ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
05 жовтня 2022 року м. Київ № 640/22121/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Каракашьяна С.К., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовомНародного депутата ОСОБА_1
доМіністерства закордонних справ України
провизнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства закордонних справ України.
В позовній заяві позивач просить суд :
«Визнати протиправною бездіяльність Міністерства закордонних справ України щодо невнесення офіційних заяв (нот протестів) щодо втручання окремими посадовими особами Сполучених Штатів Америки та посольством Сполучених Штатів Америки у внутрішні справи України, державний суверенітет та діяльність органів державної влади України.
Зобов'язати Міністерство закордонних справ України (місцезнаходження юридичної особи: 01018, м. Київ, Михайлівська площа, 1, ідентифікаційний код юридичної особи: 00026620) протягом 5 днів з моменту набрання законної сили рішенням суду у вказаній справі внести офіційну заяву щодо неприпустимості втручання Сполученими Штатами Америки та посольством Сполучених Штатів Америки у внутрішні справи України, державний суверенітет та діяльність органів державної влади.»
Позовні вимоги було мотивовано тим, що на позивача, як народного депутата України, згідно абзацу 2 частини 1 статті 17 Закону України «Про статус народного депутата України», та відповідно до п. 1 ч. 1 статті 24 Закону України «Про статус народного депутата» покладено обов'язки захищати незалежність та суверенітет, інтереси України, її громадян і не завдавати своїми вчинками шкоди Україні, її громадянам.
При цьому позивач стверджує, що з загальнодоступних джерел йому сталі відомі факти втручання посадових осіб іноземної держави в діяльність органів державної влади та правоохоронних органів України, зокрема, Генерального прокурора України, Офісу Генерального прокурора України та Національного антикорупційного бюро України.
Відповідачем позовні вимоги заперечуються з тих підстав, що обставини, які позивач називає загальновідомими такими не є, джерела, на які посилається позивач, не можуть бути визнані доказами. За таких обставин позивач посилається на відсутність підстав для здійснення реагування, окремо вказуючи на відсутність порушеного права позивача, як депутата, так і громадянина.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києві від 09.10.2020р. відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання. Ухвалою від 10 вересня 2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті заявлених позовних вимог. З огляду на неявку представників позивача та відповідача в судове засідання 27 червня 2022 року, справу розглянуто в порядку письмового провадження.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
Позивач - ОСОБА_1 є народним депутатом України Верховної Ради України ІХ скликання.
Частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Справедливість судового рішення вимагає, аби таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтується. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у контексті обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди повинні дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав і свобод, гарантованих Конвенцією.
У пункті 53 рішення від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (пункт 57 рішення Європейського суду з прав людини від 28.05.1985 у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93).
Положеннями статті 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Згідно із частиною третьою статті 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За змістом частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004, поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є об'єктивна наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду, тобто негативні для особи наслідки у вигляді невизнання, обмеження або перешкоджання у реалізації її реальних прав, свобод або інтересів, які настають внаслідок протиправних дій або рішень суб'єктів владних повноважень.
При цьому, адміністративний суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб'єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод позивача. При цьому відсутність порушення суб'єктивних прав особи, навіть у разі, коли рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень містять ознаки протиправності, унеможливлює досягнення завдань адміністративного судочинства.
При цьому, згідно із частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Закон України «Про статус народного депутата України» визначає статус (права, обов'язки і відповідальність) народного депутата України у Верховній Раді України та за її межами, встановлює правові і соціальні гарантії здійснення народним депутатом України своїх депутатських повноважень.
Відповідно до статті 6 Закону України «Про статус народного депутата України», народний депутат у порядку, встановленому законом:
1) бере участь у засіданнях Верховної Ради України;
2) бере участь у роботі депутатських фракцій (груп);
3) бере участь у роботі комітетів, тимчасових спеціальних комісій, тимчасових слідчих комісій, утворених Верховною Радою України;
4) виконує доручення Верховної Ради України та її органів;
5) бере участь у роботі над законопроектами, іншими актами Верховної Ради України;
6) бере участь у парламентських слуханнях;
7) звертається із депутатським запитом або депутатським зверненням до Президента України, органів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності у порядку, передбаченому цим Законом і законом про регламент Верховної Ради України.
Частиною другою статті 7 Закону України «Про статус народного депутата України» передбачено, що Народний депутат відповідно до закону розглядає звернення виборців, а також від підприємств, установ, організацій, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, вживає заходів для реалізації їх пропозицій і законних вимог, інформує виборців про свою депутатську діяльність під час особистих зустрічей з ними та через засоби масової інформації.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про статус народного депутата України», народний депутат, який не має спеціальних повноважень на представництво Верховної Ради України, має право вступати у відносини з посадовими особами і державними органами іноземних держав лише від свого імені.
У відносинах з посадовими особами, державними органами і громадянами іноземних держав народний депутат має право захищати незалежність та суверенітет, інтереси України, її громадян і не завдавати своїми вчинками шкоди Україні, її громадянам.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що повноваження щодо звернення до суду щодо визнання протиправними дій посадових осіб державного органу, у тому числі з метою захисту прав та інтересів громадян України (виборців), можуть бути реалізовані народним депутатом України тільки у межах відносин представництва.
Звертаючись до суду з позовом та обґрунтовуючи свої вимоги, позивач не конкретизує, які саме негативні наслідки він зазнав та яким чином порушуються, зокрема, його права.
У постанові Верховного Суду України від 23.05.2017 у справі № 800/541/16 суд підкреслив, що обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Жодних доказів або аргументів, які б свідчили про реальне порушення прав або законних інтересів скаржника з боку відповідача, народним депутатом України не надано.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що народний депутат України не наділений повноваженнями вимагати усунення порушення законності шляхом індивідуального звернення до суду з адміністративним позовом.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.06.2018 у справі № 826/4504/17, від 06.11.2019 у справі №826/15078/17, від 30.06.2020 у справі № 640/1609/19.
На підставі вищевикладеного та керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
В задоволенні позову народного депутата ОСОБА_1 відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.
Суддя С.К. Каракашьян