Справа № 640/11971/21 Суддя (судді) першої інстанції: Келеберда В.І.
05 жовтня 2022 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ганечко О.М.,
суддів Кузьменка В.В.,
Василенка Я.М.,
розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 травня 2022 р. у справі за адміністративним позовом Громадянина Республіки Ірак ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління ДМС у місті Києві та Київській області, про визнання протиправним та скасування рішення, -
До Окружного адміністративного суд міста Києва звернувся громадянин Республіки Ірак ОСОБА_1 з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, в якому просив суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України № 64-21 від 10 березня 2021 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Республіки Ірак ОСОБА_1 ;
- зобов'язати ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Республіки Ірак ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування позовних вимог, позивач вказав, що він, маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою конфлікту та систематичного порушення прав людини на території Іраку разом з іншими членами родини був вимушений покинути країну свого походження та у пошуках притулку прибув в Україну, де у 2018 році звернувся до третьої особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Проте, відповідачем та третьою особою у задоволенні заяви йому було відмовлено на підставі відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Позивач зазначає, що він є громадянином РІ, перебуває разом із іншими членами сім'ї за межами країни своєї громадянської належності та не може до неї повернутися з огляду на об'єктивні побоювання стати жертвою конфлікту та порушення прав людини на території Іраку, а саме страх бути вбитим бойовиками угрупування ІДІЛ. Позивач вважає, що працівники відповідача та третьої особи не поцікавилися актуальною ситуацією у країні його походження.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 травня 2022 р. задоволено у повному обсязі адміністративний позов.
Визнано протиправним та скасовано рішення Державно міграційної служби України № 64-21 від 10 березня 2021 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Республіки Ірак ОСОБА_1 .
Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Республіки Ірак ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, Державна міграційна служба України подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору.
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 04.08.2022 відкрито апеляційне провадження та призначено апеляційну скаргу до розгляду у порядку письмового провадження на 05.10.2022.
Виконуючи вимоги процесуального законодавства, колегія суддів ухвалила продовжити строк розгляду апеляційної скарги, згідно норм ст. 309 КАС України.
Дану справу розглянуто в порядку письмового провадження, оскільки, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, з особової справи № 2018KV0330 слідує, що позивач звернувся до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 04 грудня 2018 року № 330, у якій зазначив, що він приїхав до України з метою стати біженцем, оскільки в його країні життя дуже небезпечне, зруйновано його дім та зник батько.
У той же день, 04 грудня 2018 року, працівниками міграційної служби стосовно позивача проведено анкетування, в результаті чого складено анкету особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В анкеті уточнено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; паспортний документ громадянина Іраку серії НОМЕР_1 , виданий Міністерством внутрішніх справ 15 травня 2016 року в місті Сулейманія терміном до 13 травня 2024 року; уродженець міста Бартелла , Ірак ; країна громадянської належності - Ірак ; країна постійного проживання - Ірак ; національність - курд; віросповідання - іслам (суніт); неодружений; освіта - середня; мова - курдська (рідна), арабська (вільне володіння); невійськовозобов'язаний; до кримінальної відповідальності не притягався, члени сім'ї, які супроводжують заявника - мати та три сестри; члени сім'ї, які не супроводжують заявника - бабуся та три тітки; виїхав із останньої країни постійного проживання 15 жовтня 2018 року легально на підставі національного паспорта та оформленої туристичної візи; прибув до України 22 жовтня 2018 року повітряним сполученням транзитом через Туреччину; проживає в АДРЕСА_1 на підставі договору оренди житлового приміщення від 12 листопада 2018 року.
Причинами виїзду з останньої країни постійного проживання зазначено захоплення міста терористичним угрупуванням ІДІЛ, початок війни, знищення будинку через підрив.
Також, в анкеті зазначено, що ні заявник, ні члени його сім'ї у країні постійного проживання у політичних, релігійних, військових або громадських організаціях не перебували.
Водночас, на питання анкети щодо причетності до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані із расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами надана відповідь, що наявні шрами, оскільки заявника катували та били палками. Він як суніт знаходиться в постійному стані релігійного побоювання.
З текстом вказаної анкети шукач захисту ознайомлений, заперечень не висловив, що засвідчів своїм особистим підписом на останньому аркуші анкети.
Того ж дня заповнено реєстраційний листок на ОСОБА_1 , як на особу, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, справа № 2018KV0330.
Його документовано довідкою про звернення за захистом в Україні № 009991 строком дії до 04 січня 2019 року, та одночасно запрошено з'явитися 17 грудня 2018 року на співбесіду для уточнення відомостей та анкетних даних.
Співробітником міграційної служби 17 грудня 2018 року із шукачем захисту проведено співбесіду, оформлену відповідним протоколом.
Під час співбесіди шукачу захисту, який не володіє українською або російською мовами, забезпечено перекладача.
Протоколом співбесіди від 17 грудня 2018 року підтверджено, що шукач захисту погоджується із запропонованою кандидатурою перекладача та не заперечує, що співбесіду буде перекладено з курдської мови та російську, а записано українською.
За результатами проведення співбесіди 22 грудня 2018 року складено висновок, на підставі якого прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Ірак ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , оформлене наказом Управління Державної міграційної служби України в Київській області від 26 грудня 2018 року № 556.
На виконання приписів статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області відносно громадянина Республіки Ірак ОСОБА_1 направлено до управлінь міграційної служби в областях, а також Служби безпеки України запити для здійснення перевірки про наявність або відсутність інформації, яка б перешкоджала б наданню йому статусу біженця в Україні, та отримано відповіді, які свідчать про те, що ОСОБА_1 із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не звертався, інформація, що може перешкоджати отриманню ним статусу біженця або додаткового захисту в Україні ОСОБА_1 , відсутня.
Наказом ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 26 лютого 2019 року № 67 строк розгляду заяви ОСОБА_1 продовжено до 26 березня 2019 року, у зв'язку із необхідністю проведення із ним співбесіди з метою отримання уточнюючої інформації.
Продовжено строк дії його довідки про звернення за захистом в Україні № 009991 до 04 липня 2019 року.
Співробітниками міграційної служби 13 листопада 2019 року із шукачем захисту проведено додаткову співбесіду, оформлену відповідним протоколом.
Під час співбесіди шукачу захисту, який не володіє українською або російською мовами, забезпечено перекладача з мови, якою він може спілкуватися.
Протоколом співбесіди від 13 листопада 2019 року підтверджено, що шукач захисту погоджується із запропонованою кандидатурою перекладача та не заперечує, що співбесіда буде відбуватися російською мовою, а записуватися українською.
У ході співбесід шукач захисту повідомив таке.
З 2004 по 2014 роки він навчався у змішаній школі в місті Бартелла, в 2015 році - у школі Сарворан в місті Сулейманія, в 2016-2017 роках - у школі Варшар в місті Сулейманія та 2017-2018 роках - у школі Хедрин у місті Сулейманія.
До 2014 року проживав в місті Бартелла разом з матір'ю, батьком та трьома сестрами в орендованому будинку. Його батько мав магазин одягу, в якому працював з восьмої години ранку до шостої-сьомої години вечора. В один із ранків червня 2014 року батько пішов на роботу, а вони з матір'ю та сестрами, почувши о п'ятій годині вечора крики людей: «ДААШ (ІДІЛ) під'їжджає» і, не дочекавшись батька та не додзвонившись йому на вимкнений телефон, взяли документи і виїхали автомобілем до табору для біженців у місто Ербіль, звідки, переночувавши одну ніч, поїхали в Сулейманію.
Із новин він дізнався, що їх вулиця зруйнована та вважає, що дім, у якому вони проживали, також зруйновано.
У 2015 році він самостійно попутною машиною їздив до Барталла в пошуках батька. По дорозі його було затримано групою іракських солдатів із 10-15 осіб. Один із них, що був одягнений в спортивні штани та червоний реглан, запитав суніт він чи шиїт, та, почувши у відповідь, що суніт, запропонував вийти із машини і вдарив кулаком у обличчя, а після падіння на асфальт підняв «за грудки» та продовжив бити у груди. Друзі відтягли від нього цього чоловіка, а водій допоміг сісти в машину та відвіз до Каркуку , де знайшов іншого водія, який повернув його до Сулейманії. До лікарні шукач захисту не звертався, оскільки одразу поїхав до дому. Після побиття у нього на лікті залишилася синя пляма діаметром 3 см, а на зап'ясті - невеликий округлий шрам.
В Сулейманії родині тяжко жилося, тому що працювала лише мати. Інші родичі, які також проживали в Іраку, допомогу не надавали через відсутність тісних зв'язків між ними, тому сім'я у липні 2016 році поїхала до Йорданії (місто Оман), де проживала подруга матері.
Переїзд не був раптовим, він планувався близько 2-х місяців. Гроші на переїзд збирали люди за допомогою імама в мечеті. За ці гроші були придбані квитки та віза. Жодних проблем при виїзді із Іраку у шукача захисту та його сім'ї не було.
В Йорданії він отримав статус біженця в УВКБ ООН, проте не підтвердив даний факт документально. Водночас зазначив, що там він заповнював анкету, був сфотографований, ходив на співбесіди та отримував грошову допомогу.
З огляду на те, що грошей не вистачало і життя в Йорданії було складним, у січні 2017 року сім'я повернулася до міста Сулейманія, Ірак .
В жовтні 2018 року він разом із сім'єю за рекомендацією свого шкільного друга, який на той час проживав і навчався в Україні, вилетіли з аеропорту міста Ербіль транзитом через Туреччину (м. Анкара) до Києва, аеропорт «Жуляни», на підставі туристичної візи, яку отримали через посольство в Багдаді, та національного паспорту, отриманого в місті Сулейманії в 2016 році, проте їм було відмовлено у в'їзді в Україну і вони повернулися до Туреччини. Згодом повторно вилетіли літаком із Туреччини та прибули до України (м. Одеса) 22 жовтня 2018 року.
Водночас, в ході співбесід шукач захисту повідомив, що ІДІЛ особисто йому не погрожував; в Сулеманії йому нічого не загрожувало; він не зазнавав переслідувань і насилля за ознаками раси, національності, громадянства чи через політичні погляди, підтвердив, що ні він, ні члени його сім'ї у країні постійного проживання не перебували у політичних, релігійних, військових або громадських організаціях та участі в їх діяльності не приймали.
Рішення шукача захисту покинути Ірак ґрунтується на тому, що там війна, постійна небезпека, нікого не залишилося, не має друзів, не можна нікому довіряти.
Стверджував, що в Україні хотів би отримати освіту та працювати.
Станом на день проведення співбесіди навчається на першому курсі факультету загальної медицини Київського міжнародного університету, що підтверджується договором № 59-і/2019 від 16 жовтня 2019 року по надання освітніх послуг іноземному громадянину.
Протоколи співбесід від 17 грудня 2018 року та 13 листопада 2019 року підписані шукачем захисту без зауважень.
За результатами розгляду матеріалів особової справи № 2018VK0330 та дослідження інформації про країну походження у зв'язку із відсутністю у заявника обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також через не встановлення фактів загрози життю, безпеці, свободи в країні походження, через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту як системного порушення прав людини, складено висновок від 04 лютого 2021 року щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина РІ ОСОБА_1 .
Зі змісту зазначеного висновку вбачається, що підставою для відмови в задоволенні заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стали наступні обставини: заявник не надав переконливих доказів можливості його утисків чи переслідування в країні походження; на підставі проаналізованої інформації зроблено висновок про неактуальність переслідування заявника та покращення ситуації в країні походження, зокрема у зв'язку тим, що армія Іраку звільняє захоплені терористичним угрупуванням ІДІЛ території, повертаючи державі контроль над ними. При цьому, посилання на інформацію по країні походження зроблено за період 2014-2019 років.
Рішенням ДМС України № 65-21 від 10 березня 2021 року, позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні.
Позивачу надіслано повідомлення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 29 березня 2021 року № 55 про відмову у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, в якому зазначено про відмову заявнику у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.
Вважаючи прийняте рішення протиправним, позивач з метою захисту свого права звернувся до суду із даним позовом.
Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив з встановленого процедурного порушення розгляду заяви позивача щодо строків розгляду, а також, при підготовці висновку від 04 лютого 2021 року, покладеного в основу прийнятого рішення про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 10 березня 2021 року № 65-21, відповідачем не було враховано поточної та актуальної інформації по країні походження станом на момент його прийняття.
Натомість, апелянт вважає вказані висновки суду першої інстанції помилковими та необґрунтованими, позаяк, згідно загальновідомої інформації з відкритих джерел, місце постійного проживання позивача в Іраку в жовтні 2016 року було звільнено від ІДІЛ і бойові дії завершені. Доводи позивача щодо погроз та фізичного насильства з боку терористичних угрупувань, на переконання апелянта, є досить неправдоподібними та логічно невпорядкованими.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі також - Закон № 3671-VI).
Згідно з п. 1 ч. 1 статті 1 Закону № 3671-VI, біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 ч. 1 статті 1 Закону № 3671-VI, установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Як передбачено у ч. 5 статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з приписами ч. 1 статті 7 Закону № 3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Частиною 11 статті 9 Закону № 3671-VI, передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до положень ч. 5 статті 10 Закону № 3671-VI, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до п. п. 45 та 66 Керівництва, для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з п. 195 Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до ч. 1 статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту», обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі також - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).
Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року), в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року), факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок встановлювати чи оцінювати всі факти , які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень.
У відповідності до частини четвертої статті 8 Закону № 3671-VI, рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
У разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні (ч. 5 ст. 8 Закону № 3671-VI).
Відповідно до норм частини шостої статті 8 Закону № 3671-VI, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Частина сьома статті 8 Закону № 3671-VI, покладає на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, надіслати заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття.
Статтею 9 Закону № 3671-VI, регламентовано порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформленя документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, частина перша вказаної статті передбачає, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Відповідно до частини першої статті 10 Закону № 3671-VI рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців.
Рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, надсилається протягом трьох робочих днів з дня його прийняття разом з особовою справою заявника уповноваженим посадовим особам центрального органу виконавчої влади, які розглядали заяву (ч. 7 ст. 10 Закону № 3671-VI).
У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення (ч. 13 ст. 10 Закону № 3671-VI).
Частина друга статті 12 Закону № 3671-VI передбачає можливість оскарження в установленому порядку та в установлені цим Законом строки до суду рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Під час розгляду даного спору в суді першої інстанції було досліджено, що заява позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, була прийнята до розгляду територіальним органом міграційної служби 04 грудня 2018 року.
На підставі висновку від 22 грудня 2018 року, територіальним органом ДМС України прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Республіки Ірак ОСОБА_1 .
Наказом від 26 лютого 2019 року № 67, на підставі подання працівника територіального органу міграційної служби строк розгляду заяви ОСОБА_1 продовжено до 26 березня 2019 року. Продовжено термін дії довідки про звернення за захистом в Україні № 009991 до 04 липня 2019 року.
Письмовий висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Ірак ОСОБА_1 за результатами розгляду його особової справи № 2018КV0330 підготовлено працівниками територіального підрозділу міграційної служби 04 лютого 2021 року, тобто через 1 рік та 10 місяців після спливу граничного строку розгляду заяви, встановленого частиною першою статті 9 Закону № 3671-VI.
Рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина РІ ОСОБА_1 прийнято ДМС України 10 березня 2021 року та надіслано уповноваженим посадовим особам територіального органу міграційної служби, які розглядали заяву, 22 березня 2021 року, тобто через 10 днів після спину строку направлення, встановленого частиною сьомою статті 10 Закону № 3671-VI.
Поштове відправлення з повідомленням про негативне рішення відповідача від територіального органу ДМС України датовано 29 березня 2021 року, проте матеріали справи не містять доказів його відправки цією ж датою.
Аналізуючи процедуру розгляду заяви про визнання його біженцем або особою, як потребує додаткового захисту стосовно позивача, суд зауважує, що позивач звернувся із відповідною заявою у пошуках захисту до органів міграційної служби 04 грудня 2018 року, проте рішення за його заявою прийнято лише10 березня 2021 року та доведено до відома позивача не раніше 29 березня 2021 року (з пояснень позивача - знайдено у поштовій скринці 25 квітня 2021 року), тобто процес розгляду його заяви тривав 2 роки та майже 4 місяці.
Колегія суддів погоджується із зазначенням судом першої інстанції про те, що правильність процедури розгляду заяв про звернення за статусом біженця чи особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, має не менше значення, ніж вірне вирішення справи по суті. В силу особливостей такого роду питань, заява в принципі не може бути вірно розглянута по суті, якщо припущено значних порушень процедури розгляду. Таким чином, суд першої інстанції правильно виснував, що наявність процедурного порушення, яке полягає у недотриманні відповідачем визначених законодавством строків, є самостійною підставою для визнання протиправним та скасування прийнятого ним рішення.
Колегія суддів звертає увагу на те, що бажання шукача захисту оформити своє легальне перебування на території України, не є беззаперечним доказом відсутності загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження та не є умовою, вичерпний перелік яких наведено у статті 6 Закону № 3671-VI, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявницею та її дітьми. Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
У даному ж випадку, ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту, є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
Викладене та встановлені судом першої інстанції обставини з урахуванням порушення строків розгляду заяви позивача, свідчить про те, що у випадку, що розглядається, відповідач не встановив об'єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право позивачу на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, що дає підстави для висновку про необґрунтованість і передчасність оскаржуваного рішення про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та, відповідно, про його протиправність.
При підготовці висновку від 04 лютого 2021 року, покладеного в основу прийнятого рішення про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 10 березня 2021 року № 65-21, відповідачем не було враховано поточної та актуальної інформації по країні походження станом на момент його прийняття. Приймаючи оскаржуване рішення, відповідач не дослідив поточної та актуальної інформації щодо ситуації в Республіці Ірак, відтак не спростував можливості ймовірної загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення. Також, відповідачем не висунуто вимоги щодо надання додаткових відомостей ні від позивача, ні від органів державної влади задля уточнення інформації щодо ситуації у країні походження позивача станом на час прийняття оскаржуваного рішення.
Тож, з урахуванням наведеного, а також, беручи до уваги зміст оскаржуваного рішення, суд вважає, що відповідач, здійснивши аналіз щодо викладених позивачем обставин, остаточно не обґрунтував підстави відхилення наведених позивачем доводів щодо ситуації в країні походження, в аспекті безпечності повернення.
Водночас, встановлення вказаних обставин, є дискреційними повноваженнями міграційного органу, при цьому, суд має перевірити лише відповідність покладених в основу рішення цього органу підстав нормам міжнародного права та національного, однак, не може за міграційний орган проводити додаткове/альтернативне з'ясування всіх важливих для справи обставин, пов'язаних саме з питаннями, встановлення та дослідження яких, покладається на відповідача.
Зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву громадянина Республіки Ірак ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, жодним чином не порушує норм міграційного законодавства та не порушує балансу інтересів сторін, проте, неналежним чином мотивоване рішення, може призвести до неспівставних наслідків для позивача у вигляді повернення до країни походження при можливій загрозі, та повторним розглядом заяви з урахуванням всіх важливих обставин по особі позивача та країні його походження.
Згідно з приписами ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
У відповідності до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та прийнято судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, з огляду на що, рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.
Керуючись ст. ст. 243, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 - 331 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 травня 2022 р. - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена з підстав, визначених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя О.М. Ганечко
Судді В.В. Кузьменко
Я.М. Василенко