ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
05.10.2022Справа № 910/5578/22
Господарський суд міста Києва у складі судді Турчина С. О., розглянувши у спрощеному позовному провадженні матеріали господарської справи
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЕХНОХІМРЕАГЕНТ"
до Державної казначейської служби України
про стягнення 53845,82 грн
Без повідомлення (виклику) учасників справи
Короткий зміст позовних вимог.
Товариство з обмеженою відповідальністю "ТЕХНОХІМРЕАГЕНТ" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди в розмірі 588,00 грн трьох процентів річних та 3257,82 грн втрат від інфляції та немайнової шкоди - 50000,00 грн, завданої бездіяльністю Державної казначейської служби України щодо строків виконання рішення суду.
Процесуальні дії у справі, розгляд заяв, клопотань
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.07.2022 дану позовну заяву залишено без руху.
Господарський суд міста Києва ухвалою від 20.07.2022 прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі №910/5578/22, розгляд справи постановив здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (без проведення судового засідання).
У відповідності до ч.5 ст.252 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше.
Згідно із ч.8 ст.252 Господарського процесуального кодексу України при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Згідно із частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Позиція позивача.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що рішенням Господарського суду Запорізької області по справі № 908/3103/19 стягнуто з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЕХНОХІМРЕАГЕНТ" немайнову шкоду в розмірі 12334,00 грн.
На виконання вказаного судового рішення судом видано наказ, з яким позивач звернувся до Головного управління Державної казначейської служби України у Запорізькій області.
Позивач вказує, що перерахування коштів за рішенням суду повинно бути здійснено протягом трьох місяців, а у випадку порушення вказаного строку - стягувачу виплачується компенсація в розмірі 3 % річних від несплаченої суми.
За твердженням позивача рішення Господарського суду Запорізької області від 02.07.2020 у справі № 908/3103/19 виконано із значним порушенням встановленого законом строку, через дев'ятнадцять місяців після набрання рішенням законної сили, у зв'язку з чим позивач вказує, що бездіяльністю казначейства йому завдано шкоду та окрім того, виплату боргу здійснено без встановленої законом компенсації в розмірі трьох відсотків річних.
Посилаючись на зазначені обставини позивач звернувся до суду із позовом про стягнення з Державної казначейської служби України майнової шкоди в розмірі 588,00 грн трьох процентів річних та 3257,82 грн втрат від інфляції та немайнової шкоди - 50000,00 грн, завданої бездіяльністю Державної казначейської служби України щодо строків виконання рішення суду.
Нарахування інфляційних втрат здійснено позивачем за грудень 2020 року по травень 2022 року; 3% річних - з 17.11.2020 по 20.06.2022.
У відповіді на відзив позивач, зокрема, зазначає, що згідно із ст.1173 Цивільного кодексу України, шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача - органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов'язок доказування їх правомірності покладається на відповідача. Позивач зазначає, що негативні емоції позивача внаслідок тривалого та умисного не виконання рішення суду перебувають у причинно-наслідковому зв'язку із діями відповідача, а відтак завдали йому немайнової шкоди.
Позиція відповідача.
У відзиві на позов відповідач проти позову заперечує та просить суд відмовити у задоволенні позову, посилаючись на такі обставини.
Так, відповідач зазначає, що до Державної казначейської служби України пакет документів по справі № 908/3103/19 надійшов 26.03.2021 та зареєстрований за № 08-20966, на підтвердження чого надав лист ГУДКСУ у Запорізькій області з відміткою реєстрації в Державній казначейській службі України.
Державною казначейською службою України в межах бюджетних призначень та в порядку черговості 30.06.2022 перераховано кошти в розмірі 12334,00 грн на користь позивача, а відтак, як стверджує відповідач свої зобов'язання щодо виконання рішення суду по справі № 908/3103/19 перед позивачем Державна казначейська служба України виконало в повному обсязі.
Відповідач зазначає, що наказ суду, яким передбачено право особи на відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, виконувався Казначейством відповідно до пунктів 35-40 Порядку № 845 безпосередньо за рахунок бюджетної програми КПКВК 3504030 "Відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб", а тому на переконання відповідача, позивач помилково посилається на Закон України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень".
Заперечуючи позовні вимоги щодо стягнення немайнової шкоди, відповідач вказує, що позивачем не зазначено, у чому конкретно полягали страждання (фізичні, душевні або психічні); не досліджено характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо); рішення суду про визнання бездіяльності Казначейства, внаслідок чого порушено право позивача відсутнє, а Казначейством вжито всіх передбачених законодавством заходів, спрямованих на виконання рішення суду. за таких обставин, за доводами відповідача підстави для стягнення немайнової шкоди відсутні.
ОБСТАВИНИ ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ.
Згідно із матеріалів справи, рішенням Господарського суду Запорізької області від 02.07.2020 у справі №908/3103/19, яке залишено без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 30.11.2020 у справі № 908/3103/19, стягнуто з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЕХНОХІМРЕАГЕНТ" немайнову шкоду в розмірі 12334,00 грн.
07.12.2020 Господарським судом Запорізької області на виконання рішення Господарського суду Запорізької області від 02.07.2020 та постанови Центрального апеляційного господарського суду від 30.11.2020 у справі №908/3103/19, які набрали законної сили 30.11.2020, видано наказ про стягнення з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЕХНОХІМРЕАГЕНТ" немайнової шкоди в розмірі 12334,00 грн.
26.03.2021 Головне управління Державної казначейської служби України у Запорізькій області листом №04-10-08/2581 від 23.03.2021 подало до Державної казначейської служби України документи Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЕХНОХІМРЕАГЕНТ" на виконання наказу Господарського суду Запорізькій області від 07.12.2020 у справі №908/3103/19.
Фактичне виконання рішення Господарського суду Запорізькій області у справі №908/3103/19 відбулося 30.06.2022, що підтверджується платіжним дорученням №1192804 від 21.06.2022 (дата проведення банком 30.06.2022) та наказом про примусове виконання від 07.12.2020 №908/3103/19 з відміткою про оплату.
Посилаючись на те, що перерахування 12334,00 грн на виконання рішення Господарського суду Запорізькій області від 02.07.2020 у справі №908/3103/19 Державною казначейською службою України здійснено з порушенням строків встановлених Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", позивач просить суд відшкодувати за рахунок держави майнову шкоду у розмірі 588,00 грн трьох процентів річних та 3257,82 грн втрат від інфляції та немайнову шкоду в розмірі 50000,00 грн, завдану бездіяльністю Державної казначейської служби України щодо строків виконання рішення суду.
ДЖЕРЕЛА ПРАВА. ОЦІНКА АРГУМЕНТІВ УЧАСНИКІВ СПРАВИ.
Відповідно до ст.124 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Статтею 129 Конституції України основними засадами судочинства є обов'язковість рішень суду.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спір у справі виник у зв'язку з тривалим невиконанням рішення суду про стягнення збитків центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, а саме Державною казначейською службою України.
Підпунктом 1 пункту 9 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України установлено, що до законодавчого врегулювання безспірного списання коштів бюджету та відшкодування збитків, завданих бюджету: рішення суду про стягнення (арешт) коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно Казначейством України. Зазначені рішення передаються до Казначейства України для виконання
Безспірне списання коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) здійснюється Казначейством України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, за черговістю надходження таких рішень, щодо видатків бюджету - в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань.
Видатки бюджетних установ, щодо яких прийнято рішення про накладення на них арешту, дозволяється здійснювати в частині видатків, які статтею 55 цього Кодексу визначено як захищені, у разі зазначення про це у судовому рішенні.
Центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, коштів клієнтів відповідно до законодавства, бухгалтерського обліку виконання бюджетів є Державна казначейська служба України (Казначейство України) (п.1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 р. № 215).
Згідно із пп.3 п.4 наведеного Положення, Казначейство відповідно до покладених на нього завдань та в установленому законодавством порядку: здійснює безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду.
Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі - рішення про стягнення коштів), прийнятих судами, а також іншими органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення., визначено в Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845 (надалі - Порядок №845).
У відповідності до пункту 3 Порядку №8845 рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів до органів Казначейства (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).
Гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України "Про виконавче провадження" (далі - рішення суду), та особливості їх виконання встановлені Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" від 05.06.2012 № 4901-VI, який набрав чинності з 01.01.2013 (далі - Закон № 4901-VI).
У спірних відносинах підлягає застосуванню є Закон України "Про гарантії Держави щодо виконання судових рішень", який є спеціальним у сфері гарантування державою виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України "Про виконавче провадження".
Згідно із ч.4 ст.3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей.
Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Згідно до ч.2 ст.5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу нараховується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.
Судом враховано, що позивачем не надано жодного доказу в підтвердження того, з якого числа наказ перебував на виконанні у відповідача, хоча саме позивач звертався з таким наказом до Головного управління Державної казначейської служби України у Запорізької області. Проте, відповідачем надано у матеріали справи лист Головного управління Державної казначейської служби України у Запорізькій області №04-10-08/2581 від 23.03.2021 з відміткою про отримання 26.03.2021 Державною казначейською службою України наказу Господарського суду Запорізькій області від 07.12.2020 у справі №908/3103/19, заяви стягувача та інших документів, необхідних для виконання рішення.
Отже, як підтверджено матеріалами справи, наказ Господарського суду Запорізькій області від 07.12.2020 у справі №908/3103/19 надійшов до Державної казначейської служби України 26.03.2021, у зв'язку з чим відповідач мав виконати зазначений наказ протягом трьох місяців, а саме до 29.06.2021 року, з урахуванням приписів ч.5 ст.254 ЦК України).
Як встановлено судом, виконання рішення Господарського суду Запорізькій області у справі №908/3103/19 відбулося 30.06.2022, що підтверджується платіжним дорученням №1192804 від 21.06.2022 (дата проведення банком 30.06.2022) та наказом про примусове виконання від 07.12.2020 №908/3103/19 з відміткою про оплату.
З огляду на наведене, виконання рішення суду відбулося з порушенням встановленого Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" тримісячного строку .
Суд вважає, що в даному випадку тривалість виконання судового рішення була надмірною і не відповідала положенню статті 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень".
Відповідно до правової позиції Європейського суду, в тому числі, рішення ЄСПЛ від 8 листопада 2005 року по справі "Кечко проти України" (заява № 63134/00), якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними. Тобто, органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Враховуючи практику Європейського суду з прав людини, несплата компенсації за невиконання судового рішення на підставі відсутності бюджетних коштів, не може бути причиною невиконання відповідачем своїх зобов'язань.
Одночасно, що відсутність коштів у державних органів не є підставою для невиконання грошового зобов'язання, позаяк Конституцією України передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку, при цьому невиконання судового рішення на користь заявника впродовж тривалого часу є порушенням його прав на справедливий судовий розгляд, закріплений в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Визначена Порядком №8845 черговість виконання судових рішень щодо стягнення коштів з Державного бюджету у даному випадку не є підставою для продовження строку для виконання зазначених рішень, ця черговості надходження коштів, не створює для відповідача додаткових строків виконання понад встановлений термін.
За встановлених обставин, суд відхиляє доводи відповідача про те, що правовідносини які склалися не підпадають під дію Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", зокрема в частині тримісячного строку на перерахування коштів.
Суд також вважає помилковим посилання відповідача на постанови Верховного Суду від 12.02.2020 по справі № 826/17656/16 та від 30.04.2020 по справі №804/2076/17, оскільки спір у зазначених справах регулюється Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду", натомість спір у справі №910/5578/22 регулюється положеннями Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" та загальними нормами цивільного законодавства.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу, відповідно до частини п'ятої якої у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
За змістом цієї норми правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана сплатити на користь другої сторони гроші, є грошовим зобов'язанням.
Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 625 ЦК України входить до розділу I "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України, тому в ній визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання і її дія поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань.
За змістом статті 625 ЦК України нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанови Верховного Суду України від 6 червня 2012 у справі № 6-49цс12, від 24 жовтня 2011 у справі № 6-38цс11).
Статтею 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання та передбачені вказаною статтею три проценти річних конкретизуються в частині 1 статті 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", якою річні проценти встановлюється в розмірі трьох.
Кошти державного бюджету належать на праві власності державі, а відтак боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин, яка через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, набуває та здійснює свої цивільні права та обов'язки (ч. 2 ст. 2, ст.170 ЦК України).
Отже, у цій справі відповідачем є держава, яка бере участь у справі через відповідні органи державної влади - Державну казначейську службу України.
При цьому, відповідно до вимог процесуального законодавства резолютивна частина рішення не повинна містити відомостей щодо органу, через який грошові кошти мають перераховуватися, або номера чи виду рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов'язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своєю суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №910/23967/16.
За висновками суду, шкода заподіяна державою в особі державного органу, а отже несвоєчасне відшкодування заподіяної шкоди породжує у держави обов'язок відшкодувати суми інфляційних втрат та 3 % річних за період коли зобов'язання по відшкодуванню шкоди мало бути виконано, однак не виконувалось.
Водночас судом враховано, що позивач визначив суми 3% річних та інфляційних втрат як шкоду, завдану бездіяльністю Державної казначейської служби України щодо строків виконання рішення.
У контексті наведеного, суд зазначає, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачем спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц, від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17).
У постановах Велика Палата Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №917/1739/17 (провадження № 12-161гс19), від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) та від 08.06.2021 у справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21) дійшла висновку, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку із цим суд, з'ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Отже, саме суд має обов'язок здійснити юридичну кваліфікацію відносин сторін, виходячи зі встановлених під час розгляду справи фактів, і визначити, який припис треба застосувати для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є спірні відносини, не є зміною підстави позову (обставин, якими обґрунтований позов) та обраного позивачем способу захисту (предмета позову).
У цьому випадку збитками позивача є реальні втрати від знецінення грошових коштів та неможливості користуватись належними йому коштами.
На переконання суду, відшкодування збитків, яких зазнав позивач в результаті бездіяльності відповідача, яка полягала у зволіканні виконання наказу Господарського суду Запорізькій області від 07.12.2020 у справі №908/3103/19, можливе за рахунок держави, оскільки саме у зв'язку з бездіяльністю Державної казначейської служби України, позивач зазнавав втрат від неможливості користування власними коштами.
У випадку дотримання відповідачем вимог законодавства та виконання покладених на нього Законом зобов'язань належним чином та у встановлені строки, позивач мав би можливість у визначені вище періоди користуватись грошовими коштами, які підлягали перерахуванню на його користь.
Суд дійшов висновку, що у цьому випадку вбачається причинно-наслідковий зв'язок між протиправною бездіяльністю та спричиненою шкодою, який необхідний для притягнення до відповідальності, а відтак і з визначенням розміру такої шкоди.
При цьому, завдані позивачеві збитки (реальні втрати від знецінення грошових коштів та неможливості користування ними) виражаються в сумі 3% річних та інфляційних втрат.
Судом враховано, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини оцінка правомірності втручання держави в гарантоване ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права мирного володіння, здійснюються, серед іншого, і в контексті принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального характеру, зокрема, якщо справа впливає на майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, і помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (п.п. 70, 71 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Рисовський проти України" від 20.01.2012).
В силу положень ст. 129 Конституції України, ст. ст. 2, 6, 48 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", ст.2, 11, 236 ГПК України суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Позицію щодо дотримання справедливості висловив Конституційний Суд України у рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003, зазначивши, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Поряд з цим загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність, неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом (п. п. 2, 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України).
Ураховуючи вищевикладені положення законодавства, а також приймаючи до уваги встановлені вище обставини щодо порушення відповідачем передбаченого Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" строку виконання рішення суду, враховуючи обставини якими обґрунтовані позовні вимоги та суть спірних правовідносин, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення 3% річних та інфляційних втрат, обрахованих позивачем згідно із приписів ст.625 ЦК України.
Перевіривши наданий позивачем розрахунок, суд зазначає, що наданий позивачем розрахунок інфляційних втрат та 3% річних містить помилку щодо початку прострочення, оскільки як встановлено судом вище відповідач мав виконати рішення суду у справі №908/3103/19 у строк до 29.06.2021, а відтак нарахування 3% річних слід здійснювати з 30.06.2021 по 20.06.2022 та інфляційних втрат - з липня 2021 року по травень 2022 року (у межах визначеного позивачем періоду).
За перерахунком суду на користь позивача підлягають стягненню інфляційні втрати у сумі 2195,39 грн та 3% річних у сумі 360,90 грн.
Щодо позовної вимоги про стягнення немайнової шкоду в розмірі 50000,00 грн, завдану бездіяльністю Державної казначейської служби України щодо строків виконання рішення господарського суду Запорізької області від 02.07.2020 р. у справі № 908/3103/19, то суд зазначає таке.
Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду встановлені ст. 1167 Цивільного кодексу України, згідно ч.1 якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Згідно з частиною першою та другою статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.
Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
При цьому, моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Приписами ст. ст.76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно із ст.78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Оцінюючи наведені позивачем обґрунтування, дослідивши представлені до матеріалів справи докази, суд дійшов до висновку, що звертаючись з вимогою про відшкодування немайнової шкоди позивач не надав суду жодних доказів, які б свідчили про факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру.
Позивачем не доведено наявності усіх необхідних елементів складу цивільного правопорушення для відшкодування моральної шкоди, а саме: факт наявності моральної шкоди, обґрунтування визначення розміру моральної шкоди та причинно-наслідковий зв'язок між діями відповідача та завданням такої шкоди позивачу.
З урахуванням викладеного, суд вважає, що у задоволенні позовних вимог про стягнення немайнової шкоду в розмірі 50000,00 грн слід відмовити.
У п. 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 "Справа "Серявін та інші проти України"" (Заява № 4909/04) зазначено, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Окрім того, господарський суд, при вирішення даного спору враховує висновки, наведені Європейським судом з прав людини у справі "Проніна проти України", яким було вказано, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
ВИСНОВКИ СУДУ.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЕХНОХІМРЕАГЕНТ" до Державної казначейської служби України, а саме в частині стягнення інфляційних втрат у сумі 2195,39 грн та 3% річних у сумі 360,90 грн.
Оскільки позов поданий на підставі п.13 ч.2 ст.3 Закону України "Про судовий збір", то судовий збір за рахунок відповідача не відшкодовується.
Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 240, 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
Позов задовольнити частково.
Стягнути з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЕХНОХІМРЕАГЕНТ" (69034, Запорізька обл., місто Запоріжжя, ВУЛИЦЯ ЦИМЛЯНСЬКА, будинок 29-А, ідентифікаційний код 34155997) інфляційні втрати у сумі 2195,39 грн та 3% річних у сумі 360,90 грн.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
В іншій частині позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано: 05.10.2022.
Суддя С.О. Турчин