Справа № 463/5038/22
Провадження № 2/463/1323/22
11 жовтня 2022 року Личаківський районний суд м.Львова в складі:
головуючого-судді - Грицка Р.Р.,
з участю секретаря судового засідання - Романської І.В.,
розглянувши в залі суду в м.Львові в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького про стягнення ненарахованої та невиплаченої заробітної плати,
позивач звернулася в суд з позовом до відповідача, який у встановленому законом порядку уточнила та в кінцевому просить ухвалити рішення про стягнення з Львівського національного медичного університету ім.Данила Галицького на її користь ненараховану та невиплачену заробітну плату за роботу за сумісництвом дитячого лікаря-пульмонолога (0,25% посадового окладу) та лікаря-фтизіатра (0,25% посадового окладу) за період з 01.01.2022 року по 31.08.2022 року у розмірі 29885,72 гривень та 29885,72 гривень відповідно, а всього - 59771,44 гривень.
В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що з 1995 року перебуває у трудових відносинах з відповідачем та працювала на посаді завідувачки Спеціалізованої консультативної поліклініки фтизіопульмонологічного профілю НДІЕГ ЛНМУ ім.Д.Галицького, що було її основним місцем роботи. Крім того, з 2019 року по 24.08.2021 року працювала за сумісництвом дитячим лікарем-пульмонологом (0,25% посадового окладу) та лікарем-фтизіатром (0,25% посадового окладу). Наказами від 26.07.2021 № 2307-з та від 30.07.2021 № 188 к/тр їй припинено роботу за сумісництвом та відповідні виплати за такі роботи. Не погоджуючись з цими наказами, вона оскаржила їх в судовому порядку, за наслідками чого рішенням Личаківського районного суду м.Львова від 04.02.2022 року їх скасовано в частині, що стосується безпосередньо позивача, поновлено умови оплати праці з урахуванням роботи за сумісництвом дитячим пульмонологом (0,25% посадового окладу) та фтизіатром (0,25% посадового окладу), а також стягнуто, серед іншого, оплату за роботу за сумісництвом дитячим пульмонологом (0,25% посадового окладу) та фтизіатром (0,25% посадового окладу) за період з 01.09.2021 року по 31.12.2021 року у розмірі 14211,97 гривень та 14211,97 гривень відповідно. В подальшому, на підставі наказу від 26.01.2022 року № 21/кз/тр, її звільнено з посади завідувача Спеціалізованої консультативної поліклініки фтизіопульмонологічного профілю НДІЕГ ЛНМУ ім.Д.Галицького з 01.02.2022 року на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України у зв'язку із зміною в організації виробництва і праці, а саме ліквідації Спеціалізованої консультативної поліклініки фтизіопульмонологічного профілю НДІЕГ ЛНМУ ім.Д.Галицького. Проте, за роботою за сумісництвом трудовий договір з нею не припинявся. Намагалась потрапити на своє робоче місце 2, 3 та 4 лютого 2022 року для виконання роботи сумісника, проте відповідач її не допустив і з 01.01.2022 року не виплачує заробітної плати за роботу за сумісництво. Вважає такі дії протиправними, оскільки за роботою за сумісництвом трудові відносини між нею та відповідачем офіційно не припинені. За її обрахунками, з 01.01.2022 року по 31.08.2022 року розмір заборгованості з оплати праці за роботу за сумісництвом становить 59771,44 гривень. Дану суму просить стягнути в примусовому порядку.
Відповідач не погодився та подав відзив на позовну заяву, долучивши докази його направлення позивачу. Вказує, що з 01.02.2022 року позивач звільнена за основним місцем роботи, а відтак, між сторонами припинились трудові відносини за роботою за сумісництвом, оскільки працівник не може працювати за сумісництвом не маючи при цьому основного місця роботи. При цьому, Спеціалізована консультативна поліклініка фтизіопульмонологічного профілю НДІЕГ ЛНМУ ім.Д.Галицького ліквідована без правонаступництва і недопуск позивача до робочого місця пов'язаний з відсутністю такого робочого місця. Просить у задоволенні позову відмовити.
У відповіді на відзив позивач наголошує, що рішенням Личаківського районного суду м.Львова від 04.02.2022 року, яке не оскаржувалось і набрало законної сили встановлено факт незаконності дій відповідача під час припинення роботи за сумісництвом, тоді як інші накази про припинення роботи за сумісництвом не видавались. Крім того, заперечує доводи відповідача щодо ліквідації Спеціалізованої консультативної поліклініки фтизіопульмонологічного профілю НДІЕГ ЛНМУ ім.Д.Галицького без правонаступництва, оскільки на її базі створено Лікувально-діагностичний центр.
Відповідач подав письмові заперечення на відповідь на відзив, в яких зазначає, що факти, встановлені рішенням Личаківського районного суду м.Львова від 04.02.2022 року не є преюдиційними у цій справі, оскільки суд розглядав питання щодо правовідносини, які існували до 31.12.2021 року, тоді як звільнення позивача відбулось 01.02.2022 року. Крім того, заперечує твердження позивача про приховане правонаступництво під час ліквідації Спеціалізованої консультативної поліклініки фтизіопульмонологічного профілю НДІЕГ ЛНМУ ім.Д.Галицького, оскільки Лікувально-діагностичний центр створений шляхом виділення та об'єднання п'яти лабораторій зі структури НДІ епідеміології та гігієни ЛНМУ ім.Д.Галицького та внесено зміни до ліцензій для правового регулювання діяльності Лікувально-діагностичного центру.
Позовна заява поступила до суду 15.07.2022 року.
Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 03.08.2022 року, прийнято позовну заяву, відкрито провадження у справі та призначено таку до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Визначено строк та черговість подання заяв по суті справи, а також витребувано у відповідача копії матеріалів особової справи позивача.
Одночасно з відкриттям провадження у справі суд направив сторонам інформаційне повідомлення про права та обов'язки сторін (а.с.42-45), в тому числі про обов'язок подати усі наявній у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, а також неможливість приховування доказів. Цим же повідомленням сторонам роз'яснено порядок та строки подання доказів.
Таким чином суд виконав вимоги ст.221 ЦПК України.
26 серпня 2022 року позивач подала до суду заяву про збільшення позовних вимог, долучивши до такої докази направлення іншим учасникам справи, що відповідає вимогам частини п'ятої статті 49 ЦПК України. Тому, суд приймає таку заяву до розгляду.
В подальшому, за відповідним клопотанням представника відповідача та ухвалою Личаківського районного суду м.Львова від 31.08.2022 року продовжено строк для подання відзиву до 12.09.2022 року.
На виконання вимог ухвали суду від 03.08.2022 року відповідач 08.09.2022 року надав суду копії матеріалів особової справи позивача (а.с.86-108).
Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, яку останній повторив в п.22 справи «Осіпов проти України» (заява № 795/09, рішення від 08.10.2020), стаття 6 Конвенції гарантує не право бути особисто присутнім у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи, а більш загальне право ефективно представляти свою справу в суді та на рівність у користуванні правами з протилежною стороною, передбаченими принципом рівності сторін. Пункт 1 статті 6 Конвенції надає Державам можливість на власний розсуд обирати засоби гарантування цих прав сторонам провадження (див. рішення у справі «Варданян та Нанушян проти Вірменії» (Vardanyan and Nanushyan v. Armenia), заява № 8001/07, пункт 86, від 27 жовтня 2016 року, та наведені у ньому посилання). Отже, питання особистої присутності, форми здійснення судового розгляду, усної чи письмової, а також представництва у суді є взаємопов'язаними та мають аналізуватися у більш ширшому контексті «справедливого судового розгляду», гарантованого статтею 6 Конвенції.
З огляду на характер спірних правовідносин, справа стосується трудових правовідносин, а оскільки вирішенню підлягали виключно питання права, суд з посиланням на відповідну практику ЄСПЛ при відкритті провадження визнав недоцільним проведення судового засідання та визначив, що розгляд справи проводитиметься без проведення судового засідання за наявними в ній матеріалами. Одночасно, сторонам було роз'яснено право ініціювати розгляд справи з викликом сторін.
Відповідач скористався таким правом, подавши клопотання про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. З огляду на відсутність належного обґрунтування, ухвалою Личаківського районного суду м.Львова від 19.09.2022 року (а.с.120-121), у задоволенні такого клопотання відмовлено. Цією ж ухвалою за відповідним клопотанням позивача суд витребував у відповідача належним чином завірені копії правовстановлюючих документів щодо діяльності Лікувально-діагностичного центру НДІ епідеміології та гігієни ЛНМУ ім.Д.Галицького. Копії зазначених документів надійшли на адресу суду 05.10.2022 року (а.с.134-143).
В силу вимог Закону та враховуючи характер спірних правовідносин справа підлягає розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, а тому, відповідно до вимог частини третьої статті 279 ЦПК України суд не проводив підготовчого засідання.
Перед тим як закінчити з'ясування обставин справи та перевірки їх доказами, суд надав можливість кожній із сторін висловити свою позицію та надати наявні у неї докази.
Відтак, суд у відповідності до вимог ч.5 ст.12 ЦПК України та прецедентної практики ЄСПЛ створив для сторін рівні можливості відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Про існування будь-яких інших доказів, які мають важливе значення і які не були долучені до справи сторони суду не повідомляли, при тому, що в силу вимог ч.ч.2, 3, 4 ст.83 ЦПК України вони повинні були подати всі свої докази разом з позовом та відзивом та в цей же строк повідомити про існування доказів, які не можуть бути подані разом з першою заявою по суті справи.
Суд у відповідності до вимог ч.7 ст.81 ЦПК України розглянув можливість самостійно збирати докази і не знайшов підстав для реалізації такого свого права, оскільки ніщо не ставить під сумнів добросовісність здійснення учасниками справи своїх процесуальних прав та обов'язків.
Таким чином, враховуючи таку засаду цивільного судочинства як змагальність, а також те, що в даному процесі кожна сторона мала рівні можливості відстоювати свою позицію в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом, дана справа буде вирішена на основі зібраних доказів з покладенням на сторін ризику настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням тієї чи іншої процесуальної дії. Обставини справи встановлюватимуться таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
В будь-якому випадку, право на справедливий судовий розгляд забезпечується, серед іншого, процедурою апеляційного перегляду судових рішень, де сторона не позбавлена можливості подання нових доказів якщо буде доведено поважність причин їх неподання в суді першої інстанції (частина третя статті 367 ЦПК України). Тому, якщо у сторін наявні ті чи інші аргументи або докази, на які даним судовим рішенням не буде надано відповіді, така сторона вправі навести їх у апеляційній скарзі, одночасно вказавши причини неподання їх суду першої інстанції.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши в сукупності зібрані докази та ухвалюючи рішення у відповідності до вимог статті 264 ЦПК України, суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення частково з огляду на наступне.
Судом встановлено, що позивач та відповідач з 1995 року перебувають у трудових відносинах та за основним місцем роботи займала посаду завідувача Спеціалізованої консультативної поліклініки фтизіопульмонологічного профілю НДІЕГ ЛНМУ ім.Д.Галицького.
Вказані обставини сторонами не оспорюються та в силу вимог частини першої статті 82 ЦПК України не підлягають доказуванню.
Відповідно до заяви позивача від 01.02.2019 року, копія якої долучена до матеріалів справи (а.с.97), а також відповідного витягу з наказу (від 04.02.2019 № 33-к (а.с.98), позивач з 01.02.2019 року також працює за сумісництвом у цій же поліклініці на посаді дитячого лікаря-пульмонолога (0,25% посадового окладу) та лікаря-фтизіатра (0,25% посадового окладу).
Відповідно до наказу № 2307-з від 26.07.2021 наказ № 1193-з від 06.06.2021 року доповнено пунктом 3 текстом наступного змісту: з 01.07.2021 року тимчасово припинити:
- виплату надбавок за шкідливі умови праці працівникам спеціалізованої консультативної поліклініки фтизіопульмонологічного профілю НДІ епідеміології та гігієни;
- зовнішнє та внутрішнє сумісництво працівникам спеціалізованої консультативної поліклініки фтизіопульмонологічного профілю НДІ епідеміології та гігієни.
В свою чергу, наказом № 188 к/тр від 30.07.2021 року (а.с.104) «По особовому складу», на виконання наказу № 2307-з від 26.07.2021 року:
- тимчасово припинено з 01.08.2021 року виплату надбавок за шкідливі умови праці і деззасоби працівникам спеціалізованої консультативної поліклініки фтизіопульмонологічного профілю НДІ епідеміології та гігієни;
- припинено сумісництво працівникам поліклініки за списком в кількості 10 осіб, в тому числі і позивача з 24.08.2021 року.
Не погоджуючись з такими наказами позивач оскаржила їх в судовому порядку.
Рішенням Личаківського районного суду м.Львова від 04.02.2022 у справі № 463/12132/21 (а.с.12-29), яке не оскаржувалось і набрало законної сили, визнано незаконним та скасовано наказ Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького № 188 к/тр від 30.07.2021 року в частині припинення з 01.08.2021 року виплати надбавки за шкідливі умови праці і деззасоби позивачу та припинення завідувачу Спеціалізованої консультативна поліклініка фтизіопульмонологічного профілю НДІ епідеміології та гігієни ОСОБА_1 сумісництва лікаря-дитячого-пульмоногола 0,25 ставки і лікаря фтизіатра поліклініки 0,25 ставки з 24.08.2021 року.
Поновлено умови оплати праці позивача з врахуванням надбавки за шкідливі умови праці і деззасоби та оплати за роботу за сумісництвом дитячого пульмонолога (0,25% посадового окладу) та фтизіатра (0,25% посадового окладу).
Стягнуто з відповідача на користь позивача ненараховану та не виплачену заробітну плату, яка складається з: надбавки за шкідливі умови праці і деззасоби за період серпень - грудень 2021 року у розмірі 9450,77 гривень та оплати за роботу за сумісництвом дитячого пульмонолога (0,25% посадового окладу) та фтизіатра (0,25% посадового окладу) за період з 01.09.2021 року до 31.12.2021 року у розмірі 14211,97 гривень та 14211,97 гривень - відповідно, а всього 37874,71 гривень.
Водночас, ще до ухвалення рішення у цій справі, наказом відповідача № 3627-з від 29.10.2021 року (а.с.81) внесено зміни в організації виробництва і праці університету шляхом зміни з 01.02.2022 року внутрішньої (організаційної) структури ЛНМУ ім.Д.Галицького шляхом ліквідації структурного підрозділу - Спеціалізованої консультативна поліклініка фтизіопульмонологічного профілю НДІ епідеміології та гігієни та скорочення чисельності і штату працівників цього структурного підрозділу.
В подальшому, а саме 24.11.2021 року позивачу вручено персональне повідомлення про звільнення на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України (а.с.105).
Згідно наказу № 21/кз/тр від 26.01.2022 року (а.с.106), позивач звільнена з роботи з 01.02.2022 року на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України у зв'язку із зміною в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників університету, шляхом ліквідації структурного підрозділу Спеціалізованої консультативна поліклініка фтизіопульмонологічного профілю НДІ епідеміології та гігієни.
Вважаючи, що робота за сумісництвом між сторонами не припинена, а відповідач зобов'язаний виплатити заробітну плату, позивач звернулась до суду з цим позовом.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).
З огляду на факти справи, характер спірних правовідносин та предмет доказування, для задоволення вимог пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод суд повинен вирішити питання про можливість продовження трудових відносинах у роботі за сумісництвом після звільнення працівника з його основного місця роботи.
У специфічному контексті цієї справи питання про наявність у відповідача заборгованості з виплати заробітної плати слід розглядати окремо за двома періодами - до звільнення та після звільнення.
При цьому, сам наказ про звільнення в межах цієї справи не оспорюється, а тому, не маючи можливості вийти за межі позовних вимог суд не буде надавати йому правової оцінки.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, судам слід виходити із його ефективності (стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.
У частині другій статті 16 ЦК України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів судом: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Порушені право чи інтерес підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним способом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Відповідно до вимог частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Як зазначив Верховний Суд складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду під час розгляду справи № 288/1256/17(постанова від 08.02.2021) преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.
Згаданим вище рішенням Личаківського районного суду м.Львова від 04.02.2022 року не лише скасовано накази відповідача, на підставі яких було припинено виплати позивачу за роботу за сумісництвом дитячого лікаря-пульмоногола у розмірі 0,25 ставки та лікаря фтизіатра у розмірі 0,25 ставки, але й поновлено ці виплати та як преюдиційний факт встановлено відсутність законодавчих підстав для припинення таких виплат.
Водночас, виданий відповідачем наказ від 25.03.2022 року «Про виконання рішення Личаківського районного суду м.Львова від 04.02.2022» (а.с.107) свідчить лише про виплату заборгованості за період з 01.09.2021 року по 31.12.2021 року і ніщо не свідчить про те, що позивачу було відновлено оплату за роботу за сумісництвом з 01.01.2021 року до моменту звільнення - 01.02.2022 року.
До матеріалів справи також не долучено жодного доказу, який би підтверджував, що при звільненні відповідач виплатив позивачу винагороду за роботу за сумісництвом і тому, вимогу про стягнення цієї заборгованості за період з 01.01.2022 року по 01.02.2022 року суд визнає обґрунтованою.
За наданими позивачем розрахунками (а.с.8, 61), у січні 2022 року до виплати підлягало 3462,37 гривень як винагороду за роботу за сумісництвом на посаді лікаря-фтизіатра та 3462,37 гривень як винагорода за роботу за сумісництвом на посаді лікаря-пульмонолога.
Тому, в цій частині позов слід задовольнити, стягнувши з відповідача на користь позивача заборгованість з виплати заробітної плати за роботу за сумісництвом за період з 01.01.2022 року по 01.02.2022 року у загальному розмірі 6924,74 гривень.
В іншій частині позову слід відмовити.
За статтею 43 Конституції України за кожним громадянином закріплено гарантоване право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Громадянин, як правило, реалізує своє право на працю, укладаючи трудовий договір з власником або уповноваженим ним органом підприємства, установи, організації чи фізичною особою, за яким працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату i забезпечувати умови праці, потрібні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором й угодою сторін.
Відповідно до частини другої статті 21 КЗпП працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної i творчої праці, укладаючи трудовий договір на одному або одночасно на кількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо іншого не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін.
Це дозволяє працівникам, крім основного трудового договору, додатково укладати трудові договори (угоди) за сумісництвом.
Порядок i умови сумісництва визначені постановою Кабінету Міністрів України від 03.04.93 № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ i організацій» (далі - постанова № 245) та Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ i організацій, затвердженим наказом Мінпраці, Мін'юсту i Мінфіну України від 28.06.93 № 43 (далі - Положення № 43).
Відповідно до пункту 1 Положення № 43 сумісництвом вважається виконання працівником, крім своєї основної, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у. вільний від основної роботи час. тому самому або іншому підприємстві, в установі, організації або у громадянина (підприємця, власності особи) за наймом.
Аналогічне за змістом визначення поняття сумісництва закріплено у частині першій статті 102-1 КЗпП України, згідно якої сумісництвом вважається виконання працівником, крім основної, іншої оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому самому або іншому підприємстві, в установі, організації або у роботодавця - фізичної особи.
Відповідно до пункту 1 постанови № 245 робітники, спеціалісти i службовці державних підприємств, установ i організацій мають право працювати за сумісництвом, тобто виконувати, крім своєї основної, іншу роботу на умовах трудового договору. На умовах сумісництва працівники можуть працювати на тому самому або іншому підприємстві, в установі, організації або у громадянина у вільний від основної роботи час.
Аналіз приписів частини другої статті 21 КЗпП України свідчить, що працівник може укласти трудовий договір на роботу за сумісництвом на підприємстві, в установі, організації, де він працює за основним місцем роботи. Таке сумісництво буде вважатися внутрішнім сумісництвом. Водночас, якщо трудовий договір про роботу за сумісництвом укладено на іншому підприємстві, в установі, організації (поза основним місцем роботи працівника), то така робота є зовнішнім сумісництвом.
Слід зазначити, що при внутрішньому сумісництві робота виконується на тому самому підприємстві. При цьому працівник працює як основний працівник і як сумісник, але роботу за сумісництвом здійснює у вільний від основної роботи час.
На сумісника поширюються всі права, гарантії та обов'язки, передбачені чинним законодавством, колективним договором i правилами внутрішнього трудового розпорядку.
Не вважається сумісництвом поєднання професій, розширення зон обслуговування та тимчасове заступництво, які виконуються працівниками одночасно з основною роботою у робочий час.
При цьому, однією з найважливіших умов роботи за сумісництвом є наявність вакантної посади (професії).
Вказане свідчить про те, що за сумісництвом можна працювати на одному, двох або більше підприємствах, в установах, організаціях. Проте за будь-яких обставин одне місце роботи працівника має бути основним.
Відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Як уже зазначалось вище, в організації відповідача з 01.02.2022 року ліквідовано Спеціалізовану консультативну поліклініку фтизіопульмонологічного профілю НДІ епідеміології та гігієни, де позивач за основним місцем роботи займала посаду завідувача цієї поліклініки, а за сумісництвом - посади лікаря-фтизіатра та лікаря-пульмонолога, а згідно наказу № 3627-з від 29.10.2021 року (а.с.81зв.), скороченню підлягали як посади завідувача поліклініки, так і посади, які позивач займала за сумісництвом.
Таким чином суд приходить до висновку, що у випадку ліквідації підприємства, установи та організації та у зв'язку з цим звільнення працівника з його основного місця роботи, робота за внутрішнім сумісництвом між цим працівником та цим роботодавцем припиняється автоматично.
Отже, припинивши виплати заробітної плати за роботу за сумісництвом з 01.02.2022 року у зв'язку з ліквідацією Спеціалізованої консультативної поліклініки фтизіопульмонологічного профілю НДІ епідеміології та гігієни відповідач не порушив трудового законодавства та не зобов'язаний був виплачувати позивачу заробітну плату за роботу за сумісництвом, що вказує на безпідставність таких позовних вимог і тому, в їх задоволенні суд відмовляє.
При цьому, таких висновків суду не спростовують доводи позивача про наявність «прихованого правонаступництва» після ліквідації Спеціалізованої консультативна поліклініка фтизіопульмонологічного профілю НДІ епідеміології та гігієни, оскільки предметом цього спору є не наказ про звільнення, а вимога про стягнення заробітної плати за роботу за сумісництвом після звільнення з основного місця роботи.
В силу вимог частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до підпункту 1 пункту 1 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою або фізичною особою - підприємцем справляється судовий збір в розмірі 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» визначено, що розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб з 1 січня 2022 року становить 2481 гривень.
Таким чином, з огляду на ціну позову при його поданні підлягав сплаті судовий збір у розмірі 992,40 гривень, що становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Водночас, в силу вимог пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» позивач звільнена від сплати судового збору, а тому з врахуванням частини шостої статті 141 ЦК України такий пропорційно розміру задоволених позовних вимог підлягає стягненню з відповідача безпосередньо в дохід держави.
З врахуванням заяви про збільшення позовних вимог ціна позову становила 59771,44 гривень, тоді як суд задовольнив позовні вимоги лише в частині стягнення грошових кошів в сумі 6924,74 гривень, що становить 11,59% від загального розміру позовних вимог.
Відтак пропорційно розміру задоволених позовних вимог з відповідача в дохід держави належить стягнути судовий збір у розмірі 114,13 гривень, що становить 11,59% від судового збору, який підлягав сплаті при пред'явленні позову.
Крім того, позивач у своїй першій заяві по суті справи вказала, що орієнтовні витрати, які вона очікує понести у зв'язку з розглядом справи становлять 5000 гривень. В подальшому, позивач подала акт приймання-передачі наданих послуг згідно договору про надання правової допомоги від 25.08.2022 року (а.с.64).
Згідно з ч.ч.1, 3 ст.133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать в тому числі витрати на професійну правничу допомогу.
За змістом частин другої та третьої 137 ЦПК України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Згідно частини шостої цієї статті обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Заперечень щодо неспівмірності витрат на оплату правничої допомоги відповідач не надав, а відтак, пропорційно розміру задоволених позовних вимог з відповідача на користь позивача слід стягнути 579,50 гривень витрат на професійну правничу допомогу, що становить 11,59% від загального розміру витрат, заявлених до стягнення.
Клопотання про компенсацію судових витрат, а також доказів про такі витрати пропорційно розміру відхилених позовних вимог відповідач не подавав. Крім того, відповідач не наводив попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які він поніс або очікує понести у зв'язку із розглядом справи. Відповідно, суд не вбачає підстав для відшкодування таких витрат.
Керуючись ст.ст.10, 18, 81, 141, 258, 259, 263-265, 268, 274 ЦПК України, суд, -
позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Стягнути з Львівського національного медичного університету ім.Данила Галицького на користь ОСОБА_1 ненараховану та невиплачену заробітну плату за роботу за сумісництвом дитячого лікаря-пульмонолога (0,25% посадового окладу) та лікаря-фтизіатра (0,25% посадового окладу) за період з 01.01.2022 року по 01.02.2022 року у розмірі 3462,37 гривень та 3462,37 гривень відповідно, а всього - 6924,74 гривень (шість тисяч дев'ятсот двадцять чотири гривні 74 копійок).
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути з Львівського національного медичного університету ім.Данила Галицького на користь ОСОБА_1 579,50 гривень витрат на професійну правничу допомогу.
Стягнути з Львівського національного медичного університету ім.Данила Галицького в дохід держави 114,13 гривень судового збору.
На рішення суду може бути подана апеляційна скарга протягом тридцяти днів з часу складання повного судового рішення до Львівського апеляційного суду. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено в день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне найменування (ім'я) учасників справи та їх місце проживання (місцезнаходження):
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 .
Відповідач: Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького, місцезнаходження: 79010, м.Львів, вул.Пекарська,69, код ЄДРПОУ 02010793.
Суддя Грицко Р.Р.