Справа № 755/7240/20 Головуючий у суді І інстанції Савлук Т.В.
Провадження № 22-ц/824/3/2022 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.
28 вересня 2022 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Ігнатченко Н.В.,
суддів: Мережко М.В., Савченка С.І.,
за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 30 березня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дітей з матір'ю, стягнення аліментів та додаткових витрат на утримання малолітніх дітей,
У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної у м Києві державної адміністрації, в якому просила: визначити місце проживання неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з їх матір'ю; стягнути з відповідача на її користь аліменти на утримання кожної дитини у розмірі 1/6 частини всіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з дня подання позову до суду і до досягнення кожною дитиною повноліття; зобов'язати відповідача щомісяця в останній день місяця сплачувати на її користь 50 % витрат на медичне лікування, ліки та навчання неповнолітніх дітей; стягнути з відповідача на її користь витрати на правову допомогу у розмірі 6 000,00 грн.
На обґрунтування позовних вимог зазначено, що з 31 грудня 1999 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають трьох дітей: повнолітню доньку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та малолітню доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . 16 листопада 2016 року Дніпровським районним судом м. Києва ухвалено рішення, яким шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 розірвано. Після припинення шлюбу сторони проживають разом з дітьми за однією адресою: АДРЕСА_1 , однак як колишнє подружжя спільного господарства не ведуть, мають окремі бюджети, позивач самостійно та за рахунок власних коштів забезпечує дітей усім необхідних для їх нормальної життєдіяльності, купує продукти харчування, сезонний одяг, сплачує внески за відвідування дітьми спортивних секцій та інших додаткових курсів необхідних для розвитку дітей, покриває витрати на медичний огляд. У свою чергу відповідач самоусувався від виховання дітей, створює нестерпні умови для їх спільного проживання в одній квартирі, вчиняє насильницькі дії відносно позивача, сварки та скандали відбуваються у присутності їх неповнолітніх дітей, що негативно впливає на психічний стан дітей, така негативна поведінка відповідача по відношенню до позивача та їх спільних дітей спонукала позивача звернутись до суду з вимогою визначити місце проживання дітей разом з матір'ю, що надасть можливість обмежити доступ відповідача до житлового приміщення, яке належить на праві власності їх дітям, та створити для дітей належні та безпечні умови для їх проживання в квартирі. Також, позивач просить вирішити питання щодо покладання обов'язку на відповідача сплачувати аліменти та додаткові витрати на утримання неповнолітніх дітей, у розмірі визначеному у позовній заяві, оскільки відповідач не працює, не має постійного доходу, добровільно надавати допомогу на утримання дітей відмовляється, однак ці обставини не звільняють його від батьківського обов'язку надавати допомогу на утримання дітей з урахуванням їх віку та стану здоров'я.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 30 березня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що сторони, як батьки приймають активну участь у вихованні та утриманні дітей, бажають належно виконувати свої батьківські обов'язки, підстав вважати їх такими, що неналежно виконують ці обов'язки, немає. Кожен із батьків займається певним видом діяльності, мають самостійний дохід і відсутні відомості про зловживання кимось із батьків спиртними напоями або наркотичними засобами.Суд не погодився з наданим висновком органу опіки та піклування, оскільки він не ґрунтується на належних і допустимих доказах, містить суперечливі факти стосовно наданих характеристик кожного із батьків, суперечить інтересам дітей та фактично зводиться до врегулювання житлових питань, які виникли між батьками дітей, без зазначення конкретних фактів, які б переконливо свідчили про порушення прав неповнолітніх дітей внаслідок протиправних дій з боку їх батьків, спрямованих на обмеження житлових прав дітей та необхідність застосування саме такого способу захисту, як визначенння місця проживання дітей разом з матір'ю. Вислухавши думку дитини - тринадцятирічного ОСОБА_3 , який висловив свою категоричну і мотивовану позицію щодо небажання проживати разом з матір'ю, а залишити його проживати разом з батьком, місцевий суд, розуміючи, що спір стосується вкрай чутливої сфери правовідносин, керуючись положеннями Конвенції про права дитини (в якій реалізовано принцип домінанту інтересів дитини над усіма іншими), з урахуванням встановлених обставин справи, зокрема, ставлення матері та батька до своїх батьківських обов'язків, інтересів дітей, уваги і турботи батьків, розвитку дітей в спокійному та стійкому середовищі, в атмосфері любові, емоційної стабільності та матеріальної достатньої забезпеченості, емоційного, психологічного, вікового та медичного чинників, виходячи із якнайкращих інтересів дітей, а також зважаючи на те, що неповнолітні діти проживають у квартирі АДРЕСА_2 як з батьком так і з матір'ю, знаходяться на утриманні та вихованні обох батьків, а відомостей про те, що позивач на даний час проживає окремо або бажає змінити своє місце проживання матеріали справи не містять і в позовній заяві не зазначено адреси, за якою вона просить визначити місце проживання дітей, що позбавляє можливості врахувати інші обставини, що мають істотне значення, зокрема, до яких відноситься створення дітям належних умов для їх виховання і розвитку, дійшов висновку, що позовні вимоги в частині визначення місця проживання дітей з матір'ю є необґрунтованими.
Оцінивши повно і всебічно встановлені у справі обставини, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог та заперечень, суд першої інстанції вважав, що позовні вимоги в частині стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей також не підлягають задоволенню, оскільки діти проживають з батьками в одній квартирі, утримуються та забезпечуються всім необхідних зі сторони обох батьків, в силу свого матеріального становища, кожен з батьків бере участь у їх вихованні, забезпечують усім необхідним та достатнім для створення гармонійного розвитку дітей, що було доведено належними та допустимими доказами, поданими сторонами, а підстав щодо ухилення відповідача від надання належного утримання своїх дітей та забезпечення поточних потреб з урахуванням віку та стану здоров'я дітей не встановлено.
Щодо позовної вимоги про стягнення додаткових витрат на утримання дітей, то суд виходив з того, що неможливо вважати додатковими витратами витрати на оплату навчання дітей, оскільки вказані витрати не викликані особливими обставинами у розумінні статті 185 СК України. Крім того, позивачем належним чином не обґрунтовано особливий характер та необхідність майбутніх витрат на дітей, не надано відповідний їх розрахунок, який би узгоджувався з довідками медичних установ щодо необхідності та обов'язковості проведення лікування або підтримуючої терапії в подальшому з урахуванням характеру захворювання дітей, а тому відсутні підстави для задоволення вимог в частині стягнення з відповідача щомісячно додаткових витрат на дітей в розмірі, визначеному позивачем.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків, викладених в рішенні суду, обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що відхиляючи висновок органу опіки та піклування як такий, що недостатньо обґрунтований та суперечить інтересам дітей, суд першої інстанції фактично перебрав на себе повноваження служби у справах дітей та психолога, а також належним чином не дослідивши матеріали справи та подані сторонами докази, безпідставно взяв до уваги неправдиві твердження відповідача про те, що він забезпечує матеріальне утримання дітей. Не відповідає дійсним обставинам справи й висновок суду щодо не підтвердження даних про домашнє насилля в сім'ї, адже постановою Дніпровського районного суду м. Києва від 25 червня 2020 року у справі № 755/8171/20 ОСОБА_2 визнаний винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 173 КУпАП України, за домашнє насилля щодо ОСОБА_5 . Крім того, 25 листопада 2020 року відносно відповідача було відкрите кримінальне провадження № 12020105040002130 за частиною 1 статті 125 КК України, а саме нанесення позивачу тілесних ушкоджень. Тобто, відповідач наразі є небезпечним щодо позивача та їх дітей, бо його поведінку неможливо назвати адекватною, а відтак не можливе будь-яке визначення проживання дітей з батьком. Оскільки ОСОБА_5 має постійне місце проживання та роботи, стабільний дохід, створила всі умови для проживання, виховання та розвитку дітей, а також виходячи з якнайкращих інтересів самих дітей, їх місце проживання, слід було визначити разом з їх матір'ю.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції фактично допустив неправильне застосування матеріального права в частині того, що при вирішенні спору про визначення місця проживання дитини мають враховуватися передусім інтереси дитини, а встановлений сімейним законодавством принцип повної рівності обох батьків у питаннях виховання дітей може бути обмежений судом в інтересах дитини. Місцевий суд проігнорував той факт, що у матеріалах справи наявні достатні, достовірні, належні та допустимі докази щодо неадекватності особи відповідача, якому діти потрібні лише, щоб заволодіти квартирою позивача, яку вона через борги останнього переоформила на дітей. Тому, в найкращих інтересах дітей є за доцільне визначення місця їх проживання з матір'ю. При цьому проживання батьків за однією адресою не є підставою для відмови у задоволенні позову про визначення місця проживання дитини (дітей) разом з одним із них, про що зазначив Верховний Суд при розгляді справи № 288/39/20.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, районний суд проігнорував, що місце проживання дітей має бути визначено з матір'ю і, як наслідок, підлягає вирішенню питання про стягнення аліментів та додаткових витрат на утримання дітей відповідно до вимог Конституції України, Сімейного кодексу України, Конвенції про права дитини та Закону України «Про охорону дитинства», а той аргумент, що відповідач може проводити невелику частину часу з дітьми не означає, що він здійснює оплату дозвілля дітей з огляду нате, що у нього не має офіційного доходу та він витрачає власні грошові кошти позивача.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача - адвокат Кирей О.В. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, як таке, що відповідає нормам матеріального та процесуального права.
Свої заперечення представник відповідача обґрунтовує тим, що сторони після розірвання шлюбу разом зі спільними дітьми зареєстровані та проживають за однією адресою, тому фактично спір про місце проживання дітей відсутній. Іншої адреси проживання позивач не зазначила, що унеможливило суд надати оцінку іншим житлово-побутовим умовам для гармонійного та повноцінного розвитку дітей. Звинувачення відповідача у вчиненні домашнього насильства щодо позивача та їх спільних дітей є такими, що не відповідають дійсності, а самі по собі відомості, внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за зверненнями позивача, не є доказом вини відповідача у вчиненні кримінальних правопорушень у вигляді «небезпечності» поведінки», враховуючи положення статті 62 Конституції України.
Посилання позивача на те, що відповідач не має права власності на квартиру, в якій зареєстровано його місце проживання, а відповідно житлово-побутові умови батька гірші порівняно з матір'ю, є необгрунтованими, оскільки при визначенні місця проживання дитини перш за все беруться до уваги інші критерії, зокрема ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, у тому числі обов'язків по вихованню дитини, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини та якнайкраще забезпечення інтересів дітей. Натомість матеріально-побутове забезпечення батьків судами враховується, але не є визначальним, про що висловлено у постанові Верховного Суду від 7 березня 2018 року у справі № 492/1702/15-ц.
Крім того, діти дуже люблять свого батька та бажають проживати з ним, а син ОСОБА_6 чітко визначив свою позицію щодо проживання з батьком, при цьому зазначивши, що саме батько забезпечує їм із сестрою належний рівень уваги, догляду, турботи, життя. Помилковими є посилання позивача на принцип 6 Декларації прав дитини, яким передбачено, що малолітня дитина може бути розлучена з матір'ю лише за виняткових обставин, оскільки ця Декларація не є міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, а законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
Ураховуючи тривалість проживання дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з батьком, сталість їх соціальних зв'язків, добросовісне виконання ним батьківських обов'язків, створення для дітей необхідних умов для проживання та розвитку, забезпечення їх усім необхідним, а також відсутність з боку батька перешкод у спілкуванні матері з дітьми та негативного впливу на їх виховання і розвиток, на переконання представника відповідача, суд правильно прийшов до висновку про недоцільність визначення місця проживання дітей разом з матір'ю. Оскільки відповідач проживає разом з дітьми та особисто несе всі витрати, пов'язані з їх утриманням, вихованням, навчанням та всебічним розвитком, позовні вимоги про стягнення аліментів та додаткових витрат на утримання також не підлягають задоволенню.
Також зазначив, що апеляційна скарга позивача фактично грунтується на неприязному відношенні до відповідача, а інтереси дітей позивач ставить на друге місце. При цьому позивач всіляко ініціює дома скандали, зривається на дітях, допускає висловлювання на адресу дітей про здачу їх до дитячого будинку, словесно у присутності дітей погрожує позивачу фізичною розправою, дозволяє собі поїхати у відпустку, не поставивши до відома дітей та батька, фактично залишивши їх самих. Такі дії з боку позивача негативно впливають на гармонійний розвиток та психологічних стан дітей.
Відзив іншого учасника справи, а саме Служби у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації до суду апеляційної інстанції не надійшов.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасника справи, що з'явився в чергове судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що з 31 грудня 1999 року по 13 листопада 2020 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого у них народились діти: донька - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , донька - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
13 листопада 2020 року рішенням Дніпровського районного суду м. Києва шлюб, зареєстрований 31 грудня 1999 року ВРАГС Печерського РУЮ у м. Києві між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 (актовий запис № 784), розірвано.
Як вбачається з матеріалів справи, сторони та їх діти зареєстровані та проживають за адресою: АДРЕСА_1 . Вказана квартира за своїм правовим статусом є об'єктом спільної часткової власності та належала в рівних частках: ОСОБА_1 , ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 23 листопада 2005 року.
17 лютого 2011 року між позивачем та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від імені якого діє його батько ОСОБА_2 , укладено договір дарування частини квартири, відповідно до якого дарувальник передає безоплатно у власність обдаровуваного 1/3 частину квартири АДРЕСА_2 .
26 листопада 2020 року Дніпровським районним у м. Києві Центром соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді проведено оцінку потреб сім'ї АДРЕСА_3 , за результатом якої складено висновок, відповідно до якого сім'я складається: мати - ОСОБА_5 , батько - ОСОБА_2 , син - ОСОБА_5 , донька - ОСОБА_5 , та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , а також з'ясовано, що сім'я має складні життєві обставини у зв'язку з вирішенням спору про визначення місця проживання дітей, в яких наявні проблеми та обставини але не суттєві, які певною мірою порушують нормальну життєдіяльність, мати та батько здатні задовольнити потреби обох дітей. В двокімнатній квартирі створено умови для проживання та розвитку дітей, мати з донькою проживають в одній кімнаті та мають окремі ліжка, батько з сином проживають в іншій кімнаті також мають окремі ліжка, загальний санітарний стан квартири добрий.
Згідно характеристики, виданої Київською гімназією східних мов № 1, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є учнем восьмого класу і навчається в гімназії з першого класу, має навчальні досягнення достатнього та середнього рівня, має гарну пам'ять, здатний добре запам'ятовувати навчальний матеріал, виявляє логічне та образне мислення, виконує завдання в межах вивченого матеріалу за алгоритмами, із частковою допомогою вчителя. У позаурочний час займається в спортивній секції кунг-фу, неодноразово охоче демонстрував свої уміння та навички під час загальногімназійських заходів та свят. До виконання громадських доручень ставиться відповідально, бере активну участь у громадському житті, у культмасових заходах, у спортивному житті гімназії та класу. Хлопчик мешкає з батьками, які займаються його вихованням: мати ОСОБА_5 та батько ОСОБА_2 .
Згідно характеристики, виданої Київською гімназією східних мов № 1, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є ученицею третього класу навчається в гімназії з першого класу, зарекомендувала себе як старанна, дисциплінована, працелюбна, уважна учениця. Володіє учбовим матеріалом на високому та достатньому рівні, на уроках завжди уважна, активна, завжди виконує домашні завдання, допомагає товаришам, із задоволенням виконує різні види діяльності: любить допомагати іншим дітям підготуватися до уроків, прибирати у класі, поливати квіти, тощо. ОСОБА_7 мешкає з батьками, які займаються її вихованням: мати ОСОБА_5 та батько ОСОБА_2
5 січня 2021 року складено висновок № 02 психологічного обстеження Міським центром дитини, яке проводилося на підставі запиту Служби у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації з метою вивчення психоемоційного стану дітей, особливостей дитячо-батьківських відносин, прихильності дітей до батьків, у зв'язку із підготовкою Службою висновку до суду по справі про визначення місця проживання дитини, відповідно до якого ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , має розвиток пізнавальної сфери, комунікаційні навички відповідають віковій нормі. Самооцінка має тенденцію до зниження. Актуалізована потреба дитини у позитивному зворотному зв'язку та підтримки. Психоемоційний стан характеризується підвищеним рівнем тривожності, наявні страхи. Діагностується підвищений рівень агресивності. Дитина песимістично налаштована щодо майбутнього. Настрій переважає сумний. Поведінка напружена. Актуалізована проблема щодо ясності майбутнього, зокрема питання поновлення подружніх відносин батьків, визначення місця проживання дітей. На даний час у сім'ї не задоволена потреба у безпеці, захисті. Дитина негативно сприймає навчання, втомлена через уроки. Має друзів, захоплюється кунг-фу. До складу своєї сім'ї включає батьків, старшого брата, сестру ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , бабусю з дідусем (батьки батька), хрещених, які скоро у неї будуть. Емоційно близька з матір'ю, сприймає її як авторитетну для себе фігуру, строгу, відчуває напруження, часом страх. Батька сприймає як найголовнішого у сім'ї.
У ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , діагностується адекватний рівень самооцінки, потребує позитивний зворотній зв'язок та підтримку. Актуалізована потреба у повазі до власних кордонів, бути почутим, свободі у взаємовідносинах з батьками, особливо з матір'ю. Психоемоційний стан характеризується роздратуванням, втомою, підвищеним рівнем агресії, наявні страхи. В конфліктах обирає уникаючий стиль поведінки, характерна подавлена агресивність. Негативно сприймає школу, вчителів, діагностується дефіцит інтересу та ініціативи, захоплюється комп'ютерними іграми. До своєї сім'ї включає батьків та молодшу сестру, він не бажає спілкуватися з матір'ю, вороже її сприймає, переживає небезпеку в контакті з нею, матір на даний час не є авторитетною фігурою для дитини. ОСОБА_6 залучений до конфлікту батьків, обирає розділяти позицію батька. На відмінну від молодшої сестри, він прагне примирення батьків, песимістично налаштований щодо майбутнього його відносин з матір'ю, не вірить в їх примирення. Аналіз спостереження за взаємодією матері та сина свідчить, що на даний час характер їх відносин конфліктний, дитина відкрито ігнорує матір. Батька сприймає як значимого та авторитетного, орієнтується на нього. ОСОБА_6 бажає лишитися проживати разом з батьком, прагне, щоб сестра також жила з ними, а щоб матір пішла від них. Дитина не впевнена у своєму бажанні продовжувати спілкування з матір'ю в подальшому.
Так, під час оцінки доводів апеляційної скарги та заперечень відзиву на неї колегія суддів керується положеннями Конвенції про права дитини (далі - Конвенція), Сімейним кодексом України (далі - СК України), Законом України «Про охорону дитинства», а також іншими правовими актами.
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно з положеннями статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
У статті 3 Конвенції визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питанням соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Згідно зі статтею 18 Закону України «Про охорону дитинства» держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.
За змістом частини третьої, четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
За статтею 157 СК України той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвитку дитини.
Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою (стаття 160 СК України).
Статтею 161 СК України передбачено, що, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким з них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим з батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), які стосуються застосування статті 8 Конвенції.
У рішенні ЄСПЛ «Хант проти України» від 7 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.
У рішенні ЄСПЛ «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року зазначено, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків з сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
Аналіз релевантної практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи з об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім - права батьків.
Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
У зв'язку з зазначеним при визначенні місця проживання дитини судам необхідно, крізь призму врахування найкращих інтересів дитини, встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Судовий розгляд сімейних спорів, у яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним, оскільки в його процесі вирішуються не просто спірні питання між батьками та іншими особами, а визначається доля дитини.
Колегія суддів зауважує, що сім'я є цінною для розвитку дитини, і коли вона руйнується, батьки, які почали проживати окремо, мають віднайти способи захистити дитину (дітей) і забезпечити те, що їй потрібно, щоб дитина зростала у благополучній атмосфері, повноцінно розвивалася та не зазнавала негативного впливу. Ситуація, в якій батьки не в змозі віднайти такі способи за взаємним погодженням, потребує втручання органів державної влади, зокрема суду, з метою забезпечення належних стосунків між дитиною й батьками, які є фундаментальними для благополуччя дитини. Діти потребують уваги, підтримки і любові обох батьків. Діти є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів.
Визначаючи місце проживання малолітніх дітей та розуміючи, що спір стосується вкрай чутливої сфери правовідносин, а діти потребують уваги, підтримки і любові обох батьків, суд першої інстанції при вирішенні спору вірно надав першочергове значення саме найкращим інтересам дітей.
У постанові від 16 січня 2019 року в справі № 487/2480/17 Верховний Суд визначив, що при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини (враховуючи, при цьому, сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо) та балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини й обов'язком батьків діяти в її інтересах.
Ураховуючи вимоги статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України).
За положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно вимог статті 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Тобто, саме на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Як встановлено судом першої інстанції та згідно даних що містять матеріали справи, після розірвання шлюбу в судовому порядку 13 листопада 2020 року батьки разом з малолітніми дітьми залишилися проживати разом у квартирі АДРЕСА_2 та належить на праві власності дітям, батьки лише зареєстровані в цій квартирі та мають право користуватися житловим приміщенням.
При дослідженні доказів стосовно даних, які характеризують особу позивача, підтверджується, що остання має постійне місце роботи, працює на посаді головного консультанта Департаменту документального забезпечення Офісу Президента України, відомості щодо інших доходів, окрім заробітної плати за основним місцем роботи, відсутні, за місцем роботи характеризується позитивно, до адміністративної та кримінальної відповідальності не притягувалась, на обліку у лікаря нарколога та психіатра не перебуває.
При дослідженні доказів стосовно даних, які характеризують особу відповідача, підтверджується, що останній офіційно не працевлаштований, однак є виконавцем продажу продукту інтелектуальної власності в сфері видання звукозаписів, про що долучено цивільно-правові угоди, до кримінальної відповідальності не притягувався, на обліку у лікаря нарколога та психіатра також не перебуває.
Під час вирішення даного спору в частині вимог щодо визначення місця проживання дітей, суд першої інстанції враховував, що батьки приймають активну участь у вихованні та утриманні дітей, бажають належно виконувати свої батьківські обов'язки, підстав вважати їх такими, що неналежно виконують ці обов'язки, немає. При цьому кожен із батьків займається певним видом діяльності, мають самостійний дохід і станом на час розгляду справи відсутні відомості про зловживання кимось із батьків спиртними напоями або наркотичними засобами.
Отже, матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_5 та ОСОБА_2 є відповідальними батьками для своїх дітей і кожен з них не має передбачених законом перешкод щодо встановлення проживання дітей разом з ним, незважаючи на те, що після припинення шлюбно-сімейних відносин сторін вся родина проживає в одному помешканні.
Згідно із висновком органу опіки та піклування Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації від 19 лютого 2021 року за №103/1400/41/3 про визначення місця проживання дітей (протокол засідання комісії № 3 від 10 лютого 2021 року) комісія дійшла до висновку про доцільність визначення місця проживання дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з матір'ю ОСОБА_5 .
Відповідно до частини четвертої, п'ятої статті 19 СК України при розгляді судом спорів, зокрема щодо місця проживання дитини обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (частина шоста статті 19 СК України).
Подібна норма права міститься у пункті 74 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866 (далі - Порядок № 866), згідно з якою під час розгляду судом спорів між батьками щодо виховання дитини районна, районна у м. Києві та Севастополі держадміністрація, виконавчий орган міської, районної у місті (у разі утворення) ради, сільської, селищної ради об'єднаної територіальної громади подає суду письмовий висновок про способи участі одного з батьків у вихованні дитини, місце та час їх спілкування, складений на підставі відомостей, одержаних службою у справах дітей в результаті проведення бесіди з батьками, дитиною, родичами, які беруть участь у її вихованні, обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються зазначеної справи.
Також у пункті 72 Порядку № 866 зазначено, що під час розв'язання спорів між батьками щодо визначення місця проживання (перебування) дитини служба у справах дітей повинна керуватися найкращими інтересами дитини з урахуванням рівних прав та обов'язків матері та батька щодо дитини. Працівник служби у справах дітей за місцем проживання (перебування) дитини проводить бесіду з батьками та відвідує дитину за місцем проживання, про що складає акт обстеження умов проживання, а також звертається до соціального закладу та/або фахівця із соціальної роботи для забезпечення проведення оцінки потреб сім'ї з метою встановлення спроможності матері, батька виконувати обов'язки з виховання дитини та догляду за нею. Під час розгляду питання про визначення місця проживання дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, стан здоров'я дитини, факти вчинення домашнього насильства стосовно дитини або за її присутності та інші вагомі обставини. Після обстеження житлово-побутових умов, проведення бесіди з батьками та дитиною служба у справах дітей складає висновок про визначення місця проживання дитини і подає його органу опіки та піклування для прийняття відповідного рішення.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції обґрунтовано не погодився із вищевказаним висновком органу опіки та піклування, визнавши його недостатньо обґрунтованим та таким, що суперечить інтересам дітей, застосувавши при цьому висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 грудня 2020 року у справі № 487/2001/19.
Не викликають сумнівів в обґрунтованості посилань суду першої інстанції на те, що висновок Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації від 19 лютого 2021 року №103/1400/41/3 ґрунтується на даних, які не підтверджено належними та допустимими доказами у справі, та містить суперечливі факти стосовно наданих характеристик кожного з батьків, а саме в ньому зазначено, що відповідач не має постійного місця роботи, а працює вдома, має кредитні зобов'язання та за постановою Дніпровського районного суду м. Києва від 25 червня 2020 року вчинив домашнє насильство психологічного характеру відносно своєї дружини, при цьому інші дослідженні докази навпаки свідчать, що обоє батьків дітей займаються їх вихованням та утриманням, постійно підтримують зв'язок з вчителями, цікавляться навчанням дітей та забезпечують належні умови проживання та розвитку.
Тобто, обмежившись наведеним, висновок комісії зводиться до врегулювання житлових питань, які виникли між батьками дітей без зазначення конкретних фактів, які переконливо б свідчили про порушення прав малолітніх дітей внаслідок протиправних дій з боку їх батьків, спрямованих на обмеження житлових прав дітей та необхідність застосування саме такого способу захисту, як визначення місця проживання дітей разом з матір'ю.
На думку колегії суддів, сама по собі та обставина, що постановою Дніпровського районного суду м. Києва від 25 червня 2020 року у справі № 755/8171/20 ОСОБА_2 притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною 1 статті 173-2 КУпАП України, а саме за те, що він 14 квітня 2020 року вчинив домашнє насильство психологічного характеру відносно своєї дружини ОСОБА_5 , не свідчать про те, що відповідач є поганим батьком і небезпечним для позивача та/або їх дітей, оскільки вказані події мали місце ще до розірвання шлюбу між сторонами (13 листопада 2020 року), а як було встановлено судом між батьками дітей існували та існують досить напружені відносини, в тому числі які виникли з житлових відносин.
При цьому позивачем не було надано суду достатніх доказів на підтвердження неналежного виконання ОСОБА_2 батьківських обов'язків щодо виховання та утримання сина та дочки, а також, що його фінансове становище перешкоджає належному утриманню спільних дітей.
Посилання в апеляційній скарзі на наявність відкритого 25 листопада 2020 року кримінального провадження № 12020105040002130 щодо відповідача, не підтверджує небезпечної чи аморальної поведінки останнього, оскільки вказане кримінальне провадження на час розгляду справи не закінчене, до суду не направлене і обвинувальний вирок у ньому судом не ухвалено. Крім того, слід зазначити, що це кримінальне провадження відкрито за зверненнями позивача до правоохоронних органів, що, крім іншого, підтверджує неприязні стосунки між сторонами.
У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18), відступаючи від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону № 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв'язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов'язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей».
З огляду на наведене, навіть незважаючи на те, що сторони та діти весь час проживають в одному помешканні, колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що дитина може бути розлучена з матір'ю лише за наявності виняткових обставин, передбачених статтею 161 СК України та принципом 6 Декларації прав дитини.
Крім того, колегія суддів наголошує, що дитина є суб'єктом права і незважаючи на вікову категорію, неповну цивільну дієздатність, має певний обсяг прав. Одними з основних її прав є право висловлювати свою думку та право на врахування думки щодо питань, які стосуються її життя.
Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.
Комплексний аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу.
З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою під час будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що стосується дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватися, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються.
Система правосуддя прислухається до дітей, серйозно ставиться до їх думок і гарантує, що інтереси дітей захищені. Належна увага повинна приділятися поглядам та думці дитини згідно з її віком і зрілістю.
Закріплення вказаними вище міжнародними документами та актами внутрішнього законодавства України право дитини бути почутою передбачає, що думка дитини повинна враховуватися при вирішенні питань, які її безпосередньо стосуються. Разом із тим згода дитини на проживання з одним із батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не відповідає та не захищає права та інтереси дитини, передбачені Конвенцією.
Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.
У постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року в справі № 727/3856/18 наголошено, що згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не буде відповідати та сприяти захисту прав та інтересів дитини.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема, особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.
Таким чином, саме лише висловлене дитиною бажання проживати з батьком не може бути безумовною підставою для відповідного визначення місця проживання, оскільки при вирішенні спору, що стосується вкрай чутливої сфери правовідносин, дитина потребує уваги, підтримки і любові обох батьків, суди повинні ґрунтовно дослідити та оцінити всі обставини справи, надати належну правову оцінку доказам: кожному конкретно взятому та в сукупності.
У справі, що переглядається, ураховуючи, що дитина у віці тринадцяти років може висловити свою думку та сформулювати погляди, суд першої інстанції прийняв процесуальне рішення про необхідність опитування малолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , щодо його думки стосовно проживання з одним з батьків.
В судовому засіданні ОСОБА_5 зазначив, що він та його сестра разом з батьками проживають в одній квартирі, мама постійно працює, додому приходить пізно, батько постійно знаходиться дома, займається домашнім господарством, купляє продукти харчування та готовить їжу, батько опікується ними та допомагає у всіх справах, вони розуміють одне одного, мають спільні інтереси, однак відносини з мамою останнім часом не складаються, після роботи мама приходить роздратована, кричить на дітей, не цікавиться їх справами та успіхами в навчанні, тому висловив свою категоричну позицію щодо небажання проживати разом з матір'ю, а залишити його проживати разом з батьком.
Колегія суддів, враховуючи конкретні обставини спірних правовідносин, вважає, що думка дитини щодо бажання проживати з батьком у контексті цієї справи є досить переконливою зважаючи на вік дитини та з урахуванням постійного проживання дітей і спілкування з обома батьками, а також прив'язаність дітей до постійного місця проживання, виховання, навчання тощо.
Взявши до уваги думку старшої дитини щодо бажання проживати разом з батьком, суд першої інстанції ураховуючи наведені вище норми матеріального права та встановлені обставини справи дійшов обґрунтованого висновку, що визначення місця проживання малолітніх дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , виключно з матір'ю ОСОБА_5 якнайкраще не забезпечить інтереси дітей та їх волевиявлення.
Згідно статті 8 Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод кожен має право на повагу до його приватного i сiмейного життя, до житла і до таємницi кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатися у здiйснення цього права iнакше ніж згiдно із законом, і коли це необхiдно в демократичному суспiльствi в iнтересах нацiональної i громадської безпеки або економiчного добробуту країни, з метою запобiгання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралi або з метою захисту прав i свобод iнших осіб.
ЄСПЛ зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (пункт 100 рішення ЄСПЛвід 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09, рішення ЄСПЛ від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява№ 2091/13).
Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Попри це в першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи з об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
В такій життєвій ситуації, в якій опинились діти та їх батьки, проживаючи разом після припинення шлюбно-сімейних відносин сторін, які не забезпечили доброзичливе спілкування один з одним, втручання в сімейне життя шляхом визначення місця проживання дітей саме з матір'ю є непропорційним та зважаючи на найкращі інтереси дітей та їх права на належне батьківське виховання не є необхідним у демократичному суспільстві, оскільки є неспіврозмірним із переслідуваною законною метою - найкращі інтереси дитини.
Матір дитини, яка безсумнівно відіграє важливу роль у житті та розвитку дітей, має право брати участь у їх житті та вихованні незалежно від того, з ким діти будуть проживати. Відтак, відмова у задоволенні позову про визначення місця проживання дітей з матір'ю ніяк не позбавляє позивача можливості любити своїх дітей, піклуватися про них, приймати участь у їх вихованні та фізичному і духовному розвитку.
Отже, встановивши, що і батьком, і матір'ю створено належні умови для виховання та розвитку дітей, суд, виходячи з найкращих інтересів малолітніх дітей: ОСОБА_5 та ОСОБА_5 , врахувавши у тому числі вік дітей, право на гармонійний розвиток і належне виховання, а також дотримуючись балансу між інтересами дитини, правами та обов'язками батьків, правомірно вважав за необхідне відмовити у задоволенні позовних вимог в частині визначення місця проживання дітей з матір'ю.
За таких обставин, вирішуючи питання про визначення місця проживання дітей у цій справі, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції надав належну оцінку доказам: кожному окремо та доказам у їх сукупності, дослідив висновок органів опіки та піклування нарівні з іншими доказами, враховано думку та прихильність до батьків самих дітей, ставлення батьків до виконання ними батьківських обов'язків та інші обставини, що мають суттєве значення для вирішення справи, у результаті чого судом ухвалено законне та вмотивоване рішення.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) вказано, що «тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 352/2324/17 (провадження № 61-14041св19) зазначено, що: «питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що розлучення батьків для дітей - це завжди тяжке психологічне навантаження, а дорослі, займаючись лише своїми проблемами, забувають про кардинальні зміни в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об'єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року в справі № 754/16535/19 (провадження № 61-14623св21) вказано, що «під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку. При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах. Перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дитини.
У контексті першочергового врахування інтересів дітей, які переважають над інтересами батьків, встановивши, що для забезпечення інтересів дітей саме визначення місця проживання дітей з матір'ю не відповідатиме їх інтересам, оскільки порушення позитивних взаємовідносин дітей з батьком можуть мати негативний вплив на подальший їх розвиток, врахувавши висновки про оцінку потреб сім'ї, психологічного обстеження дітей,характеристики із закладу освіти та відхиливши висновок органу опіки та піклування, який є недостатньо обґрунтованим та суперечить інтересам дітей, районний суд зробив цілком законний і обґрунтований висновок про відсутність підстав для визначення місця проживання малолітніх дітей з матір'ю.
При таких обставинах, виходячи з інтересів самих дітей, враховуючи при цьому їх сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан, зокрема прихильність до батька та відсутність бажання проживати з матір'ю, дотримуючись балансу між інтересами дітей, правами батьків на виховання дітей і обов'язком батьків діяти в їх інтересах, розуміючи, що спір стосується вкрай чутливої сфери правовідносин, з урахуванням встановлених обставин справи щодо ставлення матері та батька до своїх батьківських обов'язків, обсягу уваги і турботи батьків, розвитку дітей в спокійному та стійкому середовищі, в атмосфері любові, емоційної стабільності, матеріальної достатньої забезпеченості, емоційного, психологічного, вікового та медичного чинників, а також зважаючи на те, що діти проживають у квартирі разом з батьком та матір'ю, знаходяться на утриманні та вихованні обох батьків і відомостей про те, що позивач на даний час проживає окремо або бажає змінити своє місце проживання матеріали справи не містять, що позбавляє можливості врахувати інші обставини, що мають істотне значення, зокрема, до яких відноситься створення дітям належних умов для їх виховання і розвитку, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги в частині визначення місця проживання дітей є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до частин першої та другої статті 27 Конвенції про права дитини держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Обов'язок батьків щодо утримання своїх дітей є одним з головних конституційних обов'язків (частина друга статті 51 Конституції України) і закріплюється в сімейному законодавстві, зокрема статтею 180 СК України на батьків покладено обов'язок по утриманню дитини до досягнення нею повноліття.
Відповідно до статей 150, 180 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, матеріально утримувати дитину до повноліття.
Способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той з них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів (частини перша - третя статті 181 СК України).
У відповідності до роз'яснень, наданих у пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», за відсутності домовленості між батьками про сплату аліментів на дитину той з них, з ким вона проживає, вправі звернутися до суду з відповідним позовом.
Отже, правова природа аліментів у розумінні глави 15 СК України є такою, що, з одного боку, вони є правом, а з іншого обов'язком, і надаються тим з батьків, хто проживає окремо від дитини, на її утримання тому з батьків, з ким проживає дитина.
Також, одним з різновидів аліментних зобов'язань між батьками і дітьми є зобов'язання батьків брати участь у додаткових витратах на дитину (частина перша статті 185 СК України): той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).
Відповідно до частини другої статті 185 СК України розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення. Додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення разово, періодично або постійно.
Аналіз указаної норми закону вказує на те, що в окремих випадках за наявності особливих обставин, крім звичайних витрат на дитину, вимагаються додаткові. Розмір додаткових витрат повинен визначатися залежно від передбачуваних або фактично понесених витрат на дитину.
Дане положення стосується особливих обставин, приблизний перелік яких надається зазначеною статтею. До таких особливих обставин закон відносить насамперед випадки, коли дитина, яка знаходиться на утриманні батьків, потребує додаткових витрат на неї у зв'язку із розвитком певних її здібностей чи то страждає на тяжку хворобу, тощо. Особливі обставини можуть бути зумовлені, як негативними (хвороба), так і позитивними фактами (схильність дитини до музики, що потребує купівлі музичного інструменту, або до певного виду спорту, що вимагає додаткових матеріальних витрат, або дитина потребує оздоровлення та відпочинку біля моря чи на гірському курорті).
Наявність фактично понесених або передбачуваних додаткових витрат має довести особа, яка заявляє позовні вимоги про їх стягнення.
У постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1489цс17 зроблено висновок, що «СК України виходить з принципу рівності прав та обов'язків батьків. Відповідно до закону, брати участь у додаткових витратах зобов'язані обоє з батьків, незалежно від того, з ким з них проживає дитина. При визначенні розміру стягнення з одного з батьків суд відносить частину витрат на іншого. Згідно із частиною першою статті 185 СК України той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). Це положення стосується особливих обставин, приблизний перелік яких надається цією статтею. До таких особливих обставин закон відносить насамперед випадки, коли дитина, яка знаходиться на утриманні батьків, потребує додаткових витрат, у тому числі у зв'язку з розвитком певних її здібностей, у зв'язку з її хронічною хворобою, лікуванням, каліцтвом тощо. Визначення таких особливих обставин відноситься до компетенції суду, і вони є індивідуальними в кожному конкретному випадку. За частиною другою статті 185 СК України розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення.
Таким чином, додаткові витрати присуджуються на дитину за наявності в одного з батьків, з яким проживає дитина, додаткових витрат, викликаних саме особливими обставинами, зокрема необхідністю в розвитку дитини за наявності в неї здібностей, талантів, у зв'язку з її хронічною хворобою, лікуванням, каліцтвом тощо. Наявність таких витрат має довести особа, що заявляє позовні вимоги про стягнення додаткових витрат. Ці кошти є додатковими, на відміну від коштів, які отримуються одним з батьків на утримання дитини.
Звертаючись до суду з позовом про стягнення аліментів на утримання дітей та докових витрат, позивач вказувала, що відповідач останні декілька років не працює, бере кредити на купівлю різноманітної техніки, з якою він начебто працює, але використовує її для спостереження за всією родиною. Вона має постійне місце роботи та сталий заробіток, самостійно утримує дітей, зокрема, оплачує їх навчання, купує одяг, речі, необхідні для навчання, розвитку та гідного їх існування, забезпечує нормальне харчування, оплачує комунальні послуги, фінансує відпочинок і оздоровлення, хоча їй важко самостійно в повній мірі фінансово забезпечити утримання дітей.
Заперечуючи проти вказаних позовних вимог, відповідач зазначав, що з колишньою дружино та з дітьми проживають і зареєстровані в квартирі АДРЕСА_2 , він має постійний дохід від продажу продуктів інтелектуальної власності, зокрема, створює аудіокниги, що приносить йому дохід, з якого він повністю утримує родину, як батько дітей повністю приділяє увагу їх розвитку та сприяє гармонійному зростанню, забезпечує усім необхідних та забезпечує матеріальне становище всієї родини.
На підтвердження свого матеріального стану та зайняття певними видами діяльності, відповідач долучив до матеріалів справи копії договорів про надання послуг, укладених ОСОБА_2 з ФОП ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , за умовами яких замовники замовляють, а виконавець зобов'язується відповідно до умов договору надавати за плату такі послуги: розміщення рекламних матеріалів замовника на інтернет-радіостанціях: «Родинне радіо», «Нісая радіо», «Нісая радіо INT», «Радіо Прищепкін».
Стосовно фактичного утримання малолітніх дітей відповідачем також надано квитанції щодо оплати навчання в Київській дитячій школі мистецтв № 6 імені Г. Жуковського, фіскальні чеки щодо придбання продуктів харчування, оплати за житлово-комунальні послуги, тоді як позивач не скористалась правом надати докази, які мали підтвердити понесені витрати на побутові потреби сім'ї, витрачання коштів на додаткові витрати на утримання дітей тощо, тільки наголосивши в своїх поясненнях, що відповідач не має власних заощаджень та користується банківською карткою позивача без її дозволу.
Відповідно до висновків акту оцінки потреб сім'ї № 585 від 26 листопада 2020 року, сім'я ОСОБА_13 , яка складається з матері (позивача), батька (відповідача), сина ОСОБА_6 та доньки ОСОБА_7 , проживає за адресою: АДРЕСА_1 , мати та батько здатні задовольнити потреби обох дітей, загальний санітарний стан квартири добрий, харчування дітей збалансоване, продукти харчування в квартирі наявні, родина має позитивні стосунки в соціумі, в квартирі, яка складається з двох кімнат, створено умови для проживання та розвитку дітей, мати з донькою проживають в одній кімнаті, батько з сином проживають в іншій кімнаті, кожен член сім'ї має окреме ліжко.
Здійснивши оцінку обставин справи, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог та заперечень, та встановивши, що діти проживають з обома батьками в одній квартирі, утримуються та забезпечуються всім необхідних зі сторони обох батьків в силу свого матеріального становища, кожен з батьків бере участь у їх вихованні дітей, забезпечує усім необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дітей, що доведено належними та допустимими доказами, поданими сторонами, і обставин щодо ухилення відповідача від надання належного утримання своїх дітей та забезпечення поточних потреб з урахуванням їх віку та стану здоров'я не встановлено, суд першої інстанції вірно вважав, що позовні вимоги в частині стягнення аліментів на утримання дітей є безпідставними.
Між тим, саме по собі навчання дітей у загальноосвітньому навчальному закладі не є особливою обставиною, що стосується розвитку здібностей дитини, а є формою забезпечення права осіб на рівний доступ до освіти та/або контролю відповідності результатів навчання, здобутих на певному освітньому рівні, державним вимогам.
Отже, правомірним є висновок суду першої інстанції про те, що неможливо вважати додатковими витратами витрати на оплату навчання дітей, оскільки вказані витрати не викликані особливими обставинами у розумінні наведених вище вимог статті 185 СК України.
Крім того, позивачем належним чином не обґрунтовано особливий характер та необхідність майбутніх витрат на дітей, не надано жодних доказів та відповідних розрахунків, які б узгоджувався з довідками медичних установ щодо необхідності та обов'язковості проведення лікування або підтримуючої терапії в подальшому з урахуванням характеру захворювання дітей, а тому суд правильно не вбачав підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача щомісячно додаткових витрат на дітей у розмірі, визначеному позивачем.
За наведених обставин, установивши дійсні обставини справи, суд першої інстанції дав належну правову оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення спору, та дійшов законного і обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову в частині стягнення з батька на користь матері аліментів та додаткових витрат на утримання малолітніх дітей, які проживають та належно утримуються батьком.
Аргументи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що районним судом при вирішенні спору у даній справі порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування судового рішення.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції по суті спору визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги сторони позивача.
За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат у вигляді сплаченого позивачем судового забору за подання апеляційної скарги в частині незадоволених позовних вимог про визначення місця проживання дітей з матір'ювідповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 30 березня 2021 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Головуючий Н.В. Ігнатченко
Судді: М.В. Мережко
С.І. Савченко