ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
05 жовтня 2022 року м. Київ № 640/4922/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Федорчука А.Б., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )
до Міністерства юстиції України (01001, м. Київ, вул. Городецького, 13),
в.о. Державного секретаря Міністерства юстиції України, директора Департаменту публічного права Міністерства юстиції України Кравченко Л.М. (01001, м. Київ, вул. Городецького, 13),
Державного секретаря Міністерства юстиції України (01001, м. Київ, вул. Городецького, 13),
Головного територіального управління юстиції у Київській області (02002, м. Київ, вул. Є. Сверстюка, 15),
Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (01001, м. Київ, пров. Музейний, 2-д)
про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва у лютому 2020 року звернувся ОСОБА_1 (далі також - позивач) із позовною заявою до Міністерства юстиції України (далі також - відповідач-1), В.о. Державного секретаря Міністерства юстиції України, директора Департаменту публічного права Міністерства юстиції України Кравченко Л.М. (далі також - відповідач-2), Державного секретаря Міністерства юстиції України (далі також - відповідач-3), Головного територіального управління юстиції у Київській області (далі також - відповідач-4), в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ В.о. Державного секретаря Міністерства юстиції України, директора Департаменту публічного права Міністерства юстиції України Кравченко Л.М. №4375/к від 26.12.2019 про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області;
- зобов'язати Державного секретаря Міністерства юстиції України поновити ОСОБА_1 на посаді рівнозначній посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області у новоствореному повному правонаступнику Головного територіального управління юстиції у Київській області - Центральному міжрегіональному управління Міністерства юстиції;
- стягнути з Головного територіального управління юстиції у Київській області на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу;
- стягнути з Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1 500 000,00 грн.;
- допустити негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та в частині стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу в сумі за один місяць.
Мотивуючи позовні вимоги представник позивача вказав, що протиправним є звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Головного територіального управління у Київській області, оскільки правонаступником визначено Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції, до якого перейшли всі функції та завдання начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області, що згідно практики Верховного Суду не можна вважати ліквідацією, адже це є перетворенням, при якому працівники мають бути переведені, а не звільнені, бо в протилежному випадку має місце порушення вимог статті 40 Кодексу законів про працю України.
Відповідачі 1-4 проти позову заперечували, посилаючись на те, що звільнення позивача відбулося в межах норм чинного законодавства і в даному випадку має місце саме ліквідація Головного територіального управління юстиції у Київській області, а законодавцем установлено передачу виконання певних функцій органу, що ліквідується на інший орган, в даному випадку Центральне міжрегіональне управління Міністерства Юстиції України, що має значно ширші територіальні повноваження. Доводи позовної заяви, на їх думку, фактично зводяться до суб'єктивної незгоди позивача з фактом ліквідації Головних територіальних управлінь юстиції, у зв'язку з чим просили у задоволенні позову відмовити.
Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 28 травня 2021 року у задоволенні позову відмовив повністю з підстав того, що з прийняттям Закону України від 19 вересня 2019 року №117-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» (далі Закон - №117-IX) положення статті 87 Закону України «Про державну службу», що регулює підстави та порядок припинення державної служби у разі ліквідації, реорганізації державного органу, скорочення штату або чисельності, не містять обов'язку суб'єкта призначення пропонувати державному службовцю іншу рівноцінну посаду державної служби або іншу роботу (посади державної служби) у цьому державному органі навіть у випадку реорганізації.
Відтак, оскаржуваний наказ про припинення державної служби позивача відповідає вимогам статті 22 Закону України «Про державну службу», не порушує вимог частини другої статті 40, частин другої, третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України, які не підлягають застосуванню до спірних правовідносин в силу приписів частини п'ятої статті 40 Кодексу законів про працю України та статей 3, 5 Закону України «Про державну службу», при цьому відповідачем дотримано вимоги частини першої статті 49-2 Кодексу законів про працю України щодо належного персонального попередження позивача не пізніше ніж за два місяці про наступне вивільнення, тому відсутні підстави для поновлення позивача на посаді, стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.
Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 22 вересня 2021 року, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 травня 2021 року скасував, та прийняв нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково, зокрема:
- визнав протиправним та скасував наказ в.о. державного секретаря Міністерства юстиції України, директора департаменту публічного права Міністерства юстиції України Кравченко Людмили Миколаївни № 4375/к від 26 грудня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області;
- поновив ОСОБА_1 з 27 грудня 2019 року на посаді рівнозначній посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області у новоствореному правонаступнику Головного територіального управління юстиції у Київській області - Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ);
- стягнув з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 27 грудня 2019 року по 22 вересня 2021 року в розмірі 1 397 940, 04 гривень.
- стягнув з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на користь ОСОБА_1 завдану моральну шкоду в розмірі 37 836, 00 гривень.
- в задоволенні решти позовних вимог - відмовив.
- рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді рівнозначній посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області у новоствореному правонаступнику Головного територіального управління юстиції у Київській області - Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ) та стягнення з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць - допустив до негайного виконання.
Крім того, ухвалою від 08 грудня 2021 року Шостий апеляційний адміністративний суд виправив описку допущену в постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2021 року, зазначивши в мотивувальній та в 4 абзаці резолютивної частини такої постанови, що ОСОБА_1 підлягає поновленню на посаді рівнозначній посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області у новоствореному правонаступнику Головного територіального управління юстиції у Київській області - Центральному міжрегіональному управлінні міністерства юстиції (м. Київ) з 17 лютого 2020 року.
Постановою Верховного Суду від 09 червня 2022 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 травня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2021 року в цій справі скасовано, а справу №640/4922/20 направлено на новий судовий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва, зокрема, з підстав того, що правильне вирішення справи та застосування ефективного способу захисту порушеного права вимагає, щоб відповідачем за цим позовом також було Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) яке є правонаступником Головне територіальне управління юстиції у Київській області, яке припинило свою діяльність вже на час розгляду справи судом першої інстанції.
На виконання вимог постанови Верховного Суду від 09 червня 2022 року судом залучено до участі у справі в якості співвідповідача Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) (надала по тексту також - відповідач-5).
У відзиві на адміністративний позов представник Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) зазначив, що повноваження останнього мають значно ширші територіальні повноваження, оскільки діяльність цього органу поширюється не лише на Київську область на відміну від Головного територіального управління юстиції у Київській області.
На переконання представника відповідача-5, наказ Міністерства юстиції України від 26 грудня 2019 року №4375к про звільнення ОСОБА_1 відповідає вимогам статті 87 Закону України «Про державну службу», оскільки: стаття 87 Закону №889 є спеціальною нормою, що регулює питання припинення державної служби у зв'язку з ліквідацією державного органу; пункт 1-1 частини 1 статті 87 Закону №889 є самостійною підставою припинення державної служби та відповідно частині 3 статті 5 Закону №889 виключає застосувнаня пункту 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України; пункт 1-1 частини 1 статті 87 Закону №889 як підстава припинення державної служби не є тотожним таким підставам, як скорочення служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Додатково представник відповідача-5 вказав, що у разі висновку суду, що відбулась не ліквідація, а реорганізація юридичної особи публічного права, то відповідно до приписів статті 235 Кодексу законів про працю України лише змінюється формулювання причини звільнення.
Також представник Міністерства юстиції України у додаткових письмових поясненнях стверджував, що норми чинного законодавства передбачають можливість ліквідації територіального органу міністерства та передачу здійснення його повноважень до новоутвореного територіального або міжрегіонального управління. Одночасно з цим, мова йде виключно про ліквідацію територіальних органів, а не відмову держави від виконання завдань та функцій органу, що ліквідується, адже забезпечення формування та реалізації державної правової політики в тій чи іншій сфері покладено на Міністерство як головний орган в систему центральних органів виконавчої влади, який діє в т.ч. через територіальні органи.
При цьому, обґрунтування доцільності відмови від виконання завдань та функцій ліквідованого органу або передачі їх іншим органам виконавчої влади має бути наведено не в самому нормативно-правовому акті, який має чітко визначену форму, а в пропозиціях щодо необхідності розгляду та прийняття такого акту.
Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
З наявних матеріалів справи вбачається, що 28 квітня 2016 року ОСОБА_1 наказом Міністерства юстиції України №2190/к від 27 квітня 2016 року призначено на посаду начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області.
В подальшому, Постановою Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» прийнято рішення ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 1 (п. 1 Постанови); утворено як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 2 (п. 2 Постанови), зокрема Центральне міжрегіональне управління Міністерства Юстиції України (м. .Київ).
До Переліку територіальних органів Мін'юсту, що ліквідуються (додаток №1 до постанови), включено Головне територіальне управління юстиції у Київській області.
На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року №870 наказом Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2019 року №3173/5 «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України» ліквідовані як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції згідно з переліком (додаток №1) Головне територіальне управління юстиції у Київській області, і утворені як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції згідно з переліком (додаток № 2) Центральне міжрегіональне управління Міністерства Юстиції України (м. Київ).
Пунктом 4 наказу затверджено список голів ліквідаційних комісій з ліквідації головних територіальних управлінь юстиції.
Підпунктами 7-8 пункту 5 наказу голів ліквідаційних комісій головних територіальних управлінь юстиції зобов'язано, зокрема, забезпечити письмове персональне попередження працівників не пізніше ніж за два місяці до їх звільнення, про що повідомити Департамент персоналу Міністерства юстиції України до 01 листопада 2019 року, надати первинним профспілковим організаціям інформацію про звільнення працівників у зв'язку з ліквідацією територіальних органів Міністерства юстиції.
Так, 18 жовтня 2019 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесений запис про перебування Головного територіального управління юстиції у Київській області в стані припинення.
29 жовтня 2019 року проведено державну реєстрацію Центрального міжрегіонального управління Міністерства Юстиції України (м. Київ), як юридичної особи, про що в Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесений запис 12241020000092481.
Відтак, на думку суду, з дня утворення Центрального міжрегіонального управління Міністерства Юстиції України (м. Київ) до нього перейшли повноваження та функції, відповідача-4.
Положенням про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України, що затверджено наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2011 року №1707/5, (зареєстроване в Міністерстві юстиції України 23 червня 2011 року за №759/19497) встановлено повноваження відповідача-4.
Згідно з наказом Міністерства юстиції від 23 жовтня 2019 року № 3228/5 у тексті Положення слова «Головне територіальне управління юстиції» в усіх відмінках і числах замінено словами «міжрегіональне управління» у відповідних відмінках і числах.
Наявними матеріалами справи підтверджується, що 23 жовтня 2019 року ОСОБА_1 вручено попередження про наступне вивільнення на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року №870.
26 грудня 2019 року видано наказ Міністерства юстиції України №4375/к, підписаний в.о. Державного секретаря Міністерства юстиції України Кравченко Л.М., про звільнення позивача з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області на підставі п.1-1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв'язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Київській області.
30 січня 2020 року ОСОБА_1 ознайомлено з наказом Міністерства юстиції України №4375/к від 26 грудня 2019 року, що підписаний в.о. Державного секретаря Міністерства юстиції України Кравченко Л.М. про його звільнення.
Згідно наявних матеріалів справи, 17 лютого 2020 року позивача звільнено з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області на підставі п.1-1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв'язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Київській області.
Незгода позивача із вказаним наказом про звільнення, зумовила його звернення до суду з даним адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.
Частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частина 6 статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України від 10 грудня 2015 року №889-VIII «Про державну службу» (далі також - Закон №889-VIII, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
У відповідності до частин 1-3 статті 5 Закону №889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби (стаття 1 Закону №889-VIII).
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 Кодексу законів про працю України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Водночас, Закон №889-VIII є спеціальним законом з питань вступу, проходження та припинення державної служби.
В силу пункту 4 частини 1 статті 83 Закону №889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).
Приписами частини першої статті 87 Закону № 889-VIII визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є:
1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;
1-1) ліквідація державного органу;
2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування;
3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності;
4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.
Суд при вирішенні даного спору вказує, що оскільки стаття 87 цього Закону, в редакції чинній на час прийняття оскаржуваного наказу про звільнення позивача не визначала порядок і процедуру припинення державної службу на підставі пункту 1-1 частини 1 цієї статті, адже відповідні зміни були внесені Законом України від 14 січня 2020 р. № 440-IX, то до спірних правовідносин, згідно приписів частини 3 статті 5 Закону №889-VIII підлягають застосованою положення Кодексу законів про працю України.
Так, статтею 40 Кодексу законів про працю України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: 1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації.
При цьому, звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Також не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Частиною 1 статті 49-2 Кодексу законів про працю України встановлено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Наявними матеріалами справи підтверджується, що в межах даної справи спір виник щодо правомірності звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області на підставі пункту 1-1 частини 1 статті 87 Закону №889-VIII у зв'язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Київській області, зокрема, без вирішення питання можливості переведення (за його згодою) на іншу роботу.
Так, Верховний Суд сформував правові висновки щодо застосування у подібних правовідносинах приписів статті 87 Закону № 889-VIII зі змінами відповідно до Закону № 117-IX, зокрема, у постановах від 26 травня 2021 року у справах № 140/90/20, № 260/261/20, від 17 червня 2021 року у справі № 240/455/20 та від 20 вересня 2021 року у справі №340/221/20, які на підставі частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України підлягають врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
У вказаних справах Верховний Суд підкреслив, що Законом №117-ІХ були серед іншого виключені положення абзаців першого і другого частини третьої статті 87 Закону №889-VIII, які стосувалися застосування до державних службовців законодавства про працю та допускали звільнення з підстав скорочення чисельності або штату державних службовців лише в разі неможливості переведення державного службовця на іншу посаду чи його відмови від такого переведення.
У свою чергу, ретроспективний аналіз положень Закону №889-VІІІ дає підстави для висновку, що стаття 87 цього Закону до набрання чинності Законом №117-IX (до 25 вересня 2019 року) визначала як підставу для звільнення державного службовця (скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу), так і особливості її застосування (у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі) поряд із прямою вказівкою на застосування загальної процедури вивільнення працівників, установленої законодавством про працю.
Одночасно із набранням чинності Законом №117-IX набрав чинності Закон №113-IX, яким статтю 40 Кодексу законів про працю України доповнено частиною 5 такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус».
Верховний Суд у справах №140/90/20, №260/261/20, №240/455/20 та №340/221/20, аналізуючи вищевказані законодавчі зміни, зазначив, що виключення зі статті 87 Закону №889-VІІІ бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті не вказує на заборону щодо його застосування, враховуючи приписи частини третьої статті 5 цього Закону та неврегульованість цим Законом відповідних правовідносин.
Приписи частини 5 статті 40 Кодексу законів про працю України вказують лише на можливість врегулювання спеціальним законом особливостей застосування порядку звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини 1 цієї статті.
Водночас, відносини публічної служби в основі своєї правової природи є наслідком реалізації не тільки права на участь в управлінні державними справами через забезпечення доступу до державної служби, визначеного статтею 38 Конституції України, але і права на працю, оскільки перебування особи на державній службі є однією із форм реалізації права на працю, закріпленого у статті 43 Конституції України, а тому за правовою позицією Верховного Суду України, сформованою у постанові від 06 листопада 2013 року у справі №21-389а13, до відносин публічної служби застосовуються норми трудового законодавства в частині неврегульованій спеціальним законодавством.
Відтак, враховуючи відсутність у спеціальному законі норм, які б урегульовували особливості вивільнення державних службовців, зокрема, у разі реорганізації, ліквідації державного органу, на момент виникнення спірних правовідносин, незважаючи на виключення зі статті 87 Закону №889-VІІІ бланкетної норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті, суд погоджується з доводами позивача про необхідність застосування до спірних правовідносин положень Кодексу законів про працю України на підставі частини 3 статті 5 Закону №889-VІІІ.
Необхідність застосування законодавства про працю до спірних правовідносин, що виникли у період дії статті 87 Закону №889-VIII у редакції Закону №117-IX, є наступні зміни до цієї статті, внесені згідно із Законами України від 14 січня 2020 року №440-IX та від 23 лютого 2021 року №1285-IX, якими законодавець урегулював особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини 1 статті 87 Закону №889-VIII, зокрема, в частині строку попередження про наступне звільнення, пропозиції посад державної служби та визначення випадків застосування законодавства про працю.
Суд враховує, що відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений термін, а також терміновий трудовий договір до закінчення терміну його дії можуть бути розірвані власником або уповноваженим їм органом у разі змін в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідації, реорганізації, скорочення чисельності або штату працівників.
За таких обставин, ліквідація відноситься до терміну «змін в організації виробництва і праці», що свідчить про поширення на спірні правовідносини положення частини 3 статті 49-2 Кодексу законів про працю України, відповідно до якої одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.
Відповідно до пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
Отже, встановлена законодавством можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.
Тобто, роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 16 вересня 2021 року у справі №440/413/20, від 11 червня 2020 року у справі №826/19187/16, від 31 березня 2020 року у справі №826/6148/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 821/595/16, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (П/9901/310/18).
При цьому, суд враховує, що такий обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з'явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.
Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 16 вересня 2021 року у справі №440/413/20, від 25 липня 2019 року у справі №807/3588/14 та від 27 травня 2020 року у справі № 813/1715/16.
Також суд зазначає, що Верховний Суд України в постановах від 17 жовтня 2011 року (справа № 21-237а11), від 04 березня 2014 року (справа № 21-8а14), від 27 травня 2014 року (справа № 21-108а14), від 28 жовтня 2014 року (справа №21-484а14), від 19 січня 2016 року (справа № 810/1783/13-а) неодноразово висловлював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган мова йде фактично про його реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
Крім того, у постанові від 01 квітня 2015 року (справа №6-40цс15) Верховний Суд України сформулював правову позицію, згідно з якою власник є таким, що належно виконав вимоги частини 2 статті 40, частини 3 статті 49-2 Кодексу законів про працю України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації і досвіду.
Наведені правові позиції підтримані Верховним Судом, зокрема, у постановах від 12 грудня 2018 року (справа №826/25887/15), від 17 липня 2019 року (справа №820/2932/16), від 09 жовтня 2019 року (справа №208/3390/16-а), від 24 квітня 2020 року (справа №824/168/19-а).
З урахуваннях наведеного в контексті фактичних обставин справи, у суду наявні підстави для висновку, що при проведенні заходів з припинення одних та одночасного утворення інших своїх територіальних органів (реорганізації) Міністерство юстиції України було зобов'язане додержуватися встановленого Кодексом законів про працю України порядку звільнення працівників з цієї підстави, в основу якого покладено вимогу щодо працевлаштування працівників реорганізованої (ліквідованої) установи.
Однак, згідно наявних матеріалів справи, Міністерство юстиції України не запропонувало ОСОБА_1 жодної вакансії, незважаючи на те, що з моменту попередження про наступне звільнення і до фактичного його звільнення у Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції, яке є правонаступником Головного територіального управління юстиції у Київській області були наявні вакантні посади.
Відповідачами вказані обставини не спростовано жодними належними та достатніми доказами.
Відтак, суд приходить до висновку про порушення відповідачами установленого законом порядку звільнення позивача та, як наслідок, незаконність такого звільнення, оформленого спірним наказом.
В частині доводів представника відповідача-5 про те, що повноваження Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції є значно ширшими з огляду на те, що його функцій поширюються не лише на Київську області не нівелюють по-перше того факту, що відповідач-5 є правонаступником в частині повноважень Головного територіального управління юстиції у Київській області, а по-друге не відміняють обов'язку Міністерства юстиції України додержуватися встановленого Кодексом законів про працю України порядку звільнення працівників при проведенні заходів з припинення одних та одночасного утворення інших своїх територіальних органів (реорганізації).
Зважаючи на наведене, враховуючи положення частин 1 і 2 статті 235 Кодексу законів про працю України встановлення факту протиправного звільнення працівника є підставою для поновлення його на попередній роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розрахованого відповідно до положень Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).
Верховний Суд України у постанові від 14 січня 2014 року в справі №21-395а13 зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку №100.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у постанові №13 від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з пунктом 5 Порядку № 100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Як вбачається із наявної в матеріалах справи довідки голови ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції у Київській області від 24 лютого 2020 року №75-10-25 заробітна плата позивача за два останні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата складала: жовтень 2019 року - 77 717, 56 грн., листопад 2019 року - 60 787, 82 грн.
Відповідно, розмір середньоденної заробітної плати позивача становить - 3 221, 06 грн. (138 505, 38 грн./43 дні), а розмір середньомісячної заробітної плати - 69 252,79 грн. (138 505,38 грн./2 міс.).
З огляду на те, що датою звільнення позивача є 17 лютого 2020 року, а поновленню на посаді, рівнозначній посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області у новоствореному правонаступнику Головного територіального управління юстиції у Київській області - Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ) ОСОБА_1 підлягає з 18 лютого 2020 року, то часом вимушеного прогулу є період з 18 лютого 2020 року по дату постановлення рішення в даній справі.
При цьому, суд враховує, що постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2021 року вирішено стягнути з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (код ЄДРПОУ: 43315602, адреса: 01001, місто Київ, провулок Музейний, 2-Д) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_2 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 27 грудня 2019 року по 22 вересня 2021 року в розмірі 1 397 940, 04 грн.
Так, в матеріалах справи міститься оригінал виконавчого листа, виданий 01 листопада 2021 року на частину рішення, допущену до негайного виконання, згідно відмітки якого 25 листопада 2021 року вказаний виконавчий документ виконано та на користь позивача стягнуто суму 1 397 940,04 грн.
З огляду на те, що матеріали справи не містять доказів виконання постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2021 року в частині негайного виконання щодо поновлення ОСОБА_1 на посаді, рівнозначній посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області у новоствореному правонаступнику Головного територіального управління юстиції у Київській області - Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ), суд приходить до висновку, що на користь позивача з відповідача-5 підлягає стягненню сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 23 вересня 2021 року по 05 жовтня 2022 року (з урахуванням уже стягнутої суми середнього заробітку по 22 вересня 2021 року) в розмірі 853 580,90 грн. (3 221, 06 грн.*265 днів).
Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення на його користь моральної шкоди в розмірі 1 500 000,00 грн., суд зазначає наступне.
Статтею 237-1 Кодексу законів про працю України передбачено, що відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.
Відповідно до статті 1167 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Як зазначено у п.п.3, 4, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року №4, зі змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 2001 року №5 та від 27 лютого 2009 року №1, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Відповідно до норм чинного законодавства, моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.
Враховуючи встановлені обставини справи, суд дійшов висновку про недоведеність позивачем того, що спірним наказом відповідача йому заподіяно моральну шкоду, а саме, якими доказами вона підтверджується (наявність душевних переживань, погіршення стану здоров'я тощо), наявності причинно-наслідкового зв'язку між діями (бездіяльністю) відповідача та заподіянням позивачеві шкоди.
Водночас, сам по собі факт протиправності наказу відповідача не свідчить про завдання позивачеві моральної шкоди.
Крім того, суд враховує, що на користь позивача за виконавчим документом, виданим 01 листопада 2021 року, стягнуто суму 37 836,00 грн.
За таких обставин, в задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди слід відмовити.
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи наведене та встановлені обставини, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Пунктами 2 та 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Таким чином, рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 посаді, рівнозначній посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області у новоствореному правонаступнику Головного територіального управління юстиції у Київській області - Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ) та в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягають негайному виконанню.
Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Оскільки позивачем не понесено судових витрат, підстави для здійснення їх розподілу - відсутні.
Керуючись статтями 9, 14, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,
Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ В.о. Державного секретаря Міністерства юстиції України, директора Департаменту публічного права Міністерства юстиції України Кравченко Л.М. №4375/к від 26.12.2019 про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області.
Поновити ОСОБА_1 з 18 лютого 2020 року на посаді, рівнозначній посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області у правонаступнику Головного територіального управління юстиції у Київській області - Центральному міжрегіональному управління Міністерства юстиції.
Стягнути з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (01001, місто Київ, провулок Музейний, 2-Д, код ЄДРПОУ 43315602) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 23 вересня 2021 року по 05 жовтня 2022 року в розмірі 853 580,90 грн.
В іншій частині адміністративного позову - відмовити.
Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 з 18 лютого 2020 року на посаді, рівнозначній посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області у Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ) та стягнення з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 69 252,79 грн. - підлягає негайному виконанню.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення встановленого ст. 295 КАС України строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Суддя А.Б. Федорчук