Справа № 638/17948/20
Провадження № 2/638/1637/22
12 липня 2022 року м. Харків
Дзержинський районний суд м. Харкова у складі:
головуючого судді Цвіри Д.М.
за участі секретаря судових засідань Суркової М.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дзержинського районного суду м. Харкова, в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визначення розміру часток співвласників загальної сумісної власності, -
встановив:
Позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулись до Дзержинського районного суду м. Харкова з позовною заявою до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в якому просять суд:
- визначити розмір часток співвласників загальної сумісної власності в кв. АДРЕСА_1 ;
- встановити місце реєстрації ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ;
- скасувати право на сумісну власність в загальній власності в кв. АДРЕСА_1 ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , керуючись ст. ст. 3, 4, 11, 60 ЦПК України, ст. 372 ЦК України, ст.ст. 319, 391 ЦК України заочним рішенням суду;
- визнати право власності на загальну власність в кв. АДРЕСА_1 за співвласниками ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , згідно ст. 344 ЦК України за давністю користування житлом.
В обгрунтування заявлених позовних вимог посилаються на те, в 1995 році квартиру АДРЕСА_1 було приватизовано на 5 осіб: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 . Після приватизації невістка позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 розлучилась з її сином та виїхала в онуком в невідомому напрямку. З 1991 р. по 2013 р. проводились нарахування за комунальні послуги на 4 х зареєстрованих осіб, але ОСОБА_1 після розлучення сина сплачувала комунальні послуги тільки за 3 осіб - членів своєї родини,. на той час її старший син повернувся з армії в тяжкому стані, з-за догляду за ним вона не змогла своєчасно оформити розподіл комунальних послуг відповідно до часток всіх співвласників в спільній сумісній власності. Рішенням суду від 14.11.2012 року відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було визнано втратившими право користування квартирою та знято з реєстрації. Невістка та онук покинули їх квартиру добровільно, ніхто їм перешкод не чинив і не погрожував але всю відповідальність за утримання своєї власності вони поклали на сім'ю позивача, їх сім'я неодноразово за ці роки змінювала труби в квартирі та загальні стояки, приймала участь в загальному утепленні житла, установці загальних приладів та інших дій по експлуатації житла.
Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 28 грудня 2020 року позовну заяву залишено без руху із наданням позивачам строку для усунення її недоліків.
Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 лютого 2021 року після усунення недоліків позовної заяви, позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження по справі, вирішено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження, призначене підготовче судове засідання.
Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 01 листопада 2021 року закрито підготовче провадження по справі та справу призначено до судового розгляду по суті.
Позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , будучи належним чином повідомленими про місце, дату та час розгляду справи, у судове засідання не з'явились, через канцелярію суду подали заяви про розгляд справи за їх відсутності, позовні вимоги підтримали в повному обсязі та просили суд їх задовольнити, в разі неявки відповідачів просили ухвалити заочне рішення по справі.
Відповідачі ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , будучи належним чином повідомленими про місце, дату та час розгляду справи, у жодне із призначених судом судових засідань не з'явились, про причини неявки та їх поважність суду не повідомили, відзив на позовну заяву не подали.
Зі згоди позивачів суд ухвалює рішення при заочному розгляді справи, що відповідає положенням ст. 280 ЦПК України.
Фіксація судового процесу технічними засобами не здійснювалась згідно вимог ч. 2 ст. 247 ЦПК України.
Суд, дослідивши наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності, приходить до наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав свобод чи законних інтересів.
Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Особа вільна у виборі способу захисту цивільних прав судом.
Разом з тим, передбачені ст. ст. 12 і 13 ЦПК України засади змагальності та диспозитивності цивільного судочинства визначають основні правила, в межах яких мають діяти особи, що беруть участь у справі, та суд при вирішенні справи.
Згідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона у цивільному судочинстві повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, до яких дана справа не відноситься.
Суд, згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України, розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим законом випадках.
З огляду на вказані норми позивач, обравши певний спосіб захисту цивільного права перед судом, має довести, шляхом подання належних та допустимих доказів, що відповідачем порушено, не визнано або оспорено охоронювані законом його цивільні права та інтереси.
Відповідач, зі свого боку, зобов'язаний довести обставини, посилаючись на які він заперечує проти позову.
Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Згідно матеріалів справи, відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 13 квітня 1995 року, виданого Трестом «Теплоенергомонтаж», зареєстрованого за реєстровим № 254, квартира АДРЕСА_2 належить на праві спільної сумісної власності: ОСОБА_1 та членом її сім'ї: ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 . Квартира приватизована згідно із Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», загальна площа квартири становить 68, 4 кв.м.
Право власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 зареєстровано в Харківському міському бюро технічної інвентаризації Харківської міської ради за реєстровим № В-17806 від 19.04.1995 р. (а.с.7).
Відповідно до технічного паспорту на квартиру, що знаходиться у власності ОСОБА_1 , складеного 18 квітня 1995 року, квартира АДРЕСА_2 зареєстрована Трестом «Теплоенергомонтаж», розташована на 8 поверсі 9 поверхового будинку та складається з 3 кімнат, житловою площею 39,3 кв.м., загальною площею 68,4 кв.м. (а.с. 8-9).
Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 14 листопада 2012 року по справі № 7786/11 (провадження № 2/2011/1318/2012) позов ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , 3-я особа: Сектор у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Дзержинського РВ ХМУ ГУМВСУ в Харківській області, про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням та зняття з реєстраційного обліку, задоволено.
Визнано ОСОБА_4 , ОСОБА_5 такими, що втратили право користування житловим приміщенням: квартирою АДРЕСА_1 . Зобов'язано Сектор у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Дзержинського РВ ХМУ ГУМВСУ в Харківській області знати з реєстраційного обліку з квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (а.с.10).
Відповідно до довідки Житлової експлуатаційної дільниці № 21226911 Дзержинського району міста Харкова ВАТ «Теплоенергомонтаж» від 01.03.06 р. за №23-6, ОСОБА_1 , працювала прибиральницею території в ЖЕД ВАТ «Теплоенергомонтаж» з 15.09.89 р. по 31.08.05 р. На протязі усього вищезазначеного періоду з її заробітної плати проводились відрахування в повному обсязі плати за усі комунальні послуги за квартиру АДРЕСА_1 (а.с.11).
Відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 , виданого Дзержинським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Харківського міського управління юстиції від 25 жовтня 2011 року, шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 розірвано 19 липня 1995 року, про що зроблено відповідний актовий запис за № 596, після реєстрації розірвання шлюбу прізвище його - ОСОБА_7 , її - ОСОБА_7 (а.с. 12).
Судом встановлено, що сторони є співвласниками квартири за адресою: АДРЕСА_3 , яка належить їм на праві спільної сумісної власності.
З позовної заяви вбачається, що позивачі просять суд одночасно визначити розмір часток співвласників загальної сумісної власності в кв. АДРЕСА_1 , скасувати право на сумісну власність в загальній власності в кв. АДРЕСА_1 ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , встановити місце реєстрації ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , та визнати право власності на загальну власність в кв. АДРЕСА_1 за співвласниками ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 відповідно до ст. 344 ЦК України за давністю користування житлом.
З моменту визначення розміру часток кожного співвласника майно вже не є таким, що належить цим особам на праві спільної сумісної власності, а належить їм на праві спільної часткової власності.
Обгрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивачі посилаються на те, що виділ часток їм потрібен, щоб вирішити питання про оплату заборгованості з комунальних послуг за спірною квартирою між усіма її співвласниками.
Відповідно до статті 360 ЦК України, співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном.
При цьому, доказів на сплату саме позивачами комунальних послуг за спірний період замість відповідачів та вимог про стягнення понесених ними витрат по оплаті житлово-комунальних послуг з відповідачів ними не заявлено.
Відповідно до статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно); майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності; право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом; спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Статтею 356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.
Статтею 368 ЦК України передбачено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
За змістом статті 370 ЦК України співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю між ними, законом або рішенням суду.
При цьому, за рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.
Доказів про відсутність письмових домовленостей співвласників про визначення їх часток позивачами суду не надано.
На рівні національного законодавства гарантії захисту права власності закріплені у статті 41 Конституції України, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень, установлених законом. Право власності є непорушним.
Захист зазначеного права гарантовано статтею першою Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року. Як передбачено цією міжнародно-правовою нормою, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений власного майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини втручання в це право повинно мати законні підстави й мету, а також бути пропорційним публічному інтересу.
Зазначений принцип відображено й конкретизовано в частині першій, другій статті 321 Цивільного кодексу України, згідно з якою право власності є непорушним.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Статтею 346 ЦК України закріплено підстави припинення права власності.
Право власності припиняється у разі: 1) відчуження власником свого майна; 2) відмови власника від права власності; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; 4) знищення майна; 5) викупу пам'яток культурної спадщини; 6) примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; 8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; 9) реквізиції; 10) конфіскації; 11) припинення юридичної особи чи смерті власника; 12) визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави. Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.
При цьому, питання про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло від 13 квітня 1995 року, виданого Трестом «Теплоенергомонтаж», зареєстрованого за реєстровим № 254, відповідно до якого квартира АДРЕСА_2 , в тому числі, належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , позивачами перед судом не ставиться.
Відповідно до ч.1, 4 ст. 344 ЦК України «Набувальна давність» особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю.
Відповідно до п. 9 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» №5 від 7.02.2014 року при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: - володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; - володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; - володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.
П. 11 вказаної Постанови передбачає, що враховуючи положення статей 335 і 344 ЦК, право власності за набувальною давністю може бути набуто на майно, яке належить на праві власності іншій особі (а не особі, яка заявляє про давність володіння), а також на безхазяйну річ. Отже, встановлення власника майна або безхазяйності речі є однією з обставин, що має юридичне значення, і підлягає доведенню під час ухвалення рішення суду.
Виходячи зі змісту статей 335 і 344 ЦК, взяття безхазяйної нерухомої речі на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вона розміщена, і наступна відмова суду в переданні цієї нерухомої речі у комунальну власність не є необхідною умовою для набуття права власності на цей об'єкт третіми особами за набувальною давністю. Ураховуючи положення пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК про те, що правила статті 344 ЦК про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом, та беручи до уваги, що ЦК набрав чинності з 1 січня 2004 року, положення статті 344 ЦК поширюються на правовідносини, що виникли з 1 січня 2001 року. Отже, визнання судом права власності на нерухоме майно за набувальною давністю може мати місце не раніше 1 січня 2001 року. При цьому суди мають виходити з того, що коли строк давнісного володіння почався раніше 1 січня 2001 року, то до строку, який дає право на набуття права власності за набувальною давністю, зараховується лише строк з 1 січня 2001 року. Разом із тим, якщо перебіг строку володіння за давністю почався після цієї дати, то до строку набувальної давності цей період зараховується повністю.
Відповідно до правової позиції, викладеній у Постанові Верховного суду від 28.04.2020 року, справа № 552\1354\18 володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.
Разом із цим добросовісність свідчить про те, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном..
Тобто, давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.
Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 січня 2019 року у справі № 755/16913/16-ц.
З позовної заяви вбачається, що позивачі завжди знали, хто є власником спірної квартири, доводів в обґрунтування заявлених позовних вимог щодо добросовісного, відкритого, безперервного володіння позивачами чужим майном, в позовній заяві не наведено, рахунків до сплати за житлово - комунальні послуги та квитанцій на підтвердження проведеної оплати також суду не надано.
Доказів того, що позивачі є зареєстрованими та проживають в спірній квартирі, відкрито, безперервно володють спірною квартирою, поводячись із нею як власник, позивачами суду не надано.
Таким чином у ході розгляду справи не знайшло своє підтвердження те, що позивачі правомірно, добросовісно заволоділи спірним чужим майном, вважаючи себе його власником.
Також, позивачами заявлено вимогу про встановлення місця реєстрації ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Заявлена вимога не відповідає визначеним ст. 16 ЦК України способам захисту цивільних прав та інтересів, відсутній виклад обставин, якими позивачі обґрунтовують свою вимогу, не зазначено доказів, що підтверджують вказані обставини. Зі змісту заявленої вимоги не вбачається порушення, невизнання чи оспорювання прав позивачів.
Згідно ст. 16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
При цьому, позивачами не зазначено, як саме вони просять суд встановити місце реєстрації ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , яким способом встановленим законом, з якими обставинами це є пов'язаним та чим це є підтвердженим.
Тобто, вищезазначена вимога також не знайшла свого підтвердження в ході судового розгляду.
Посилання позивачів на ст. 391 ЦК України, як на підставу заявлених позовних вимог, з якої вбачається, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном, судом не приймаються до уваги, бо доказів проведення відповідачами будь-яких перешкод у здійсненні позивачами права користування та розпоряджання спірною квартирою, суду не надано та матеріали справи не містять.
Відповідно до положень ст.ст.12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Статтею 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з ч.1 ст.77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Відповідно до положень ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Таким чином, звертаючись до суду з позовною заявою, саме на позивача покладається обов'язок з доведення належними, допустимими та достатніми доказами своїх позовних вимог з посиланням на матеріально-правову підставу своїх вимог.
Враховуючи викладене, повно та всебічно дослідивши обставини справи в їх сукупності, оцінивши зібрані по справі докази, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, виходячи зі свого внутрішнього переконання, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог позивачів в повному обсязі через безпідставність та недоведеність позовних вимог.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року.
Розв'язуючи питання розподілу судових витрат між сторонами суд виходить з вимог ч. 1 ст. 141 ЦПК України, за якими судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи, що в задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі, понесені позивачами судові витрати у вигляді судового збору відшкодуванню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 4, 5, 12, 13, 76-81, 141, 259, 263-265, 268, 273, 280-284 ЦПК України, суд, -
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визначення розміру часток співвласників загальної сумісної власності, - відмовити.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
На рішення суду позивачем може бути подано апеляційну скаргу до Харківського апеляційного суду через Дзержинський районний суд міста Харкова протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а відповідачем, в такий же строк з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Текст рішення розміщений в Єдиному державному реєстрі судових рішень (веб-адреса сторінки: http://www.reyestr.court.gov.ua).
Інформація щодо учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 .
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 .
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_4 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 .
Відповідачі: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: невідомий, останнє відоме зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 .
ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 .
Суддя Д.М. Цвіра