10 жовтня 2022 р. Справа № 120/5423/22
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Слободонюка М.В., розглянувши в місті Вінниці за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Мурафської сільської ради про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити дії
До Вінницького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) до Мурафської сільської ради (далі - сільська рада, відповідач) про визнання протиправним рішення 9 сесії 8 скликання Мурафської сільської ради від 19.08.2021 в частині відмови у задоволенні його заяви про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,00 га, за кадастровим номером 0525389200:01:003:0158, яка розташована на території Мурафської сільської ради за межами населеного пункту села Юхимівка Жмеринського району Вінницької області та зобов'язання відповідача затвердити вищевказаний проект землеустрою з метою передачі земельної ділянки у власність позивачу.
Заявлені позовні вимоги мотивовані тим, що на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 02.04.2020 «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою» позивачем було замовлено та виготовлено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства площею 2,00 га, яка знаходиться на території Мурафської сільської ради за межами населеного пункту села Юхимівка. Після виготовлення такого проекту землеустрою та здійснення державної реєстрації відповідної земельної ділянки, позивач звернувся до відповідача із заявою про його затвердження. Однак у зв'язку з тим, що бажана для нього земельна ділянка залишалась у державній власності, тому ініційоване ним питання було відтерміноване на деякий час. При цьому, згодом, а саме 19.08.2021 на сесії сільської ради депутати розглянувши відповідний проект землеустрою відмовили у його затвердженні. Про обставини прийняття відповідного рішення він дізнався лише за наслідками отримання на адвокатський запит листа від 11.02.2022, у якому відповідач повідомив, що протокольним рішенням сільської ради позивачу відмовлено у затвердженні проекту землеустрою і регламент сільської ради не потребує оформлення окремого рішення із даного питання.
Позивач зазначає, що Мурафська сільська рада без пояснення причин та мотивів безпідставно відмовила у затвердженні проекту землеустрою, що й спонукало його звернутися до суду з даним позовом.
Ухвалою від 25.07.2022 судом задоволено клопотання позивача та поновлено ОСОБА_1 строк звернення до суду з даним позовом, відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомленням сторін (у письмовому провадженні). Також цією ухвалою сторонам встановлені строки для подання відзиву на позов, відповіді на відзив та заперечення з дотриманням вимог, передбачених ст.ст. 162-164 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
18.08.2022 до суду надійшов відзив на позовну заяву, згідно якого відповідач проти позову заперечує та просить відмовити у його задоволенні. Вказує на те, що заява позивача про затвердження проекту землеустрою була розглянута на сесії сільської ради 19.08.2021, однак запропонований проект рішення про затвердження проекту землеустрою не був підтриманий депутатами. При цьому оскільки відповідно до Регламенту Мурафської сільської ради проект рішення, який не отримав необхідної кількості голосів на підтримку вважається неприйнятим, тому відсутня потреба в оформленні окремого рішення з даного питання. За таких обставин відповідач переконує суд, що його поведінка у спірній ситуації є правомірною, а тому вважає заявлені позовні вимоги безпідставними. Крім того відповідач наголошує на відсутності у суду підстав зобов'язувати сільську раду прийняти рішення про затвердження проекту землеустрою, позаяк це є виключною компетенцією сільської ради.
Надалі, 29.08.2022 на адресу суду від позивача надійшла відповідь на відзив, у якій останній вкотре зазначає на протиправності прийнятого відповідачем рішення щодо відмови у задоволенні його заяви про затвердження проекту землеустрою, а тому просить заявлений ним позов задовольнити в повному обсязі.
Інших заяв по суті справи від сторін спору до суду не надходило.
Дослідивши наявні у справі докази та надавши їм юридичну оцінку суд встановив, що 14.12.2020 Головним управлінням Держгеокадастру у Вінницькій області прийнято наказ № 2-16996/15-20-СГ, згідно якого ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 2,00 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення на території Юхимівської сільської ради Шаргородського району Вінницької області із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства (01.03).
В подальшому виходячи із даного наказу позивачем замовлено у ДП "Вінницький науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" проект землеустрою щодо відведення у власність бажаної земельної ділянки, який виготовлений розробником документації у грудні 2020 року.
На підставі розробленого проекту землеустрою Відділом у Шаргородському районі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області 12.01.2021 було здійснено державну реєстрацію земельної ділянки площею 2,0000 га, кадастровий номер 0525389200:01:003:0158, та внесено відомості про неї до Державного земельного кадастру, що підтверджується витягом з Державного земельного кадастру № НВ-0521091162021 від 12.01.2021.
Надалі, після отримання від розробника проекту землеустрою щодо відведення відповідної земельної ділянки у власність, позивачем було подано до відповідача заяву (клопотання) про його затвердження у відповідності до повноважень, визначених статтею 122 Земельного кодексу України.
За результатами розгляду відповідної заяви Мурафською сільською радою 29.01.2021 було прийнято рішення № 198, згідно якого питання щодо передачі бажаної для позивача земельної ділянки було відтверміновано до завершення процедури передачі такої ділянки із земель державної власності в комунальну власність сільської ради.
09.07.2021 ОСОБА_1 повторно звернувся до Мурафської сільської ради із заявою про затвердження проекту землеустрою.
Листом від 23.07.2021 №06-07-797 відповідач повідомив про те, що вказана заява прийнята до розгляду та буде розглянута сільською радою на черговій сесії, про що позивача буде повідомлено додатково.
Як слідує із матеріалів справи, на засіданні 9 сесії 8 скликання Мурафської сільської ради, яке відбулась 19 серпня 2021 року, проект рішення щодо затвердження проекту землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки не набрав необхідної кількості голосів депутатів. Зокрема, із витягу протоколу засідання сільської ради від 19.08.2021 слідує, що при голосуванні за відповідний проект рішення депутати проголосували «за» - 0, «проти» - 15, у зв'язку з цим позитивне рішення з даного приводу прийняте не було.
Вважаючи зазначене рішення Мурафської сільської ради про відмову в затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність протиправним, позивач звернувся до суду з відповідним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи суд виходить із наступного.
Суб'єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Земельним Кодексом України від 25.10.2001 № 2768-III (далі - ЗК України) та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.
Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
За приписами статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положеннями частини третьої статті 22 ЗК України передбачено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування, зокрема, громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Статтею 81 ЗК України визначено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.
Порядок набуття відповідного права визначається главою 19 Розділу IV ЗК України.
Так, згідно із статтею 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
При цьому, згідно пункту “б” частини 1 статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.
Частиною 1 статті 122 ЗК України передбачено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами врегульований положеннями статті 118 ЗК України.
Зокрема, за змістом даної статті (в редакції, яка діяла до 27.05.2021, тобто на час, коли позивач отримав дозвіл на розробку проекту землеустрою), було передбачено певний алгоритм та поетапність процесу безоплатної передачі земельних ділянок державної та комунальної власності у власність громадян, а саме:
1) подання громадянином клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування щодо отримання земельної ділянки у власність;
2) отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (або мотивовану відмову у його наданні);
3) після розроблення проекту землеустрою такий проект погоджується, зокрема з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин у відповідності до приписів статті 186-1 ЗК України;
4) здійснення державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі;
5) подання громадянином погодженого проекту землеустрою до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність, про що, в свою чергу, такий орган у двотижневий строк, зобов'язаний прийняти відповідне рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність або рішення про відмову передання земельної ділянки у власність.
Із вищевикладеного слідує, що в межах процедури безоплатної передачі земельних ділянок із земель державної або комунальної власності всі дії відповідних суб'єктів цих правовідносин є взаємопов'язаними, послідовними і спрямовані на досягнення результату у вигляді отримання заявником земельної ділянки у власність.
Судом встановлено, що спір між сторонами виник на стадії подання позивачем розробленого проекту землеустрою до органу місцевого самоврядування та його розгляду Мурафською сільською радою.
Так, на час отримання позивачем дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, частини 8 та 9 статті 118 ЗК України (в редакції до 27.05.2021) передбачали, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.
При цьому частиною 6 статті 186-1 Земельного кодексу України (в редакції до 27.05.2021) було визначено, що підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації. У разі якщо проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки підлягає обов'язковій державній експертизі землевпорядної документації, погоджений проект подається замовником або розробником до центрального органу виконавчої влади, що здійснює реалізацію державної політики у сфері земельних відносин, або його територіального органу для здійснення такої експертизи.
Отже, із вищенаведених норм Земельного кодексу України (в редакції до 27.05.2021) передбачалося, що єдиною підставою для відмови у затвердженні проекту землеустрою може бути лише те, що проект землеустрою не погоджено в порядку, встановленому статтею 186-1 Земельного кодексу України, а також відсутність обов'язкової державної експертизи у визначених законом випадках та відомостей щодо державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі. Жодних інших правових підстав для відмови у затвердженні проекту землеустрою після його погодження в порядку статті 186-1 Земельного кодексу України, норми статті 118 Земельного кодексу України не містили. При цьому перевірка на відповідність проекту землеустрою вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів має здійснюватись саме на етапі погодження такого проекту.
Суд бере до уваги, що на час звернення до відповідача із повторним клопотанням про затвердження проекту землеустрою (09.07.2021) у Закон України "Про землеустрій", Земельний кодекс України було внесено зміни, а частину 8 статті 118 та статтю 186-1 ЗК України виключено на підставі Закону №1423-ІХ від 28.04.2021, проте це не звільняє відповідача від обов'язку розглянути у двотижневий строк клопотання позивача про затвердження проекту землеустрою, оскільки частина 9 статті 118 ЗК України в діючій редакції чітко вказує, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, що передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.
Як передбачено частинами десятою та одинадцятою статті 118 ЗК України відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду. У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду питання вирішується в судовому порядку.
Частиною 8 статті 186 ЗК України (в діючій редакції) передбачено, що підставою для відмови у погодженні та затвердженні документації із землеустрою може бути лише невідповідність її положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівної документації.
При цьому, положеннями ч. 10 ст. 186 ЗК України визначено, що висновок (рішення) органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, іншого суб'єкта, визначеного цією статтею, щодо відмови у погодженні або затвердженні документації із землеустрою має містити вичерпний перелік недоліків документації із землеустрою з описом змісту недоліку та посиланням на відповідні норми законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, затверджену документацію із землеустрою або містобудівну документацію.
Повторна відмова у погодженні або затвердженні документації із землеустрою допускається лише у разі, якщо розробник не усунув недоліки, зазначені у попередньому висновку (рішенні), а також якщо підстава для відмови виникла після надання попереднього висновку (рішення). Повторна відмова у погодженні або затвердженні не позбавляє розробника документації із землеустрою права усунути недоліки такої документації та подати її на погодження або затвердження.
Отже, чинним законодавством чітко визначено, що орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, розглядає клопотання у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність або відмовляє у його затвердженні.
При цьому, у випадку відмови у затвердженні проекту землеустрою, таке рішення має містити вичерпний перелік недоліків документації із землеустрою з описом змісту недоліку та посиланням на відповідні норми законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів.
Як слідує із матеріалів справи, за наслідками розгляду заяви (клопотання) позивача на засіданні 9 сесії 8 скликання Мурафської сільської ради, яке відбулась 19 серпня 2021 року, проект рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_1 не набрав необхідної кількості голосів депутатів. Зокрема, із витягу протоколу засідання сільської ради від 19.08.2021 слідує, що за даний проект рішення депутати проголосували за - 0, проти - 15, не голосували 5, у зв'язку з чим рішення не прийнято.
Надаючи оцінку такому порядку прийняття сільською радою рішення суд враховує наступне.
Повноваження ради щодо питань, які виникають з приводу земельних відносин визначено в Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні", в частині першій статті 26 якого передбачено, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються відповідно до закону питання регулювання земельних відносин.
Згідно з частинами першою та другою статті 59 зазначеного Закону рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.
Отже, аналізуючи в сукупності норми ч. 9 ст. 118 ЗК України та ч. 1, 2 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", суд зазначає, що при вирішенні клопотання громадянина про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у приватну власність земельної ділянки із земель комунальної власності, у місцевої ради виникає обов'язок розглянути таке клопотання у передбачений законом строк (протягом двох тижнів з дня отримання проекту) і прийняти одне з наступних рішень: 1) про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність; 2) про відмову у передачі земельної ділянки у власність; 3) про залишення відповідного клопотання без розгляду.
Перелік підстав для відмови у погодженні та затвердженні документації із землеустрою згідно ч. 6 ст. 186 ЗК України також є вичерпним. При цьому орган місцевого самоврядування не може відступати від положень згаданих норм ст.ст. 118, 186 ЗК України.
В даному випадку суд враховує, що на розгляд сесії Мурафської сільської ради був внесений позитивний проект рішення про затвердження позивачу розробленого ним проекту землеустрою.
В той же час, таке рішення вважалося б прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість депутатів від загального складу Ради, а тому підлягало б викладенню у формі окремого документу.
Натомість, проект рішення, який не отримав необхідної кількості голосів на свою підтримку, вважається відхиленим та не викладається у формі окремого документу про відмову в задоволенні відповідної вимоги, заяви чи клопотання, а такий результат фіксується у протоколі пленарного засідання Ради.
Зазначені висновки суду узгоджуються із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 25 вересня 2018 року у справі N 343/244/16-а, в якій суд вказав, що рішення міськрадою було "не прийнято" у зв'язку із не набранням відповідної кількості голосів, а також із висновками, що викладені в іншій постанові Верховного суду від 09 грудня 2020 року у справі № 300/178/20.
Суд вважає, що у випадку який має місце у даній справі голосування більшості депутатів від складу ради «проти» проекту рішення з позивним вирішенням відповідного питання є засвідченням факту відмови органу місцевого самоврядування у затвердженні наданого позивачем на розгляд проекту землеустрою, яка зафіксована в протоколі пленарного засідання ради.
Таким чином внаслідок не набрання проектом рішення за результатом голосування 19.08.2021 необхідної кількості голосів депутатів (голосування проти такого проекту), суд вважає, що позивачу відмовлено у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,00 га, за кадастровим номером 0525389200:01:003:0158, яка розташована на території Мурафської сільської ради за межами населеного пункту села Юхимівка Жмеринського району Вінницької області. Відповідна, така відмова в розумінні положень ст. 186 ЗК України та ст.ст. 5, 19 КАС України може бути оскаржене до суду.
Водночас таке рішення органу місцевого самоврядування має ґрунтуватися на підставах, визначених законом, та відповідати критеріям правомірності, що передбачені частиною другою статті КАС України.
Оцінюючи оскаржуване рішенні відповідача від 19.08.2021 суд зважає на те, що воно не обґрунтовується жодними правовими підставами та обумовлене не є якимось об'єктивними перешкодами, а винятково власною позицією депутатів при голосуванні за його прийняття. Тобто таке рішення сільської ради вочевидь є невмотивованим, необґрунтованим та непропорційним.
Наведене додатково підтверджується й тим, що на розгляд сесії ради виносився проект рішення, попередньо погоджений профільною комісією ради, яка вивчала відповідне питання на предмет наявності/відсутності законних підстав для прийняття того чи іншого рішення та погодила саме проект рішення щодо затвердження позивачу проекту землеустрою.
Натомість відмова Мурафської сільської ради у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки позивачу безвідносно до визначених законодавством підстав для прийняття такого роду рішення апріорі вважається невмотивованою та необґрунтованою відмовою. Таке рішення відповідача вочевидь не відповідає тим критеріям правомірності, які визначені у ч. 2 ст. 2 КАС України, а тому визнається судом протиправним та таким, що порушує законні права та інтереси позивача.
Частиною першою статті 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Згідно з ч. 3 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд).
У справі "Рисовський проти України", № 29979/04, рішення від 20 жовтня 2011 року, пункти 70, 71, Суд підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування", зазначивши, що він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).
Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58).
Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74).
Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див. зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).
Відтак за обставин, коли позивач дотримався встановленої законом процедури та звернувся до Мурафської сільської ради з заявою (клопотанням) про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, а відповідач, будучи уповноваженим органом влади, без наведення жодних мотивів відмовив у його затвердженні, то, на переконання суду, негативні наслідки від такої поведінки органу влади не можуть перекладатися на приватну особу.
Суд вважає недопустимою з точки зору верховенства права ситуацію, за якої відповідач відмовив позивачу у затвердженні проекту землеустрою не з посиланням на визначені законом підстави для цього, а лише тому, що позитивний проект відповідного рішення не був підтриманий більшістю голосів депутатів від загального складу ради.
З огляду на викладене суд доходить висновку, що рішення 9 сесії 8 скликання Мурафської сільської ради про відмову у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність позивачу, яке зафіксоване у протоколі пленарного засідання сільської ради від 19 серпня 2021 року, є протиправним та підлягає скасуванню.
Щодо вимоги позивача зобов'язати відповідача затвердити проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, суд зазначає таке.
На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною третьою статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності.
Іншими словами, під дискреційним повноваженням розуміють таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.
Виходячи з принципу "належного врядування", суб'єкт владних повноважень повинен сам виправляти свої помилки і відновлювати права осіб, що звернулися до нього, і щодо яких мали місце порушення. Тим більше після того, як неправомірність рішення (дії, бездіяльності) встановлено судом.
Як встановлено судом у цій справі, відмова відповідача у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення бажаної для позивача земельної ділянки є абсолютно не вмотивованою та не обґрунтованою. В суду відсутні будь-які підстави вважати, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідач перевіряв дотримання умов, визначених в ч. 6, 10 ст. 186 ЗК України.
Тобто, оскаржене позивачем рішення не містить повного аналізу обставин, з'ясування яких є необхідним і важливим при розгляді питання про затвердження проекту землеустрою.
При цьому рішення про затвердження проекту землеустрою є адміністративним актом, прийняттю якого повинна передувати визначена законом адміністративна процедура.
Зобов'язання у затвердженні проекту землеустрою без необхідних дій суб'єкта владних повноважень в межах адміністративної процедури не гарантує забезпечення прав позивача у передбачений законом спосіб. Отже, не досягнення реалізації усіх необхідних умов для затвердження проекту землеустрою унеможливлює прийняття судом рішення про зобов'язання затвердити такий. Протилежний підхід призведе до вирішення судом питань, віднесених до виключної компетенції органу місцевого самоврядування.
Відтак при вирішенні цієї справи суд враховує положення ч. 4 ст. 245 КАС України, за змістом яких суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача лише в тому разі, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом. Інакше суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Отже, позовні вимоги в зобов'язальній частині підлягають частковому задоволенню, а саме у спосіб зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву (клопотання) позивача про затвердження проекту землеустрою з урахуванням правової оцінки, наданої у рішенні суду.
Частиною першою статті 9 КАС України передбачено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд також при прийнятті рішення враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема, у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Таким чином, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість основних доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх рішень та дій і докази, надані стороною позивача, суд приходить до переконання, що адміністративний позов належить задовольнити частково.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (ч. 3 ст. 139 КАС України).
Отже, у зв'язку з частковим задоволенням позову, судові витрати позивача зі сплати судового збору у розмірі 992,40 грн. підлягають відшкодуванню в сумі 496,20 грн., тобто пропорційно розміру задоволених вимог (1/2) за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ст.ст. 72, 77, 90, 139, 242, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення 9 сесії 8 скликання Мурафської сільської ради, яке зафіксоване у протоколі пленарного засідання ради від 19 серпня 2021 року, про відмову у затвердженні ОСОБА_1 проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,00 га, за кадастровим номером 0525389200:01:003:0158, яка розташована на території Мурафської сільської ради за межами населеного пункту села Юхимівка Жмеринського району Вінницької області.
Зобов'язати Мурафську сільську раду, з урахуванням висновків суду за наслідками розгляду цієї справи, повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,00 га, за кадастровим номером 0525389200:01:003:0158, яка розташована на території Мурафської сільської ради за межами населеного пункту села Юхимівка Жмеринського району Вінницької області та прийняти в межах своєї компетенції мотивоване рішення.
В решті позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати зі сплати судового збору в сумі 496,20 грн. (чотириста дев'яносто шість гривень 20 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Мурафської сільської ради.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повне судове рішення складено 10.10.22.
Інформація про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 );
Відповідач: Мурафська сільська рада (вул. Коцюбинського, 23, с. Мурафа, Жмеринський район, Вінницька область, 23530, код ЄДРПОУ 04325495).
Суддя Слободонюк Михайло Васильович