04.10.2022 Єдиний унікальний номер 205/11254/21
Провадження № 2/205/523/22
04 жовтня 2022 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська в складі:
головуючого судді - Терещенко Т.П.,
за участю секретаря судового засідання - Кривозуб О.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в м. Дніпрі цивільну справу за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «2Х2 Фінанс» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: Орган опіки та піклування адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради, про усунення перешкод у здійсненні права власності, шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житлом,
Позивач ТОВ «2Х2 Фінанс» звернулось до суду з вищевказаною позовною заявою, мотивуючи свої вимоги тим, що 09 липня 2021 року між ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» та ТОВ «2Х2 Фінанс» було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, відповідно до якого ТОВ «2Х2 Фінанс» набуло права власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно відповіді відділу обліку проживання фізичних осіб управління у сфері державної реєстрації Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур ДМР від 29 липня 2021 року за вказаною адресою зареєстровані: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Зазначає, що ОСОБА_1 втратив право власності і право користування квартирою з моменту реєстрації права власності на квартиру за Товариством, і це також стосується ОСОБА_3 , оскільки вона втратила право користування автоматично, тобто, в результаті відчуження нерухомого майна вони втратили право користування вищезазначеною квартирою, і тому вони мають бути зняті з реєстраційного обліку. На підставі викладеного позивач звернувся до суду з цим позовом, в якому просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , а також стягнути з них на користь позивача судові витрати по оплаті судового збору у розмірі 2 270,00 грн.
21 грудня 2021 року ухвалою судді Ленінського районного суду м. Дніпропетровська відкрито провадження у справі у порядку спрощеного позовного провадження.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 02 березня 2022 року було здійснено перехід з розгляду в порядку спрощеного позовного провадження у розгляд справи за правилами загального позовного провадження та заміну засідання для розгляду справи по суті підготовчим засіданням.
29 червня 2022 року ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська за вказаною справою закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
30 червня 2022 року представником третьої особи було подано суду пояснення в яких вона заперечувала проти задоволення позовних вимог.
Представник позивача у судове засідання не з'явився з невідомих суду причин, хоча відповідно до ст. 128 ЦПК України про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином, однак про причини неявки суд не повідомив, не надав клопотання про відкладення розгляду справи чи розгляд справи без його участі.
Відповідачі у судове засідання не з'явилися, на підставі ст. ст. 128, 130 ЦПК України повідомлялися належним чином про день, час та місце розгляду справи, про що свідчить конверт, що повернувся до суду з відміткою - «за закінченням терміну зберігання», також виклик відповідачів здійснювався шляхом оприлюднення повідомлень про виклик до суду на офіційному веб-сайті Ленінського районного суду м. Дніпропетровська, заперечень проти позову суду не представили, про причини неявки суд не повідомили, інші клопотання про відкладення розгляду справи чи розгляд справи без їх участі не надали, у зв'язку із зазначеним суд вважає за можливе розгляд справи проводити за відсутності відповідачів на підставі наявних в матеріалах справи доказів із винесенням заочного рішення.
Представник третьої особи направив до суду заяву, в якій просила відмовити у задоволенні позовних вимог через реєстрацію малолітньої дитини за адресою: АДРЕСА_1 .
Суд із вказаного приводу зазначає, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Україною ЗУ «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року, гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
При цьому обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнова проти України»).
Пунктом 2 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 р. №11 «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» вказано на те, що строки, встановлені ЦПК України, є обов'язковими для судів та учасників судових процесів.
Пунктом 3 вказаної вище постанови Пленуму ВССУ судам дано роз'яснення на те, що, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, критеріями розумних строків у цивільних справах є, в т.ч. і правова та фактична складність справи; поведінка заявника, характер процесу та його значення для заявника.
Суд, враховуючи ту обставину, що як позивачу, так і відповідачам, були створені належні та достатні умови для подання суду відповідних заяв по суті справи, заяв із процесуальних питань та доказів, вважає, що чергове відкладення розгляду справи порушуватиме розумний строк розгляду цивільної справи, у зв'язку із чим суд вважає за необхідним ухвалити відповідне рішення.
04 жовтня 2022 року ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська було вирішено питання про заочний розгляд справи.
За таких обставин, суд розглянув справу у відсутність учасників справи за правилами загального позовного провадження з можливістю ухвалення заочного рішення відповідно до ст. 280 ЦПК України, оскільки відповідачі належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, не з'явилися в судове засідання без повідомлення причин, відзиву не подали.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Вивчивши письмові матеріали справи, дослідивши повно та всебічно обставини справи в їх сукупності, оцінивши надані докази, виходячи зі свого внутрішнього переконання, суд дійшов висновку, що вимоги позивача щодо визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, не підлягають задоволенню з таких підстав.
Статтею 263 ЦПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Згідно із статтями 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.
Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом встановлено, що згідно інформаційної довідки №265421167 від 12 липня 2021 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна: 03 серпня 2007 року за ОСОБА_4 було зареєстровано право власності на нерухоме майно (квартиру) за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 15 червня 2007 року, Серія ВЕР №095436, який посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Куліш В.І., зареєстровано за №1542; 15 червня 2007 року на підставі договору іпотеки від 15 червня 2007 року укладеного між іпотекодавцем - ОСОБА_4 та іпотекодержателем - ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія», серія і номер 1546, виданого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пономарьовою Д.В., було прийнято та зареєстровано рішення за індексним номером 59209324 від 09 липня 2021 року про державну реєстрацію іпотеки з державною реєстрацією обтяження (заборони на нерухоме майно), стосовно майна ОСОБА_4 із зазначенням дати такої реєстрації - 15 червня 2007 року; 09 липня 2021 року за ТОВ «2Х2 Фінанс» було зареєстровано право власності на вищезазначене нерухоме майно (квартиру) на підставі договору купівлі-продажу від 09 липня 2021 року, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пономарьовою Д.В., зареєстровано за №1359 (а. с. 6-7).
Матеріалами справи підтверджено, що згідно довідки Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Управління у сфері державної реєстрації відділу обліку проживання фізичних осіб про склад осіб, зареєстрованих у житловому приміщенні від 29 липня 2021 року у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані дві особи: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який зареєстрований з 06 жовтня 1998 року, та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка зареєстрована з 25 січня 2019 року (а. с. 5).
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною 1 статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Статтями 379, 380, 383 ЦК України передбачено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Квартира використовується власником для власного проживання та проживання членів його сім'ї.
Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до п. 33 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року №5 «Про судову практику в справах про захист власності та інших речових прав», застосовуючи положення ст. 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов'язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого. Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні брати до уваги будь-які фактичні дані, на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки.
Статтею 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до ст. 17 ЗУ від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі №6-197цс16 сформулював правовий висновок, згідно з яким за частиною другою статті 40 ЗУ «Про іпотеку» та частиною третьою статті 109 ЖК Української РСР, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року у справі №643/18788/15-ц дійшла висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню стаття 40 ЗУ «Про іпотеку» та стаття 109 ЖК Української РСР.
Вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв'язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.
При вирішенні спорів щодо права користування колишніми власниками та членами їх сімей іпотечним майном, судам, керуючись частиною четвертою статті 263 ЦПК України, потрібно враховувати висновки Верховного Суду України. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 753/11246/17.
За змістом частини другої статті 40 ЗУ «Про іпотеку» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Верховний суду постанові від 19 травня 2021 року справа №761/27264/19 зазначив про необхідність надання відомостей про отримання відповідачами вимоги банку про добровільне звільнення квартири.
Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статті 109 ЖК Української РСР та статті 40 ЗУ «Про іпотеку», є передбачуваними. Тлумачення частини другої статті 109 ЖК Української РСР з урахуванням статті 379, глави 26 ЦК України свідчить, що виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі якщо предмет іпотеки набувався іпотекодавцем не за рахунок отриманих кредитних коштів, то виселення з вказаного житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення не допускається.
Сам факт переходу права власності на спірну квартиру до позивача ТОВ «2х2 Фінанс», не може бути безумовною підставою для визнання відповідачів, такими, що втратили право користування ним чи виселення з такого майна, оскільки це є втручанням у право на житло в розумінні положень ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Положеннями ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 13 ЦПК України обов'язок доказування покладається на сторони у справі.
Статтею 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частиною 1 статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Матеріали справи не містять даних, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 отримали письмові повідомлення про позасудове врегулювання питання щодо усунення перешкод у користуванні квартирою.
Отже, у справі, що розглядається, порушуються інтереси відповідачів, що вселені у спірне майно на відповідній правовій підставі, оскільки в матеріалах справи наявна інформація про їх реєстрацію за адресою: АДРЕСА_2 , тобто, вони набули охоронюване законом право на мирне користування майном у законний спосіб.
Відтак, суд вирішує спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін, тому зважаючи на принцип змагальності та відсутність належних і допустимих доказів на підтвердження позовних вимог та належних їх обґрунтувань, дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити.
За змістом статті 141 ЦПК України судові витрати віднести за рахунок позивача.
Керуючись ст. ст. 41, 47 Конституції України, ст.ст. 15, 16, 29, 316, 317, 319, 321, 379, 380, 383, 391 ЦК України, п. 33 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист власності та інших речових прав», ст. ст. 12, 13, 76-79, 81, 89, 133, 141, 247, 259, 263, 264-265, 273 ЦПК України, суд
У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «2Х2 Фінанс» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: Орган опіки та піклування адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради, про усунення перешкод у здійсненні права власності, шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житлом - відмовити.
Судові витрати віднести за рахунок позивача.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Сторони:
Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «2Х2 Фінанс», код ЄДРПОУ 38618785, місцезнаходження: 04050, м. Київ, вул. Мельникова, буд. 12.
Відповідач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_3 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_3 .
Третя особа: Орган опіки та піклування адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради, код ЄДРПОУ 44152814, місцезнаходження: 49064, м. Дніпро, пр. С. Нігояна, буд. 77.
Суддя: Т.П. Терещенко