Номер провадження: 22-ц/813/262/22
Справа № 2-5315/2009
Головуючий у першій інстанції Маркарова С.В.
Доповідач Сегеда С. М.
28.09.2022 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого Сегеди С.М.,
суддів: Комлевої О.С.,
Цюри Т.В.,
за участю:
секретаря Хухрова С.В.,
заявника апеляційної скарги ОСОБА_1 ,
представника заявника апеляційної скарги - адвоката Попової О.А.,
розглянувши в режимі відеоконференції за допомогою програмного забезпечення «ВКЗ», апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Черепова Дмитра Володимировича на ухвалу Малиновського районного суду м.Одеси від 11 лютого 2021 року про відмову у визнанні виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, у цивільній справі за позовною заявою Публічного акціонерного товариства «МТБ Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про солідарне стягнення кредитної заборгованості за кредитними договорами,
встановив:
Заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 11 листопада 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 27 жовтня 2011 року, позовні вимоги ПАТ «МТБ» були задоволені (т.1, а.с.17-19, 22-25).
Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ВАТ «МТБ» заборгованість за кредитним договором від 30.03.2007 року № 00511/RО у розмірі 1 442 691,95 грн.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ВАТ «МТБ» заборгованість за кредитним договором від 17.08.2007 року № 2437/ОF у розмірі 24 732,11 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ВАТ «МТБ» судовий збір у сумі 850 грн. і витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи ц розмірі 125 грн.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ВАТ «МТБ» судовий збір у сумі 850 грн. і витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи ц розмірі 125 грн.
На виконання вказаного судового рішення Малиновським районним судом м. Одеси у цивільній справі № 2-5315/2009 у відношенні боржника ОСОБА_1 29.11.2010 року був виданий виконавчий лист, строк пред'явлення до виконання якого встановлений до 09.12.2012 року (т.1, а.с.125, т.3, а.с.4-5).
14.08.2020 року боржник ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про визнання вказаного виконавчого листа, виданого Малиновським районним судом м. Одеси 29.11.2010 року у цивільній справі № 2-5315/2009 за позовом ВАТ «МТБ» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості - таким, що не підлягає виконанню, заінтересовані особи: ПАТ «МТБ Банк», ОСОБА_2 , Перший Малиновський ВДВС у м. Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (т.3, а.с.1-3).
Заява обґрунтована тим, що зобов'язання боржника ОСОБА_1 за кредитним договором припинилося у зв'язку з передачею банку в межах виконавчого провадження предмета іпотеки - кв. АДРЕСА_1 .
Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 11.02.2021 року у задоволенні заяви відмовлено (т.3, а.с.40-42).
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 ставить питання про скасування ухвали Малиновського районного суду м. Одеси від 11.02.2021 року, ухвалення нового судового рішення про задоволення заяви, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права (т.3, а.с.45-50).
Вирішуючи питання про слухання справи в режимі відеоконференції, за участю представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Попової О.А., колегія суддів виходить із того, що за клопотанням представника відповідача (т.3, а.с.95) ухвалою колегії суддів від 23.09.2022 року розгляд справи був призначений в режимі відеоконференції (т.3, а.с.105), про що учасники справи були належним чином повідомлені (т.3, а.с.106-109).
Крім того, відповідно до ст. 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» у період воєнного стану не можуть бути припинені повноваження Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також судів, органів прокуратури України, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, та органів, підрозділи яких здійснюють контррозвідувальну діяльність. Згідно зі ст. 12-2 вказаного Закону в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені. Згідно зі ст. 26 вказаного Закону правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. Неявка сторони до суду апеляційної інстанції не є обов'язковою, а тому перешкоди для розгляду справи в даному випадку відсутні.
Враховуючи викладене, а також те, що дана справа перебуває на розгляді Одеського апеляційного суду понад один рік (т.3, а.с. 58-59), колегія суддів вирішила слухати дану справу в режимі відеоконференції, на підставі наявних у справі доказів і за участю представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Попової О.А., оскільки всі учасники справи належним чином повідомлені про час і місце судового засідання (т.3, а.с.89-91,100).
Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про необхідністьзадоволення апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.
Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції виходив із того, що на час розгляду даної справи, залишок боргу згідно постанови державного виконавця, склав 767 408 грн. 06 коп., про що вказано державним виконавцем у виконавчому листі. Тобто, суд виходив із того, що судове рішення не виконано, а тому воно має виконуватись в примусовому порядку, про що вказано в постанові державного виконавця ВП№ 51792872 про відкриття виконавчого провадження від 15.07.2016 року (т.3, а.с.5, 9).
Крім того, суд першої інстанції виходив із того, що передача іпотечного майна відбувалась в примусовому порядку в межах виконавчого провадження по виконанню рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, заборгованість стягнута з відповідачів в солідарному порядку, стягнення в повному обсязі не відбулось, обов'язок боржника при виконанні судового рішення не припинений, банк на виконання судового рішення виключно в межах вартості предмета іпотеки згоди не дав, що включає застосування судом загальних положень статті 432 ЦПК України.
Проте, з такими висновками суду першої інстанції погодитись не можна, виходячи з наступного.
У відповідності до ст.432 ЦПК України суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню.
Підставою такого процесуального рішення суду може бути:
-помилка у виконавчому листі;
-повна або часткова відсутність обов'язку боржника у зв'язку з його припиненням;
-повна або часткова відсутність обов'язку боржника у зв'язку з його добровільним виконанням боржником;
-повна або часткова відсутність обов'язку боржника у зв'язку з його добровільним виконанням іншою особою;
-з інших підстав.
Таким чином, закон передбачає можливість визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, якщо він виданий компетентним судом і є належним виконавчим документом, однак наявними є обставини, які виключають необхідність проведення виконавчих дій за цим виконавчим документом.
Наслідком визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 49 Закону № 606-XIV є закінчення виконавчого провадження.
Як вбачається з матеріалів справи, 30.03.2007 року та 17.08.2007 року між ВАТ «МТБ», правонаступником якого є ПАТ «МТБ Банк» та ОСОБА_1 були укладені кредитні договори № 00511/RO та №2437/OF, на загальну суму 190 986,07 доларів США з терміном погашення по 29.03.2012 року.
Виконання зобов'язання ОСОБА_1 було забезпечено укладенням між сторонами кредитного договору №00511/RO - Договору іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .
Як було вказано вище, заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 11 листопада 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 27 жовтня 2011 року, позовні вимоги ПАТ «МТБ» були задоволені.
На виконання вказаного судового рішення Малиновським районним судом м. Одеси 29.11.2010 року у цивільній справі № 2-5315/2009 був виданий виконавчий лист та 08.12.2010 року державним виконавцем Першого Малиновського ВДВС ОМУЮ відкрито виконавче провадження № 23114088.
Постановою державного виконавця Першого Малиновського ВДВС ОМУЮ Раєва О.Л. від 12.03.2012 року предмет іпотеки переданий стягувачу в рахунок погашення боргу за судовим рішенням за ціною, яка дорівнює початковій вартості майна, за якою воно передавалось на реалізацію, що становить - 700 991 грн. (т.3, а.с.7-8). У зв'язку з цим, залишок боргу згідно постанови виконавця склав 767 408 грн. 06 коп., та вказаний державним виконавцем у виконавчому листі.
Колегія суддів зазначає, що за змістом ч.1 ст. 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Як було вказано вище, виконання зобов'язання ОСОБА_1 по кредитному договору №00511/RO було забезпечено укладенням між сторонами - Договору іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .
Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року №606-ХІV, в редакції яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, оскільки вказаний Закон України діяв до 06.10.2016 року, передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, та інших Законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Аналогічні положення містяться і в ст. 1 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження», який набрав чинності 06.10.2016 року.
Згідно з ч.1 ст. 431 ЦПК України виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції. Виконавчі листи в електронній формі викладаються з використанням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи, оприлюднюються в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів), та підписуються електронним підписом судді (у разі колегіального розгляду - електронними підписами всіх суддів, які входять до складу колегії).
Відповідно до частин першої, другої статті 432 ЦПК України суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню. Суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов'язок боржника відсутній повністю чи частково у зв'язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.
Таким чином, наведені вище підстави для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, можна поділити на дві групи: матеріально-правові та процесуально-правові.
До процесуальних підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, можна віднести ті обставини, що свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа, зокрема: видача виконавчого листа за рішенням, яке не набрало законної сили (крім тих, що підлягають негайному виконанню); коли виконавчий лист виданий помилково за рішенням, яке взагалі не підлягає примусовому виконанню; видача виконавчого листа на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди, яка не передбачала вжиття будь-яких примусових заходів або можливості її примусового виконання і, як наслідок, видачі виконавчого листа; помилкової видачі виконавчого листа, якщо вже після видачі виконавчого листа у справі рішення суду було скасоване; видачі виконавчого листа двічі з одного й того ж питання у разі віднайдення оригіналу виконавчого листа вже після видачі його дубліката; пред'явлення виконавчого листа до виконання вже після закінчення строку на пред'явлення цього листа до виконання.
До матеріально-правових підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, можна віднести ті обставини, що свідчать про припинення обов'язку боржника з передбачених законом підстав.
Загальні підстави припинення цивільно-правових зобов'язань містяться у главі 50 розділу І книги п'ятої ЦК України. Так, зобов'язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов'язку боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов'язань переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання.
Найпоширенішою підставою припинення зобов'язання є його припинення унаслідок виконання, проведеного належним чином.
Натомість положення статті 36 Закону України «Про іпотеку» передбачають таку самостійну підставу припинення зобов'язання як позасудове врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки з метою забезпечення вимог кредитора - іпотекодержателя.
Частиною 4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» визначено, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання основного зобов'язання:
- боржником - фізичною особою є недійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя;
- боржником - юридичною особою або фізичною особою-підприємцем є дійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Тобто ч.4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» є спеціальною нормою, яка поширюється на зобов'язання, забезпечені іпотекою, що виключає застосування загальної норми ст. 599 ЦК України про припинення зобов'язання лише належним виконанням. Така спеціальна підстава припинення забезпеченого іпотекою зобов'язання означає, що припиняються будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання. Це правило поширюється на всі випадки позасудового врегулювання вимог іпотекодержателя щодо основного зобов'язання у повному обсязі, включаючи як основний обов'язок боржника, так і додаткові обов'язки, що існують в межах того ж самого зобов'язального правовідношення. Та обставина, чи залишилося після вказаного позасудового врегулювання фактично не виконаною будь-яка частина основного зобов'язання, правового значення не має.
Такі правові висновки викладені в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2019 року у справі № 759/6703/16-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 263/3809/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 204/7148/16-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 337/7391/13-ц, від 20 листопада 2020 року у справі № 295/795/19, від 17 лютого 2021 року у справі № 754/5275/16, від 11 березня 2021 року у справі № 524/378/17.
Підстави для припинення зобов'язання визначені у статтях 598-609 ЦК України. Разом з тим, ч.1 ст. 598 ЦК України визначає, що зобов'язання може бути припинено і з підстав, визначених договором або законом, а отже, вказує на невичерпність переліку підстав припинення зобов'язання, наведених у ЦК України.
Зокрема, Закон України «Про іпотеку» як акт цивільного законодавства визначає правові підстави для припинення не тільки іпотеки як додаткового зобов'язання, а й основного зобов'язання, що випливає з кредитного договору.
Так, стаття 36 зазначеного Закону передбачає, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому ст. 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
Частина 4 ст. 591 ЦК України містить загальне правило, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до ст. 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом. Водночас ч.4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» встановлює спеціальне правило, яке підлягає переважному застосуванню.
Відповідно до ч.4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» після звершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.
Норма права, яка міститься в зазначеній частині Закону, передбачає недійсність вимог іпотекодержателя, які можуть виникнути до боржника після будь-якого позасудового врегулювання, зокрема після звернення стягнення на предмет іпотеки, а отже, має обмежувальний характер регулювання, тому не може тлумачитися розширено.
Із цього випливає неможливість для кредитора вимагати виконання боржником основного зобов'язання в розмірі, який перевищує визначену суб'єктом оціночної діяльності вартість такого предмета іпотеки, якщо кредитор (іпотекодержатель) звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання за цією ціною (оберненням його у свою власність).
У той же час, виходячи з розуміння зобов'язання як правовідношення, у якому боржнику належить юридичний обов'язок вчинити певну дію на користь кредитора (або ж утриматися від її вчинення), а також і право кредитора вимагати від боржника виконання такого обов'язку, відсутність кореспондуючого праву обов'язку призводить до припинення існування між кредитором та боржником цього зобов'язання в цілому, тобто до припинення зобов'язання з підстав, визначених законом.
Допускаючи можливість задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, законодавець тим встановлює правило про те, що після завершення позасудового врегулювання, зокрема стягнення на предмет іпотеки, переданий боржником, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.
Позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки вважається таким, що погашає всі вимоги кредитора до боржника, незалежно від того, чи перевищує вартість предмета іпотеки розмір вимог кредитора.
До такого висновку слід дійти з огляду на правову природу забезпечувальних заходів, спрямованість їх на повне забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором та добросовісність поведінки сторін кредитного договору. Саме на кредитора законодавством покладено контроль за тим, щоб заборгованість за кредитним договором не перевищувала забезпечувальні заходи, і саме для цього законодавець передбачив спрощені процедури звернення стягнення на заставне майно та солідарну відповідальність поручителя з боржником. Незастосування цих заходів своєчасно тягне для кредитора негативні наслідки недобросовісності своїх дій.
Законодавець у такий спосіб встановив баланс між майновими правами та інтересами кредитора-іпотекодержателя і боржника, надавши можливість швидкого та ефективного задоволення його вимог, запобігаючи при цьому можливості зловживанням кредитором своїм становищем та вимагаючи добросовісної поведінки всіх учасників правовідносин.
Разом із цим, при тлумаченні вказаних норм права враховується принцип свободи договору як загальної засади цивільного законодавства, оскільки сторони є вільними при укладенні договору, що означає можливість забезпечення основного зобов'язання як у повному обсязі, так і в його частині відповідно до умов забезпечувального правочину, а кредитор при укладенні іпотечного договору не позбавлений можливості оцінити всі звичайні ризики, у тому числі і вірогідність того, що за рахунок вартості іпотечного майна (як забезпечувального правочину) не буде забезпечено основне зобов'язання в повному обсязі.
Водночас ч.3 ст. 6 ЦК України дозволяє сторонам у договорі відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо відступ від положень закону в цих актах прямо це заборонено, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Частина 4 ст. 591 ЦК України додатково вказує, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом.
Отже, керуючись принципом свободи договору, сторони можуть відступити від положень як ст. 36 Закону України «Про іпотеку», так і загальних положень ЦК України щодо реалізації предмета іпотеки.
Якщо такого відступу від положень цивільного законодавства не було здійснено за договором, кредитор не може вимагати виконання боржником основного зобов'язання після звернення стягнення та стягувати різницю між сумою зобов'язання та вартістю предмета іпотеки.
Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18, а також в постанові Верховного Суду від 03 серпня 2022 року, справа № 756/10266/15-ц (провадження № 61-1710св22).
З огляду на викладені обставини, слід дійти висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 слід задовольнити та визнати виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню
Колегією суддів взято до уваги, що відповідно до частини 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Тлумачення ч.4 ст. 263 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що суд повинен врахувати висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені саме в постановах, а не ухвалах Верховного Суду.
Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги надав суду достатні, належні і допустимі докази існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти оскаржуваного судового рішення та доводів апеляційної скарги.
За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржувана ухвала суду зазначеним обставинам не відповідає, доводи апеляційної скарги її спростовують, оскільки ухвала прийнята не у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційну скаргу слід задовольнити, оскаржувану ухвалу - скасувати і прийняти постанову, якою заяву ОСОБА_1 задовольнити і визнати виконавчий лист № 2-5315/2009 від 11.11.2009 року таким, що не підлягає виконанню.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п.2 ч.1 ст. 374, п.4 ч.1 ст. 376, ст.ст. 381 - 384, 389 ЦПК України, апеляційний суд,
постановив:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Черепова Дмитра Володимировича задовольнити.
Ухвалу Малиновського районного суду м. Одеси від 11 лютого 2021 року скасувати.
Прийняти постанову, якою заяву ОСОБА_1 задовольнити.
Визнати виконавчий лист № 2-5315/2009 від 11.11.2009 року таким, що не підлягає виконанню.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню у касаційному порядку не підлягає.
Повне судове рішення складено 10.10.2022 року.
Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда
О.С. Комлева
Т.В. Цюра