ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
05 жовтня 2022 року м. Київ № 640/16180/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Іщука І.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
доНаціонального агентства з питань запобігання корупції
про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення коштів,
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Національного агентства з питань запобігання корупції, в якій просить суд:
- визнати незаконним та скасувати наказ Національного агентства з питань запобігання корупції від 10.04.2020 №358-к/тр про звільнення ОСОБА_1 ;
- поновити ОСОБА_1 на аналогічній посаді (головного спеціаліста) у Національному агентстві з питань запобігання корупції з 10.04.2020;
- стягнути з Національного агентства з питань запобігання корупції на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу з 10.04.2020 по дату винесення рішення по даній справі;
- допустити до негайного виконання постанову суду в частині поновлення ОСОБА_1 на аналогічній посаді (головного спеціаліста) та стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць;
- стягнути з Національного агентства з питань запобігання корупції на користь ОСОБА_1 20 000,00 в рахунок відшкодування моральної шкоди.
В обгрунтування позовних вимог представник позивача зазначив про те, що звільнення позивача здійснено з порушенням вимог діючого законодавства, а позивачу не було запропоновано іншу рівнозначну посаду при звільненні, що є порушенням принципу державної служби, закрпіленого у пункті 7 частини першої статті 4 Закону України "Про державну службу". В порушення вимог частини другої статті 40 та статті 42 Кодексу законів про працю України роботодавець не запропонував позивачу іншу посаду, хоча такий має переважне право на залишення на роботі, оскільки позивач працював безперервно в Національному агентстві з питань запобігання корупції з 02.08.2016 по 10.04.2020, а згідно з листом Національного агентства з питань запобігання корупції від 15.05.2020 №100-15/18101/20, 41 державному службовцю Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя було запропоновано інші посади та переведено на них. Представник позивача зауважив, що за весь період роботи в Національному агентстві запобігання корупції ОСОБА_1 жодного разу не притягувався до дисциплінарної відповідальності, жодних скарг стосовно нього не надходило. Також позивач у 2019 році пройшов підвищення кваліфікації, що підтверджується відповідним сертифікатом.
Разом з тим, представник позивача звернув увагу на те, що повноваження, які виконував згідно положення та своєї посадової інструкції позивач, є аналогічними повноваженням новостворених структурних підрозділів відповідача.
Крім того, представник позивача зазначив про те, що звільнивши позивача із займаної посади відповідач порушив норми Закону України "Про державну служба" та Кодексу законів про працю України, оскільки станом на момент звільнення Департамент, в якому позивач обіймав посаду, вже не існував. Тобто, на думку представника позивача, ОСОБА_1 фактично було звільнено з Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя раніше, адже відповідно до наказу Національного агентства з питань запобігання корупції від 06.03.2020 року № 85/20 «Про затвердження та введення в дію штатного розпису Національного агентства з питань запобігання корупції» затверджено нову структуру Національного агентства з питань запобігання корупції зі штатною чисельністю 354 особи, у якій відсутній Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя.
Представник позивача додатково звернув увагу на те, що позивача було звільнено в період дії карантину, а враховуючи те, що під час дії карантину неможливо знайти іншу роботу, відповідач звільнивши позивача, фактично залишив його без засобів для існування, позбавивши роботи та стабільного заробітку. При цьому, Постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2020 №256 рекомендовано не здійснювати звільнення державних службовців на час встановлення карантину у зв'язку із загостренням ситуації, пов'язаної з поширенням випадків гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Представник позивач вважає, що з урахуванням незаконності і безпідставності звільнення із займаної посади, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню заробітна плата за час вимушеного прогулу з 10.04.2020 по момент винесення рішення по даній справі.
Насамкінець, представник позивача зазначав про те, що враховуючи тяжкість вимушених змін у його життєвих та виробничих відносинах та з огляду на час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, з відповідача підлягає стягненню 20 000 грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.07.2020 (суддя Шрамко Ю.Т.) позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху та встановлено останньом п'ятиденний строк з моменту отримання даної ухвали для усунення недоліків позовної заяви. Позивач у встановлені судом строки усунув недоліки позовної заяви.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.08.2020 (суддя Шрамко Ю.Т.) відкрито провадження в адміністративній справі №640/16180/20, розгляд якої вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Через канцелярію Окружного адміністративного суду міста Києва 18.09.2020 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого останній проти задоволення позовних вимог заперечує в повному обсязі та вважає їх такими, що не підлягають задоволенню, оскільки враховуючи зміни, внесені до статті 87 Закону України "Про державну службу", законодавець закріпив саме право, а не обов'язок керівника державної служби (суб'єкта призначення) запропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду в тому самому органі (за наявності). Відповідач також зазначив про те, що відповідно до вимог частини четвертої статті 87 Закону України "Про державну службу" ОСОБА_1 виплачено вихідну допомогу в розмірі 2 (двох) середньомісячних заробітних плат, що становить 83 680,18 грн., компенсацію за невикористану відпустку в загальному розмірі 54 791,04 грн. та заробітну плату в розмірі 12 304,77 грн. Проти виплати розрахункових коштів він не заперечував.
Щодо законності підстав та дотримання порядку звільнення позивача з займаної посади відповідач зауважив, що посилання позивача на те, що роботодавцем не було запропоновано рівнозначної посади є необгрунтованими та помилковими, оскільки обов'язок пропонувати працівникові при звільненні іншу посаду покладений на роботодавця трудовим законодавством. Натомість Законо №889-VIII закріплює за керівником державної служби (суб'єктом признаачення) виключно право, а не обов'язок пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду. Під час вирішення спорів щодо звільнення державних службовців пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовані спірні відносини, а також коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі. Тому якщо у спеціальному законі не передбачається або прямо забороняється застосування норм трудового законодавства, то особа може бути звільнена виключно з підстав, передбачених цими законами. Відповідачем наголошено на тому, що Законом України "Про державну службу" чітко і безальтернативно врегульовано питання щодо припинення особою державної служби за ініціативою суб'єкта призначення на підставі пункту 1 частини першої статті 87 спеціального закону.
Також відповідач звернув увагу на те, що посилання позивача на порушення відповідачем порядку розірвання з ним трудового контракту не відповідають дійсності, оскільки ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах із Національним агентством на підставі відповідного наказу, а не контракту. У вказаному випадку позивач помилково ототожнює поняття «трудовий договір» та «контракт», які за своєю правовою природою не є аналогічними. Крім того, відповідач вважає безпідставними твердження позивача щодо наявності по відношенню до нього ознак дискримінації з боку Національного агентства, адже посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 обмежився лише власним тлумаченням терміну дискримінації, яке міститься у Законі України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» та не надав на підтвердження зазначеного факту жодного доказу.
Щодо звільнення позивача в період карантину, запровадженого Кабінетом Міністрів України, та порушення його приватного життя відповідач зазначив про те, що такі доводи не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог, оскільки вони безпосередньо не впливають на законність звільнення державного службовця та не відповідають дійсності з огляду на те, що на прововідносини, які виникли між позивачем та Національним агентством запобігання корупції не поширюється дія Постанови Кабінету Міністрів України від 25.03.2020 №256, а позивача попереджено про звільнення 02.03.2020, тобто до початку встановлення карантину. Факт звільнення позивача із державної служби перебуває у прямому причинно-наслідковому зв'язку із фактом прийняття 28.02.2020 відповідачем рішення про упорядкування структури Національного агентства з питань запобігання корупції та введенням в дію штатного розпису, яким передбачено скорочення посади позивача. На час виникнення спірних правовідносин не було встановлено заборони на звільнення державних службовців під час дії карантину з підстав, визначених чинним законодавством, у тому числі й на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу". Жодних змін щодо звільнення протягом дії карантину до Закону "Про державну службу" не вносилось. Підстави для звільнення державних службовців залишились незмінними. Таким чином, звільнення працівника у зв'язку із скороченням посади державної служби під час дії карантину є законним у разі дотримання суб'єктом призначення чіткого алгоритму проведення процедури скорочення.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.09.2020 (суддя Шрамко Ю.Т.) заяву представника відповідача про розгляд адміністративної справи №640/16180/20 за правилами загального позовного провадження залишено без задоволення.
Відповідачем 01.10.2020 подано до суду клопотання про долучення додаткових доказів по справі №640/16180/20, а саме: завірену копію Положення про Департамент перевірки декларацій та моніторингу способу життя, затвердженого рішенням Національного агентства від 13.04.2018 №722; завірену копію Положення про відділ проведення повних перевірок Департаменту перевірки декларацій моніторингу способу життя, затвердженого наказом Голови Національного агентства від 20.04.2018 №57/18; завірену копію Положення про Управління проведення повних перевірок, затвердженого наказом Національного агентства від 25.03.2020 №115/20; завірену копію Положення про перший відділ Управління проведення повних перевірок, затвердженого наказом Національного агентства від 03.04.2020 №131/20; завірену копію Положення про другий відділ Управління проведення повних перевірок, затвердженого наказом Національного агентства від 03.04.2020 №131/20.
До суду 21.12.2020 відповідачем подано клопотання про долучення судової практики щодо вирішення трудових спорів з тотожними матеріально-правовими вимогами та обставинами, де відповідачем є НАЗК.
Також відповідачем 18.02.2022 подано до суду клопотання про долучення до матеріалів адміністративної справи копії постанови Верховного Суду від 21.12.2021, прийнятої у справі №200/7446/20-а щодо тотожних правовідносин.
У зв'язку з тимчасовою непрацездатністю судді, справу в порядку п.п. 2.3.49, 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду передано на повторний автомазитований розподіл справ між суддями.
Відповідно до частини дев'ятої статті 31 Кодексу адміністративного судочинства України, невирішені судові справи за вмотивованим розпорядженням керівника апарату суду, що додається до матеріалів справи, передаються для повторного автоматизованого розподілу справ виключно у разі, коли суддя (якщо справа розглядається одноособово) або суддя-доповідач із складу колегії суддів (якщо справа розглядається колегіально) у визначених законом випадках не може продовжувати розгляд справи більше чотирнадцяти днів, що може перешкодити розгляду справи у строки, встановлені цим Кодексом.
Згідно з протоколом повтороного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу №640/16180/20 передано на розгляд судді Іщуку І.О.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.05.2022 прийнято адміністративну справу №640/16180/20 до провадження суддею Іщуком І.О. в порядку спрощеного позовного провадження, без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.08.2022 запропоновано учасникам справи надати письмові пояснення щодо наявності/відсутності конфлікту інтересів та підстав для відводу головуючого судді в адміністративній справі №640/16180/20.
Позивач правом щодо надання пояснень стосовно наявності/відсутності конфлікту інтересів та підстав для відводу головуючого судді в адміністративній справі №640/16180/20 не скористався.
Від відповідача 25.08.2022 до суду подано письмові пояснення, в яких останній зазначив про те, що викладені в ухвалі суду обставини від 11.08.2022 не можуть бути достатньою підставою для відводу судді від участі у розгляді справи.
Таким чином, враховуючи вищевикладені обставини, з'ясувавши думку учасників справи (відповідача), суд не вбачає підстав для для відводу/самовідводу головуючого судді в адміністративній справі №640/16180/20.
Справу розглянуто після отримання судом інформації щодо повідомлення належним чином сторін про відкриття спрощеного позовного провадження у справі.
Відповідно до частини першої статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
Частиною п'ятою статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше.
Оцінивши повідомлені позивачем обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -
Як вбачається з матеріалів особової справи позивача, Наказом Національного агентства з питань запобігання корупції від 01.08.2016 №145-к/тр ОСОБА_1 призначено на посаду провідного спеціаліста третього відділу (Центральний регіон) Департаменту фінансового контролю та моніторингу способу життя апарату Національного агентства з питань запобігання корупції з 02 серпня 2016 року, за переведенням, з посадовим окладом у розмірі 4359,00 грн. на місяць у порядку, передбаченому статтями 41, 52 Закону України "Про державну службу", Порядком обчислення стажу державної служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2016 №229, Порядком присвоєння рангів державних службовців, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.04.2016 №306.
Згідно з Наказом Національного агентства з питань запобігання корупції від 07.08.2017 №395-к/тр ОСОБА_1 переведено з посади провідного спеціаліста третього відділу (Центральний регіон) Департаменту фінансового контролю та моніторингу способу життя на посаду провідного спеціаліста другого відділу (Східний регіон) цього ж департаменту з 07.08.2017, за його згодою, з посадовим окладом у розмірі 5060,00 грн. на місяць із збереженням раніше встановлених надбавок.
Наказом Національного агентства з питань запобігання корупції від 02.05.2018 №268-к/тр ОСОБА_1 переведено з посади провідного спеціаліста другого відділу (Східний регіон) Департаменту фінансового контролю та моніторингу способу життя, за його згодою, на посаду провідного спеціаліста відділу проведення повних перевірок Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя з 02.05.2018 у зв'язку зі зміною структури апарату Національного агентства з питань запобігання корупції та введенням в дію нового штатного розпису, з посадовим окладом у розмірі 7500,00 грн. на місяць, із збереженням раніше встановлених надбавок.
Наказом Національного агентства з питань запобігання корупції від 15.07.2019 №344-к/тр ОСОБА_1 призначено на посаду головного спеціаліста відділу контролю за своєчасністю подання декларацій Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя, за результатами конкурсу, з 16.07.2019 на період військової служби ОСОБА_2 , до дня фактичного виходу його на роботу, з посадовим окладом згідно із штатним розписом та раніше встановленими надбавками, увільнивши з посади провідного спеціаліста відділу проведення повних перевірок цього ж департаменту.
Наказом Національного агентства з питань запобігання корупції від 17.07.2019 №354-к/тр ОСОБА_1 переведено з займаної посади на посаду головного спеціаліста відділу проведення повних перевірок цього ж департаменту з 22.07.2019 на період перебування основго працівника ОСОБА_3 у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та до дня фактичного припинення цієї відпустки, за згодою, з посадовим окладом згідно з штатним розписом та раніше встановленими надбавками.
Наказом Національного агентства з питань запобігання корупції від 13.09.2019 №506-к/тр ОСОБА_1 переведено на посаду головного спеціаліста відділу проведення повних перевірок цього ж департаменту за безстроковим трудовим договором, за згодою, з 13.09.2019 з посадовим окладом згідно з штатним розписом та раніше встановленими надбавками.
Відповідно до Наказу Національного агентства з питань запобігання корупції від 28.02.2020 №74/20 "Про упорядкування структури НАЗК" ліквідовано Департамент перевірки декларацій та моніторингу способу життя.
Листом від 02.03.2020 №100-18/7219/20 ОСОБА_1 попереджено про наступне звільнення у зв'язку зі скороченням займаної ним посади (у зв'язку з ліквідацією Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя).
Наказом Національного агентства з питань запобігання корупції від 10.04.2020 №358-к/тр відповдно до пункту 2 частини першої статті 7 Закону України "Про запобігання корупції", пункту 1 частини першої та частини четвертої статті 87 Закону України "Про державну службу" ОСОБА_1 звільнено з посади головного спеціаліста відділу проведення повних перевірок Департаменту Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя у зв'язку із скороченням посади з 10.04.2020.
Незгода із вказаним наказом про звільнення позивача з посади зумовила його звернення до суду з даним адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.
Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.
Частиною першою статті 4 Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 №1700-VII (далі - Закон №1700-VII) визначено, що Національне агентство з питань запобігання корупції є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує формування та реалізує державну антикорупційну політику.
За змістом абзацу 2 частини четвертої статті 4 Закону №1700-VII Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» та інші нормативно-правові акти, що регулюють діяльність органів виконавчої влади, а також Закон України «Про державну службу» застосовуються до Національного агентства, службовців та працівників його апарату, а також до його повноважень стосовно уповноважених підрозділів (уповноважених осіб) з питань запобігання та виявлення корупції в частині, що не суперечить цьому Закону.
Пунктом 2 частини першої статті 7 Закону №1700-VII до повноважень Голови Національного агентства віднесено призначення на посади та звільнення з посад працівників Національного агентства.
Відповідно до частини другої статті 8 Закону №1700-VII організаційне, інформаційно-довідкове та інше забезпечення діяльності Національного агентства здійснює його апарат. Положення про апарат Національного агентства і його структура, а також положення про самостійні структурні підрозділи апарату затверджуються Головою Національного агентства. Гранична чисельність працівників апарату Національного агентства затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням Голови Національного агентства.
Відповідно до частини другої статті 10 Закону №1700-VII працівниками апарату Національного агентства та його територіальних органів є державні службовці, а також інші працівники, які виконують функції з обслуговування.
Спеціальним Законом, який визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях є Закон України «Про державну службу» від 10.12.2015 №889-VIII (далі - Закон №889-VIII, в редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 83 Закону №889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).
Згідно пункту 1 частини 1 статті 87 Закону №889-VIII підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Міністерство праці та соціальної політики України у листі від 07.04.2011 №114/06/187-11 роз'яснило, що чисельність працівників - це списковий склад працівників, і скорочення чисельності працівників передбачає зменшення їх кількості. Штат працівників - це сукупність посад, установлених штатним розписом підприємства. Тому скорочення штату являє собою зміну штатного розпису за рахунок ліквідації певних посад або зменшення кількості штатних одиниць за певними посадами.
Враховуючи викладене суд вважає, що роботодавець має право самостійно визначати, змінювати чисельність працівників і штатний розпис. При цьому, дані обставини не потребують додаткового доведення, тому суд не може вимагати у відповідача обґрунтування доцільності скорочення чисельності або штату.
Як встановлено судом, позивача звільнено на підставі наказів від 28.02.2020 № 74/20 «Про упорядкування структури Національного агентства з питань запобігання корупції» та від 06.03.2020 № 85/20 «Про затвердження та введення в дію штатного розпису Національного агентства з питань запобігання корупції», якими ліквідовано Департамент перевірки декларацій та моніторингу способу життя, у якому позивач обіймав посаду головного спеціаліста відділу проведення повних перевірок Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя, та затверджено нову структуру штатного розпису, у якому відповідний Департамент не передбачено, внаслідок чого відбулося скорочення посади позивача.
Так, штатний розпис, затверджений наказом Національного агентства від 28.01.2020 № 17/20, передбачав наявність Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя, що включав відділи:
- Відділ проведення повних перевірок;
- Відділ моніторингу способу життя;
- Відділ проведення спеціальних перевірок;
- Відділ контролю за своєчасністю подання декларацій;
- Відділ аналітичної та роз'яснювальної роботи.
Відповідно до п. 1 розділу І «Загальна частина» Положення про Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя, затвердженого рішенням Національного агентства від 13.04.2018 №722, Департамент перевірки декларацій та моніторингу способу життя є самостійним структурним підрозділом апарату Національного агентства з питань запобігання корупції, який забезпечує виконання повноважень Національного агентства щодо контролю та перевірки декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, інших осіб відповідно до Закону України «Про запобігання корупції», моніторингу способу життя цих осіб.
Згідно з п. 1 розділу ІІ «Основні завдання Департаменту», основним завданням Департаменту є виконання повноважень Національного агентства щодо контролю, перевірки декларацій та моніторингу способу життя суб'єктів декларування.
Водночас, згідно з штатним розписом на 2020 рік, затвердженим наказом Національного агентства від 06.03.2020 № 85/20, утворено:
Управління проведення обов'язкових повних перевірок з Першим та Другим відділом у його складі;
Управління проведення повних перевірок з Першим та Другим відділом у його складі;
Управління проведення спеціальних перевірок та моніторингу способу життя з Відділом контролю за своєчасністю подання декларацій, Відділом моніторингу способу життя, Відділом проведення спеціальних перевірок у його складі.
Згідно з Положеннями про зазначені підрозділи, затверджені наказами Національного агентства від 25.03.2020 № 115/20, від 25.03.2020 № 115/20 та від 26.03.2020 №117/20 завданнями Управлінь є відповідно виконання повноважень Національного агентства щодо:
проведення обов'язкових повних перевірок декларацій, поданих суб'єктами декларування, визначених Законом;
проведення повних перевірок декларацій, поданих суб'єктами декларування, визначених Законом;
контролю за своєчасністю подання декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, повідомлень про суттєві зміни в майновому стані та про відкриття валютних рахунків в установах банків-резидентів, проведення спеціальної перевірки стосовно осіб, які претендують на зайняття посад, які передбачають зайняття відповідального або особливо відповідального становища, а також посад з підвищеним корупційним ризиком, перелік яких затверджується Національним агентством та моніторингу способу життя суб'єктів декларування.
Враховуючи зазначене, суд зазаначає, що у внутрішній структурі Національного агентства відбулась внутрішня реорганізація, внаслідок якої змінено перелік, права та функціональні обов'язки структурних підрозділів, скорочено посаду головного спеціаліста відділу проведення повних перевірок Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя, що підтверджується доводами відповідача та позивачем не заперечується, отже підстава для звільнення, що передбачена п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII та вказана у оскаржуваному наказі, відповідає обставинам справи.
Разом з тим, згідно з частиною третьою статті 87 Закону №889-VIII суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
Як встановлено судом, листом від 02.03.2020 №100-18/7219/20 ОСОБА_1 попереджено про наступне звільнення у зв'язку зі скороченням займаної ним посади (у зв'язку з ліквідацією Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя).
При цьому, суд зазначає, що помилковим є посилання позивача на те, що в порушення вимог ст.ст. 40, 42 КЗпП України йому не було запропоновано іншу посаду, хоча він має переважне право на залишення на роботі.
Так, відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Частиною другою названої статті КЗпП України встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Згідно з частиною першою статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
Відповідно до частини першої статті 49-2 КЗпП України при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
В силу приписів частин другої, третьої статті 5 Закону №889-VIII відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Враховуючи наведені вимоги законодавства, суд перш за все звертає увагу позивача на те, що статтею 42 КЗпП України врегульовано питання залишення на роботі працівників при скороченні чисельності чи штату. Водночас, у даній правовій ситуації мала місце ліквідація Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя.
Станом на час прийняття оскаржуваного наказу Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" від 19 вересня 2019 року №117-IX абзац другий частини третьої статті 87 виключено, зокрема, виключено норму про те, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.
Натомість, були внесені відповідні зміни, зокрема, до статті 22 та 87 Закону України "Про державну служб", якими врегульовано питання звільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу".
Згідно з частиною третьою статті 87 Закону №889-VIII встановлено, що державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб'єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.
При цьому, вжите у частині третій статті 87 Закону №889-VIII слово «може», означає, що на суб'єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов'язок з працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб'єкта призначення.
Частиною п'ятою статті 22 цього Закону №889-VIII (із змінами, внесеними згідно із Законом №117-IX від 19.09.2019) передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб'єкта призначення може здійснюватися без обов'язкового проведення конкурсу.
Щодо зазначених положень статей 22 та 87 Закону №889-VIII слід відмітити, що порядку призначення звільненого державного службовця на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу Законом не регламентовано, як і не передбачено конкретного обов'язку запропонувати особі нові вакантні посади, водночас, з правового аналізу наведених норм випливає, що прийняття такого службовця на певну посаду здійснюється за ініціативою суб'єкта призначення та є його правом, що у даному контексті передбачає свободу розсуду.
Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2010 року №1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами:
1) за допомогою оціночних понять, наприклад: "за наявності поважних причин орган вправі надати …", "у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити…", "рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам…" тощо;
2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав;
3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів;
4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.
Стосовно дискреційних повноважень, суд, за наслідками аналізу вказаних положень, зазначає, що такими є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".
З урахуванням наведеного, суд приходить до висновку, що станом на час виникнення спірних правовідносин дія норм законодавства про працю, а саме, частини другої статті 40, частин другої та третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України не поширюється на державних службовців в силу приписів частини п'ятої статті 40 Кодексу законів про працю України та статей 3, 5 Закону України "Про державну службу", оскільки станом на час звільнення позивача такі правовідносини були врегульовані статтею 22 Закону України "Про державну службу", що передбачає не обов'язок, а право суб'єкта призначення за рішенням суб'єкта призначення у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу перевести державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу чи пропонувати іншу рівноцінну посаду державного службовця.
Так, позивач у позовній заяві вказав на правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду України від 01.04.2015 у справі № 6-40цс15 та від 01.07.2015 у справі № 6-491цс15, щодо покладення обов'язку працевлаштування працівника на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2018 у справі № 800/538/17, щодо обов'язку власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника на реалізацію гарантій при скороченні чисельності або штату.
Слід наголосити, що правові висновки, викладені у зазначених постановах Верховного Суду, стосувались оцінки іншим обставинам та за правового регулювання, що істотно відрізняється від того, що існувало на момент виникнення спірних правовідносин у даній справі з огляду на суттєві зміни, внесені Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" від 19 вересня 2019 року № 117-IX, а отже такі висновки застосуванню судом не підлягають.
Разом з тим, суд зазначає про помилкоість тверджень позивача про те, що його звільнення має ознаки дискримінації, з огляду на наступне.
Стаття 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 06 вересня 2012 р. № 5207-VI визначає, що непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Цією ж статтею Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» визначено, що пряма дискримінація - це ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дія цього Закону поширюється на відносини між юридичними особами публічного та приватного права, місцезнаходження яких зареєстровано на території України, а також фізичними особами, які перебувають на території України.
Частиною третьою статті 6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» установлено, що не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.
Дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб без об'єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (пункт 48 рішення ЄСПЛ від 7 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України»).
Звертаючись до фактів цієї справи, суд зазначає, що оскаржуваний наказ не надає необґрунтованих переваг особам за їх певними ознаками та не передбачає поводження з особами у різний спосіб у відносно схожих ситуаціях.
Аналогічні висновки з приводу спірних правовідносин викладені у постанові Верховного Суду від 21.12.2021 у справі №200/7446/20-а.
Не можуть бути підставою для поновлення позивача на посаді і норми постанови Кабінету Міністрів України № 256 від 25.03.2020 «Деякі питання забезпечення трудових прав державних службовців, працівників державних органів, підприємств, установ та організацій на час встановлення карантину у зв'язку із загостренням ситуації, пов'язаної з поширенням випадків гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Підпунктом 2 пункту 2 цієї постанови рекомендовано підприємствам, установам та організаціям незалежно від форми власності на час встановлення карантину не звільняти працівників, які виконують визначену трудовим договором роботу вдома, та працівників, які перебувають у відпустці без збереження заробітної плати на період карантину, з підстав, установлених пунктами 3, 4 і 5 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України.
Суд наголошує, що по-перше, ОСОБА_1 було звільнено на підставі Закону України «Про державну службу», а не на підставі статті 40 КЗпП України. По-друге, названа постанова носить рекомендаційний характер.
Таким чином, враховуючищи вищевикладене, суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ виданий на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законом, а тому підстави для визнання його протиправним та скасування відсутні. Як наслідок - інші позовні вимог також не підлягають задоволенню.
За приписами вимог пункту 4 частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Відповідно до положень статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення даного адміністративного позову.
З урахуванням вимог статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України понесені позивачем судові витрати присудженню на користь останнього не підлягають.
Керуючись статтями 241 - 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статями 292-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Іщук І.О.