20.10.22
22-ц/812/822/22
Справа №473/404/22
Провадження № 22-ц/812/822/22
Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.
Іменем України
18 жовтня 2022 року м. Миколаїв
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого - Яворської Ж.М.,
суддів: Базовкіної Т.М., Царюк Л.М.,
при секретарі судового засідання - Стрілець К.О.,
за участі представника відповідача - ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження
апеляційну скаргу
ОСОБА_2 та ОСОБА_3
на рішення Вознесенського районного суду Миколаївської області від 28 липня 2022 року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Вуївим О.В., повний текст складено 01 серпня 2022 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Військової частини НОМЕР_1 про зобов'язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди,
У лютому 2022 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до Військової частини (далі - ВЧ НОМЕР_1 ) про зобов'язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди.
В подальшому ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надали суду уточнений позов до ВЧ НОМЕР_1 про зобов'язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди.
Обґрунтовуючи позовні вимоги вказували, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є подружжям.
З 29 квітня 1985 року по 26 листопада 2008 року ОСОБА_2 проходила службу у Збройних Силах України. Останнє місце служби - ВЧ НОМЕР_1 .
На підставі рішення житлової комісії ВЧ НОМЕР_1 з 03 березня 1995 року її сім'ю у складі двох чоловік прийнято на квартирний облік військової частини. На вказаному обліку перебуває й на цей час.
У 2007 році на підставі усної угоди з командуванням військової частини вони були зареєстровані та вселені до службової квартири, розташованої у військовому містечку за місцем постійної дислокації ВЧ НОМЕР_1 : АДРЕСА_1 .
15 травня 2008 року між ОСОБА_2 , як наймачем, та командиром ВЧ НОМЕР_1 , як наймодавцем, було укладено договір про надання комунальних послуг за місцем фактичного проживання позивачів.
Таким чином ОСОБА_2 , як фактичний наймач службового житлового приміщення, а також ОСОБА_3 , як член сім'ї наймача, на законних підставах набули права на користування житлом, протягом тривалого часу безперервно мешкали в службовій квартирі, дотримувалися встановлених правил користування житловими приміщеннями, добросовісно виконували обов'язки квартиронаймачів, своєчасно вносили плату за надання комунальних послуг, бережно ставилися до житлового приміщення та його обладнання.
Проте, у травні 2019 року, під час знаходження ОСОБА_2 на стаціонарному лікуванні, невстановлені особи самовільно змінили замки у квартирі за їх місцем мешкання, а також заволоділи дрібним майном мешканців, що знаходилося у житловому приміщенні.
Крім цього, за усним наказом командира ВЧ НОМЕР_1 їм було відмовлено у допуску до займаного житла.
Вважають дії ВЧ НОМЕР_1 щодо виселення їх з квартири, яка є їх єдиним житлом, а також дії щодо створення їм перешкод у вселенні до житлового приміщення, протиправними, а тому просять зобов'язати ВЧ НОМЕР_1 вселити їх до займаної квартири та забезпечити безперешкодний доступ до житлового приміщення.
Також, вказують на те, що протиправними діями відповідача, що призвело до позбавлення єдиного житла, їм було завдано моральних страждань, враховуючи характер, обсяг, тривалість таких страждань, їх вік та стан здоров'я, просили стягнути з ВЧ НОМЕР_1 моральну шкоду, грошовий еквівалент якої визначили у 150 000 грн. кожен.
Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 28 липня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції вважав, що позивачами не доведено належними, допустимими та достатніми доказами обставин, що підтверджують їх примусове виселення відповідачем або створення останнім їм перешкод у користуванні спірним житлом.
Більш того, на час подачі позову будинок, в якому розташована спірна квартира, знаходиться на балансі КЕВ м. Миколаєва.
Тобто, ВЧ НОМЕР_1 на час розгляду справи не є власником (балансоутримувачем) спірного житлового приміщення, що вказує на те, що остання не має жодних прав щодо цього житла, зокрема й щодо розпорядження ним (в тому числі приймати рішення або вчиняти дії щодо вселення позивачів), а також відповідати за пред'явленим позовом.
За встановлених обставин, ВЧ НОМЕР_1 є неналежним відповідачем у вказаному спорі.
Не погоджуючись із таким рішенням суду першої інстанції позивачі подали на нього апеляційну скаргу.
Мотивуючи доводи апеляційної скарги вказували, що судом першої інстанції неповно з'ясовані обставини, що мають значення для справи, а також порушено норми матеріального та процесуального права, за такого просили про його скасування та ухвалення нового судового рішення по суті позовних вимог.
Так, апелянти зазначають, що суд першої інстанції в абзацах 1-11 свого рішення встановив факти, які не оспорювались стороною.
Під час розгляду справи судом помилково встановлено, що військова частина НОМЕР_1 не є зобов'язаною за їхньою вимогою. Проте для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за даним позовом.
Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Як бачимо, що суд не мав конкретних даних про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Тобто, про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.
В той же час, оскільки вони звернулися до суду з позовом до неналежного відповідача, як зазначив суд, тоді, при ухваленні судового рішення не надається оцінка обґрунтованості позовних вимог, які повинні бути оцінені при розгляді позову до належного відповідача.
А тому, апелянти вважають, що суд першої інстанції зробив неправильний висновок, прийнявши рішення по суті позовних вимог до неналежного відповідача замість належного.
Вони, клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем, чи про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача не заявляли, бо не знали та не могли знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.
Апелянти зазначають, що у судовому рішенні зазначено про отримання судом першої інстанції 23 травня 2022 року відзиву на позовну заяву, проте копія цього відзиву їм не була направлена ні на поштову адресу, ні на електронну пошту. Вони не підписували будь-яких документів щодо отримання відзиву з додатком,проте він наявний в матеріалах справи. А тому вважають, що відзив на позовну заяву разом з актом приймання-передачі приховувалися відповідачем, і тому їх право на судовий захист було порушено.
Я їх думку, суд продублював свідчення свідків та відповідача про їх добровільне виселення із житлового приміщення, замість того, щоб перевірити їх твердження щодо звільнення ними цього приміщення.
У той же час вони (позивачі) ніколи не висловлювалися про самостійне звільнення квартири.
В абзацах 25-72 судового рішення, суд перерахував увесь спектр нормативно-правових актів, і таким чином використав майже 4 сторінки аркуша, а судове рішення виніс у резолютивній частині протилежно діаметральне нормативно- правовим актам, які перерахував.
Більш того, в абзаці 96-114 оскаржуваного рішення, суд, на думку ОСОБА_2 , допустився помилки, встановивши несправедливий висновок щодо відшкодування моральної шкоди.
Також зазначають проте, що на їх усне прохання надати копію технічного запису судового процесу, судом було відмовлено.
Відповідач у відзиві просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін як таке, що ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Представник відповідача у судовому засіданні апеляційну скаргу не визнав, просив її відхилити, а судове рішення залишити без змін.
В силу приписів ч.2 ст.372 ЦПК України, справу розглянуто за відсутності позивачів, які повідомлені належним чином про дату,час та місце розгляду справи. Направили до суду заяву про розгляд справи без їх участі.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).
Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій (ч. 5 ст. 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Рішення суду вказаним положенням закону в повній мірі не відповідає.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що з 19 січня 2007 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебувають у зареєстрованому шлюбі (а.с. 68).
З 29 квітня 1985 року по 26 листопада 2008 року ОСОБА_2 проходила службу у Збройних Силах України. Останнє місце служби - ВЧ НОМЕР_1 .
Відповідно до витягу із наказу Командувача Повітряних Сил Збройних Сил України №48-пм від 07 листопада 2008 року ОСОБА_2 звільнена з військової служби у відставку за пунктом 63, підпункту «В» (за станом здоров'я), з правом носіння військової форми одягу (а.с.13).
Згідно витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 №254 від 26 листопада 2008 року ОСОБА_2 звільняється з військової служби із залишенням на квартирному обліку для позачергового отримання житла за рахунок фонду МО України (протокол засідання житлової комісії військової частини НОМЕР_1 від 25 листопада 2008 року №2) (а.с.14).
На підставі рішення житлової комісії ВЧ НОМЕР_1 від 09 листопада 2004 року №10 з 03 березня 1995 року сім'ю позивачки у складі двох осіб прийнято на квартирний облік військової частини (а.с. 24). На вказаному обліку сім'я перебуває й на цей час.
У 2007 році на підставі усної угоди з командуванням військової частини позивачі були зареєстровані та вселені до квартири, розташованої у військовому містечку за місцем постійної дислокації ВЧ НОМЕР_1 : АДРЕСА_1 (а.с. 19-20, 22-23, 44).
15 травня 2008 року між ОСОБА_2 , як наймачем, та командиром ВЧ НОМЕР_1 , як наймодавцем, було укладено договір про надання комунальних послуг за місцем фактичного проживання позивачів (а.с. 26). У вказаному приміщенні позивачі мешкали до травня 2019 року, належним чином виконували обов'язки щодо сплати вартості комунальних послуг (а.с. 44, 46-52).
Проте, у травні 2019 року, під час знаходження ОСОБА_2 на стаціонарному лікуванні, невстановлені особи самовільно змінили замки у квартирі за їх місцем мешкання, а також заволоділи дрібним майном мешканців, що знаходилося у житловому приміщенні.
Крім цього, за усним наказом командира ВЧ НОМЕР_1 їм було відмовлено у допуску до займаного житла.
На обґрунтування своїх вимог в частині зобов'язання вселення та забезпечення безперешкодного доступу до житла позивач ОСОБА_2 посилається на дії відповідача щодо її незаконного виселення зі службового житлового приміщення та подальшого створення перешкод у допуску та користуванні житлом.
Згідно з частиною 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Згідно з статтею 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно із пунктами 1,2,7 статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
Публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
Суб'єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг
Відповідно до ч.1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (п.1); спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (п.2).
За абзацом 4 частини першої статті 12 ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їхніх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання або за їхнім бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення. Такі жилі приміщення або грошова компенсація надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла.
На виконання приписів статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» постановою Кабінету Міністрів України від 03 червня 2006 року № 1081 затверджено Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями.
Згідно з пунктом 3 Порядку військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їхніх сімей надається житло для постійного проживання. Забезпечення військовослужбовців та членів їхніх сімей житлом для постійного проживання провадиться шляхом надання один раз протягом усього часу проходження військової служби житла новозбудованого, виключеного із числа службового, вивільненого або придбаного у фізичних чи юридичних осіб, надання кредиту для спорудження (купівлі) житла.
Особи, звільнені з військової служби, які були забезпечені службовим жилим приміщенням, жилою площею у гуртожитку (сімейному гуртожитку) та залишені на обліку військовослужбовців та членів їх сімей, які потребують поліпшення житлових умов шляхом надання жилих приміщень для постійного проживання, не підлягають виселенню до забезпечення їх встановленим порядком постійним житлом.
Соціальна гарантія, якої, як ОСОБА_2 вважає, її протиправно позбавили, передбачена для осіб, котрі проходять військову, тобто публічну службу. Інакше кажучи, право, яке позивач вважає порушеним, вона набула саме у зв'язку з проходженням військової служби. Тому спір військовослужбовця з військовою частиною, КЕВ щодо реалізації цього права слід розглядати за правилами тієї юрисдикції, яка вирішує спори, з приводу проходження публічної служби (аналогічно, як і спори, пов'язані з реалізацією інших соціальних гарантій (пільг), визначених для військовослужбовців.
Відповідно до висновку, вкладеного у постанові Великої Палати Верховного суду №362/643/21 від 08 червня 2022 року спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, пов'язаних із реалізацією соціальних гарантій забезпечення військовослужбовців і членів їх сімей жилими приміщеннями, належать до юрисдикції адміністративних судів, оскільки стосуються проходження позивачами військової служби як різновиду служби публічної.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що спір позивача ОСОБА_2 із суб'єктом владних повноважень щодо протиправності виселення із займаного житлового приміщення військової частини військовослужбовця звільненого з військової служби є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративного суду.
За змістом частини п'ятої статті 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, розглядає адміністративний суд, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір; інакше такі вимоги суди вирішують у порядку цивільного або господарського судочинства.
Отже, вимоги про відшкодування шкоди можна розглядати за правилами адміністративного судочинства тоді, коли ці вимоги стосуються шкоди, завданої, зокрема, протиправними діяннями суб'єкта владних повноважень, і заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір (наприклад, із вимогою визнати протиправним діяння цього суб'єкта та зобов'язати його вчинити певну дію).
Позивач просила відшкодувати їй моральну шкоду, завдану протиправними діяннями (діями, бездіяльністю) військової частини, які вона оскаржила у тому ж провадженні. Тому, оскільки цю вимогу вона заявила разом із вимогою вирішити публічно-правовий спір, то всі вимоги позивача належать до юрисдикції адміністративного суду.
Наведене дає підстави для висновку про те, що суд першої інстанції розглянув справу з порушенням норм процесуального права, а саме ст.19 ЦПК України.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Закриття провадження - це форма закінчення розгляду цивільної справи без винесення судового рішення у зв'язку із виявленням після відкриття провадження обставин, з якими закон пов'язує неможливість судового розгляду справи.
Згідно ст.377 ЦПК України, судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.
Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених ст.ст.19 - 22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги.
У разі закриття судом апеляційної інстанції провадження у справі на підставі п.1ч. 1 ст. 255 цього Кодексу суд за заявою позивача в порядку письмового провадження постановляє ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства( ч.1 ст.256 ЦПК України).
У зв'язку з наведеним, рішення суду першої інстанції в частині вимог заявлених ОСОБА_4 слід скасувати, а провадження у справі в цій частині закрити.
Що ж стосується вимог позивача ОСОБА_3 то, колегія суддів зважаючи на те, що у матеріалах справи відсутності відомості проте, що останній є військовослужбовцем вважає за можливе зазначити таке. Вказані обставини підтвердив у судовому засіданні і представник відповідача.
Відповідно до положень ст.ст.55, 124 Конституції України та ст.ст. 4, 5 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає, права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Так, позовне провадження характеризується наявністю матеріально-правового спору між сторонами.
Згідно зі ст. 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.
Позивач - це особа, на захист суб'єктивних прав і охоронюваних інтересів якої порушено цивільний процес, а відповідач - це особа, яка на заяву позивача притягується до відповідальності за порушення чи оспорювання його прав й інтересів.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (пункт 41 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).
Звертаючись до суду із заявленими позовними вимогами, позивач ОСОБА_3 вважав, що саме військова частина НОМЕР_1 повинно бути відповідачем щодо даних позовних вимог.
Відповідно до ст. 14 Закону України «Про Збройні сили України» майно, закріплене за військовими частинами, військовими закладами, установами та організаціями Збройних сил України - є державною власністю та належить їм на праві оперативного управління.
Відповідно до пункту 1.3 наказу Міністерства оборони України від 03 липня 2013 року №488, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 13 вересня 2013 року за №1590/24122 «Про затвердження Положення про організацію квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України», основними завданнями квартирно-експлуатаційного забезпечення, крім іншого, є: участь в організації забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями.
Пунктом 2.1 цього наказу визначено, що квартирно-експлуатаційне забезпечення військових частин здійснюється квартирно-експлуатаційними органами ЗС України, до яких відносяться:
Головне квартирно-експлуатаційне управління Збройних Сил України (далі - Головне КЕУ ЗС України);
територіальні квартирно-експлуатаційні управління та Київське квартирно-експлуатаційне управління (далі - КЕУ);
квартирно-експлуатаційні відділи (квартирно-експлуатаційні частини) (далі - КЕВ (КЕЧ));
квартирно-експлуатаційні служби військових частин.
Згідно акту приймання - передачі основних засобів №188 від 17 листопада 2020 року, спірний житловий будинок за ГП 7 військової частини НОМЕР_1 передано на баланс КЕВ м. Миколаєва( а.с.102).
Отже, дані позовні вимоги безпосередньо впливають на права та інтереси КЕВ м. Миколаєва, який є державною установою, що створена Міністерством оборони України та який наділений повноваженнями забезпечення (вселення та виселення) в житлові будівлі військовослужбовців та членів їх сімей.
Однак, КЕВ м. Миколаєва до участі в справі в якості відповідача залучено не було.
У судовому засіданні суд роз'яснив позивачам право на залучення до участі у справі належного відповідача та наслідки не вчинення або не вчинення вказаної процесуальної дії.
Між тим, протягом судового розгляду в суді першої інстанції, позивачі не заявляли клопотання про залучення до участі в справі КЕВ міста Миколаєва як відповідача, а суд не вправі самостійно залучати до участі в справі іншу особу як співвідповідача.
Натомість, суд розглянув справу по суті у неналежному суб'єктному складі осіб, які повинні брати участь у спірних правовідносинах.
У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судом обставини справи підтверджують, що цей спір виник між позивачем ОСОБА_3 та КЕВ м. Миколаєва, тому військова частина є неналежним відповідачем, у зв'язку з чим, у задоволенні позовних вимог до неї суду необхідно було відмовити із зазначеної підстави, що і було зроблено судом.
Проте, суд першої інстанції розглядаючи спір з неналежним відповідачем ще й дійшов висновку про недоведеність належними, допустимими та достатніми доказами обставин, що підтверджують примусове виселення відповідачем або створення останнім позивачеві перешкод у користуванні спірним житлом, тобто вдався до оцінки обґрунтованості позовних вимог позивач.
Однак, без залучення до участі у справі належного відповідача, висновок суду по суті позовних вимог не може вважатися обґрунтованим.
Суд апеляційної інстанції позбавлений права на стадії апеляційного розгляду ініціювати питання про притягнення до участі у справі інших співвідповідачів чи заміну первісних відповідачів належними.
Зважаючи на викладене, висновок суду щодо недоведеності позовних вимог, слід виключити із мотивувальної частини оскаржуваного рішення.
Оскільки судом при ухваленні оскарженого рішення були порушені норми процесуального права, то на підставі ст. 376 ЦПК України, колегія суддів частково задовольняє апеляційну скаргу, а оскаржене рішення - змінює в частині мотивів відмови у задоволенні позову ОСОБА_3 до військової частини НОМЕР_1 . В решті це ж рішення суду щодо вимог позивача ОСОБА_3 до військової частин НОМЕР_1 залишити без змін.
З врахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги в цій частині.
Інші аргументи апеляційної скарги не впливають на вирішення цього спору, зважаючи на підсудність спору адміністративній юрисдикції.
Керуючись ст. ст. 255, 256, 367,374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Вознесенського районного суду Миколаївської області від 28 липня 2022 року в частині відмови у задоволені позову ОСОБА_2 до Військової частини НОМЕР_1 про зобов'язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди скасувати та закрити провадження у справі.
Це ж рішення в частині відмови у задоволені позову ОСОБА_3 до Військової частини НОМЕР_1 про зобов'язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди змінити.
Виключити із мотивувальної частини рішення висновки щодо недоведеності позовних вимог.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.
Головуючий Ж.М. Яворська
Судді Т.М. Базовкіна
Л.М. Царюк
Повний текст постанови складено 20 жовтня 2022 року.