ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
06.10.2022 м. Івано-ФранківськСправа № 909/69/22 (344/8084/22)
Господарський суд Івано-Франківської області у складі судді Шкіндер П. А., розглянувши матеріали справи
за позовом: ОСОБА_1 , АДРЕСА_1
до відповідача: Приватне акціонерне товариство "Івано-Франківський арматурний завод" вул. Євгена Коновальця, буд. 229,м. Івано-Франківськ,76014
про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку та невиплаченої компенсації за невикористану відпустку в сумі 123 606 грн 00 коп.
ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Івано-Франківської області з позовною заявою до ПАТ "ІФАЗ" (надалі - відповідач) про стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок по заробітній платі при звільнені за період затримки з 01 липня 2021року по 01 серпня 2022 та виплату невиплаченої компенсації за невикористану щорічну відпустку.
Ухвалою господарського суду Івано-Франківської області від 06.09.2022р. прийнято до провадження в межах справи про банкрутство ПАТ "ІФАЗ" справу №909/69/22 (344/8084/22) справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, без призначення судового засідання та виклику сторін - за наявними у ній матеріалами.
Відповідач відзиву на позов, будь-яких заяв чи клопотань не подав.
Суд наголошує на тому, що ухвала суду була надіслана учасникам процесу завчасно на їх юридичні адреси, з урахуванням Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень, затверджених наказом Міністерства інфраструктури України від 28.11.2013 №958, що підтверджується штемпелем суду про відправлення вихідної кореспонденції на звороті відповідного судового процесуального документу. За таких обставин у суду маються достатні підстави вважати, що ним вжито належних заходів до повідомлення сторін про відкриття провадження у справі та про необхідність подання витребуваних судом документів.
При цьому, стаття 43 ГПК України зобов'язує учасників судового процесу та їх представників добросовісно користуватись процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Нормами статті 74 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконання обов'язків щодо доказів. Тож, суд вважає, що господарським судом в межах наданих йому повноважень створені належні умови для надання сторонами доказів і заперечень. Частиною першою статті 252 ГПК України передбачено, що розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі. Відповідно до ч. 2 ст. 178 ГПК України у раз неподання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Тому суд розглядає справу без призначення судового засідання та виклику сторін за наявними у ній матеріалами і документами, визнаними судом достатніми, в порядку статті 178 ГПК України.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши подані документи, за результатами оцінки матеріалів справи, суд встановив:
Відносно відповідача господарським судом Івано-Франківської області відкрито провадження у справі № 909/69/22 про банкрутство, на даний час провадження перебуває на стадії розпорядження майном.
Згідно з ч. 2 ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства господарський суд у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник, зокрема, спори про стягнення заробітної плати.
Аналогічні положення містяться у ст. 20 Господарського процесуального кодексу України.
Предметом судового розгляду є питання щодо стягнення з підприємства роботодавця розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та стягнення виплати грошової компенсації за не використані позивачем дні відпустки.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 31.01.2022 був звільнений з підприємства відповідача на підставі пункту 1 ст. 36 КЗпП України за угодою сторін. Фактична виплата позивачу заробітної плати не була здійснена відповідачем .
Судом встановлено, що в день свого звільнення вимоги про розрахунок не надав. Водночас, ОСОБА_1 звернувся до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області із цивільним позовом про стягнення заборгованості з нарахованої, але не виплаченої заробітної плати в сумі 54980,82грн.
Відповідно до п.20 Постанови від 24 грудня 1999 року №13 Пленуму Верховного Суду України Про практику застосування судами законодавства про оплату праці зазначено, що встановивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення суд на підставі ст.117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведені його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. У разі не проведення розрахунку у зв'язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
Також, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнення настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум в строки, зазначені в ст.116 КЗпП України, при цьому визначальним є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Стосовно визначення дати з якої повинно бути обраховано середній заробіток, суд виходить з того, що оскільки виплата середнього заробітку настає за умови невиплати з вини підприємства належних сум при звільненні, а такий факт встановлений судом, то обрахування суми середнього заробітку проводиться з наступного дня після дня звільнення, тобто у даному випадку з 01.02.2022р. по день винесення судового рішення.
Середньоденна заробітна плата становить 378грн.
Отже визначаючи кількість робочих днів, перевіривши правильність розрахунку зробленого позивачем, суд проводить розрахунок з 01 лютого 2021 по 01. серпня 2022 загалом за 276 робочих днів.
Як наслідок, суд вважає вірним нарахування до стягнення з відповідача середнього заробітку за період затримки в сумі104328 грн.
При цьому, відкриття провадження у справі про банкрутство роботодавця не може свідчити про відсутність вини роботодавця в невиплаті працівникові належних коштів і не є підставою для звільнення роботодавця від обов'язку сплатити зазначені кошти.
Між тим, встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Так, працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у таких відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
Наведене узгоджується з постановою Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. в справі №761/9584/15-ц (провадження №14-623цс18), де касаційний суд, зокрема, зазначив, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Крім того, матеріалами справи підтверджується та не заперечується відповідачем, що у позивача станом на дату звільнення було 51 день невикористаної відпустки.
При цьому доказів виплати грошової компенсації за всі не використані ним дні відпустки до суду не надано.
Відповідно до частини 1 статті 83 КЗпП України, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи. Аналогічне правове регулювання встановлено частиною 1 статті 24 Закону України "Про відпустки".
У відповідності до частини 1 статті 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Згідно з частиною 1 статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У постанові Верховного Суду України від 02.07.2014 у справі № 6-76цс14 зазначено, що порушення процедури про банкрутство роботодавця не свідчить про відсутність його вини в невиплаті працівникові належних коштів у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України.
У постанові від 04 травня 2018 року в справі № 808/858/16 Верховний Суд дійшов висновку, що грошова компенсація за невикористані дні щорічної відпустки є частиною заробітної плати, а тому звернення до суду з вимогами про зобов'язання її виплатити не обмежується будь-яким строком. Аналогічна правова позиція викладена й у постанові Верховного Суду від 21.04.2021 у справі № 306/930/19.
Обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки (абзац 1 пункту 2 розділу ІI Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100).
Абзацом 1 пункту 7 розділу VI Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або компенсації за невикористані відпустки проводиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за фактично відпрацьований період (розрахунковий період) на відповідну кількість календарних днів розрахункового періоду. Із розрахунку виключаються святкові та неробочі дні, встановлені законодавством. Отриманий результат множиться на число календарних днів відпустки.
Позивач здійснюючи розрахунок компенсації за невикористану відпустку, беручи до уваги суми доходу згідно індивідуальних відомостей про застраховану особу ПФУ за 12 місяців, що передують місяцю виплати компенсації за невикористану відпустку зазначив, що на його користь підлягає до стягнення 19278,00грн. компенсації за 51 день невикористаної відпустки.
Суд приходить до висновку, що з ПАТ "ІФАЗ" на користь позивача підлягає до стягнення 19278,00гривень компенсації за невикористану відпустку з відрахуванням всіх встановлених законодавством податків та платежів.
Пунктом 1 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір" передбачено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.
Позивач звільнений від сплати судового збору, тому відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у сумі 2481,00грн. слід віднести на відповідача, стягнувши його в дохід державного бюджету України.
Враховуючи вищевикладене, керуючись ст.ст. 94, 97, 115 КЗпП, ст.ст. 20, 129, 238, 240, 241, 256 Господарського процесуального кодексу України, ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства, господарський суд, -
Позов задовольнити повністю.
Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Івано-Франківський арматурний завод" вул. Євгена Коновальця, буд. 229,м. Івано-Франківськ,76014 ( код ЄДРПОУ 00218271) на користь ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ( ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 104328грн. та 19278гривень - компенсація за невикористану щорічну відпустку,
Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Івано-Франківський арматурний завод" вул. Євгена Коновальця, буд. 229,м. Івано-Франківськ,76014 ( код ЄДРПОУ 00218271) в дохід Державного бюджету України (отримувач коштів: ГУК у м. Києві/м. Київ/22030106, код за ЄДРПОУ 37993783, банк отримувача: Казначейство України (ЕАП), бюджетний рахунок UA 908999980313111256000026001, код класифікації доходів бюджету 22030106 (стягувач: Державна судова адміністрація України; вул. Липська, 18/5, м. Київ, 01601, код ЄДРПОУ 26255795) 2481, 00 гривень (дві тисячі чотириста вісімдесят одну гривню) судового збору.
Накази видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення набирає законної сили у відповідності до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Рішення суду може бути оскаржено до Західного апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області у строки, передбачені ст. 256 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення складено - 06.10.22року.
Суддя Шкіндер П.А.
Примірник направити рекомендованим листом позивачу та арбітражному керуючому Семенюк Н.П ІНФОРМАЦІЯ_1