1/2577
ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
30 вересня 2022 року м. Київ № 640/4158/22
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Клочкової Н.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
до фінансового управління генерального штабу Збройних сил України
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (надалі - позивач), адреса: АДРЕСА_1 до фінансового управління генерального штабу Збройних сил України (надалі - відповідач), адреса: 03168, місто Київ, проспект Повітрофлотський, будинок 6, в якій позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України щодо невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 15 листопада 2019 по 30 грудня 2021 року;
- зобов'язати фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України відповідно до Порядку обчислення середнього грошового забезпечення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, нарахувати та виплатити середнє грошове забезпечення ОСОБА_1 за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 15 листопада 2019 року до 30 грудня 2021 року у розмірі 873 232,80 грн;
- зобов'язати фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України відповідно Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44, здійснити компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб ОСОБА_1 при виплаті йому середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 15 листопада 2019 року до 30 грудня 2021 року.
Підставою позову вказано порушення прав та інтересів позивача, внаслідок протиправних дій суб'єкта владних повноважень щодо неповного розрахунку при звільненні.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що при звільненні позивачу не було нараховано індексацію грошового забезпечення, та вказана індексація була нарахована за спливом значного часу, а тому у позивача наявні підстави для стягнення з відповідача суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.
Вказані вище обставини стали підставою для звернення позивача до суду з даним адміністративним позовом.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва відкрито провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до фінансового управління генерального штабу Збройних сил України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи.
Станом на момент винесення судом даного рішення на адресу суду не надходило від відповідача відзиву на позовну заяву з невідомих суду причин.
Відповідно до частини 6 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
При цьому, судом враховано, що відповідач із заявою про продовження строку для надання відзиву до суду не звертався, про неможливість його подання з об'єктивних причин - клопотання не подавав. Враховуючи необхідність розгляду справи протягом розумного строку, а також враховуючи те, що з дати отримання відповідачем ухвали про відкриття провадження у справі сплинув встановлений судом строк, а відповідач жодних заяв та клопотань в цій справі не подавав, будучи обізнаним про її розгляд, суд дійшов висновку про можливість винесення судового рішення у справі на підставі наявних доказів.
Розглянувши наявні в матеріалах справи документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та проти чого не заперечували сторони, ОСОБА_1 полковник юстиції запасу, проходив військову службу на посаді начальника управління правового забезпечення Генерального штабу Збройних Сил України - начальника юридичної служби Збройних Сил України та перебував на фінансовому забезпеченні у фінансовому управлінні Генерального штабу Збройних Сил України.
Наказом Міністра оборони України (по особовому складу) від 07 листопада 2019 року № 616, відповідно до пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» полковника юстиції ОСОБА_1 , начальника управління правового забезпечення Генерального штабу Збройних Сил України - начальника юридичної служби Збройних Сил України, звільнено з військової служби у запас за підпунктом «б» (за станом здоров'я).
Згідно з наказом начальника Генерального штабу Збройних сил України від 15 листопада 2019 року № 220 позивача знято з усіх видів забезпечення та виключено зі списків особового складу Генерального штабу Збройних Сил України з 15 листопада 2019 року.
При звільнені з військової служби, на день виключення позивача зі списків особового складу Генерального штабу Збройних Сил України 15 листопада 2019 року остаточний розрахунок з позивачем було проведено не у повному обсязі, а саме не здійснено нарахування та виплату індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по листопад 2019 року.
Вказані вище обставини були встановленні у рішенні Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 травня 2020 року по справі №640/25030/19, яке набрало законної сили та на підставі якого відповідачем було нараховано і виплачено позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 1 січня 2017 року по 31 грудня 2017 року у сумі 3 166,35 грн, з урахуванням базового місяця - січня 2016 року та раніше здійснених виплат.
В подальшому, не погоджуючись з діями відповідача щодо застосування ним базового місяця - січня 2016 року під час проведення розрахунку індексації, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом та рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 червня 2021 року по справі № 640/32990/20 позовні вимоги позивача було задоволено частково та визначено базовим місяцем - січень 2008 року під час проведення розрахунку індексації.
В подальшому, 30 грудня 2021 року на виконання вимог рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 червня 2021 року по справі № 640/32990/20 відповідачем було здійснено виплату позивачу індексації грошового забезпечення у повному обсязі у сумі 117 477,97 грн.
На підставі вказаних вище обставин, щодо затримки виплати індексації грошового забезпечення при звільненні, позивач звернувся до адміністративного суду з даним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 47 Кодексу законів про працю України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Водночас, відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Крім того, Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15 дійшов висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 Кодексу законів про працю України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, як зазначає Верховний Суд України, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку.
Разом з цим, Конституційний Суд України в Рішенні № 4-рп/2012 від 22 лютого 2012 року щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237 цього Кодексу роз'яснив, що згідно зі статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З вказаного слідує, що передбачений частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже виходячи з аналізу вищевикладеного, можна прийти до висновку, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, суд враховує висновки Пленуму Верховного Суду України, викладені в його постанові від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», у якій, зокрема, зазначено, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе, що в цьому немає його вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
У разі не проведення розрахунку у зв'язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум, вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
З вказаного слідує, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Крім того, стаття 23 Загальної Декларації з прав людини встановлено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.
Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім'ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.
Таким чином, з урахуванням зазначеного, в контексті приписів статей 116, 117 Кодексу законів про працю України суд приходить до висновку, що останні спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 08 лютого 2018 року по справі № 805/977/16-а.
Відповідно до приписів частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як вже зазначалось, 15 листопада 2019 року позивача було знято з усіх видів забезпечення та виключено зі списків особового складу Генерального штабу Збройних Сил України.
Однак, під час розгляду судом цієї справи, та виходячи з аналізу рішень Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 лютого 2021 року у справах № 640/25030/19 та № 640/32990/20 судом було встановлено, що індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 07 листопада 2019 року, позивачу при звільненні та виключенні зі списків особового складу виплачено не було, в свою чергу вказану виплату позивачу було остаточно виплачено у повному обсязі на підставі рішення суду, лише 30 грудня 2021 року.
Тобто, з вказаного слідує, що остаточний розрахунок відповідачем здійснено не в день звільнення позивача, а з порушенням строків встановлених статтею 116 Кодексу законів про працю України, а саме, за індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 07 листопада 2019 року - 30 грудня 2021 року.
Таким чином, затримка остаточного розрахунку з позивачем становить строк у сумі з 15 листопада 2019 року по 30 грудня 2021 року, оскільки, як вже вище судом було зазначено, саме 30 грудня 2021 року (день виплати позивачу належної суми коштів) є днем припинення правопорушення щодо невиплати позивачу всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу.
При цьому, суд звертає увагу, що відповідачем не заперечується факт не проведення своєчасного повного розрахунку з позивачем при звільненні, а відтак є факт вчинення уповноваженим органом протиправних дій.
Отже, виходячи з викладеного вище, суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог позивача в даній частині та наявності підстав для визнання протиправною бездіяльності фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України щодо не виплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 15 листопада 2019 по 30 грудня 2021 року
В той же час, порядок та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям станом на час виникнення спірних правовідносин визначено Законом України «Про військову службу і військовий обов'язок» від 25 березня 1992 року № 2232-XII, Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII.
Суд зазначає, що наведені нормативно - правові акти не містять в собі положень, які б врегульовували порядок обчислення грошового забезпечення військовослужбовцям за час затримки остаточного розрахунку при звільненні.
З огляду на вказане, суд вважає за необхідне застосувати аналогію закону, відтак, застосовувати до спірних правовідносин Постанову Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати» (надалі - Порядок № 100) при визначенні середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку.
Пунктом 5 Порядку № 100 передбачено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Згідно пунктом 8 вказаного Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) зарплата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за це період.
Таким чином, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні позивача повинен бути розрахований починаючи з 15 листопада 2019 року та закінчуючи днем припинення правопорушення, а саме 30 грудня 2021 року та складає 776 календарних днів.
Так, згідно з довідкою фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України від 18 листопада 2019 року № 305/643 про розміри щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премії для обчислення пенсії вбачається, що грошове забезпечення позивача за останні 2 повні календарні місяці служби, а саме за період з початку вересня 2019 року по кінець жовтня 2019 року (61 календарний день), складає - 68 643,00 грн.
Виходячи із зазначеного, розмір середньоденного грошового забезпечення позивача (середнього заробітку) перед звільненням становив: 68 643,00 грн /61 день = 1 125,30 грн.
Отже, беручи до уваги вищевикладене в сукупності, суд приходить до висновку, що сума грошового забезпечення (середнього заробітку) за час затримки розрахунку при звільненні становить 873 232,80 грн (1 125,30 грн х 776 календарних днів затримки у виплаті останньої з несвоєчасних виплат).
Водночас, в даному випадку, суд вважає за необхідне звернути увагу на висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, у якій Велика Палата Верховного Суду зазначила, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. У вказаних відносинах працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Крім того, у вищевказаній постанові Велика Палата Верховного Суду погодилася із висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Враховуючи розмір невиплаченої компенсації при звільненні та істотність цієї частки порівняно із сумою середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд дійшов висновку, що заявлена до стягнення у цій справі сума середнього заробітку є очевидно неспівмірною зі встановленим розміром заборгованості з виплати грошової компенсації.
З врахуванням принципу справедливості та співмірності середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 805/3167/18-а, від 03 квітня 2019 року у справі № 662/1626/17 та від 30 жовтня 2019 року у справі № 806/2473/18.
Зокрема, істотність частки невиплаченої при звільненні грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки в сумі 117 474,97 грн в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку 873 232,80 грн, становить 13,45 % (117 474,97 грн/873 232,80 грн х 100 = 13,45 %).
Беручи до уваги викладене, суд зазначає, що сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 13,45 % становить: 117 449,81 грн (1 125,30 грн (середньоденний заробіток позивача) х 13,45 % х 776 (дні затримки розрахунку при звільненні)).
Таким чином, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, суд вважає, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 117 449,81 грн (сто сімнадцять тисяч чотириста сорок дев'ять гривень вісімдесят одна копійка), з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком.
Щодо позовної вимоги позивача в частині зобов'язання фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України відповідно Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44, здійснити компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб ОСОБА_1 при виплаті йому середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 15 листопада 2019 року до 30 грудня 2021 року, то суд вважає за необхідне зазначити, що дана виплата не пов'язана з виконанням позивачем обов'язків служби, а відтак і не підпадає під випадки виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, які визначені зазначеним Порядком, що свідчить про відсутність підстав для задоволення такої позовної вимоги.
Інші доводи та аргументи учасників не спростовують висновків суду.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Вимогами статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, покладений на нього обов'язок доказування не виконано та не доведено правомірність та обґрунтованість оскаржуваних дій з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову.
Відповідно до частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
З урахуванням того, що позивач звільнений від сплати судових витрат, а матеріали справи не містять доказів понесення відповідачем судових витрат, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для компенсації судових витрат.
На підставі вище викладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до фінансового управління генерального штабу Збройних сил України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії - задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України щодо невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 15 листопада 2019 по 30 грудня 2021 року.
3. Зобов'язати фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України (адреса: 03168, місто Київ, проспект Повітрофлотський, будинок 6, код ЄДРПОУ 22990368) відповідно до Порядку обчислення середнього грошового забезпечення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, нарахувати та виплатити середнє грошове забезпечення ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 15 листопада 2019 року до 30 грудня 2021 року у розмірі 117 449,81 грн (сто сімнадцять тисяч чотириста сорок дев'ять гривень вісімдесят одна копійка).
4. У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
5. Судові витрати в частині стягнення судового збору розподілу не підлягають.
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.
Суддя Н.В. Клочкова