Провадження № 22-ц/803/5020/22 Справа № 206/64/22 Суддя у 1-й інстанції - Маштак К. С. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.
13 жовтня 2022 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:
головуючого Городничої В.С.,
суддів Лаченкової О.В., Петешенкової М.Ю.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у м.Дніпрі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Самарського районного суду м.Дніпропетровська від 22 квітня 2022 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця», про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середньої заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи,-
У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду з вищезазначеним позовом (а.с. 1-4), посилаючись на те, що вона працює бухгалтером 1 категорії в Виробничому структурному підрозділі «Дніпровської Дирекції» Філії «Центру будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» АТ «Українська залізниця» з 03.03.1986 року.
Позивача відсторонено від роботи без збереження заробітної плати до моменту проведення щеплення і пред'явлення відповідних підтверджуючих документів з 09.12.2021 року.
Позивач написала заяву про відмову від ризикованого медичного втручання та заперечення на розпорядження від 16.11.2021 року, яку ОСОБА_1 подала до Дирекції 09.12.2021 року. Позивач написала, що не згодна з відстороненням від роботи та зазначила, що вимоги підзаконних актів, якими встановлено надання сертифікатів про вакцинацію та усунення від роботи суперечить вимогам Конституції України і просила не відстороняти її від роботи.
10.12.2021 року позивача не допустили до робочого місця та до виконання робочих обов'язків. ОСОБА_1 зателефонувала до поліції та повідомила про кримінальне правопорушення, здійснене відносно неї.
Наказ від 09.12.2021 року про відсторонення позивача від роботи не містить відомостей на підтвердження відмови здійснити щеплення. Посилання відповідача на постанову КМУ від 09.12.2020 року № 1236, що керівникам слід забезпечити відсторонення від роботи працівників, обов'язковість профілактичних щеплень проти Covіd-19 яких визначена переліком за наказом МОЗ України від 04.10.2021 року та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень, крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти Covіd-19 та надали висновок про наявність протипоказань до вакцинації, не може будь-яким чином змінити процедуру відсторонення визначену законодавством, оскільки зазначена постанова КМУ є підзаконним нормативним актом, тобто має нижчу силу і не може змінювати правове регулювання визначене законом.
Сам наказ МОЗ України від 04.10.2021 року не містить положень про обов'язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби Covіd-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, а лише затверджує перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням.
Вимога відповідача до позивача надати відомості, що стосуються наявності профілактичного щеплення від Covіd-19 або довідки про абсолютні протипоказання відповідно до переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, є грубим порушенням вимог Конституції України, права позивача на конфіденційність та повагу до її приватного життя.
На підставі викладеного, просила визнати незаконним та скасувати наказ № 49 від 09.12.2021 року про відсторонення її від роботи, стягнути середню заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи з 09.12.2021 року до часу фактичного виконання судового рішення та стягнути з АТ «Українська залізниця» витрати на професійну правничу допомогу адвоката у розмірі 3 000 грн.
Рішенням Самарського районного суду м.Дніпропетровська від 22 квітня 2022 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до АТ «Українська залізниця», про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середньої заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи - відмовлено в повному обсязі (а.с. 74-79).
Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернулась до суду з апеляційною скаргою, посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права, а також на неправильне встановлення обставин, які мають значення для справи просить рішення суду скасувати та постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі (а.с. 87-88).
Апеляційну скаргу обгрунтовано тим, що відповідач не мав законних підстав для її відсторонення, оскільки щеплення від COVID-19 не віднесене до обов'язкових щеплень.
АТ «Українська залізниця» скористалось своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України та подало відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Згідно з ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що згідно копії трудової книжки НОМЕР_1 , ОСОБА_1 має трудові відносини з відповідачем з 1986 року. 08.10.2021 року прийнята бухгалтером 1 категорії бухгалтерії в порядку переведення з виробничого структурного підрозділу «Дніпровське територіальне управління» філії «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» АТ «Українська залізниця» (а.с. 13-15, 46-49).
Відповідно до розпорядження начальника дирекції Виробничого структурного підрозділу «Дніпровської Дирекції» Філії «Центру будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» АТ «Українська Залізниця» № 13 від 16.11.2021 року, на підставі ст. 46 Кодексу законів про працю України, ч. 2 ст. 12 Закону України від 06.04.2020 року № 1654-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб», п. 41-6 постанови КМУ від 09.12.2020 року № 1236 та наказу МОЗ від 04.10.2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають профілактичним щепленням», зобов'язано ознайомити підлеглих працівників, що з 09.12.2021 року працівники, які не пройшли обов'язкове профілактичне щеплення проти Covid-19 будуть відсторонені від роботи без збереження заробітної плати до моменту проведення щеплення і пред'явлення відповідних підтверджуючих документів, а саме: документ, який підтверджує, що працівник отримав повний курс вакцинації або одну дозу дводозної вакцини від Covid-19, включеної ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях; довідку про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16.09.2011 року № 595. Працівник, який до вказаного терміну не надає одного із зазначених документів до відділу управління персоналом, буде відсторонений від роботи без збереження заробітної плати на підставі ст. 46 КЗпП та ст. 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб». Також період відсторонення від роботи без збереження заробітної плати не увійде до страхового стажу для призначення пенсії та оплати тимчасової непрацездатності, адже цей період роботодавець не сплачуватиме за робітників страховий внесок. Період відсторонення без збереження заробітної плати не увійде й до стажу, що дає право на щорічну відпустку (ст. 9 ЗУ «Про відпустку») (а.с. 5, 38).
16.11.2021 року позивачем були подані начальнику Дирекції письмові заперечення на розпорядження (повідомлення) від 16.11.2021 року № 13 у зв'язку з тим, що щеплення проти Covid-19 відсутнє в переліку обов'язкових щеплень призначених ст. 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» та будь-яка дискримінація у сфері праці, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно, зокрема від стану здоров'я чи з інших етичних причин, не допускається (ст. 2-1 Кодексу законів про працю України). Права та свободи людини та громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків передбачених Конституцією України (а.с. 10, 43).
09.12.2021 року позивачем подано до начальника Дирекції заяву про відмову від ризикованого медичного втручання, відповідно до якої ОСОБА_1 відмовилась від щеплення проти коронавірусної інфекції SARS-CoV-2 (а.с. 7-9, 40-42).
Згідно наказу № 46 від 09.12.2021 року, ОСОБА_1 , бухгалтера 1 категорії бухгалтерії, відсторонено з 09.12.2021 року від роботи до моменту усунення причин відсторонення. Після отримання нею обов'язкового профілактичного щеплення від гострої респіраторної хвороби Covid-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, або отримання медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти Covid-19, виданого закладом охорони здоров'я, необхідно письмово повідомити про це керівника структурного підрозділу. На час відсторонення нарахування заробітної плати (середнього заробітку) не здійснюється (а.с. 6, 39).
За період з червня 2021 року по жовтень 2021 року, ОСОБА_1 , яка працювала в Дніпровському територіальному управлінні Філії «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» АТ Українська залізниця», нараховано заробітну плату, без урахування податку з доходів фізичних осіб, 81 044,45 грн, що підтверджується довідкою про доходи № 212 від 09.12.2021 року (а.с. 11, 44).
За період з жовтня 2021 року по листопад 2021 року, ОСОБА_1 , яка працювала в Виробничому структурному підрозділі «Дніпровська дирекція» філії «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» АТ Українська залізниця», нараховано заробітну плату, без урахування податку з доходів фізичних осіб, 23 195,08 грн, що підтверджується довідкою про доходи № 211 від 09.12.2021 року (а.с. 12, 45).
ОСОБА_1 10.12.2021 року звернулась до служби 102 із заявою про те, що 10.12.2021 року за адресою: АДРЕСА_1 АТ «Укрзалізниця» «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель та споруд» виробничий структурний підрозділ «Дніпровська дирекція» ОСОБА_1 прийшла на робоче місце, але її знову відсторонюють. Вона не згодна з даним відношенням та наказом, так як відповідно до Конституції України, відсторонити від роботи не мають права, що підтверджується талономом-повідомлення єдиного обліку № 17538 про прийняття і реєстрацію заяви (повідомлення) про кримінальне правопорушення та іншу подію (а.с. 21, 55).
Відповідно до наказу № 8 від 28.02.2022 року начальника дирекції Виробничого структурного підрозділу «Дніпровської Дирекції» Філії «Центру будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» АТ «Українська залізниця», на підставі наказу МОЗ України № 380 від 25.02.2022 року, ОСОБА_1 допущено до роботи до завершення воєнного стану в Україні з 28.02.2022 року на підставі зупинення дії наказу МОЗ України №2153 від 04.10.2021 року (а.с. 70).
Відмовляючи в задоволенні позову місцевий суд виходив з того, що відсторонення працівника від роботи було здійснено у відповідності до норм чинного законодавства та не було встановлено порушення процедури відсторонення від роботи.
Проте, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення в повній мірі не відповідає.
Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Вільний вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов'язковими) є гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці. Незалежно від підстав виникнення трудових правовідносин держава зобов'язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для реалізації трудових правовідносин на рівні закону, а відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод працівника. Не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об'єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів (абзаци перший і п'ятий підпункту 2.2 пункту 2, абзац дванадцятий пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) у справі за конституційною скаргою ОСОБА_6 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України від 4 вересня 2019 року № 6-р(II)/2019).
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
За загальновідомими правилами, встановленими ст. 4 Конвенції Міжнародної Організації Праці № 158 від 04 лютого 1994 року, ратифікованої Верховною Радою України, яка набула чинності 16 травня 1995 року та відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства, трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов'язаного зі здібностями або поведінкою працівника, або викликаного виробничою необхідністю підприємства, установи або служби.
Згідно із ч. 2 ст. 22 КЗпП України, відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.
Статтею 46 Кодексу законів про працю України встановлено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.
Відсторонення від роботи можливе лише у випадках, що передбачені законодавством, а саме: у випадках, перелічених у статті 46 Кодексу законів про працю України або в інших випадках, які повинні бути також передбачені певним нормативним документом.
Правовий висновок про те, що статтею 46 КЗпП України встановлений вичерпний перелік випадків відсторонення працівника від роботи висловлено Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 січня 2019 року у справі № 755/6458/15-ц (провадження № 61-18651св18).
Як неодноразово зазначалось судами під час розгляду аналогічних спорів, у наказі про звільнення, накладення дисциплінарного стягнення, відсторонення від роботи обов'язково має бути зазначено, в чому полягає порушення закону та/або трудової дисципліни, тобто, має бути вказівка на фактичні обставини, які послужили підставою для застосування заходу дисциплінарного стягнення. Наказ, розпорядження про відсторонення від роботи, звільнення з роботи повинен обов'язково містити нормативне посилання, зокрема, відповідач повинен зазначити назву, статтю, її частину, абзац, пункт, підпункт нормативно-правового акта чи акта локального нормотворення, на підставі якого позивач звільняється чи притягується до дисциплінарної відповідальності.
У наказі № 46 від 09.12.2021 року не зазначено підставу для відсторонення від виконання своїх посадових обов'язків позивача ОСОБА_1 .
При відстороненні ОСОБА_2 відповідач керувався статтею 46 Кодексу законів про працю України, статтею 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказом МОЗ «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» від 04.10.2021 року № 2153 зі змінами, внесеними наказом МОЗ України від 01.11.2021 року № 2393 та пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року № 1236.
При цьому у статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 року № 1645-III чітко визначено, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, відсторонюються від виконання зазначених видів робіт у разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом. Тобто відмова цих працівників від обов'язкових профілактичних щеплень має відбутись саме у такому порядку, який встановлений законом.
Отже, із змісту ст. 12 цього Закону вбачається, що відсторонюються від виконання робіт працівники у разі, коли вони від обов'язкових профілактичних щеплень відмовилися або ухилилися саме у порядку, встановленому законом.
Відповідно до вимог статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» підприємства, установи і організації зобов'язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов'язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Відповідно до частини другої статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» обов'язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв'язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необґрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються.
Порядок внесення посадовими особами державної санітарно-епідеміологічної служби України подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності згідно з Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», а також форма подання та терміни відсторонення встановлені Інструкцією про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров'я України від 14.04.1995 року № 66, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 01 серпня 1995 року за № 270/806 (далі Інструкція).
Пунктом 2.3 Інструкції встановлено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності це письмовий організаційно-розпорядчий документ державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов'язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.
Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв'язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я України від 16.09.2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.
Відповідно до 2.2 Інструкції право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.
Пунктом 2.5 Інструкції визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов'язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання.
Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додаток 1 до Інструкції.
Згідно з пунктом 2.7 Інструкції термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Отже, посадові особи державної санітарно-епідеміологічної служби зобов'язані вносити подання про усунення працівників від роботи у визначений законодавством спосіб.
Відповідно вказаному, за відсутності у роботодавця належним чином оформленого подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби, відсторонення ним від роботи працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, вбачається неправомірним.
Згідно із частинами 1-3 ст. 12, частинами 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідачем не надано жодних доказів, що у позивача було достатньо часу для проходження такого щеплення, і остання у встановленому законом порядку відмовилась від профілактичного щеплення від COVID-19.
Організацію і проведення профілактичних щеплень врегульовано Положенням про організацію і проведення профілактичних щеплень, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я України 16 вересня 2011 року № 595 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров'я України 11 серпня 2014 № 551).
Згідно з цим Положенням встановлено, що організація діяльності щодо проведення щеплень покладається на керівника закладу охорони здоров'я (далі - ЗОЗ) або на фізичну особу - підприємця, яка одержала ліцензію на право провадження господарської діяльності з медичної практики (далі - ФОП), в установленому законодавством порядку. Профілактичні щеплення здійснюються в пунктах щеплень, які можуть бути постійними або тимчасовими. Щеплення дозволяється проводити тільки зареєстрованими в Україні вакцинами/анатоксинами згідно з Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я України від 16 вересня 2011 року №595 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров'я України від 11 серпня 2014 року № 551), та інструкціями із застосування вакцини або анатоксину, затвердженими в установленому порядку. Відповідальним за проведення профілактичних щеплень є керівник ЗОЗ або ФОП. Порядок проведення профілактичних щеплень визначається наказом з чітким визначенням відповідальних осіб і функціональних обов'язків медичних працівників, які братимуть участь у їх проведенні. Обсяги профілактичних щеплень узгоджуються із Міністерством охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, структурними підрозділами з питань охорони здоров'я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій у липні - серпні кожного року. Для забезпечення своєчасного проведення профілактичних щеплень лікар, фельдшер, молодший спеціаліст з медичною освітою: в усній або письмовій формі запрошують до ЗОЗ або до місця надання медичних послуг ФОП осіб, які підлягають щепленню (при щепленні неповнолітніх запрошують також батьків або інших законних представників, що їх замінюють), у день, визначений для проведення щеплень. Медичний огляд перед щепленням є обов'язковим. При виявленні негативних змін у стані здоров'я особи призначається додаткове медичне обстеження згідно з чинними протоколами надання медичної допомоги особам відповідно до медичних показань. У медичній документації здійснюється відповідний запис лікаря про дозвіл на проведення щеплення та вкладається форма № 063-2/о.
Профілактичні щеплення мають проводитися лише у пунктах щеплення. Запис про проведене щеплення робиться в одній з таких форм: № 097/о; № 112/о; № 025/о; № 003/о. Крім того, вказуються такі дані: торговельна назва вакцини/анатоксину, назва виробника, доза, серія, термін придатності вакцини/анатоксину. У разі використання імпортної вакцини/анатоксину зазначається оригінальне найменування українською мовою. Внесені до медичної облікової документації дані щодо щеплення засвідчуються підписом лікаря. Після проведення профілактичного щеплення повинно бути забезпечене медичне спостереження (нагляд за особою протягом певного часу після введення вакцини/анатоксину) протягом терміну, визначеного інструкцією про застосування відповідної(го) вакцини/анатоксину. Якщо в інструкції про застосування вакцини/анатоксину не вказано термін спостереження, особа, якій було проведено щеплення, повинна перебувати під наглядом медичного працівника не менше 30 хвилин після вакцинації. У відповідних формах медичної облікової документації (№ 097/о, № 112/о, № 025-1/о, № 025/о, № 003/о) необхідно відмітити характер і терміни у разі виникнення загальних або місцевих реакцій та провести їх реєстрацію згідно з Порядком здійснення фармаконагляду, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я України від 27 грудня 2006 року № 898, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 29 січня 2007 року за № 73/13340 (в редакції наказу Міністерства охорони здоров'я України від 26 вересня 2016 року № 996). У разі виявлення медичних протипоказань до щеплень відповідно до Переліку медичних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 11 серпня 2014 року № 551, особа направляється на комісію з питань щеплень, створену наказом по ЗОЗ. Для вирішення складних та суперечливих питань щодо проведення щеплень наказом Міністерства охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, структурних підрозділів з питань охорони здоров'я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій створюється комісія з питань щеплень при обласному або міському ЗОЗ. Особи з хронічними захворюваннями в стадії ремісії за висновком комісії з питань щеплень можуть бути вакциновані в умовах стаціонару.
Пунктом 17 Положення чітко встановлено, що факт відмови від щеплень з позначкою про те, що медичним працівником надані роз'яснення про наслідки такої відмови, оформлюється за формою № 063-2/о, підписується як громадянином (при щепленні неповнолітніх - батьками або іншими законними представниками, які їх замінюють), так і медичним працівником.
Згідно з п. 18 Положення, у кожному пункті щеплень повинні бути інструкції із застосування всіх медичних імунобіологічних препаратів, що використовуються для проведення щеплень (у тому числі тих, які не входять до переліку обов'язкових), протоколи надання медичної допомоги при невідкладних станах відповідно до чинних нормативів, підготовлені набори лікарських засобів та вироби медичного призначення для надання медичної допомоги при невідкладних станах, а також аптечки для надання термінової медичної допомоги медичним працівникам та технічному персоналу.
З вищезазначеного вбачається, що обов'язковому медичному щепленню особи передує її медичний огляд перед щепленням, що є обов'язковим. Окрім того, для забезпечення своєчасного проведення профілактичних щеплень лікар, фельдшер, молодший спеціаліст з медичною освітою: в усній або письмовій формі запрошують до закладу охорони здоров'я або до місця надання медичних послуг, осіб, які підлягають щепленню (при щепленні неповнолітніх запрошують також батьків або інших законних представників, що їх замінюють), у день, визначений для проведення щеплень. Крім того, про проведене щеплення робиться запис у відповідній документації, а факт відмови від щеплень з позначкою про те, що медичним працівником надані роз'яснення про наслідки такої відмови, оформлюється за формою № 063-2/о, підписується як громадянином, так і медичним працівником.
Отже, законодавством визначено порядок проведення профілактичних щеплень, а також передбачено порядок, згідно з яким встановлюється та оформлюється документально факт відмови особи від проведення щеплення.
Іншого порядку відмови від обов'язкових профілактичних щеплень ані цей, ані будь-який інший закон не містять. Не містить цей закон і іншої підстави для встановлення юридичного факту відмови особи від обов'язкових профілактичних щеплень, аніж відібране лікарем письмове підтвердження особи від вакцинації або акт, складений лікарем у присутності свідків, про відмову скласти особою таке письмове підтвердження.
Відповідачем не надано жодних доказів, що позивач у встановленому законом порядку відмовилась від профілактичного щеплення від COVID-19.
Статтею 5 Закону України «Про охорону здоров'я в Україні» («Охорона здоров'я - загальний обов'язок суспільства та держави») встановлено, що державні, громадські або інші органи, підприємства, установи, організації, посадові особи та громадяни зобов'язані забезпечити пріоритетність охорони здоров'я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров'ю населення і окремих осіб, сприяти працівникам органів і закладів охорони здоров'я в їх діяльності, а також виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про охорону здоров'я.
Згідно із ст. 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» організація та проведення профілактичних і протиепідемічних заходів, зокрема, при виконанні робіт і наданні послуг, а також організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються як на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадян, так і на органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров'я, на підприємства, установи та організації незалежно від форм власності.
Статтею 30 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» передбачено, що органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації зобов'язані забезпечувати своєчасне проведення масових профілактичних щеплень, дезінфекційних, дезінсекційних, дератизаційних, інших необхідних санітарних і протиепідемічних заходів. У разі загрози виникнення або поширення особливо небезпечних і небезпечних інфекційних хвороб, масових неінфекційних захворювань (отруєнь) або радіаційних уражень відповідними головними державними санітарними лікарями на окремих територіях можуть запроваджуватися позачергові профілактичні щеплення, інші санітарні заходи відповідно до закону.
Зазначені положення Закону свідчать про те, що на відповідача, який є роботодавцем позивача, також покладено обов'язок забезпечити своєчасне проведення заходів, пов'язаних з проходженням працівниками обов'язкового профілактичного щеплення.
Відповідач, з урахуванням необхідності для проходження у встановленому законодавством порядку вакцинації достатнього розумного часу з дня набрання чинності підзаконним нормативно-правовим актом про обов'язковість щеплення від COVID-19, в тому числі і часу для проходження медичного огляду перед щепленням, не надав суду жодних доказів про те, які заходи, спрямовані на проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівників, зокрема, і позивача, були ним здійсненні, поряд з іншим, і у взаємодії з відповідними установами та пунктами щеплень проти COVID-19 (закладами охорони здоров'я) та з органами державної санітарно-епідеміологічної служби.
Пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1236 встановлено, що керівникам підприємств, установ та організацій належить забезпечити відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я.
Тобто цією постановою фактично передбачено згідно з положеннями ст. 46 КЗпП України та ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» саме по собі відсторонення від роботи як таке працівників у разі їх відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень (тобто такий випадок), а на керівників підприємств, установ, організацій покладено обов'язок саме забезпечити відсторонення від роботи.
Проте, ні цією постановою Кабінету Міністрів України, ні КЗпП України, зокрема, статтею 46 Кодексу, ні ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» не передбачено, у який саме спосіб (згідно з якою процедурою) керівники установ мають забезпечити відсторонення працівників, та не встановлено конкретного порядку відсторонення працівника від роботи у разі відмови чи ухилення у встановленому законом порядку від обов'язкових профілактичних щеплень, у тому числі від обов'язкового профілактично щеплення проти COVID-19.
В Україні немає окремого закону, який би передбачав сам порядок (процедуру) відсторонення працівника від роботи у разі відмови чи ухилення його у встановленому законом порядку від встановленого законодавством обов'язкового профілактично щеплення саме проти COVID-19.
Відсторонення працівника від роботи можливе тільки з підстав, що визначені законодавством, зокрема, ст. 46 КЗпП (постанова Верховного Суду від 01 квітня 2020 у справі № 761/12073/18).
Однак, на рівні національного законодавства процедура відсторонення працівника від роботи у разі відмови чи ухилення у встановленому законом порядку від обов'язкових профілактичних щеплень встановлена Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення».
Наявність постанови Кабінету Міністрів України, якою передбачено відсторонення від роботи працівників у разі відмови чи ухилення від проходження обов'язкового щеплення і у якій є посиланням на ст. 46 КЗпП України та на ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» не може бути підставою для недотримання керівником установи під час такого відсторонення працівника від роботи вимог Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення».
Аналіз змісту наказу Міністерства охорони здоров'я України від 04.10.2021 року № 2153 дає підстави для висновку, що в ньому відсутні положення про обов'язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Вказаний наказ лише затверджує «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням». Обов'язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, визначено відповідним Переліком, який підписаний Генеральним директором Директорату громадського здоров'я та профілактики захворюваності, і який відповідно не уповноважений визначати окремі професії, виробництва та організації, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб.
Фактично обов'язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, наказом Міністерства охорони здоров'я України від 04.10.2021 року № 2153 для певних професій, виробництв та організацій не визначена, а затверджено лише «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням».
Тобто, станом на сьогодні вакцинація від СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2, для працівників є добровільною. Роботодавець немає права застосовувати будь-які заходи впливу до працівника, якщо останній не бажає її проходити.
Також колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу, що відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов'язковими і включаються до календаря щеплень, проте, цим законом щеплення від респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2, не встановлена як обов'язкова, а тому відсторонення працівника з підстав ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» є незаконним та безпідставним.
Колегія суддів вважає, що винесення відповідачем оскаржуваного наказу лише на підставі повідомлення про обов'язкове профілактичне щеплення, є порушенням вимог частин другої та шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини 2 статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення».
У наказі, який оскаржує позивач, відсутні відомості про те, що позивач, починаючи з 16 листопада 2021 року до моменту відсторонення (09 грудня 2021 року) відмовилась або ухилилась від проходження обов'язкового щеплення та якими належними доказами (документами у відповідності до вимог чинного законодавства) підтверджується факт відмови чи ухилення.
Таку підставу для відсторонення позивача від роботи, як відмова або ухилення від обов'язкового профілактичного щеплення у наказі, що оскаржується, не зазначено.
Також, зі змісту наказу вбачається, що позивача фактично відсторонено від виконання посадових обов'язків на весь час відсутності щеплення проти COVID-19.
Однак, згідно з Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153, який набрав чинності 8 листопада 2021 року, працівники обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають лише на період дії карантину.
Отже, враховуючи все вище викладене, колегія суддів встановивши обставини та факти порушення порядку відсторонення від виконання посадових обов'язків встановленого Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» приймаючи до уваги факти порушення гарантованих Конституцією України прав позивача на працю та приватне життя, дійшла до висновку, що вимоги позивача є правомірними та такими, що підлягають задоволенню в частині визнання незаконним та скасування наказу № 49 від 09.12.2021 року про відсторонення ОСОБА_1 від роботи.
Відповідно до частин першої та другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Середній заробіток працівника визначається за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати.
Пунктом 2 Порядку № 100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати (пункт 5 Порядку № 100).
Відповідно до пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадиться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Пунктом 10 Порядку № 100, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів). У разі зміни тарифної ставки (посадового окладу) працівникові у зв'язку з присвоєнням вищого розряду, переведенням на іншу вищеоплачувану роботу (посаду) тощо таке коригування середньої заробітної плати не провадиться. Працівникам бюджетних установ і організацій, яким відповідно до законів України щомісячно перераховуються посадові оклади (ставки) до рівня не нижчого середньої (подвійної) заробітної плати в промисловості (народному господарстві), розрахунки виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати, можуть провадитися, якщо не передбачено у колективному договорі, виходячи з посадового окладу (ставки) того місяця, в якому відбулася подія, пов'язана з відповідними виплатами, з урахуванням постійних доплат і надбавок.
Тлумачення частини другої статті 235 КЗпП, пункту 10 Порядку, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, свідчить, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, і законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.
Позивачем до суду надано розрахунок середньої заробітної плати за час незаконного відсторонення (а.с. 36-37) і колегія суддів бере до уваги вказаний розрахунок.
Згідно вказаного розрахунку позивачем визначено період за який вона просить стягнути середню заробітну плату за час незаконного відсторонення її від роботи з 09 грудня 2021 року (момент її відсторонення) по 20 січня 2022 року, що складає 28 робочих днів (грудень 2021 року - 16 робочих днів, січень 2022 року - 12 робочих днів).
Також, розраховано середньоденну заробітну плату розмір якої складає 665,16 грн (4 741,47 грн - нарахована заробітна плата за жовтень 2021 року, згідно довідки № 212 від 09.12.2021 р. + 10 259,31 грн - нарахована заробітна плата за жовтень 2021 року, згідно довідки № 211 від 09.12.2021 р. + 12 935,77 грн - нарахована заробітна плата за листопад 2021 року, згідно довідки № 211 від 09.12.2021 р. = 27 936,55 грн - загальний розмір нарахованої заробітної плати за жовтень - листопад 2021 року / 42 робочих дні (жовтень 2021 року - 20 робочих дня, листопад 2021 року - 22 робочих дня) = 665,16 грн - середньоденна заробітна плата).
Враховуючи вказане вище, розмір середньої заробітної плати за час незаконного відсторонення позивача від роботи складає 18 624,48 грн (665,16 грн - середньоденна заробітна плата х 28 робочих дня (за період відсторонення) = 18 624,48 грн).
Колегія суддів приходить до висновків про те, що оскільки право позивача на працю з відповідною оплатою було безпідставно порушене відповідачем шляхом видання незаконного наказу від 09.12.2021 року № 49 про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати, тому в даному випадку ефективним способом порушеного права буде стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а саме з моменту відсторонення позивача від роботи по 20 січня 2022 року, як просить позивач в межах її позовних вимог у розмірі 18 624,48 грн.
З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції, прийшов до помилкового висновку, що відсторонення працівника від роботи було здійснено у відповідності до норм чинного законодавства та не було встановлено порушення процедури відсторонення від роботи.
Щодо витрат на правничу допомогу колегія суддів виходить з наступного.
ОСОБА_1 просила стягнути з АТ «Українська залізниця» витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000 грн.
На підтвердження витрат заявником надано копію договору про надання правової допомоги № 01-14 від 14.12.2021 року (а.с. 16-17), додаткову угоду від 14.12.2021 року до договору про надання правової допомоги № 01-14 від 14.12.2021 року (а.с. 18) та копію акту від 14.12.2021 року приймання-передачі до договору про надання правової допомоги № 01-14 від 14.12.2021 року (а.с. 18 зворот).
Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України передбачено, що до витрат пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частин першої-шостої статті 137 ЦК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
При цьому, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (провадження №11-562ас18).
Враховуючи те, що при зверненні з позовом позивачем не надано доказів, що свідчать про оплату наданих послуг у розмірі заявленому заявником, колегія суддів прийшла до висновку про відмову у стягненні судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000 грн.
Встановлені судом обставини, а також наявні в матеріалах докази дають підстави для скасування оскарженого рішення суду з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог на підставі п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що позовні вимоги позивача є обгрунтованими, а доводи апеляційної скарги підтверджують помилковість висновків суду першої інстанції, а тому апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, а рішення суду скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Оскільки позовні вимоги та апеляційну скаргу задоволено частково, на підставі ст. 141 ЦПК України судові витрати понесені позивачем ОСОБА_1 слід стягнути з відповідача АТ «Українська залізниця» судові витрати по сплаті судового збору за подання позову та апеляційної скарги у сумі 3 969,60 грн.
Керуючись ст. ст. 259,367,374,376,381,382,384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Самарського районного суду м.Дніпропетровська від 22 квітня 2022 року - скасувати з ухваленням нового рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця», про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середньої заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи - задовольнити частково.
Визнати незаконним та скасувати наказ № 49 від 09 грудня 2021 року про відсторонення ОСОБА_1 від роботи.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період відсторонення від роботи з 09.12.2021 року по 20.01.2022 року у розмірі 18 624,48 грн.
В частині стягнення з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу - відмовити в повному обсязі.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати по сплаті судового збору у сумі 3 969,60 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий: В.С. Городнича
Судді: О.В. Лаченкова
М.Ю. Петешенкова