.
суддів: Заїкіна А.П., Таварткіладзе О.М.
за участю секретаря: Дубрянської Н.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 (треті особи: служба у справах дітей Одеської міської ради, орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради) про визначення місця проживання дитини, на рішення Приморського районного суду м. Одеси, постановлене під головуванням судді Домусчі Л.В. 21 квітня 2021 року у м. Одеса, -
встановила:
У червні 2020 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом, який було уточнено, до ОСОБА_1 (треті особи: служба у справах дітей Одеської міської ради, орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради) про визначення місця проживання дитини.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що дитина сторін ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , після розірвання шлюбу згідно рішення суду від 20 лютого 2017 року, залишилась проживати разом із ОСОБА_2 . При цьому відповідач, як батько дитини, із нею не спілкується та не зустрічається, та навіть не намагається брати участь у вихованні дитини. ОСОБА_2 , посилалась на те, що матеріально дитини забезпечується лише нею, позивач забезпечена власним житлом за адресою: АДРЕСА_1 , де створені всі належні умови для проживання, а тому просила визначити місце проживання дитини разом із нею.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 21 квітня 2021 року позов ОСОБА_2 було задоволено.
Визначено місце проживання неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із матір'ю - ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання АДРЕСА_1 ).
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_3 , посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції, провадження у справі закрити.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що позивач умисно об'єднала позовні вимоги про визначення місця проживання дитини та зміну способу стягнення аліментів в одну позовну заяву з умислом відкриття провадження на умовах альтернативної підсудності за Приморським районним судом м. Одеси. Крім того, на думку апелянта, ОСОБА_2 зловживає своїми процесуальними правами шляхом подання «штучного» позову, оскільки, внаслідок постійного проживання дитини разом із позивачем, спір між сторонами відсутній.
Сторони про розгляд справи на 04.10.2022 року були сповіщені належним чином.
21 вересня 2022 року від представника ОСОБА_2 надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності позивача.
Частиною 2 статті 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Апеляційний суд, з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу за відсутності сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга представника ОСОБА_3 підлягає залишенню без задоволення, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
З матеріалів справи вбачається, що сторони мають спільну дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що свідчить свідоцтво про народження серії НОМЕР_2 від 03.07.2015 року (т.1 а.с.10).
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року у справі №522/19064/16-ц шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було розірвано (т.1 а.с.11).
Після розірвання шлюбу, що не заперечується сторонами, дитина залишалась проживати разом із матір'ю та, згідно довідки Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради №Р1-212359-ф від 11.12.2019 року (т.1 а.с.12), зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідач зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_2 .
Також не спростований сторонами той факт, що батько дитини матеріально останню не забезпечував, у зв'язку із чим рішенням апеляційного суду Одеської області від 05 жовтня 2017 року було постановлено стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання доньки у твердій грошовій сумі у розмірі 1000 грн., починаючи із 10 жовтня 2016 року і до досягнення дитиною повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_2 (справа №522/19068/16-ц).
Вказане рішення суду апеляційної інстанції було залишено без змін постановою Верховного суду від 28 січня 2019 року (т.1 а.с.15-18).
З пояснень сторін встановлено, що в період розгляду справи судом першої інстанції позивачка забрала виконавчий лист з примусового виконання, однак, станом на момент розгляду даної справи судом апеляційної інстанції, ОСОБА_2 повторно пред'явила до виконання виконавчий лист про стягнення аліментів з ОСОБА_1 , виконавче провадження відкрито.
Звертаючись до суду із даним позовом, ОСОБА_2 посилалась на те, що між сторонами виник спір щодо місця проживання дитини.
Згідно ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Статтею 157 СК України передбачено, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно.
Згідно статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Згідно з частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Згідно ст. 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Відповідно до статей 18, 27 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У силу частини першої статті 3 Конвенції в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питанням соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.
Згідно зі статтею 9 Конвенції держави-учасниці забезпечують, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
У § 54 рішення Європейського суду з прав людини від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Олсон проти Швеції» (№ 2) від 27 листопада 1992 року, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
У рішенні ЄСПЛ від 11 липня 2017 року, заява № 2091/13 у справі «М.С. проти України», йдеться про визначення «інтересів дитини», її місця у взаємовідносинах між батьками. У цьому рішенні ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагодійним. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі у міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.
Аналіз наведених норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи з об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Міжнародні та національні норми не містять положень, які наділяли б будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
При визначенні місця проживання дитини судам необхідно, крізь призму врахування найкращих інтересів дитини, встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідна правова позиція висловлена Верховним судом у постанові від 14 квітня 2021 року по справі № 716/591/19.
Положеннями статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) вказано, що: «тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку».
У матеріалах справи наявний висновок органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 22 жовтня 2020 року №01-11/1454/4вих., згідно якого орган опіки та піклування вирішив доцільним визначити місце проживання малолітньої ОСОБА_3 разом із матір'ю - ОСОБА_2 .
Згідно мотивувальної частини висновку, всі питання щодо виховання дитини вирішуються матір'ю. Дитина з 01 серпня 2017 року відвідує Одеський приватний дошкільний навчальний заклад «ДОУ Знайка»; вихованням дитини займається виключно мати, приводить дитину до дитячого закладу та забирає додому, спілкується з вихователями, займається підготовкою дитини до всіх розважальних закладів. Мати турбується про стан здоров'я дитини, звертається до медичних закладів із метою лікування у разі необхідності. Кожного разу бере відпустку для відпочинку з дитиною та розвитку кругозору. Батько дитини, ОСОБА_1 , жодного разу до дитячого садочку не приходив.
Згідно інформації від 01 червня 2020 року №05/01-419 центру соціальних служб Одеської міської ради, фахівцями із соціальної роботи було здійснено вихід за адресою проживання дитини, а саме: АДРЕСА_1 . Складено акт оцінки потреб родини, складні життєві обставини не виявлені.
Крім того, спеціалістами служби у справах дітей Одеської міської ради від 10 червня 2020 року було складено акт обстеження за адресою: АДРЕСА_1 , та встановлено, що дитина має окрему кімнату, обладнану всім необхідним для розвитку та відпочинку.
Мати дитини за місцем роботи характеризується позитивно, з грудня 2010 року по теперішній час працює в ТОВ «ДТА-Логістика», з 2016 року займає посаду генерального директора та має постійний дохід.
Таким чином, в результаті розгляду справи судом першої інстанції було обґрунтовано встановлено, що позивачкою створені належні умови для проживання дитини, її розвитку та виховання. Згідно наявних у матеріалах справи довідок та характеристик, ОСОБА_2 характеризується позитивно за місцем роботи, має фінансову можливість задовольнити матеріальні потреби дитини. Будь-яких доказів на спростування зазначеного з боку відповідача не надано. Натомість, як вірно зазначено в оскаржуваному рішенні суду, з боку ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів щодо характеристики відповідача, який не працює, та який декілька років не спілкувався з дитиною, та не має з нею зв'язок. Судом вірно враховано, що дитина на теперішній час має з матір'ю тісний контакт та взаємозв'язок, пов'язана спільним побутом. При цьому, батько дитини фактично в житті і вихованні дитини участі не бере .
Судом першої інстанції прийнято до уваги, в якості належного доказу у справі, висновок органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 22 жовтня 2020 року №01-11/1454/4вих., за яким малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , доцільно проживати з матір'ю, що, на думку суду, забезпечить найкращі інтереси дитини.
Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності суд першої інстанції дійшов вірного висновку про необхідність задоволення позову ОСОБА_2 про визначення місця проживання малолітньої дитини.
Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_3 про те, що позивач умисно об'єднала позовні вимоги про визначення місця проживання дитини та зміну способу стягнення аліментів в одну позовну заяву з умислом відкриття провадження на умовах альтернативної підсудності в Приморському районному суді м. Одеси.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
У разі порушення цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного засобу захисту, який залежить від виду порушення та від наявності чи відсутності між сторонами зобов'язальних правовідносин. Тобто, потерпіла особа обирає саме той засіб захисту, який відповідає характеру порушення його права чи інтересу та ґрунтується на законі.
Таким чином, звернення до суду із позовними вимогами про визначення місця проживання дитини та зміну способу стягнення аліментів було направлено на захист порушеного права ОСОБА_2 та не може бути визнано судом апеляційної інстанції умисним об'єднанням позовних вимог.
Крім того, колегія суддів приймає до уваги, що жодного належного доказу на підтвердження зловживання ОСОБА_2 своїми процесуальними правами представником апелянта суду апеляційної інстанції не надано.
Також колегія суддів враховує, що ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 15 вересня 2020 року було задоволено клопотання відповідача та роз'єднано позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 (треті особи: служба у справах дітей Одеської міської ради, орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради) про визначення місця проживання дитини та зміну способу стягнення аліментів.
У наступному, позовні вимоги ОСОБА_2 про зміну способу стягнення аліментів було залишено без розгляду за клопотанням позивача.
Як зазначає у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , вказані дії були обумовлені тим, що під час розгляду цивільної справи про зміну способу стягнення аліментів ОСОБА_1 домовився із позивачкою, що буде добровільно сплачувати аліменти на утримання дитини за умови відсутності судових та виконавчих проваджень.
Однак, у зв'язку із невиконанням відповідачем вказаних домовленостей, ОСОБА_2 змушена була звернутися до суду із позовними вимогами про збільшення суми аліментів, про зміну способу стягнення аліментів та про стягнення додаткових витрат на дитину (цивільна справа № 522/12991/21).
На підставі викладеного, колегія суддів доходить до висновку про відсутність факту зловживання ОСОБА_2 своїми процесуальними правами при зверненні до суду із позовними вимогами про визначення місця проживання дитини та зміну способу стягнення аліментів.
Інші докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановлені судом дотримані норми матеріального і процесуального права.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення.
При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 21 квітня 2021 року ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. ст. 375, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -
постановила:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 21 квітня 2021 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України.
Повний текст постанови складено 19 жовтня 2022 року.
Судді Одеського
апеляційного суду С.О. Погорєлова
А.П. Заїкін
О.М. Таварткіладзе