Справа № 640/17635/20 Суддя першої інстанції: Донець В.А.
19 жовтня 2022 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача - Степанюка А.Г.,
суддів - Бужак Н.П., Кобаля М.І.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління соціального захисту населення Подільської районної в м. Києві державної адміністрації на прийняте у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 серпня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Подільської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання протиправною відмови і зобов'язання вчинити дії, -
У липні 2020 року ОСОБА_1 (далі - Позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Управління соціального захисту населення Подільської районної в м. Києві державної адміністрації (далі - Відповідач, УСЗН Подільської РДА) про:
- визнання протиправною відмови УСЗН Подільської РДА у встановленні ОСОБА_1 статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі посвідченням особи з інвалідністю внаслідок війни;
- зобов'язання УСЗН Подільської РДА встановити ОСОБА_1 статус особи з інвалідністю внаслідок війни та видати посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.08.2022 позов задоволено повністю. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що у спірній відмові міститься посилання на норми актів, які втратили чинність. Суд підкреслив, що хоча у переліку держав і періодів бойових дій на їх території відсутні період з 23.06.2003 по 24.06.2004 на території Косово, однак обов'язковою умовою надання статусу особи з інвалідністю внаслідок війни є наявність в особи статусу учасника бойових дій, який Позивачу установлено ще 27.08.2004, і згідно постанови Кабінету Міністрів України від 08.11.2007 №1296 відповідне рішення перегляду не підлягає.
Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, Відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Свою позицію обґрунтовує тим, що судом не було враховано, що Позивач перебував у тривалому закордонному відрядженні у складі Спеціального миротворчого підрозділу МВС України в місії ООН Косово з 24.06.2003 по 24.06.2004, що не відповідає періоду ведення бойових дій, визначених Урядом України, а відтак підстави для видачі посвідчення відсутні. Крім того, зауважує на безпідставному втручанні суду у дискреційні повноваження УСЗН Подільської РДА.
Після усунення визначених в ухвалі від 29.08.2022 про залишення апеляційної скарги без руху недоліків ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19.09.2022 відкрито апеляційне провадження у справі та встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
Відзиву на апеляційну скаргу не надійшло.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.10.2022 справу призначено до розгляду у порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, повно та всебічно дослідивши обставини справи, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої - без змін, виходячи з такого.
Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, згідно довідки Спеціального миротворчого підрозділу МВС України від 24.06.2004 №К1/371 підполковник міліції ОСОБА_1 відповідно до наказу МВС України від 24.06.2003 №314 о/с з 24.06.2003 по 24.06.2004 перебував у тривалому закордонному відрядженні у складі миротворчого персоналу Спеціального миротворчого підрозділу МВС України в місії ООН у Косово, колишня Союзна Республіка Югославія, для участі в міжнародній миротворчій операції (а.с. 11).
У висновку за матеріалами службового розслідування за фактом тілесних ушкоджень, затвердженого командиром Спеціального миротворчого підрозділу місії ООН у Косово 30.09.2003, встановлено отримання 27.09.2003 тілесних ушкоджень патрульним Спеціального миротворчого підрозділу МВС України у Косово майором міліції ОСОБА_1 (струс мозку, забій лівого плеча) в період проходження служби при виконанні службових обов'язків, пов'язаних з охороною громадського порядку (а.с. 17-18).
Висновком додаткового службового розслідування за фактом отримання ушкоджень, затвердженого першим заступником начальника ГУБОЗ МВС України від 25.07.2007, встановлено обставини отримання ОСОБА_1 тілесних ушкоджень 23.09.2003 у складі Спеціального миротворчого підрозділу МВС України в Косово, які ним отримані в період проходження служби під час виконання службових обов'язків, пов'язаних з безпосередньою участю в охороні громадського порядку, громадської безпеки, боротьбі зі злочинністю (а.с. 19-20). У цьому висновку також зазначено про необхідність складення актів форми Н-1 та Н-5 на підставі наказу МВС України від 27.12.2002 №1346 «Про затвердження порядку обліку нещасних випадків, професійних захворювань та аварій, що сталися в органах і підрозділах системи МВС України».
Відповідно до висновку Центральної комісії МВС України з розгляду питань, пов'язаних зі встановлення статусу учасника бойових дій та учасника війни щодо визнання підполковника міліції ОСОБА_1 учасником бойових дій, затвердженого протоколом комісії від 27.08.2004 №3, оголошеного наказом Міністерства внутрішніх справі України від 14.09.2004 №437 о/с, старшого уповноваженого в особливо важливих справах Головного управління боротьби з організованою злочинністю МВС України полковника міліції ОСОБА_1 визнано учасником бойових дій (а.с. 10).
Із змісту цього висновку вбачається, що комісією враховано перебування ОСОБА_1 в тривалому закордонному відрядженні в складі миротворчого персоналу Спеціального миротворчого підрозділу МВС України в місії ООН у Косово, колишня Союзна Республіка Югославія, для участі в міжнародній миротворчій операції з 24.06.2003 по 24.06.2004, де він приймав участь у спеціальних операціях з підтримання міжнародного миру й безпеки. У висновку також зазначено, що на території колишньої Югославії з 15.07.1992 ведуться бойові дії.
Згідно свідоцтва про хворобу №173, складеного 13.12.2019 Госпітальною військово-лікарською комісією Центрального госпіталю МВС України щодо ОСОБА_1 , останньому визначено діагноз і у ньому вказано про постанову про причинний зв'язок захворювання (поранення, контузії, травми, каліцтва): «Травма, ТАК, пов'язана з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії» (а.с. 22).
Судом першої інстанції також встановлено, що наказом Національної поліції України від 17.12.2019 №1530 о/с дск «По особовому складу Департаменту стратегічних розслідувань» ОСОБА_1 звільнено зі служби в поліції за пунктом 2 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» (через хворобу) (а.с. 16).
Згідно довідки до акту огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААБ №437373 від 19.05.2020 ОСОБА_1 з 28.04.2020 встановлено другу групу інвалідності в зв'язку з травмою, пов'язаною з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії. Інвалідність встановлено довічно (а.с. 12-13).
Матеріали справи свідчать, що відповідно до посвідчення серії НОМЕР_1 від 27.08.2004 Позивач має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій (а.с. 8). Крім того, такі ж пільги має останній згідно посвідчення серії НОМЕР_2 від 15.10.2015 (а.с. 9).
За наслідками розгляду заяви ОСОБА_1 щодо видачі посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни УСЗН Подільської РДА листом від 09.06.2020 №10651-3429 повідомило про відсутність правових підстав для його видачі (а.с. 23). Указане рішення мотивовано тим, що перебування Позивача у тривалому закордонному відрядженні у складі Спеціального миротворчого підрозділу МВС України в місії ООН у Косово з 24.06.2003 по 24.06.2004 не відповідає періодам, визначеним у Переліку держав і періодів бойових дій на їх території, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1994 №63.
На підставі встановлених вище обставин, здійснивши системний аналіз положень ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», Переліку держав і періодів бойових дій на їх території, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1994 №63 (із доповненнями), а також ряду інших підзаконних актів, суд першої інстанції прийшов до висновку про обґрунтованість доводів Позивача щодо отримання останнім інвалідності у зв'язку з травмою, пов'язаною з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові, а тому Відповідачем неправомірно відмовлено останньому у задоволенні його заяви щодо встановлення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі відповідного посвідчення.
З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може не погодитися з огляду на таке.
Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» визначає правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них (далі - Закон).
Відповідно до п. 7 ч. 2 ст. 7 Закону до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа учасників бойових дій на території інших держав, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, пов'язаних з перебуванням у цих державах.
Отже, до осіб з інвалідністю внаслідок війни за цим пунктом статті 7 Закону належать особи з числа учасників бойових дій та які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, пов'язаних з перебуванням у цих державах.
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 6 Закону учасниками бойових дій визнаються, зокрема, 2) учасники бойових дій на території інших країн - військовослужбовці Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки, особи рядового, начальницького складу і військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ колишнього Союзу РСР (включаючи військових та технічних спеціалістів і радників), працівники відповідних категорій, які за рішенням Уряду колишнього Союзу РСР проходили службу, працювали чи перебували у відрядженні в державах, де в цей період велися бойові дії, і брали участь у бойових діях чи забезпеченні бойової діяльності військ (флотів).
Військовослужбовці Збройних Сил України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, поліцейські, особи рядового, начальницького складу і військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які за рішенням відповідних державних органів були направлені для участі в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки або у відрядження в держави, де в цей період велися бойові дії.
Перелік держав, зазначених у цьому пункті, періоди бойових дій у них та категорії працівників визначаються Кабінетом Міністрів України.
Перелік держав і періодів бойових дій на їх території затверджений постановою Кабінету Міністрів України «Про організаційні заходи щодо застосування Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 08.02.1994 №63 з наступними змінами (далі - Постанова №63).
До таких держав Постановою №63 віднесено Югославію з 15.07.1992 по 16.06.1999, а також Автономний Край Косово (Республіка Сербія, колишня Югославія) 17.03.2008.
При цьому згідно примітки 8 до 17.03.2008 остання поширюється на осіб начальницького складу органів внутрішніх справ та військовослужбовців внутрішніх військ МВС, які перебували 17 березня 2008 року в складі миротворчого персоналу органів внутрішніх справ на території Автономного Краю Косово (Республіка Сербія, колишня Югославія).
Отже Апелянт обґрунтовано вказує на те, що у Постанові №63 відсутній період бойових дій з 23.06.2003 по 24.06.2004 на території Косово.
Разом з тим, колегія суддів зауважує, що, як було встановлено раніше, статус учасника бойових дій було встановлено ОСОБА_1 27.08.2004 на підставі висновку Центральної комісії МВС України з розгляду питань, пов'язаних зі встановлення статусу учасника бойових дій та учасника війни щодо визнання підполковника міліції ОСОБА_1 учасником бойових дій, затвердженого протоколом комісії від 27.08.2004 №3. У цьому висновку було зазначено, що комісією враховано перебування ОСОБА_1 в тривалому закордонному відрядженні в складі миротворчого персоналу Спеціального миротворчого підрозділу МВС України в місії ООН у Косово, колишня Союзна Республіка Югославія, для участі в міжнародній миротворчій операції з 24.06.2003 по 24.06.2004, де він приймав участь у спеціальних операціях з підтримання міжнародного миру й безпеки. У висновку крім того вказано, що на території колишньої Югославії з 15.07.1992 ведуться бойові дії.
На час встановлення Позивачу статусу учасника бойових дій Постанова №63 була викладена в іншій редакції, в якій періодом бойових дій у Югославії зазначено 15.07.1992.
У подальшому постановою Кабінету Міністрів України від 08.11.2007 №1296 приписано доповнити, зокрема, позицію: « Югославія 15 липня 1992 р.» словами і цифрами: «- 16 червня 1999 р.».
Крім того, пунктом 2 цієї постанови установлено, що прийняті до набрання чинності цією постановою рішення про надання статусу учасника бойових дій громадянам, які брали участь у подіях на території колишньої Югославії, перегляду не підлягають.
Отже, Урядом України на нормативному рівні закріплено неможливість перегляду рішень про надання статусу учасника бойових дій громадянам, які брали участь у подіях на території колишньої Югославії, прийнятих до 13.11.2007.
Як було встановлено раніше, відмовляючи Позивачу у видачі посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни, Відповідач наголошував на тому, перебування ОСОБА_1 у складі Спеціального миротворчого підрозділу МВС України в місії ООН у Косово з 24.06.2003 по 24.06.2004 не відповідає періодам, зазначеним у Постанові №63, а пунктом 1.78.5 Порядку проведення військово-лікарської експертизи і медичного огляду військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу в системі МВС, затвердженого наказом МВС України від 06.02.2001 №85 (далі - Порядок №85), визначено, що постанови ВЛК про причинний зв'язок виносяться в таких формулюваннях: «Захворювання, поранення (травма, контузія, каліцтво), ТАК, пов'язані з участю в бойових діях при виконанні обов'язків військової служби», якщо захворювання виникло, поранення (травма, контузія, каліцтво) одержане в період служби в країнах і військових частинах на території інших держав, які вели бойові дії згідно Переліку держав і періодів бойових дій на їх території, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1994 № 63.
Судом першої інстанції правильно підкреслено, що указаний Порядок №85 втратив чинність з 26.05.2017 на підставі наказу МВС України від 03.04.2017 № 285, а відтак оскаржуване рішення Відповідача є протиправним, зокрема, і з цих підстав.
Поряд з цим, у затвердженому згаданим вище наказом МВС України від 03.04.2017 №285 Положенні про діяльність медичної (військово-лікарської) комісії МВС також зазначено, що постанови ВЛК про причинний зв'язок поранень (контузій, травм, каліцтв) та захворювань поліцейських, колишніх осіб рядового і начальницького складу приймаються з такими формулюваннями, зокрема: «Захворювання, поранення (контузія, травма, каліцтво), ТАК, пов'язане з виконанням службових обов'язків при перебуванні в країнах, де велись бойові дії» - якщо захворювання діагностовано, поранення (травма, контузія, каліцтво) одержане в період служби в країнах на території інших держав, які вели бойові дії, згідно з Переліком держав і періодів бойових дій на їх території, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1994 року № 63 (пп. 5 п. 9 розд. VIII).
Водночас, оскільки ОСОБА_1 перебував у складі Спеціального миротворчого підрозділу МВС України в місії ООН у Косово з 24.06.2003 по 24.06.2004, саме щодо цього періоду останньому 27.08.2004 встановлено статус учасника бойових дій, і матеріалами справи підтверджується факт встановлення йому другої групи інвалідності у зв'язку з травмою, пов'язаною з виконанням службових обов'язків при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, отриманою 27.09.2003, то колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції обґрунтовано вказав на протиправність оскаржуваного рішення УСЗН Подільської РДА та на існування у ОСОБА_1 права на отримання статусу особи з інвалідністю внаслідок війни.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.
Приписи ст. 18 Закону визначають, що ветеранам війни вручаються посвідчення та нагрудні знаки. Порядок виготовлення та видачі посвідчень і знаків встановлюється Кабінетом Міністрів України та міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.
Згідно п. 2 затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.05.1994 № 302 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни (далі - Положення №302) посвідчення є документом, що підтверджує статус ветеранів війни та інших осіб, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», на основі котрого надаються відповідні пільги і компенсації.
Відповідно до абз. 3 п. 3 Положення №302 особам з інвалідністю внаслідок війни (стаття 7 зазначеного Закону) видаються посвідчення з написом «Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни» та нагрудний знак «Ветеран війни - особа з інвалідністю внаслідок війни».
В абз. 2 п. 7 Положення №302 закріплено, що «Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни», «Посвідчення учасника війни» і відповідні нагрудні знаки, «Посвідчення члена сім'ї загиблого» видаються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у місті (у разі їх утворення) рад (далі - органи соціального захисту населення) за місцем реєстрації громадянина.
Пунктом 10 Положення №302 передбачено, що «Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни» видається на підставі довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності.
Особам з інвалідністю внаслідок війни, у яких групу інвалідності встановлено без терміну перегляду, видаються безтермінові посвідчення, іншим - на період встановлення групи інвалідності. У разі продовження медико-соціальною експертною комісією терміну чи зміни групи інвалідності в посвідчення (на правій внутрішній стороні) вклеюється новий бланк, до якого вносяться відповідні записи. Записи в бланку завіряються відповідно до пункту 8 цього Положення.
З урахуванням наведеного, оскільки за наслідками розгляду цієї справи було встановлено наявність у ОСОБА_1 права на встановлення йому статусу особи з інвалідністю внаслідок війни у зв'язку з протиправністю відповідної відмови УСЗН Подільської РДА, відсутність інших перешкод для отримання особою такого статусу і документальне підтвердження реєстрації місця проживання Позивача у Подільському районі міста Києва (а.с. 7), то колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції про наявність правових підстав для покладення на Відповідача обов'язку із встановлення особі статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі відповідного посвідчення.
Щодо посилання Апелянта на те, що суд першої інстанції безпідставно перебрав на себе дискреційні повноваження Відповідача, судова колегія вважає за необхідне зазначити таке.
Згідно правових позицій Верховного Суду, висловлених, зокрема, у постановах від 23.01.2018 у справі №208/8402/14-а та від 27.02.2018 у справі №816/591/15-а, а також у постановах від 13.02.2018 у справі №361/7567/15-а, від 07.03.2018 у справі №569/15527/16-а, від 20.03.2018 у справі №461/2579/17, від 20.03.2018 у справі №820/4554/17, від 03.04.2018 у справі №569/16681/16-а, від 12.04.2018 у справі №826/8803/15, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Стосовно судового контролю за дискреційними адміністративними актами суб'єктів владних повноважень Європейський суд з прав людини неодноразово висловлював позицію з цього питання, згідно якої національні суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об'єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (п. 157 рішення у справі «Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру» (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus № 32181/04); п. 44 рішення у справі «Брайєн проти Об'єднаного Королівства» (Bryan v. the United Kingdom); п. 156-157, 159 рішення у справі «Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру» (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus № 32181/04); п. 47-56 рішення у справі «Путтер проти Болгарії» (Putter v. Bulgaria № 38780/02).
Поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Тобто, дискреційними є право суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».
Відтак, приймаючи рішення про зобов'язання орган державної влади виконати свої дискреційні повноваження, суд, перш за все, відновлює баланс взаємодії між органами державної влади та суб'єктами господарювання.
При цьому, суд, приймаючи саме таке рішення на захист порушених прав громадян - про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певну дію, унеможливлює виникнення вільного трактування та зловживання з боку органів державної влади своїми дискреційними повноваженнями.
Так, у рішенні Європейського Суду з прав людини (рішення по справі «Олссон проти Швеції» від 24.03.1988), суд вказав, що запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців.
У рішенні Європейського Суду з прав людини, у справі «Волохи проти України» зазначено: «Таким чином, Суд доходить висновку, що це втручання не може розглядатися як таке, що було здійснене «згідно із законом», оскільки законодавство України не визначає з достатньою чіткістю межі та умови здійснення органами влади своїх дискреційних повноважень у сфері, про яку йдеться, та не передбачає достатніх гарантій захисту від свавілля при застосуванні таких заходів спостереження.»
У рішенні у справі «Гасан і Чауш проти Болгарії» вказується: «Суд зазначає, що у даному випадку відповідне законодавство не передбачало чітких критеріїв щодо реєстрації керівництва конфесій, що змінилося, а також не передбачало ніяких процедурних гарантій захисту від свавільного використання дискреційних повноважень...».
Будь-яка дія органів державної влади має будуватися на цьому принципі, а відтак чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Броньовський проти Польщі» від 22.06.2004). Закон вимагає, щоб він був доступний для особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права. В національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює свої функції закрито (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Гавенда проти Польщі» від 14.03.2002, рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Аманн проти Швейцарії» від 16.02.2000).
Також Європейський Суд з прав людини рішенням у справі «Креслена» від 24.04.1990 зазначає, що «закон, який надає дискреційне право, має визначати межі здійснення такого права, хоча докладні правила та умови мають міститися в нормах субстантивного права. Проте надання законом виконавчій владі, чи судді нічим не обмеженого дискреційного права, суперечило б принципові верховенства права. Отже, закон має досить чітко визначати межі будь-яких таких повноважень, наданих компетентним органам, а також спосіб їх застосування, щоб забезпечувати належний захист особистості від свавільного втручання».
Загальні принципи диференціації між підміною органу державної влади судом та здійсненням правосуддя безпосередньо сформульовано в рішенні у справі «Фадеева проти росії» від 09.06.2005, в якому Європейський Суд з прав людини з відсилкою до справи «Баклі проти Сполученого Королівства», зазначив, що: «Згідно з усталеною практикою Суду саме національні органи влади мають дати вихідну оцінку «необхідності» втручання як стосовно законодавчого поля, так і реалізації конкретного заходу, але, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду, їхнє рішення підлягає перевірці судом на предмет його відповідності вимогам Конвенції».
Адміністративний суд наділений дієвим важелем проти незаконних дій з боку представників влади України і здійснених ними в трактуванні дискреційних повноважень (постанова Вищого адміністративного суду України від 23.03.2017 у справі №804/4335/16).
Судова колегія вважає, що Відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними, оскільки не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд.
Аналогічна позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 23.01.2018 у справі №208/8402/14-а, від 29.03.2018 у справі №816/303/16, від 25.05.2018 у справі №826/6102/16.
Судовою колегією враховується, у межах спірних правовідносин праву Позивача отримати посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни кореспондує обов'язок Відповідача прийняти рішення про встановлення йому такого статусу.
Відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У рішенні від 16.09.2015 у справі №21-1465а15 Верховний Суд України вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
З урахуванням викладеного судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що покладення на Відповідача обов'язку із встановлення ОСОБА_1 статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни з урахуванням фактичних обставин цієї справи не може вважатися втручанням у дискреційні повноваження УСЗН Подільської РДА.
Щодо присудженої за рахунок бюджетних асигнувань Відповідача на користь Позивача суми витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000,00 грн, судова колегія зауважує, що будь-яких доводів щодо безпідставності її стягнення в апеляційній скарзі не наведено, а відтак за правилами ч. 1 ст. 308 КАС України оскаржуване рішення суду першої інстанції у відповідній частині не переглядалося.
Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Управління соціального захисту населення Подільської районної в місті Києві державної адміністрації - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 серпня 2022 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Суддя-доповідач А.Г. Степанюк
Судді Н.П. Бужак
М.І. Кобаль
Повний текст постанови складено та підписано 19 жовтня 2022 року.