707/1836/22
2/707/701/22
11 жовтня 2022 року м. Черкаси
Черкаський районний суд Черкаської області у складі:
головуючої судді - Миколаєнко Т.А.,
за участі: секретаря судового засідання - Проценко В.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в приміщенні Черкаського районного суду Черкаської області в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -
Позивач ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просить суд визнати відповідача ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням за місцем реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 .
Заявлені позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач у справі ОСОБА_1 на підставі договору дарування житлового будинку від 24 вересня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського районного нотаріального округу Дудкою Г.І., є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Разом із позивачем за вказаною адресою зареєстровані: дружина позивача - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; син позивача - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; донька дружини позивача - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; син дружини позивача - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ; донька позивача - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 . Позивач стверджує, що у зв'язку з працевлаштуванням та переїздом в інше місце проживання відповідач у справі ОСОБА_2 із 2015 року за місцем реєстрації не проживає. Разом з тим, факт реєстрації відповідача в будинку створює суттєві перешкоди для позивача у користуванні житлом, оскільки він вимушений нести додаткові витрати зі сплати комунальних послуг, які розраховуються залежно від кількості зареєстрованих за адресою осіб. Позивач зазначає, що відповідач не сплачує комунальних послуг, не виділяє коштів на це, не бере участі в інших витратах на утримання будинку. З урахуванням наведеного, позивач вважає, що ОСОБА_2 втратив право користування житловим приміщенням у будинку АДРЕСА_1 .
Ухвалою судді Черкаського районного суду Черкаської області Миколаєнко Т.А. від 30 серпня 2022 року відкрито провадження у справі та вирішено проводити її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін 11 жовтня 2022 року за наявними у ній матеріалами; запропоновано відповідачу протягом п'ятнадцяти днів із дня вручення йому даної ухвали подати відзив на позовну заяву; встановлено позивачу трьохденний строк з дня отримання відзиву на позовну заяву для подачі до суду відповіді на відзив, а відповідачу - трьохденний строк для подачі заперечення щодо наведених позивачем у відповіді на відзив пояснень, міркувань та аргументів /а.с. 24-26/.
Одночасно сторонам було роз'яснено, що відповідно до частини 5 статті 279 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) за клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін, та зазначено строки подання такого клопотання.
Сторони були належним чином повідомлені про дату, час та місце проведення розгляду справи.
Зокрема, відповідача було повідомлено про вказаний позов шляхом направлення копії позовної заяви разом з додатками та ухвалою суду за місцем його реєстрації. Крім того, про відкриття провадження та можливість отримання копій процесуальних документів і позовної заяви з додатками відповідача було додатково повідомлено через оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України.
Відтак, відповідач вважається належним чином повідомленим про розгляд справи.
Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін від будь-якої зі сторін до суду не надійшло, а, відтак, відповідно до вимог ч. 5 ст. 279 ЦПК України, суд вважає можливим розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у ній матеріалами.
Правом на подачу відзиву на позовну заяву у встановлений законом строк відповідач не скористався.
Згідно з частиною 8 статті 178 ЦПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений законом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, суд вважає можливим вирішити справу на підставі наявних у ній матеріалів.
Відповідно до частини 2 статті 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
За приписами статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі статтями 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ст. 82 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.
Згідно зі статтями 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи виникає спір.
Доказування у цивільній справі, як і судове рішення, не може ґрунтуватися на припущеннях.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, повно, всебічно та безпосередньо з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, суд дійшов наступних висновків.
Судом установлено, що на підставі Договору дарування житлового будинку від 24 вересня 2004 року, засвідченого приватним нотаріусом Черкаського районного нотаріального округу Дудкою Г.І., позивач у справі є власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 /а.с. 9/.
Право власності на зазначений вище будинок було зареєстровано за позивачем ОСОБА_1 04 жовтня 2004 року, що підтверджено копією Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 4943582 від 04 жовтня 2004 року /а.с. 10/.
З довідки № 680 від 20 липня 2022 року, виданої виконавчим комітетом Леськівської сільської ради Черкаського району Черкаської області, встановлено, що у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрований, зокрема, відповідач у справі ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 /а.с. 8/.
Відповідно до Акту обстеження місця проживання від 27 липня 2022 року, затвердженого Леськівським сільським головою Бас М.Ф. та підписаного членами комісії у складі: депутата Леськівської сільської ради Короп Л.В., сусідів: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано 6 осіб, а саме: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , 2011 р.н., ОСОБА_4 , 2007 р.н., ОСОБА_6 , 2019 р.н., ОСОБА_2 , 1997 р.н. Однак проживає 5 осіб. Комісія підтверджує, що ОСОБА_2 за даною адресою не проживає /а.с. 7/.
Водночас, не може бути прийнята судом як належний та допустимий доказ у розумінні вимог статей 77-78 ЦПК України копія технічного паспорта на житловий будинок садибного типу, виготовленого Комунальним підприємством «Черкаське обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації» за станом на 16 вересня 2004 року /а.с. 11-15/, оскільки відповідно до Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 року № 127 (у редакції наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 26 липня 2018 року № 186), дані технічного паспорта актуальні протягом одного року з дати проведення технічної інвентаризації. До того ж, цей документ не місить інформації про предмет доказування.
Стаття 41 Конституції України проголошує право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
При цьому, право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.
Дана норма кореспондується з положеннями частини 1 статті 321 Цивільного кодексу України (далі ЦК України), якою визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
За приписами частини 1 статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до частини 1 статті 317 ЦК України власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном, а статтею 150 Житлового кодексу Української РСР встановлено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно з частиною 1 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною 4 статті 334 ЦК України передбачено, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
Зміст зазначеної правової норми свідчить про те, що право власності позивача на будинок, яке включає право вільно володіти, користуватися та розпоряджатися майном на власний розсуд, виникло після реєстрації цього права у встановленому законом порядку.
За приписами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права.
Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням його володіння майном.
Разом з тим, згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Право на повагу до житла охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі «Gillow v. the U.K.» від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі «Larkos v. Cyprus» від 18 лютого 1999 року).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі « МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, та у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).
Звертаючись до суду з позовом про визнання відповідача такими, що втратив право користування житловим приміщенням, позивач вказує, що відповідач не проживає за місцем реєстрації без поважних з 2015 року, не сплачує комунальних послуг, не виділяє коштів на це, не бере участі в інших витратах на утримання будинку, а його реєстрація у житлі створює суттєві перешкоди для позивача у користуванні житлом, оскільки він вимушений нести додаткові витрати зі сплати комунальних послуг.
Відповідно до статті 405 ЦК України, якою обґрунтовані позовні вимоги, члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У постанові від 28 квітня 2020 року в справі № 761/20452/17 (провадження № 61-45637св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до частин другої, четвертої статті 3 Сімейного кодексу України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Частиною 2 статті 64 Житлового кодексу Української РСР встановлено, що до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
З урахуванням наведеного, суд констатує, що спірні правовідносини врегульовано, зокрема, положеннями статті 405 ЦК України.
Аналіз статті 405 ЦК України дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов: 1) відсутність члена сім'ї власника житла понад один рік, 2) відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення.
Вичерпного переліку поважності причин непроживання у житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв'язку з чим зазначене питання суд вирішує у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.
Таким чином, предметом доказування у даній справі, з урахуванням змісту позовних вимог та правових підстав, за яких ці вимоги пред'явлено позивачем, є відсутність або непроживання відповідача без поважних причин понад один рік у домоволодінні, власником якого є позивач.
Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені законом строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Подібні висновки висловлено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року в справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), від 22 листопада 2018 року в справі № 760/13113/14-ц (провадження № 61-30912св18), від 26 лютого 2020 року в справі №333/6160/17 (провадження № 61-7317св19), від 18 березня 2020 року в справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19), від 12 травня 2021 року в справі № 301/288/20 (провадження № 61-2566св21).
На обґрунтування заявлених позовних вимог позивачем долучено до матеріалів справи Акт обстеження місця проживання від 27 липня 2022 року, затверджений Леськівським сільським головою Бас М.Ф. та підписаний членами комісії у складі: депутата Леськівської сільської ради Короп Л.В., сусідів: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , згідно якого комісія підтверджує, що ОСОБА_2 у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , не проживає /а.с. 7/.
Оцінюючи вказаний документ, суд зауважує, що у ньому відсутня інформація щодо часу, з якого ОСОБА_2 не проживає у будинку, та щодо відсутності його речей в останньому.
Крім того, він не містить опису фактів та обставин, за яких комісія дійшла висновку про те, що відповідач дійсно не мешкає за даною адресою.
За вказаних обставин, такий доказ може мати правове значення лише у сукупності з іншими доказами у справі, що підтверджують факт відсутності відповідача без поважних причин понад визначені законом строки у житловому приміщенні, яким він має право користування.
Інших відомостей, що мають значення для розгляду даної справи та підтверджують відсутність відповідача у вказаному будинку понад встановлені законом строки, суду не надано.
Встановити день, коли відповідач залишив житлове приміщення, який би дав початок точному відліку часу відсутності останнього за зареєстрованим у встановленому порядку місцем проживання, не представляється можливим.
З огляду на вищевикладене, у суду відсутні підстави вважати, що факт непроживання відповідача за адресою: АДРЕСА_1 ; без поважних причин понад встановлені строки (понад один рік) являється доведеним.
Доказів того, що відповідач втратив інтерес до права користування спірним житловим приміщенням, матеріали справи також не містять.
З огляду на вищевикладене, заявлені позовні вимоги суд вважає безпідставними, необґрунтованими та такими, що не підлягають до задоволення.
Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з пунктом 2 частини другої статті 141 ЦПК України судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі відмови в позові - на позивача.
Таким чином, у зв'язку з відмовою у задоволенні позову, судові витрати у справі суд залишає за позивачем.
Враховуючи наведене та керуючись статтею 41 Конституції України, статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтями 317, 319, 321, 334, 379, 391, 405 ЦК України, статтями 3-5, 7-13, 17, 19, 43, 49, 76-81, 89, 141, 259, 263-265, 273, 354, 355 ЦПК України, суд, -
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, - відмовити.
Судові витрати у справі залишити за позивачем - ОСОБА_1 .
Ознайомитись з повним текстом судового рішення, в електронній формі, сторони можуть за вебадресою Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua/.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 30 днів з дня його проголошення до Черкаського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії повного рішення суду.
Сторони:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ; РНОКПП у матеріалах справи відсутній.
Суддя: Т. А. Миколаєнко