Справа № 320/5018/21 Суддя (судді) першої інстанції: Терлецька О.О.
13 жовтня 2022 року м. Київ
Колегія Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача Кузьменка В.В.,
суддів: Ганечко О.М., Василенка Я.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання протиправною бездіяльність, за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2021 року,
ОСОБА_1 звернулась до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Київській області, в якому просила:
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області, щодо не нарахування та невиплати як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, за період з 01 січня по 02 серпня 2014 року, та з 17.07.2018 і в послідуючому підвищення до пенсії, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», та за період з 01 січня по 02 серпня 2014 року додаткової пенсії в розмірі визначеному ст. 51 Закону № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали в наслідок Чорнобильської катастрофи» (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік);
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області, нарахувати та виплатити за період з 01.01.2014 по 02.08.2014 та з 17.07.2018 і в послідуючому, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, підвищення до пенсії в розмірі визначеному ст. 39 Закону № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали в наслідок Чорнобильської катастрофи», двох мінімальних заробітних плат та за період з 01 січня по 02 серпня 2014 року додаткову пенсію в розмірі визначеному ст. 51 Закону № 796-ХІІ, а саме 25% від мінімальної пенсії за віком (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік).
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2021 року позов задоволено.
Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області, щодо не нарахування та невиплати як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, за період з 01 січня по 02 серпня 2014 року, та з 17.07.2018 і в послідуючому підвищення до пенсії, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», та за період з 01 січня по 02 серпня 2014 року додаткової пенсії в розмірі визначеному ст. 51 Закону № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали в наслідок Чорнобильської катастрофи» (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік).
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області, нарахувати та виплатити ОСОБА_1 за період з 01.01.2014 по 02.08.2014 та з 17.07.2018 і в послідуючому, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, підвищення до пенсії в розмірі визначеному ст. 39 Закону № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали в наслідок Чорнобильської катастрофи», двох мінімальних заробітних плат та за період з 01 січня по 02 серпня 2014 року додаткову пенсію в розмірі визначеному ст. 51 Закону № 796-ХІІ, а саме 25% від мінімальної пенсії за віком (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік).
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції як таке, що ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги залишити без розгляду.
Апелянт мотивує свої вимоги тим, що позивачем пропущено встановлений процесуальним законом строк на звернення до суду з вказаними позовними вимогами.
Розгляд справи проведено у порядку письмового провадження на підставі пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У відповідності до ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є:неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є особою яка постраждала в наслідок Чорнобильської катастрофи, так як постійно проживає в зоні радіоактивного забруднення, зокрема зоні гарантованого добровільного відселення (категорія 3), до якої входить село Кирдани, Таращанського району Київської області та перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Київській області, зокрема в Таращанському відділі обслуговування громадян (сервісний центр), як непрацюючий пенсіонер за віком з липня 2007 року.
Вважаючи, що їй не було нараховано та не виплачено за період з 01 січня 2014 року по 02 серпня 2014 року, підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі визначеному ст. 39 Закону № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали в наслідок Чорнобильської катастрофи», що дорівнює двом мінімальним заробітним платам (а саме 1218 грн х 2), щомісяця, проти 113,88 грн, які платить відповідач. Також не було нараховано і відповідно не було виплачено за період з 01 січня 2014 року по 02 серпня 2014 року, додаткову пенсію в розмірі визначеному ст. 51 Закону № 796-Х1І, -25% від мінімальної пенсії за віком, що відповідає сумі 237,25 грн. Відповідач за вказаною статтею виплат не проводив.
По місцю свого проживання направлено письмову заяву до відповідача про донарахування та виплату недоотриманих пенсійних виплат.
06 листопада 2020 року Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області у відповідь на звернення позивача, повідомило про відсутність підстав нарахувати та виплачувати підвищення до пенсії, у розмірі, визначеному ст. ст. 39, 51 Закону № 796-ХІ1 «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали в наслідок Чорнобильської катастрофи», який дорівнює відповідно двом мінімальним заробітним платам та 25% мінімальної пенсії за віком, за період з 01.01.2014 по 02.08.2018 та з 17.07.2018 і в подальшому, позаяк пенсійні виплати нараховуються і виплачуються відповідно до постанов Кабінету Міністрів України.
Позивач не погоджуючись із вказаною відмовою, звернулася з даним позовом до адміністративного суду.
Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги, виходив зокрема з того, що з моменту ухвалення рішення Конституційним Судом України № 6-р/2018 від 17.07.2018, відновлено право позивачки на отримання підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - зоні гарантованого добровільного відселення на підставі ст. 39 Закону № 796. Відтак бездіяльність пенсійного органу щодо не нарахування та невиплати позивачу підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі, визначеному ст. 39 Закону № 796, є протиправною.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення визначає Закон України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".
Стаття 39 Закону, у редакції, чинній до 01.01.2015 року, була викладена так:
" 1. Громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах:
- у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати;
- у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати;
- у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
2. Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати.
3. Громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів, за рішенням Адміністрації зони відчуження, встановлюється доплата згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України".
28.12.2014 року прийнято Закон № 76-VIII, який набрав чинності 01.01.2015 року, підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого внесено зміни до Закону № 796-ХІІ шляхом виключення статей 31, 37, 39 та 45.
04.02.2016 року прийнято Закон № 987-VIII, який згідно з розділом ІІ "Прикінцеві положення" набрав чинності з 01.01.2016 року і яким включив до Закону № 796-ХІІ статтю 39 такого змісту:
"Стаття 39. Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження
Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України".
Поряд з цим, рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 року № 6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ. Згідно цього рішення положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
Отже, з 17.07.2018 відновила дію редакція статті 39 Закону, яка була чинною до 01.01.2015 року. Відтак, з моменту ухвалення Конституційним Судом України рішення від 17.07.2018 року № 6-р/2018, відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону.
При цьому, вказана позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у зразковій справі № 240/4937/18, щодо якої дана справа є типовою.
Крім того, у цій постанові, Велика Палата Верховного Суду підкреслила, що відповідно до рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 року № 6-р/2018 та ст. 39 Закону № 796-ХІІ, із 17.07.2018 позивач має право на щомісячне отримання підвищення до пенсії, як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат, як установлено статтею 39 Закону, а не Постановою № 1210, яка є актом нижчої юридичної сили у порівнянні із Законом.
Тож, висновки суду першої інстанції в цій частині є цілком обґрунтованими.
Разом з тим, вирішуючи даний спір по суті за весь визначений позивачем період, суд першої інстанції, не врахував такого.
Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено раніше, позивач звернулася до суду із цим позовом 20.04.2021.
Відповідно до норм ч. ч. 1-2 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з приписами ч. ч. 3, 4 ст. 123 КАС України, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
З наведених норм вбачається, що за загальним правилом, перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення. Водночас, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.
Колегія суддів наголошує на тому, що встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених Кодексом адміністративного судочинства України, певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків.
Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою соціальних спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Колегія суддів зазначає про те, що загальне правило щодо необхідності вчинення особою активних дій з метою призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший чи з'ясування видів та розміру складових, які враховані при розрахунку пенсії шляхом подання відповідних заяв, визначено Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (зокрема, статті 44, 45) та Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до цього Закону, затвердженим постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року № 22-1 (далі - Порядок № 22-1).
Згідно зі ст. ст. 42, 44, 45 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", призначення, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також переведення з одного виду пенсії на інший здійснюється територіальним органом Пенсійного фонду за заявою особи, яка має право на призначення, перерахунок, перехід з одного виду пенсії на інший чи поновлення відповідної пенсії.
Пунктом 4.1 Порядку № 22-1, передбачено, що орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою.
При вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду необхідно чітко диференціювати поняття "дізнався" та "повинен був дізнатись".
Так, під поняттям "дізнався" необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушених її прав, свобод та інтересів.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24.12.2020 у справі № 510/1286/16-а, вказала на те, що у спорах, що виникають з органами Пенсійного фонду України, особа може дізнатися, що її права порушені, зокрема, при отриманні від органу Пенсійного фонду України відповіді (листа-відповіді, листа-роз'яснення) на надісланий запит щодо розміру пенсії, нормативно-правових документів (про правильність/помилковість нарахування розміру пенсії, своєчасність/несвоєчасність її перерахунку), на підставі яких був здійснений саме такий розрахунок.
Поняття "повинен був дізнатися" необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені (постанова Верховного Суду від 21.02.2020 у справі № 340/1019/19).
Колегія суддів наголошує на тому, що пенсія є щомісячним періодичним платежем, а тому, в будь-якому разі її розмір відомий особі, яка її отримує. Така особа має реальну, об'єктивну можливість виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації про рішення, на підставі якого було здійснено призначення пенсії чи був здійснений її перерахунок, з яких складових вона складається, як обрахована та на підставі яких нормативно-правових актів був здійснений саме такий її розрахунок чи розрахунок її складових.
Отже, з дня отримання пенсійної виплати особою, якій призначена пенсія, вона вважається такою, що повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи законних інтересів. Винятком з цього правила є випадок, коли така особа без зайвих зволікань, в розумний строк після отримання пенсійної виплати, демонструючи свою необізнаність щодо видів та розміру складових призначеної (перерахованої) їй пенсії, звернулась до пенсійного органу із заявою про надання їй відповідної інформації. В такому випадку особа вважається такою, що дізналась про порушення її прав при отриманні від пенсійного органу відповіді на подану нею заяву.
Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне підкреслити, що Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував на тому, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", визначено, що нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції.
Таким чином, при зверненні 20.04.2021 до суду з позовом про зобов'язання здійснити нарахування та виплату пенсії відповідно до вимог ст. 39 Закону за період з 01.01.2014 по 02.08.2014, та з 17.07.2018, позивачем пропущено шестимісячний строк звернення до суду, передбачений ч. 2 ст. 122 КАС України, а тому, позовні вимоги за період з 01.01.2014 по 02.08.2014, та з 17.07.2018 по 19.10.2020 підлягають залишенню без розгляду.
Колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції не повністю встановив фактичні обставини справи та при ухваленні рішення допустив порушення норм процесуального права, помилково вирішивши по суті спір за період з 01.01.2014 по 02.08.2014, та з 17.07.2018 по 19.10.2020, позовні вимоги щодо яких, підлягали залишенню без розгляду у зв'язку з пропуском строків звернення до суду.
Згідно п. 3 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.
Відповідно до ч. 1 ст. 319 КАС України, судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду з підстав, встановлених 240 цього Кодексу.
Приписи п. 8 ч. 1 ст. 240 КАС України, визначають, що суд своєю ухвалою залишає позовну заяву без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу, зміст яких зазначено вище.
Викладене у сукупності свідчить про наявність правових підстав для часткового задоволення вимог апеляційної скарги Головного управління Пенсійного фонду України в Київській області та скасування рішення суду першої інстанції із залишенням позовної заяви без розгляду в частині позовних вимог за період з 01.01.2014 по 02.08.2014, та з 17.07.2018 по 19.10.2020.
Згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.
Перевіривши мотивування судового рішення та доводи апеляційної скарги, відповідно до вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду, врахувавши ст. 6 КАС України, відповідно до якої суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, судова колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов частково необґрунтованого висновку за наслідками розгляду даної справи.
Керуючись ст.ст. 240, 242, 308, 311, 315, 319, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України,
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання протиправною бездіяльність - задовольнити частково.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2021 року - скасувати в частині вирішених позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області з 01.01.2014 по 02.08.2014, та з 17.07.2018 по 19.10.2020.
Позовні вимоги за період з 01.01.2014 по 02.08.2014, та з 17.07.2018 по 19.10.2020 - залишити без розгляду.
У іншій частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2021 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Суддя-доповідач В.В. Кузьменко
Судді: О.М. Ганечко
Я. М. Василенко