30 вересня 2022 року Справа № 320/13794/21
Сумський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Кунець О.М., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи в приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу №320/13794/21 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Київській області про визнання протиправною та скасування вимоги,-
До Сумського окружного адміністративного суду звернувся позивач - ОСОБА_1 з позовом до Головного управління ДПС у Київській області, в якому просить суд:
- визнати протиправною та скасувати вимогу ГУ ДПС у Київській області № Ф-111419-53 від 17.09.2021 року про сплату боргу (недоїмки) по єдиному соціальному внеску у розмірі 39075,81 грн.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що не погоджується з вимогою про сплату боргу (недоїмки) з єдиного соціального внеску, оскільки підприємницьку діяльність не здійснює, а є найманим працівником, за якого єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування сплачується роботодавцем.
Відповідно до ухвали Київського окружного адміністративного суду від 29.10.2021р. адміністративну справу №320/13794/21 було передано за підсудністю до Сумського окружного адміністративного суду.
Згідно ухвали Сумського окружного адміністративного суду від 29.12.2021р. справу було прийнято до провадження Сумського окружного адміністративного суду та залишено позовну заяву без руху.
Відповідно до ухвали суду від 20.01.022р. відкрито провадження у даній справі, вирішено питання щодо проведення розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Відповідач, не погоджуючись із доводами позивача, надав відзив на позовну заяву, в якому вказав, що позивач перебуває на обліку як фізична особа-підприємець, проте не сплачувала єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, що спричинило виникнення боргу в сумі 390785,81грн. У зв'язку з цим, на думку відповідача, вимога про сплату боргу з єдиного внеску на загальнообов'язкове соціальне страхування сформована позивачу у відповідності до норм Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування».
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
З 25.06.2007 року позивач зареєстрований як фізична особа-підприємець. При цьому, був офіційно працевлаштований та здійснював трудову діяльність як найманий працівник.
25.09.2021 року від ГУ ДПС у Київській області засобами поштового зв'язку позивач отримав вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-111419-53 від 17.09.2021 року. Вказаною вимогою податківці повідомили позивача, що станом на 31.08.2021 року у нього заборгованість (недоїмка) зі сплати єдиного внеску, розмір якої становить 39075,81 грн. Відповідно до ст. 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» та на підставі даних інформаційної системи податкових органів ГУ ДПС у Київській області вимагає, щоб ОСОБА_1 сплатив заборгованість (недоїмку) в сумі 39075,81 грн.
Незгода позивача із винесеною вимогою зумовила його звернення до суду із даним позовом, при вирішенні якого суд виходить із наступного.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 №2464-VI (далі - Закон №2464-VI).
До вказаного Закону з 01.01.2017 Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 № 1774-VIII були внесені зміни, які запровадили, серед іншого, сплату єдиного внеску для фізичних осіб-підприємців (крім тих, які обрали спрощену систему оподаткування) та осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, у сумі, що не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску, незалежно від отримання доходу (прибутку) у місяці нарахування єдиного внеску.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону №2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб та членів їхніх сімей на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску, є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого) частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.
Для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, єдиний внесок нараховується на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Відповідно до абзацу 3 частини восьмої статті 9 у редакції, яка діяла до 31.12.2017, платники єдиного внеску, зазначені у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 10 лютого наступного року, крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування, які сплачують єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
При цьому, у редакції статті 9 Закону №2464-VI, яка діє з 01.01.2018 (в редакції Закону № 2148-VIII від 03.10.2017) встановлено, що платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника (частина 12 статті 9 Закону №2464-VI).
Суд зазначає, що мета участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування полягає у гарантуванні особі матеріального забезпечення у разі настання страхового випадку (як то безробіття, тимчасова непрацездатність, нещасний випадок на виробництві чи професійне захворювання, досягнення пенсійного віку тощо).
Платниками єдиного внеску є роботодавці та особи, які забезпечують себе працею самостійно (у т.ч. фізичні особи - підприємці).
В силу вимог статті 4 Закону №2464-VI роботодавців та фізичних осіб - підприємців визначено окремими платниками єдиного внеску.
Проте, слід врахувати різний статус цих осіб у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування. Так, у випадку з найманим працівником він є застрахованою особою, а роботодавець - страхувальником. У свою чергу, державна реєстрація фізичною особою індивідуальної підприємницької діяльності є формою самостійного забезпечення працею, а тому відповідна особа одночасно є і застрахованою особою і страхувальником.
В силу вимог Закону №2464-VI за найманого працівника єдиний внесок сплачує роботодавець; фізична особа - підприємець сплачує єдиний внесок самостійно.
Зазначені механізми передбачені з метою участі усіх без винятку працюючих осіб (у тому числі, і тих, що забезпечують себе працею самостійно) у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Як зазначив відповідач, згідно даних інформаційної системи Головного управління ДПС у Київській області ОСОБА_1 має заборгованість зі сплати єдиного внеску.
Слід зазначити, що відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом № 2464-VI не врегульовано.
Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є дохід особи від такої діяльності, проте за будь-яких умов розмір єдиного соціального внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування єдиного соціального внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Відповідно до правового висновку, що сформульований у постанові Верховного Суду від 04 грудня 2019 року по справі №440/2149/19, особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем. Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Як встановлено судом під час розгляду справи, згідно відомостей, що містяться в інтегрованій картці платника податків ОСОБА_2 , вищевказана заборгованість по єдиному внеску виникла з нарахувань:
- ЄСВ за 3 кв. 2014 року в сумі 19,12 грн.;
- ЄСВ за 4 кв. 2014 року, в сумі 1267,95 грн.;
- ЄСВ за 2017 рік, в сумі 8448,00 грн.;
- ЄСВ за 1 кв. 2018 року, в сумі 2457,18 грн.;
- ЄСВ за 2 кв. 2018 року, в сумі 2457,18 грн.;
- ЄСВ за 3 кв. 2018 року, в сумі 2457,18 грн.;
- ЄСВ за 4 кв. 2018 року, в сумі 2457,18 грн.;
- ЄСВ за 1 кв. 2019 року, в сумі 2754,18 грн.;
- ЄСВ за 2 кв. 2019 року, в сумі 2754,18 грн.;
- ЄСВ за 3 кв. 2019 року, в сумі 2754,18 грн.;
- ЄСВ за 4 кв. 2019 року, в сумі 2754,18 грн.;
- ЄСВ за 1 кв. 2020 року, в сумі 2078,12 грн.;
- ЄСВ за 2 кв. 2020 року, в сумі 1039,06 грн.;
- ЄСВ за 3 кв. 2020 року, в сумі 3178,12 грн.;
- ЄСВ за 4 кв. 2020 року, в сумі 2200,00 грн.
При цьому, матеріалами справи підтверджується, що позивач був працевлаштований лише в період з 07.10.2013р. Звільнився з останнього місця роботи позивач 30.10.2015 (а.с.10), тоді як недоїмка, на підставі якої виставлено оскаржувану вимогу виникла за період 2014 р. та 2018-2020 рр.
Отже, в період з 2013 по 2015 роки позивач перебував у трудових відносинах і протягом даного періоду був застрахованою особою, відтак єдиний внесок за нього сплачував роботодавець.
Таким чином, судом встановлено, що позивач є учасником системи загальнообов'язкового державного соціального страхування як найманий працівник, тому в період з 2013 по 2015 роки саме на роботодавця було покладено обов'язок щодо сплати єдиного внеску з його заробітної плати.
Крім того, суд вважає за необхідне звернути увагу і на те, що навіть за наявності реєстрації особи як фізичної особи-підприємця, яка господарську діяльність не здійснює і доходи не отримує, та яка одночасно перебуває у трудових відносинах, сплата нею єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування спричинить подвійну сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 440/2149/19.
Відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Крім того, варто додати, що відповідач не надав доказів отримання позивачем доходу від провадження підприємницької діяльності за період за ІІІ та ІУ квартали 2014 року.
Зважаючи на викладене, суд вважає, що оскаржена вимога фактично спричиняє подвійну сплату єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за період за ІІІ та ІУ квартали 2014 року, що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Між тим, щодо періоду : 2017 рік та з І кварталу 2018 року по ІУ квартал 2020 року, за який відповідач нарахував позивачу суму недоїмки, то суд погоджується із правомірністю такого нарахування, у зв'язку з тим, що позивач вже не перебував у трудових відносинах з роботодавцями, відповідно була відсутня сплата за позивача роботодавцем страхових внесків, що вказує на правомірність оскарженої вимоги в цій частині.
Як вбачається з розрахунку заборгованості, нарахована відповідачем сума недоїмки за період за ІІІ та ІУ квартали 2014 року становить 1287 грн. 07 коп., а за період : 2017 рік, 2018 - 2020 роки становить 37788 грн.74 коп.
Отже, суд вважає, що вимога про сплату боргу (недоїмки) від № Ф-1 11419-53 від 17.09.2021 року ГУ ДПС у Київській області в частині нарахування позивачу недоїмки зі сплати єдиного внеску за період за ІІІ та ІУ квартали 2014 року у розмірі 1287,07грн. є протиправною та підлягає в цій частині скасуванню. В іншій частині позовних вимог суд не вбачає правових підстав для їх задоволення.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України та частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Таким чином, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що позов необхідно задовольнити частково.
Відповідно до статті 139 КАС України з відповідача за рахунок бюджетних асигнувань на користь позивача необхідно стягнути судовий збір пропорційно до задоволених позовних вимог у розмірі 59 грн. 81 коп.
Щодо витрат на професійну правничу допомогу, слід зазначити наступне
Відповідно до ч. З ст. 132 КАС України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати:
1) На професійну правничу допомогу;
2) Сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду;
3) Пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;
4) Пов'язані з витребуванням доказів за їх місцезнаходженням, забезпечення доказів;
5) Пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Відповідно до ч. 2 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України (із змінами та доповненнями, (далі за текстом - КАС України), за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката піддягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Частиною 3 цієї ж статті визначено, що для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч.4 ст. 134 КАС України).
Частиною 5 цієї статті передбачено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Згідно з ч.9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3)поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необгрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
З аналізу викладених норм слідує, що витрати на правничу допомогу адвоката мають бути: пов'язаними з конкретною справою; співмірними із: складністю справи, що визначається предметом спору, обсягом дослідження доказів, тривалістю розгляду справи, тощо; ціною позову; обсягом наданих послуг, що має бути підтверджено актами наданих послуг, актами виконаних робіт, тощо; витраченим часом адвоката на надання правничої допомоги; підтверджені належними доказами, а саме: квитанцією до прибуткового касового ордера, платіжним дорученням з відміткою банку або іншим банківським документом, касовим чеком, тощо.
В свою чергу, документами, які підтверджують витрати, можуть бути:
- договір про надання правової допомоги, в якому повинно бути обов'язково зазначено, в якій справі здійснюється представництво прав та інтересів, розмір гонорару, та порядок його оплати;
- копія свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю;
- довіреність (ордер);
- документ, що свідчить про оплату послуг (платіжне доручення, банківська виписка, видатковий касовий ордер). Факт здійснення оплати підтверджує призначення платежу, щоб можливо було визначити, що дані витрати відносяться саме до конкретного договору та справи, а не до будь-якої іншої.
Відшкодування витрат здійснюється адміністративним судом за наявності копії свідоцтва адвоката, який представляв інтереси відповідної сторони, або оригінала ордеру адвоката, виданого відповідним адвокатським об'єднанням, з доданням до нього витягу з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій.
Зі змісту вказаних норм вбачається, що від учасника справи, який поніс витрати на професійну правничу допомогу, вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Позивач вказує, що розмір понесених останнім судових витрат на правничу допомогу складає - 10270,00 грн.
Враховуючи складність справи, беручи до уваги співмірність заявлених до відшкодування витрат із наданими адвокатом послугами, витраченим адвокатом часом та обсягом виконаних робіт, частковість задоволення позовних вимог, суд вважає, що обґрунтованим розміром витрат на правничу допомогу, яка підлягає відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Київській області, як суб'єкта владних повноважень, який виступав відповідачем у даній справі, є сума 500,00 грн.
Керуючись ст.ст. 90, 139, 143, 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Київській області про визнання протиправною та скасування вимоги - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати вимогу ГУ ДПС у Київській області про сплату боргу (недоїмки) № Ф-111419-53 від 17.09.2021 року в частині нарахування боргу (недоїмки) по єдиному соціальному внеску у розмірі 1287 грн. 07 коп.
В задоволенні іншої частини позовних вимог щодо визнання протиправною та скасування вимоги ГУ ДПС у Київській області про сплату боргу (недоїмки) № Ф-111419-53 від 17.09.2021 року в частині нарахування боргу (недоїмки) по єдиному соціальному внеску у розмірі за період : 2017 рік, 2018 - 2020 роки у розмірі 37788 грн.74 коп. - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Київській області (вул. Святослава Хороброго, 5А, м. Київ, 03151, код ЄДРПОУ ВП 44096797) суму судового збору в розмірі 59 (п'ятдесят дев'ять) грн. 81 коп. та суму витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 500 (п'ятсот) грн. 00 коп.
Рішення може бути оскаржено до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя О.М. Кунець