П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
12 жовтня 2022 р.м.ОдесаСправа № 420/6918/22
Головуючий в 1 інстанції: Танцюра К.О.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді -Кравець О.О.
судді -Зуєвої Л.Є.
судді -Коваля М.П.
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19 липня 2022 року по справі №420/6918/22, прийнятого у складі судді Танцюри К.О. за правилами спрощеного позовного провадження, по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
I. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ І РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ:
16 травня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ГУ Національної поліції в Одеській області, в якому просив:
визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Одеській області щодо не здійснення остаточного розрахунку в день звільнення зі служби в поліції відносно ОСОБА_1 ;
зобов'язати Головне управління Національної поліції в Одеській області нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.04.2017р. по 28.01.2022р., виходячи із середнього грошового забезпечення в сумі 265,65 грн., з відрахуванням податків та обов'язкових платежів.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 19 липня 2022 року позов був задоволений частково.
Визнана протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Одеській області щодо здійснення остаточного розрахунку в день звільнення зі служби в поліції відносно ОСОБА_1 .
Зобов'язано Головне управління Національної поліції в Одеській області нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.04.2017р. по 27.01.2022р. включно у розмірі 1 406,68 грн.(одна тисяча чотириста шість гривень шістдесят вісім копійок).
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.
II. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИМОГ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ , УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ АПЕЛЯНТА ТА ІНШИХ УЧАСНИКІВ АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ:
Не погоджуючись з рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 19 липня 2022 року ГУ НП в Одеській області подало апеляційну скаргу, у якій вважає вказане рішення прийнятим з порушенням норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати в частині задоволення та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги у цій частині без розгляду.
Вимоги апеляційної скарги апелянт обґрунтовує тим, що позивачу не було нараховано та виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 07.11.2015 року по 28.04.2017 року, у зв'язку із відсутністю на це права. Тобто, у разі, якщо дійсно Головним управлінням було нараховано індексацію за вказаний період, однак не виплачено, тоді дійсно можливо було застосовувати положення статті 117 КЗпП, а право позивача на нарахування та виплату індексації грошового забезпечення за період з 07.11.2015 по 28.04.2017 року виникло лише 26.11.2021 року у зв'язку із набранням рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26.10.2021 року по справі № 420/11194/21 законної сили, рішення було виконано у повному обсязі 28.01.2022 року, а тому затримки виплати індексації грошового забезпечення за період з 07.11.2015 по 28.04.2017 апріорі не існує.
Апелянт вказує на те, що ГУНП в Одеській області погоджується з позицією суду першої інстанції, яким було застосовано принцип співрозмірності.
Апелянт зазначив, що враховуючи незначний розмір суми, яку позивач ніби то не отримав при звільненні, а саме 1425,29 грн., сума затримки, яку розрахував Позивач, явно значно перевищена, та у відповідності до постанови Верховного суду від 30.11.2020 по справі № 480/3105/19 підлягає, як мінімум обґрунтованому зменшенню, а на нашу думку - залишенню без задоволення, враховуючи, що затримка була наслідком тривалої бездіяльності позивача. Враховуючи вищевикладене, жодної бездіяльності, більш того затримки виплати індексації грошового забезпечення за період з 07.11.2015 по 28.04.2017 року з боку ГУНП в Одеській області не вбачається, а тому підстав для задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 не має. Посадові особи ГУНП в Одеській області діяли на підставі чинного законодавства, що регулюють проходження служби в органах Національної поліції та у межах наданих повноважень, посилаючись у своїх діях на норми закону.
Також апелянт зазначає, що позивачем були грубо порушенні строки позовної давності для пред'явлення вказаного адміністративного позову.
III. ПРОЦЕДУРА АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ:
Ухвалою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 22 серпня 2022 року апеляційну скаргу було залишено без руху.
Ухвалою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 31 серпня 2022 року відкрито апеляційне провадження у справі.
Ухвалою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 31 серпня 2022 року призначено справу до розгляду у порядку письмового провадження.
Апеляційний суд, заслухавши доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що вона не підлягає задоволенню з наступних підстав:
IV. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ :
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проходив службу у Національній поліції України та відповідно до наказу Головного управління Національної поліції в Одеській області №792 о/с від 28 квітня 2017 року звільнений зі служби в поліції відповідно до Закону України “Про Національну поліцію”, за власним бажанням (а/с 14).
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26 жовтня 2021 року у справі № 420/11194/21 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/100583870), яке набрало законної сили 26.11.2021 року , був задоволений адміністративний позов ОСОБА_1 ; визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Одеській області щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення під час служби в поліції ОСОБА_1 в період з 07.11.2015р. по 28.04.2017 р. включно; зобов'язано Головне управління Національної поліції в Одеській області нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення під час служби в поліції ОСОБА_1 в період з 07.11.2015 р. по 28.04.2017 р. включно.
Як зазначено позивачем та підтверджено відповідачем у відзиві на позовну заяву, 28.01.2022р. від Головного управління Національної поліції в Одеській області на виконання вищезазначеного рішення ОСОБА_1 на картковий рахунок надійшли кошти за недоотриману індексацію грошового забезпечення за період служби в поліції з 07.11.2015р. по 28.04.2017р. у розмірі 1425,29 грн.
07.02.2022 року ОСОБА_1 звернувся до ГУНП в Одеській області з заявою про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку (а/с 15-16).
Листом №14/П-131 від 18.02.2022 року ГУНП в Одеській області повідомило позивача, що після отримання правових підстав буде здійснена виплата середнього заробітку за час затримки виплати грошового забезпечення при звільненні зі служби в поліції за період з 28 квітня 2017 року по 28 січня 2022 року (а/с 17).
04.04.2022 року позивач повторно звернувся до відповідача із заявою про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку (а/с 19-20).
Листом №14/П-233 від 11.05.2022 року ГУНП в Одеській області повідомило позивача, що правові підстави для виплати середнього заробітку відсутні (а/с 21).
Не погоджуючись з такими діями відповідача позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
V. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА(в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) ТА ОЦІНКА СУДУ :
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Статтею 48 Конституції України визначено, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 цієї Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 233 КЗпП України, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" від 15 жовтня 2013 року у справі № 1-13/2013 № 8-рп/2013 встановлено, що в аспекті конституційного звернення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Правовідносини щодо відшкодування заробітної плати за час затримки остаточного розрахунку врегульовані нормами Кодексу законів про працю ( надалі - КЗпП ) тільки у частині, яка не врегульована спеціальним законодавством, Закону України «Про оплату праці» та Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі Порядок № 100 ).
Згідно із ст. 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Згідно ст.1 Порядку № 100, цей порядок застосовується серед іншого у випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться, виходячи із середньої заробітної плати.
Пунктом 2 Порядку № 100 встановлено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно п. 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, на число календарних днів за цей період.
У відповідності до ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Згідно ст.15 Закону України, від 29.06.2004, № 1906-IV "Про міжнародні договори України", чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Згідно з принципом сумлінного дотримання міжнародних договорів Україна виступає за те, щоб й інші сторони міжнародних договорів України неухильно виконували свої зобов'язання за цими договорами.
Згідно ст.14 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, вчинену у частині політичних положень (преамбула, стаття 1, розділи I, II, VII) від 21 березня 2014 року в м. Брюсселі та у частині торговельно-економічних і галузевих положень (розділи III, IV, V, VI) 27 червня 2014 року в м. Брюсселі, ратифікованої Законом України, від 16.09.2014, № 1678-VII "Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони", в рамках співробітництва у сфері юстиції, свободи та безпеки Сторони надають особливого значення утвердженню верховенства права та укріпленню інституцій усіх рівнів у сфері управління загалом та правоохоронних і судових органів зокрема. Співробітництво буде спрямоване, зокрема, на зміцнення судової влади, підвищення її ефективності, гарантування її незалежності та неупередженості та боротьбу з корупцією. Співробітництво у сфері юстиції, свободи та безпеки буде відбуватися на основі принципу поваги до прав людини та основоположних свобод.
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція) , була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17.07.97, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Згідно ч.1 ст.6 Конвенції , кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції , кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Отже, вищевказана норма гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і в оцінці дотримання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Відповідно до ст.8 Конституції України, ст.6 КАС України та ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року ,суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Колишній Король Греції та інші проти Греції" (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пп. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-XII).
Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі "Скордіно проти Італії"(Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Щокін проти України" (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011року ).
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі "Рисовський проти України" (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71).
Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення ЄСПЛ у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).
Зміст зобов'язань Договірних держав за статтею 13 Конвенції ( 995_004 ) залежить від характеру поданої заявником скарги; "ефективність" "засобу юридичного захисту" у значенні цієї статті не залежить від визначеності сприятливого для заявника результату. Водночас засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (див. згадане вище рішення у справі Кудли, пп. 157-158; та рішення у справі "Вассерман проти Росії" (N 2) (Wasserman v. Russia) (no. 2), N 21071/05, п. 45, від 10 квітня 2008 року).
(1) Оцінка аргументів учасників справи і висновку суду першої інстанції
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права(ч.1-2 ст.308 КАС України, в редакції Закону на момент вчинення процесуальної дії).
Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду і розгляду справи), встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Апеляційний суд зазначає, що вищенаведеними правовими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки, ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Аналогічна правова позиція вказана у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Апеляційний суд зазначає, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Разом з тим, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Аналогічний правовий висновок зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 по справі № 910/4518/16.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи із середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпПУ, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Оцінка втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
Відтак, зважаючи на компенсаційний характер заходів відповідальності роботодавця перед звільненим працівником за несвоєчасний розрахунок, суд, керуючись принципами розумності, справедливості та пропорційності, за певних умов може зменшити розмір заявленого працівником до стягнення з роботодавця відшкодування у порядку, передбаченому ст.117 КЗпПУ, незалежно від того, чи суд задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (пункти 81, 82, 84, 86, 87, 92 постанови).
Разом з тим, апеляційний враховує, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц та від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.
Як вбачається з довідки про доходи ГУНП в Одеській області середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 склала 265,65 грн. (а/с 18).
Середній заробіток за період з 28.04.2017р. по 27.01.2022р. (28.01.2022р. було нараховано кошти на р/р позивача) у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні становить 313 998,30 ( 265,65*1182 робочих дні)
Разом з цим, Верховний Суд у постанові від 30.10.2019 р. по справі №806/2473/18 висловив правову позицію щодо врахування істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку.
Так, істотність частки складових заробітної плати (грошового забезпечення) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 1425,29 грн. (частка компенсації)/ 313 998,30 грн. (середній заробіток за весь час затримки розрахунку 1182 дні ) х 100 = 0,45 %.
Отже, сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 0,45% становить: 265,65грн. (середньоденний заробіток позивача) х 0,45 % = 1,19грн.; 1,19 грн. х 1182 (днів затримки розрахунку) 1 406,68 грн.
Таким чином, співрозмірною сумою середнього заробітку затримки повного розрахунку при звільненні є сума в розмірі 1 406,68 грн.
Водночас апеляційний суд зауважує, що позивачем рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19 липня 2022 року по справі №420/6918/22 в частині визначення суми середнього заробітку затримки повного розрахунку при звільненні в апеляційному порядку не оскаржувалось.
Апеляційний суд також відхиляє доводи апелянта щодо грубого порушення позивачем строків звернення до суду з позовом, враховуючи наступне:
27 січня 2022 року від Головного управління Національної поліції в Одеській області на виконання вищезазначеного рішення ОСОБА_1 на картковий рахунок надійшли кошти в розмірі 908,00грн. компенсація судових витрат та 28 січня 2022 року надійшли кошти за недоотриману індексацію грошового забезпечення за період служби в поліції з 07.11.2015р. по 28.04.2017р. у розмірі 1425,29 грн.
Разом з тим, листом Головного управління Національної поліції в Одеській області від 18.02.2022р., на звернення позивача щодо виплати середнього заробітку, повідомлено заявника, що після отримання підстав буде здійснена відповідна виплата (а/с 17).
Водночас, листом Головного управління Національної поліції в Одеській області від 11.05.2022р. повідомлено ОСОБА_1 , що відсутні правові підстави для задоволення заяви про виплату середнього заробітку (а/с 21).
Позивач, вважаючи протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Одеській області щодо не здійснення остаточного розрахунку в день звільнення зі служби в поліції відносно ОСОБА_1 , звернувся до суду із цим позовом -16.05.2022р.
Тобто, про порушення своїх прав позивач фактично дізнався з листа Головного управління Національної поліції в Одеській області від 11.05.2022р., яким повідомлено ОСОБА_1 , що відсутні правові підстави для задоволення заяви про виплату середнього заробітку.
Більш того, чинною ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 09.06.2022р. позивачу було поновлено строк звернення до суду із цим позовом.
Враховуючи наведене, апеляційний суд вважає обґрунтованим висновок суду 1-ї інстанції щодо часткової обґрунтованості даного позову та наявності підстав для його часткового задоволення.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції і апеляційним судом відхиляються за необґрунтованістю.
(2) Висновки апеляційного суду:
Судом 1-ої інстанції повно з'ясовані обставини, що мають значення для справи, висновки, викладених у рішенні суду першої інстанції, відповідають обставинам справи, правильно застосовані та додержані норми матеріального та процесуального права, справу розглянуто повноважним складом суду, суд не приймав рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі, судове рішення прийнятне та підписано суддею, який зазначений у судовому рішенні.
Керуючись ст.8,19,55 Конституції України, ст. 6 та ст. 1 Першого протоколу Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, ст. 3, 6, 7, 242, 292, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд апеляційної інстанції,
Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Одеській області - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19 липня 2022 року - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її підписання та не підлягає оскарженню в касаційному порядку , крім випадків , встановлених ст.328 КАС України.
Повне рішення складене та підписане 12 жовтня 2022 року
Головуючий суддя Кравець О.О.
Судді Коваль М.П. Зуєва Л.Є.