Провадження № 22-ц/803/6604/22 Справа № 206/4162/21 Суддя у 1-й інстанції - Румянцев О. П. Суддя у 2-й інстанції - Барильська А. П.
20 жовтня 2022 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді: Барильської А.П.,
суддів: Куценко Т.Р., Макарова М.О.
секретар судового засідання:Астатурян А.В.
сторони:
позивач: Дніпровська міська рада
відповідач: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради,
треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Мазуренко Сергій Вячеславович
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу Дніпровської міської ради на рішення Самарського районного суду міста Дніпропетровська від 27 липня 2022 року, яке постановлено суддею Румянцевим О.П. у місті Дніпро, дата складання повного тексту рішення 27 липня 2022 року, у цивільній справі за позовом Дніпровської міської ради до Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради та приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Мазуренко Сергій Вячеславович, про визнання недійсним свідоцтва про право власності ,-
У вересні 2021 року Дніпровська міська рада звернулась до суду з позовом до Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, ПН ДМНО Мазуренко С.В., про визнання недійсним свідоцтва про право власності, мотивуючи його тим, що рішенням Самарського районного суду м.Дніпропетровська від 04 червня 2019 року у справі № 206/1198/19, яке набрало законної сили 30 червня 2020 року було встановлено, що 08 жовтня 1960 року ОСОБА_3 на сім'ю з чотирьох осіб: ОСОБА_4 (дружина), ОСОБА_2 (донька), ОСОБА_5 (мати) був виданий ордер на зайняття квартири АДРЕСА_1 . Наказом Придніпровської ДРЕС «Дніпроенерго» №173 від 19 серпня 1993 року ОСОБА_2 був наданий дозвіл на переоформлення особового рахунку на квартиру АДРЕСА_1 у зв'язку зі смертю основного квартиронаймача і згоди всіх членів сім'ї.
Відповідно до рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 20 листопада 2003 року № 3535 територіальною громадою міста прийнято у комунальну власність житлові будинки ВАТ «Дніпроенерго», серед яких є будинок АДРЕСА_2 . В матеріалах справи міститься копія свідоцтва про право власності на житло від 03 квітня 2002 року, яке посвідчує, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_2 . Вказане свідоцтво видане Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міської ради, згідно із розпорядженням (наказом) від 03 квітня 2002 року №152-П. 13 липня 2016 року ПН ДМНО Мазуренко С.В. на підставі виникнення права власності (вказаного свідоцтва про право власності) та на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень виніс запис про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 .
22 серпня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений ПН ДМНО Зайченко І.А. та зроблено запис про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_1 . В матеріалах тієї цивільної справи були наявні такі докази: інформація Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради № 1/9-2466 від 26 грудня 2018 року, в якій зазначено, що свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 органом приватизації не видавалося; довідка КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» ДОР №19605 від 28 грудня 2018 року, в якій вказано, що станом на 31 грудня 2012 року в інвентарній справі відсутні відомості про право власності за адресою: АДРЕСА_3 ; висновок експертів №13/2.3,1.1-547/548 від 14 грудня 2016 року, яким встановлено, що зображення відбитку круглої гербової печатки з реквізитами Дніпропетровської міської ради Управління житлового господарства в свідоцтві про право власності на житло від 03 квітня 2002 року за №152-П виготовлено електрографічним способом за допомогою копіювально-розмножувальної техніки.
Порушення законних прав та інтересів територіальної громади міста в особі органу місцевого самоврядування Дніпровської міської ради полягає у тому, що незаконна приватизація зазначеної квартири, що належить до комунальної власності та укладання наступного правочину, порушує законне право міської ради на розпорядження нерухомим майном, а також порядок набуття прав на об'єкти нерухомості з комунальної власності, і майнові інтереси громадян в особі Дніпровської міської ради, що є порушенням економічних інтересів громади.
Посилаючись на те, що свідоцтво про право власності від 03 квітня 2002 року, видане Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міської ради на підставі розпорядження №152-П від 03 квітня 2002, підлягає визнанню недійсним, а здійснення ОСОБА_2 дій щодо оформлення права власності на квартиру та подальше укладання нею договору купівлі-продажу квартири не створюють у покупця - ОСОБА_1 прав та обов'язків щодо придбаної квартири, Дніпровська міська рада просила суд визнати недійсним свідоцтво про право власності від 03 квітня 2002 року, видане Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міської ради на підставі розпорядження від 03 квітня 2002 року №152-П на квартиру по АДРЕСА_3 на ім'я ОСОБА_2 ; витребувати від ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста в особі Дніпровської міської ради квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 970106612101) та передати її до комунальної власності територіальної громади міста Дніпра; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності за ОСОБА_2 №15366159, скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності за ОСОБА_1 № 22007753, припинивши право власності на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 970106612101).
Ухвалою Самарського районного суду м.Дніпропетровська від 18 січня 2022 року позов Дніпровської міської ради в частині вимог про витребування від ОСОБА_1 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради квартири АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 970106612101) та передачу її до комунальної власності територіальної громади міста Дніпро - залишено без розгляду.
Рішенням Самарського районного суду м.Дніпропетровська від 27 липня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі Дніпровська міська рада, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що власником спірного майна є територіальна громада міста Дніпра, майно вибуло з її володіння поза їх волею незаконним шляхом. Спірна квартира у власність ОСОБА_2 не передавалась, а тому остання не мала права відчужувати її на користь ОСОБА_1 . Наголошували на тому, що постановою Дніпровського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року витребувано від ОСОБА_1 спірну квартиру та вказаною постановою встановлені факти, на які вони посилаються як на підставу для задоволення даного позову.
18 жовтня 2022 року відповідач ОСОБА_1 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому, зазначаючи про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просив залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Вказував про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів не находить підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду, з огляду на наступне.
Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог. Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що в провадженні Самарського районного суду м. Дніпропетровська перебувала цивільна справа №206/1198/19 за позовом керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури №1 Дніпропетровської області, в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради, до ПН ДМНО Мазуренка С.В., ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа ПН ДМНО Зайченко І.А., про визнання неправомірним та скасування рішення про державну реєстрацію, визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна.
Рішенням Самарського районного суду м.Дніпропетровська від 04 червня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 30 червня 2020 року, в задоволенні позову відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 10 листопада 2021 року рішення Самарського районного суду м.Дніпропетровська від 04 червня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 червня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури №1 Дніпропетровської області до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання неправомірним та скасування рішення про державну реєстрацію прав, визнання недійсним договору купівлі-продажу, а також в частині відмови у задоволенні позовних вимог до ПН ДМНО Мазуренка С.В. - змінено, виклавши їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Рішення Самарського районного суду м.Дніпропетровська від 04 червня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 червня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури №1 Дніпропетровської області до ОСОБА_1 про витребування майна - скасовано. Справу №206/1198/19 в частині відмови в задоволенні позовної вимоги керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури №1 Дніпропетровської області до ОСОБА_1 про витребування майна передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Вищезазначеними рішеннями встановлено, що 08 жовтня 1960 року ОСОБА_3 на сім'ю з 4 осіб: його, ОСОБА_4 - дружини, ОСОБА_2 - доньки, ОСОБА_5 - матері був виданий ордер на зайняття квартири АДРЕСА_1 .
Наказом Придніпровської ДРЕС «Дніпроенерго» №173 від 19 серпня 1993 року ОСОБА_2 був наданий дозвіл на переоформлення особового рахунку на квартиру АДРЕСА_1 у зв'язку зі смертю основного квартиронаймача і згоди всіх членів сім'ї. На підставі вказаного наказу ОСОБА_2 переоформила особовий рахунок зв №1518 на квартиру АДРЕСА_1 .
Відповідно до рішення виконавчого комітету Дніпровської міської ради №35353 від 20 листопада 2003 року територіальною громадою міста прийнято у комунальну власність житлові будинки ВАТ «Дніпроенерго», серед яких у переліку в графі під №102 вказаний будинок АДРЕСА_2 .
В той же час, в матеріалах справи міститься копія свідоцтва про право власності на житло від 03 квітня 2002 року, яке посвідчує, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_2 . Вказане свідоцтво видане Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міської ради згідно із розпорядженням (наказом) від 03 квітня 2002 року № 152-П.
13 липня 2016 року ПН ДМНО Мазуренко С.В. , на підставі вказаного свідоцтва про право власності та на підставі свого рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 30431873 від 13 липня 2016 року, вніс запис про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 за квартиру АДРЕСА_1 .
22 серпня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який посвідчено ПН ДМНО Зайченко І.А., зареєстровано в реєстрі за №2008. Тоді ж на підставі вказаного договір купівлі-продажу та рішення ПН ДМНО Зайченко І.А. внесено запис про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання недійсним свідоцтва про право власності від 03 квітня 2002 року, виданого Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міської ради на підставі розпорядження від 03 квітня 2002 року №152-П на квартиру по АДРЕСА_3 на ім'я ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з відсутності правових підстав для визнання недійсним свідоцтва, оскільки свідоцтво про право власності на нерухоме майно лише посвідчує наявність відповідного права, і не породжує, не змінює і не припиняє певні права та обов'язки, тобто не є правочином. Відмовляючи у задоволенні позову в частині скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності за ОСОБА_2 №15366159, скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, запис про право власності за ОСОБА_1 № 22007753, припинивши право власності на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 970106612101), суд першої інстанції зазначав, що законодавцем виключено з конструкції статті можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію прав, задоволення позовної вимоги про скасування записів державного реєстратора не призведе до ефективного захисту прав та настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції у зв'язку з наступним.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.
У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань).
Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).
Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.
Згідно ст.58 ЖК України на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.
Громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом (ст.9 ЖК України).
Відповідно до ст.1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв та ін. ) державного житлового фонду на користь громадян України.
Відповідно до ч.1 ст.2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму.
Приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд (ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).
Передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитку у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією відповідно до ст.5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), житлове приміщення у гуртожитку, яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення.
Згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Стаття 203 ЦК України містить вичерпний перелік вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленні законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних.
Частинами 1, 2 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України, де закріплено, що зміст правочину не має суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного судочинства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, правочин, що вчиняється батьками не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей; недійсним також є правочин, якщо його недійсність встановлена законом.
Згідно п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику у справах про визнання правочинів недійсними" судам роз'яснено, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, що викладена, зокрема, у Постанові від 17 квітня 2019 року у справі №916/641/18 та Постанові від 10 квітня 2018 року у справі №927/849/17, свідоцтво про право власності на нерухоме майно лише посвідчує наявність відповідного права, і не породжує, не змінює і не припиняє певні права та обов'язки, тобто не є правочином.
Свідоцтво видається на підтвердження існування права, яке виникло внаслідок певного правочину і такий посвідчуваний документ є чинним, якщо є дійсною правова підстава його видачі. Чинність документа, в даному випадку свідоцтва, є показником, який характеризує його юридичну силу, тобто якщо правова підстава (правочин), у зв'язку з якою був виданий документ, визнана недійсною, то такий правочин не породжує у його сторін прав, а відтак свідоцтво, як посвідчувальний документ, втрачає свою юридичну силу, і не може підтверджувати право, яке вже відсутнє.
В Постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 27 червня 2018 року у справі № 925/797/17, від 05 лютого 2020 року у справі № 904/750/19, в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 120/4617/18-а, в Постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 27 травня 2020 року у справі № 442/2771/17, від 16 вересня 2020 року у справі № 278/657/18, від 09 березня 2021 року у справі № 756/4120/16-ц, вказано, що свідоцтво про право власності на нерухоме майно лише посвідчує наявність відповідного права, і не породжує, не змінює і не припиняє певні права та обов'язки, тобто не є правочином. Свідоцтво видається на підтвердження існування права, яке виникло внаслідок певного правочину і такий посвідчуваний документ є чинним, якщо є дійсною правова підстава його видачі. Чинність документа, в даному випадку свідоцтва є показником, який характеризує його юридичну силу, тобто якщо правова підстава (правочин), у зв'язку з якою був виданий документ, визнана недійсною, то такий правочин не породжує у його сторін прав, а відтак свідоцтво як посвідчувальний документ втрачає свою юридичну силу і не може підтверджувати право, яке вже відсутнє.
Дніпровська міська рада обрала способом захисту своїх прав визнання свідоцтва про право власності на спірну квартиру недійсним. Втім вказані вимоги не можуть бути задоволенні, що вірно установлено судом першої інстанції .
Як правило, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16 (провадження №12-158гс18)). Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у Постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (провадження №12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц (провадження №14-338цс18). Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції. Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на момент ухвалення оскарженого судового рішення) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
У Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 жовтня 2021 року в справі № 545/1883/20 (провадження № 61-5728св21) вказано, що «на підставі статті 412 ЦПК України підлягають скасуванню оскаржувані судові рішення і в частині вирішення позовних вимог про скасування запису про реєстрацію права власності на нерухоме майно та поновлення становища, що існувало до порушення, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні цих вимог, оскільки задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності за АТ «Альфа-Банк» призведе до відновлення порушених прав позивача, і не потребує для застосування додаткових способів захисту, таких як поновлення права власності та скасування запису про реєстрацію права власності, який є неналежним способом захисту порушеного права».
З урахуванням викладеного суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що вимоги про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності за ОСОБА_2 №15366159, скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності за ОСОБА_1 № 22007753 не підлягають задоволенню у зв'язку з тим, що скасування запису про відповідне право власності, є неналежним способом захисту у справі, що переглядається, оскільки належним способом захисту є скасування рішення.
Доводи апеляційної скарги вказаних висновків не спростовують.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що постановою Дніпровського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року апеляційну скаргу заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради задоволено.Рішення Самарського районного суду м.Дніпропетровська від 01 квітня 2022 року по справі №206/1198/19 за позовом керівника Лівобережної окружної прокуратури міста Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 про витребування майна скасовано та ухвалене нове рішення. Позов керівника Лівобережної окружної прокуратури міста Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 про витребування майна задоволено. Витребувано від ОСОБА_1 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради квартиру АДРЕСА_1 .
Такими чином, фактично права Дніпровської міської ради на спірну квартиру захищені.
Доводи, викладені в апеляційній скарзі стосовно обґрунтованості позову, не можуть бути прийняті до уваги у зв'язку з їх недоведеністю.
Інші доводи не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджені письмовими матеріалами справи.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення має бути залишено без змін.
Судові витрати понесені у зв'язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення.
Керуючись ст.ст.367,374,375,381-383 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу Дніпровської міської ради залишити без задоволення.
Рішення Самарського районного суду міста Дніпропетровська від 27 липня 2022 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 20 жовтня 2022 року.
Головуючий: А.П. Барильська
Судді: Т.Р. Куценко
М.О. Макаров