Справа № 564/1774/22
28 вересня 2022 року
Костопільський районний суд Рівненської області в складі:
головуючої судді Грипіч Л.А.
при секретарі Вознюк Ю.В.
за участі сторін:
позивач - не з'явився
відповідач - не з'явився
розглянувши в підготовчому засіданні у м.Костопіль в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Фермерського господарства «Агротех-Р» про звернення стягнення на предмет іпотеки, -
У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Костопільського районного суду Рівненської області з позовною заявою до Фермерського господарства «Агротех-Р» про звернення стягнення на предмет іпотеки.
В обгрунтування позовних вимог позивач вказує, що 01 вересня 2021 року між ОСОБА_1 (позичкодавець) та Фермерським господарством «Агротех-Р» (позичальник) було укладено договір позики, згідно п.1 якого позичкодавець до укладення цього договору передав позичальнику, а позичальник прийняв від нього у власність строком до 01.09.2036 року грошові кошти в розмірі 150000 грн. Таку ж саме суму грошових коштів без нарахування відсотків позичальник зобов'язується повернути позичкодавцю до 01.09.2036 року.
В свою чергу, 01 вересня 2021 року між ОСОБА_1 (іпотекодержатель) та Фермерським господарством «Агротех-Р» (Іпотекодавець) було укладено договір іпотеки згідно п.1.1 якого цей договір забезпечує вимогу Іпотекодержателя в сумі 150000 грн., що випливає з договору позики, укладеного між Іпотекодержателем та Іпотекодавцем 01.09.2021 року, далі - «Договір позики», за умовами якого Позичальник зобов'язаний повернути Позикодавцю позику в розмірі 150000 грн. Відповідно до п.п.2.1 Договору позики Іпотекодавець зобов'язаний повернути позику до 01.09.2036 року включно шляхом передачі грошей готівкою Позикодавцю в розмірі передбаченому в п.1.1 даного договору. У відповідності до даного договору Іпотекодержатель має право у випадку невиконання Позичальником своїх зобов'язань за договором позики отримати задоволення за рахунок майна, переданого в іпотеку на нижче вказаних умовах.
Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу Дідовець А.Г., зареєстровано в реєстрі під №2029.
Відповідно до п.1.2. договору іпотеки, предметом іпотеки є нерухоме майно: будівля ангару, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності зареєстровано за Іпотекодавцем в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 20.08.2019 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1880104556234, номер запису про право власності 32919475; будівля для охорони що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності зареєстровано за Іпотекодавцем в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 20.08.2019 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1880097656234, номер запису про право власності 32921175.
Зазначає, що 05 серпня 2022 року між позивачем (позичкодавець) та відповідачем (позичальник) було укладено додатковий договір до договору позики від 01.09.2021 року, згідно з яким внесено зміни, виклавши п.1 договору позики в іншій редакції: позичкодавець до укладення цього договору передав позичальнику строком до 08.08.2022 року, а позичальник прийняв від нього у власність строком до 08.08.2022 року грошові кошти в розмірі 150000 грн. Таку ж саме суму грошових коштів без нарахування відсотків позичальник зобов'язується повернути позичкодавцю до 08.08.2022 року.
У зв'язку з цим, між сторонами було укладено договір про внесення змін до договору іпотеки, посвідченого Дідовець А.Г., приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу 01.09.2021 року, реєстровий номер 2029, згідно з яким викладено п.1.1 Договору іпотеки у такій редакції: «Цей договір забезпечує вимогу Іпотекодержателя в сумі 150000 грн., що випливає з договору позики, укладеного між Іпотекодержателем та Іпотекодавцем 01.09.2021 року та договору про внесення змін до даного договору від 05.08.2022 року, далі - «Договір позики», за умовами якого Позичальник зобов'язаний повернути Позикодавцю позику в розмірі 150000 грн. Відповідно до п.п.2.1 Договору позики Іпотекодавець зобов'язаний повернути позику до 08.08.2022 року включно шляхом передачі грошей готівкою Позикодавцю в розмірі передбаченому в п.1.1 даного договору».
Вказує, що станом на 09.08.2022 року позика в розмірі 150000 грн. ФГ «Агротех-Р» не повернута ОСОБА_1 , відтак має місце прострочення виконання основного зобов'язання позичальником.
Зокрема, 09 серпня 2022 року позивачем вручено ФГ «Агротех-Р» вимогу про усунення порушення. Станом на 09.09.2022 року позика в розмірі 150000 грн. ФГ «Агротех-Р» не повернута позивачу ОСОБА_1 , відтак основне зобов'язання не виконано відповідачем, незважаючи на отримання вимоги про усунення порушення від 09.08.2022 року.
Позов просить задовольнити.
Ухвалою судді Костопільського районного суду Рівненської області від 14.09.2022 року відкрито провадження у справі та вирішено розглядати справу в порядку загального позовного провадження, про що повідомлено сторони.
Відповідачу Фермерському господарству «Агротех-Р», в порядку ст.178 ЦПК України, в 15-денний строк з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі подати відзив на позов.
Підготовче судове засідання призначене у справі на 28.09.2022 року о 09 год. 30 хв.
До початку підготовчого судового засідання, відповідачем - Фермерським господарством «Агротех-Р» через канцелярію суду подано заяву про визнання позову у повному обсязі та прийняття рішення за наявними у справі матеріалами у підготовчому судовому засіданні на підставі ч.3 ст.200 ЦПК України. Просив справу розглядати без його участі.
Представником позивача, до початку підготовчого судового засідання, через канцелярію суду подано клопотання про розгляд справи у підготовчому судовому засіданні без участі позивача та його представника. Позов просив задовольнити.
Відповідно до ч.3 ст.211 Цивільного процесуального кодексу України, учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів.
Відповідно до ч.2 ст.247 Цивільного процесуального кодексу України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Відповідно до ч.3 ст.200 Цивільного процесуального кодексу України за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем.
Суд, з'ясувавши всі обставини справи та перевіривши їх доказами, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, вважає, що позов підлягає до задоволення шляхом прийняття рішення у підготовчому судовому засіданні з наступних підстав.
Судом встановлено, що 01 вересня 2021 року між ОСОБА_1 (позичкодавець) та Фермерським господарством «Агротех-Р» (позичальник) було укладено договір позики, згідно п.1 якого позичкодавець до укладення цього договору передав позичальнику, а позичальник прийняв від нього у власність строком до 01.09.2036 року грошові кошти в розмірі 150000 грн. Таку ж саме суму грошових коштів без нарахування відсотків позичальник зобов'язується повернути позичкодавцю до 01.09.2036 року.
Пунктом 3 цього договору передбачено, що виконання позичальником свого зобов'язання за цим договором має бути здійснено в місті Костопіль готівкою.
Пунктом 5 Договору визначено що у разі якщо позичальник своєчасно не поверне суму позики, він сплачує штрафні санкції в розмірі 1% від загальної суми боргу за кожен день прострочки.
В забезпечення вказаного вище договору, 01 вересня 2021 року між ОСОБА_1 (іпотекодержатель) та Фермерським господарством «Агротех-Р» (Іпотекодавець) було укладено договір іпотеки згідно п.1.1 якого цей договір забезпечує вимогу Іпотекодержателя в сумі 150000 грн., що випливає з договору позики, укладеного між Іпотекодержателем та Іпотекодавцем 01.09.2021 року, далі - «Договір позики», за умовами якого Позичальник зобов'язаний повернути Позикодавцю позику в розмірі 150000 грн. Відповідно до п.п.2.1 Договору позики Іпотекодавець зобов'язаний повернути позику до 01.09.2036 року включно шляхом передачі грошей готівкою Позикодавцю в розмірі передбаченому в п.1.1 даного договору. У відповідності до даного договору Іпотекодержатель має право у випадку невиконання Позичальником своїх зобов'язань за договором позики отримати задоволення за рахунок майна, переданого в іпотеку на нижче вказаних умовах.
Вказаний договір іпотеки посвідчений приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу Дідовець А.Г., зареєстровано в реєстрі під №2029.
Відповідно до п.1.2. договору іпотеки, предметом іпотеки є нерухоме майно: будівля ангару, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності зареєстровано за Іпотекодавцем в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 20.08.2019 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1880104556234, номер запису про право власності 32919475; будівля для охорони що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності зареєстровано за Іпотекодавцем в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 20.08.2019 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1880097656234, номер запису про право власності 32921175.
Пунктом 1.3 договору іпотеки, заставна вартість предмета іпотеки визначається сторонами в сумі 150000 грн.
Судом враховано, що 05 серпня 2022 року між ОСОБА_1 (позичкодавець) та Фермерським господарством «Агротех-Р» (позичальник) було укладено додатковий договір до договору позики від 01.09.2021 року, згідно з яким внесено зміни, виклавши п.1 договору позики в іншій редакції: позичкодавець до укладення цього договору передав позичальнику строком до 08.08.2022 року, а позичальник прийняв від нього у власність строком до 08.08.2022 року грошові кошти в розмірі 150000 грн. Таку ж саме суму грошових коштів без нарахування відсотків позичальник зобов'язується повернути позичкодавцю до 08.08.2022 року.
У зв'язку з цим, між сторонами було укладено договір про внесення змін до договору іпотеки, посвідченого Дідовець А.Г., приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу 01.09.2021 року, реєстровий номер 2029, згідно з яким викладено п.1.1 Договору іпотеки у такій редакції: «Цей договір забезпечує вимогу Іпотекодержателя в сумі 150000 грн., що випливає з договору позики, укладеного між Іпотекодержателем та Іпотекодавцем 01.09.2021 року та договору про внесення змін до даного договору від 05.08.2022 року, далі - «Договір позики», за умовами якого Позичальник зобов'язаний повернути Позикодавцю позику в розмірі 150000 грн. Відповідно до п.п.2.1 Договору позики Іпотекодавець зобов'язаний повернути позику до 08.08.2022 року включно шляхом передачі грошей готівкою Позикодавцю в розмірі передбаченому в п.1.1 даного договору».
Таким чином, суд прийшов до висновку, що за погодженням сторін, було змінено строк виконання основного зобов'язання за договором позики від 01.09.2021 року до 08.08.2022 року.
В той же час, за повідомленням позивача, станом на 09.08.2022 року позика в розмірі 150000 грн. ФГ «Агротех-Р» не повернута позивачу, відтак має місце прострочення виконання основного зобов'язання позичальником.
Вказана обставина не була спростована відповідачем.
Суд до вказаних правовідносин застосовує такі норми чинного цивільного законодавства.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Згідно із ст.ст. 525, 526, 530 Цивільного кодексу України, зобов'язання мають виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов'язань не допускається.
Відповідно до ст.33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Відповідно до ст.35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку. Вимога, встановлена частиною першою цієї статті, не перешкоджає іпотекодержателю здійснювати свої права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки.
Судом встановлено, що 09 серпня 2022 року позивачем було вручено ФГ «Агротех-Р» вимогу про усунення порушення, про що є відповідна відмітка (вх.№21 від 09.08.2022 року).
Станом на 09.09.2022 року, за повідомленням позивача, позика в розмірі 150000 грн. ФГ «Агротех-Р» не повернута позивачу, відтак основне зобов'язання не виконано відповідачем, незважаючи на отримання вимоги про усунення порушення від 09.08.2022 року.
Вказана обставина також не була спростована відповідачем.
Відповідно до п.3.1.5 Договору іпотеки від 01.09.2021 року Іпотекодавець має право у випадку невиконання Іпотекодавцем зобов'язань за цим договором або Позичальником за Договором позики звернути стягнення на предмет іпотеки та за його рахунок задовольнити свою вимогу, визначену підпунктом 3.1.4 пункту 3.1 цього Договору. Порядок такого способу задоволення визначається пунктом 5 цього Договору.
Відповідно до п.5.4 Договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється: - за рішенням суду…, відтак суд приходить до висновку, що позивачем обрано належний спосіб захисту свого порушеного права та інтересу.
Згідно з п.5.5 Договору іпотеки у випадку невиконання Іпотекодавцем письмової вимоги Іпотекодержателя про усунення порушення зобов'язання за цим договором або договором позики у встановлений Іпотекодержателем строк, такі вимоги Іпотекодержателя задовольняються за рахунок предмета іпотеки.
За п.5.5.1 Договору іпотеки у відповідності до статті 36 Закону України «Про іпотеку» цей Договір є Договором про задоволення вимог Іпотекодержателя, на підставі якого Іпотекодержатель на власний розсуд можуть: 5.5.1.1. згідно статті 37 Закону України «Про іпотеку» задовольнити забезпечені іпотекою вимоги Іпотекодержателя за договором позики шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.
Відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.
20 жовтня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №520/13399/14-ц, провадження №61-13084св19 досліджував питання щодо правової можливості визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки в судовому порядку.
За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.
У статті 12 Закону України «Про іпотеку» вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
Пунктом 38 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що у випадку якщо іпотекодержатель не реалізував способів позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема, шляхом укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачав би передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов'язання (стаття 37 Закону України "Про іпотеку"), він має право звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до статті 39 цього Закону та визнати право власності на нерухоме майно.
Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю право звернутися до суду з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем.
Вказана правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду від 02 квітня 2020 року у справі № 154/2822/15-ц (провадження № 61-47767св18).
Частиною 4 ст. 263 ЦПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у статті 3 Закону України від 07 липня 2004 року № 1953-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у якій визначено, що загальними засадами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) є: 1) гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав.
Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Передумовою для застосування ст. 392 ЦК України щодо визнання права власності є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права.
Таким чином, враховуючи, що відповідно до ст.328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, чи у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту у порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.
Суд приходить до висновку, що за змістом вказаних вище норм Закону України «Про іпотеку» для реалізації іпотекодержателем судового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2019 року у справі № 201/3581/17, провадження № 61-885св18 (ЄДРСРУ № 80555542), від 27 березня 2019 року у справі № 522/24450/14, провадження № 61-38762св18 (ЄДРСРУ № 80854365) та ін.
Надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, суди повинні зважати і на його ефективність в контексті статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція).
Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Оскільки положення Конституції України мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушене цивільне право чи інтерес підлягає судовому захисту у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають ураховувати його ефективність. Це означає лише те, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України і цей перелік не є вичерпним, про що прямо зазначено у вказаній статті.
Статтею 4 ЦПК України визначено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Частиною першою статті 5 ЦПК України визначено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У пунктах 3, 5 частини другої статті 119 ЦПК України визначено, що в позовній заяві позивач викладає зміст позовних вимог та обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яке опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
У цивільному процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus ). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
При вирішенні цивільного спору, суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов'язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, а ніж закон. Більш того, виходячи з положень ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.
Тому, обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.
При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.
Тобто суд, з'ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) та від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) зроблено правовий висновок про те, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку із цим суд, з'ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Таким чином, визначення предмета та підстав спору є правом позивача, у той час як встановлення обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії, заява № 48778/99).
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент: Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29-30).
Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (параграф 32 рішення у справі «Hirvisaari v. Finland» («Хірвісаарі проти Фінляндії»)).
Національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, проте зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Suominen v. Finland» («Суомінен проти Фінляндії») від 1 липня 2003 року, № 37801/97, пункт 36).
Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland» («Гірвісаарі проти Фінляндії») від 27 вересня 2001 року). Залишення без уваги ключових доводів сторони є прямим порушенням загальної вимоги про справедливість розгляду.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ст. 3 ЦПК України, суд, застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав та основоположних свобод 1959 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною радою України, та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.
Оскільки відповідачем до початку підготовчого судового засідання подано заяву про визнання позову у повному обсязі, згідно з приписами ч.3 ст.200 ЦПК України за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем.
Крім того, враховуючи, що суд дійшов висновків щодо задоволення позову, то з урахуванням положень ч.1 ст.141 ЦПК України, сплата судового збору покладається на відповідача в розмірі пропорційному до задоволених вимог, тобто в сумі 1500 грн. 00 коп.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 10, 11, 12, 141, 200, 247, 258, 265, 279, 280 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до Фермерського господарства «Агротех-Р» про звернення стягнення на предмет іпотеки - задовольнити.
Звернути стягнення на предмет іпотеки згідно договору іпотеки від 01.09.2021 року та Договору про внесення змін договору іпотеки від 05.08.2022 року, посвідчених приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу Дідовець Аллою Григорівною, зареєстрованих в реєстрі під №2029, 1375, в рахунок погашення заборгованості, яка виникла за договором позики від 01.09.2021 року та додатковим договором до договору позики від 05.08.2022 року у сумі 150 000 грн. (сто п'ятдесят тисяч гривень), укладених між ОСОБА_1 та Фермерським господарством «Агротех-Р» шляхом визнання права власності за ОСОБА_1 на предмет іпотеки:
- будівлю ангару, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 20.08.2019 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1880104556234, номер запису про право власності 32919475;
- будівлю для охорони, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 20.08.2019 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1880097656234, номер запису про право власності 32921175.
Стягнути з Фермерського господарства «Агротех-Р» на користь ОСОБА_1 1500 (одна тисяча п'ятсот) грн. 00 коп. судового збору.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Рівненського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Рівненського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено
30 вересня 2022 року.
СуддяЛ. А. Грипіч