Справа № 636/446/20 Номер провадження 22-ц/814/2928/22Головуючий у 1-й інстанції Оболєнська С.А. Доповідач ап. інст. Хіль Л. М.
06 жовтня 2022 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого судді Хіль Л.М.,
суддів: Дорош А.І., Лобова О.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження без виклику учасників справи провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Чугуївського міського суду Харківської області від 24 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу,
У січні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним позовом в якому просив стягнути з відповідача на його користь грошові кошти у розмірі 145530,00 грн.
В обґрунтування позову вказував, що 09.12.2018 року відповідач взяв у нього в боргу 150000,00 грн, які зобов'язався повернути до 31.12.2018 року. В цей же день відповідач повернув йому 15000,00 грн, що зафіксовано в розписці. Інші 135000,00 грн до цього часу відповідачем так і не повернуто.
Відповідно до ст.625 ЦК України просив стягнути 3% річних від простроченої суми в розмірі 4050 грн та інфляційні втрати в розмірі 6480 грн.
Заочним рішенням Чугуївського міського суду Харківської області від 24 лютого 2021 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу - задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу в розмірі 135000 грн, 5400 - суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, 4050 грн. - 3% річних від простроченої суми.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 1350 грн.
В іншій частині позовних вимог - відмовлено.
Не погодившись із вказаним заочним рішенням, його в апеляційному порядку оскаржив ОСОБА_1 просив заочне рішення місцевого суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову слід відмовити.
В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що грошей у борг він не брав, боргових розписок не підписував.
Зазначає, що в розписці наданій позивачем вказані невірні його паспортні дані.
Вказує, що не укладав в письмовій формі з позивачем договору позики, а тому відсутні підстави для стягнення з нього грошових коштів.
Крім того, в розписці наданій позивачем не зазначено в якій саме валюті було надано грошові кошти, що є однією із основних умов договору позики.
Апеляційний суд, перевіривши законність та обґрунтованість рішення місцевого суду у межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги, приходить до висновку, що скарга задоволенню не підлягає.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Місцевим судом вірно встановлено та підтверджується оригіналом розписки, що 09 грудня 2018 року позивач дав у позику ОСОБА_1 грошову суму в розмірі 150000,00 грн. На підтвердження отримання позики ОСОБА_1 власноручно, в присутності свідка ОСОБА_3 , склав письмову розписку, в якій зазначив, що взяв у позивача в борг 09 грудня 2018 року грошові кошти в розмірі 150000,00 грн, які зобов'язався повернути до 31 грудня 2018 року.
Також, згідно розписки, в цей же день відповідач повернув позивачу 15000,00 грн (а.с.11).
Задовольняючи частково позов місцевий суд виходив з того, що оскільки відповідач належним чином зобов'язання щодо повернення позики не виконав наявні правові підстави для стягнення з нього основної суми позики у розмірі 135000 грн., інфляційних втрат та 3% річних від простроченої суми, а всього 144450 грн.
Апеляційний суд вважає такий висновок місцевого суду вірним з наступних підстав.
Частиною 1 ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Статтею 15 ЦК України визначено право кожної особи та захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства. Отже, об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес і саме воно є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Такі способи захисту передбачені статтею 16 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 1046 ЦК України (за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно до ч.1, 2. ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Згідно з ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Договір позики за своєю юридичною природою є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов'язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей, відповідно до ч.2 статті 1047 ЦК України. Таким чином, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16 Ц (провадження № 14 465цс18) вказано, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Відповідно до ч.1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно ст. 629 ЦПК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ч.1, 2 ст. 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства
Частиною 1 статті 1048 ЦК України визначено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Частиною 1 ст. 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Суд зазначає, що передбачене ч. 2 ст. 625 ЦК України нарахування 3% річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника.
Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).
За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
З матеріалів справи вбачається, що 09 грудня 2018 року позивач дав у позику ОСОБА_1 грошову суму в розмірі 150000,00 грн. На підтвердження отримання позики ОСОБА_1 власноручно, в присутності свідка ОСОБА_3 , склав письмову розписку, в якій зазначив, що взяв у позивача в борг 09 грудня 2018 року грошові кошти в розмірі 150000,00 грн, які зобов'язався повернути до 31 грудня 2018 року.
Також, згідно розписки, в цей же день відповідач повернув позивачу 15000,00 грн (а.с.11).
Враховуючи вищевикладене місцевий суд дійшов вірного висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача заборгованості за договором позики в розмірі 135000 грн.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Оскільки відповідач належним чином зобов'язання щодо повернення позики не виконував, місцевий суд дійшов вірного висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача інфляційних втрат у розмірі 5400 грн. та 3% річних - 4050 грн. від простроченої суми.
Відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів які б спростували факт власноручного написання ним розписки, отримання спірної суми коштів, повернення суми позики позивачу в строк визначений в розписці про їх отримання.
За таких обставин місцевий суд дійшов вірного висновку про часткове задоволення вимог щодо стягнення заборгованості за договором позики.
Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач не брав у борг грошові кошти не заслуговують на увагу та спростовуються наявною розпискою в матеріалах справи.
Доводи апеляційної скарги про те, що у розписці не вказана валюта в якій отримано позику не заслуговують на увагу з огляду на наступне.
Із розписки від 09.12.2018 року вбачається, що відповідач взяв в борг грошові кошти у розмірі 150000. В цей же день, він повернув частину позики у розмірі 15000 грн.
Вказане свідчить, що кошти вказані в розписці на суму 150000 були надані в позику в валюті гривня.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, а зводяться лише до переоцінки доказів.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, й міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v.Ukraine) від 10.02.2010 року, заява №4909/04).
Таким чином, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 374,375, 381, 384 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Заочне рішення Чугуївського міського суду Харківської області від 24 лютого 2021 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя Л.М. Хіль
Судді А.І. Дорош
О.А. Лобов
Повний текст постанови складено 06.10.2022 року