Справа № 640/13028/21 Суддя першої інстанції: Балась Т.П.
11 жовтня 2022 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді - Пилипенко О.Є.
суддів - Глущенко Я.Б. та Шелест С.Б.,
при секретарі - Ткаченко В.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 червня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання бездіяльності протиправною,
У травні 2021 року позивач - ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Апарату Верховної Ради України про визнання бездіяльності протиправною, в якому просила:
- визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки при звільненні з 27.11.2014 року по день фактичного розрахунку, з 05.01.2015 року по день фактичного розрахунку, з 07.02.2017 року по день фактичного розрахунку, з 29 серпня 2019 року по день фактичного розрахунку;
- зобов'язати Апарат Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки при звільненні з 27.11.2014 року по день фактичного розрахунку, з 05.01.2015 року по день фактичного розрахунку, з 07.02.2017 року по день фактичного розрахунку, з 29 серпня 2019 року по день фактичного розрахунку.
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 червня 2022 року адміністративний позов задоволено частково.
Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач - Апарат Верховної Ради України звернувся із апеляційною скаргою, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
07 вересня 2022 року, відповідно до штампу вхідної кореспонденції суду Вх.№ 36309, від ОСОБА_1 до суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до змісту якого позивач повністю заперечує проти задоволення вимог апеляційної скарги, вважає її необґрунтованою.
Відповідно до ч.ч.1, 2, 3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У відповідності до ст.. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Приймаючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не проведено повного розрахунку із позивачем, зокрема, щодо виплати компенсації за невикористані календарні дні щорічної відпустки у зв'язку з чим, належним способом захисту прав позивачки є необхідність зобов'язати відповідача на підставі Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки при звільненні з 27.11.2014 року по день 02.04.2021 року, з 05.01.2015 року по 02.04.2021 року, з 07.02.2017 року по 02.04.2021 року, з 29.08.2019 року по 02.04.2021 року.
Колегія суддів, перевіривши доводи апеляційної скарги, вважає вказаний висновок суду першої інстанції обґрунтованим, з огляду на наступне.
Як встановлено судом та вбачається з наявних матеріалів справи, ОСОБА_1 працювала на посаді помічника-консультанта народних депутатів України з наступною кількістю календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки:
- VII скликання ОСОБА_2 з 01.02.2013 року по 28.11.2014 року - 24,5 календарних дні;
- VIII скликання ОСОБА_2 з 28.11.2014 року по 05.01.2015 року - 3 календарні дні;
- VIII скликання ОСОБА_3 з 06.01.2015 року по 07.02.2017 року - 62,5 календарних дні;
- VIII скликання ОСОБА_4 з 11.09.2017 року по 28.08.2019 року - 59 календарних дні.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.11.2020 року у справі № 640/20872/19, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19.02.2021 року було зобов'язано Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 84 календарні дні невикористаної щорічної основної відпустки, а саме: з 01.02.2013 року по 28.11.2014 року - за 23,5 календарних дні, з 28.11.2014 року по 05.01.2015 року - за 3 календарних дні, з 06.01.2015 року по 07.02.2017 року - за 0,5 календарний день, з 11.09.2017 року по 29.08.2019 року - за 57 календарних днів.
02.04.2021 року вказане рішення було виконане відповідачем у добровільному порядку, що підтверджується наявним в матеріалах справи платіжним дорученням на суму 35 131,03 грн.
06.04.2021 року позивач звернувся до Апарату Верховної Ради України із заявою щодо сплати середнього заробітку за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористану відпустку при звільненні по день фактичного розрахунку.
Листом від 29.04.2021 року № 15/26-2021/146135 Апарат Верховної Ради України відмовив позивачу у виплаті середнього заробітку за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки по день фактичного розрахунку.
Вважаючи відмову відповідача протиправною, позивач звернулась до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам апелянта, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.
Згідно частини третьої статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.
Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк.
Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов'язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.
Згідно з частиною сьомою статті 1.1 Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року № 379/95-ВР (далі - Положення) помічники-консультанти народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Відповідно до частини другої Положення на помічників-консультантів народного депутата України, які прикріплені для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України, поширюється дія розділів III, VI та VII Правил внутрішнього трудового розпорядку для працівників Апарату Верховної Ради України.
Згідно із статтями 3.1, 3.2 Положення персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень.
Помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Народний депутат України самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, які встановлюються йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України.
Відповідно до статті 4.1. Положення розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України.
У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
Окрім того, колегія суддів зазначає, що згідно з підпунктом першим пункту першого Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року № 769 Апарат Верховної Ради України (далі - Апарат) є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України.
Підпунктами першим та другим пункту десятого Положення про Апарат Верховної Ради України визначено, що Апарат Верховної Ради України забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України; здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України.
Аналіз викладених норм дає підстави для висновку, що саме на Апарат Верховної Ради України покладені повноваження як кадрового так і фінансового забезпечення прикріплених помічників-консультантів народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі. Тобто, саме Апарат Верховної Ради України здійснює виплату заробітної плати та інших виплат таким помічникам-консультантам, а народні депутати України здійснюють виключно визначення кількості помічників-консультантів, з огляду на розмір загального фонду, які встановлюються для оплати праці, та розподіл (не виплату) їх місячного фонду заробітної плати, яка не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату.
Отже, доводи апеляційної скарги про те, що Апарат Верховної Ради України не є належним відповідачем у даній справі колегія суддів відхиляє.
За правилами частини першої та третьої статті 4.4 Положення помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше.
За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України «Про відпустки».
Відповідно до частини першої, четвертої статті 24 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР) у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.
Наведені положення частини першої та четвертої статті 24 Закону № 504/96-ВР кореспондуються із положеннями частин першої та четвертої статті 83 КЗпП.
Статтею 3 Закону № 504/96-ВР передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.
У разі звільнення працівника у зв'язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.
Так, відповідно до матеріалів справи, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.11.2020 у справі № 640/20872/19, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19.02.2021 було зобов'язано Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 84 календарні дні невикористаної щорічної основної відпустки, а саме: з 01.02.2013 року по 28.11.2014 року - за 23,5 календарних дні, з 28.11.2014 року по 05.01.2015 року - за 3 календарних дні, з 06.01.2015 року по 07.02.2017 року - за 0,5 календарний день, з 11.09.2017 року по 29.08.2019 року - за 57 календарних днів.
02.04.2021 року вказане рішення було виконане відповідачем у добровільному порядку, що підтверджується наявним в матеріалах справи платіжним дорученням на суму 35 131,03 грн.
Статтею 47 Кодексу законів про працю України встановлено обов'язок власника або уповноваженого ним органу провести розрахунок з працівником і видати йому трудову книжку.
Так, частиною першою зазначеної статті визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно із статтею 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Разом з тим, відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 за статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Колегія суддів наголошує, що враховуючи невиплату відповідачем позивачу грошової компенсації за невикористану основну щорічну відпустку в день її звільнення за наявності законних підстав для здійснення такої виплати, та, як наслідок, не проведення з нею повного розрахунку під час звільнення, чим порушено майнові права та інтереси позивача на отримання всіх сум, що належать їй від роботодавця, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції щодо обґрунтованості позову та наявність підстав для його задоволення.
Отже, відповідачем протиправно не виплачено ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки при звільненні з 27.11.2014 по день фактичного розрахунку, з 05.01.2015 по день фактичного розрахунку, з 07.02.2017 по день фактичного розрахунку, з 29.08.2019 по день фактичного розрахунку.
Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги щодо пропуску строку звернення до суду, з огляду на наступне.
Відповідно до ч.1 та 2 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Посилаючись на необхідність застосування в межах спірних правовідносин наслідків пропуску строку, Апаратом Верховної Ради України наголошується, що в межах спірних правовідносин необхідно застосовувати положення ч.5 ст. 122 КАС України відповідно до якої для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
У той же час, в іншій частині апеляційної скарги відповідачем констатовано, що відповідно до судової практики Великої Палати Верховного Суду, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати, а отже до спірних правовідносин слід застосовувати загальний строк оскарження, передбачений ч.2 ст. 122 КАС України, з огляду на що, позов, поданий 11.05.2021 року поданий у строк, передбачений нормами КАС України (навіть з огляду на дату набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19.02.2021 року).
Необґрунтованими є також посилання відповідача на порушення норм процесуального права судом першої інстанції в частині необхідності сплати позивачкою судового збору у більшому розмірі (як за позовну вимогу майнового характеру), адже прохальна частина позову не містить точної суми до стягнення у той час як містить вимогу «зобов'язати виплатити та відповідні періоди» у той час як визначення суми до стягнення належить до виключної компетенції відповідача.
Щодо решти аргументів сторін, суд звертає увагу, що згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було правильно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, правильно застосовано норми матеріального та процесуального права. У зв'язку з цим суд вважає необхідним апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 червня 2022 року - без змін.
Керуючись ст..ст. 241, 242, 308, 311, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 червня 2022 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя: О.Є.Пилипенко
Суддя: Я.Б.Глущенко
С.Б.Шелест
Повний текст виготовлено 11 жовтня 2022 року.