18005, м. Черкаси, бульвар Шевченка, 307, тел. канцелярії (0472) 31-21-49, inbox@ck.arbitr.gov.ua
20 вересня 2022 року Справа № 925/228/22
Господарський суд Черкаської області у складі головуючого судді - Васяновича А.В.,
секретар судового засідання - Масленнікова С.В.,
за участі представників сторін:
від позивача - Лященко А.М. - адвокат,
від відповідача - Оніщенко Н.Ю. - адвокат,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом фізичної особи - підприємця Христофорова Івана Вікторовича,
м. Київ
до товариства з обмеженою відповідальністю “Інтернешнл Дрінкс
Продакшн Імпекс”, с. Степанки, Черкаського району, Черкаської
області
про стягнення 4 778 679 грн. 25 коп.,
До Господарського суду Черкаської області з позовом звернувся фізична особа - підприємець Христофоров Іван Вікторович до товариства з обмеженою відповідальністю “Інтернешнл Дрінкс Продакшн Імпекс” про стягнення з відповідача 4 778 679 грн. 25 коп., а саме: 3 156 013 грн. 00 коп. основного боргу, 1 578 006 грн. 50 коп. штрафу, 41 028 грн. 17 коп. пені та 3 631 грн. 58 коп. 3% річних, у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем умов договору поставки №01/11-21 від 22 листопада 2021 року.
Позивач також просить суд у відповідності до ч. 10 ст. 238 ГПК України здійснювати нарахування 3% річних та пені на суму 3 156 013 грн. 00 коп. з 22 лютого 2022 року до моменту виконання рішення суду.
Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 11 березня 2022 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 28 квітня 2022 року.
Ухвалою суду від 28 квітня 2022 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. Розгляд справи по суті призначено на 10 год. 30 хв. 02 червня 2022 року.
Ухвалою суду від 02 червня 2022 року відкладено розгляд справи по суті на 11 год. 00 хв. 30 червня 2022 року.
В судовому засіданні, яке відбулося 30 червня 2022 року суд відклав розгляд справи по суті на 14 год. 30 хв. 28 липня 2022 року.
В судовому засіданні, яке відбулося 28 липня 2022 року після дослідження доказів суд перед судовими дебатами оголосив перерву до 11 год. 30 хв. 03 серпня 2022 року.
В судовому засіданні, яке відбулося 03 серпня 2022 року суд відклав розгляд справи на 11 год. 00 хв. 20 вересня 2020 року.
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив суд позов задовольнити повністю.
17 червня 2022 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній просив суд поновити процесуальний строк для подання відзиву на позов.
Протокольною ухвалою суду від 30 червня 2022 року суд на підставі ч. 2 ст.119 ГПК України продовжив відповідачу строк для подання відзиву.
Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечував з підстав викладених у відзиві та зазначає, що укладаючи договір поставки №01/11-21 від 22 листопада 2021 року з фізичною особою - підприємцем Христофоровим Іваном Вікторовичем, генеральний директор товариства з обмеженою відповідальністю “Інтернешнл Дрінкс Продакшн Імпекс” Міронов І.В. перевищив свої повноваження, оскільки рішенням загальних зборів учасників товариства від 27 жовтня 2021 року було застосовано обмеження щодо укладення керівником будь-яких правочинів на суму, що перевищує 100 000 грн. 00 коп.
Відповідач зазначає, що для господарської діяльності товариства і, відповідно, виготовлення товару, дійсно потрібна була продукція, яка зазначена у видаткових накладних №2/01 від 20 січня 2022 року (кришка на скляний стакан у кількості 46000 штук на суму 110 400 грн.) та №1/01 від 18 січня 2022 року (кришка на скляний стакан у кількості 4100 штук на суму 9 840 грн.).
Аудиторською перевіркою після отримання копії позову встановлено, що вказані видаткові накладні містять підписи завідуючого складом Бондаренко Г.О., що свідчить про дійсне отримання відповідачем даної продукції на складі товариства.
Щодо видаткової накладної №5/12 від 20 грудня 2021 року (гофролоток в кількості 22052 штук по 4 гривні на загальну суму 88 208 грн.), відповідач зазначав, що фактично було поставлено товару в кількості 7 080 штук, на загальну суму 28 320 грн., а не 22 052 штуки на суму 88 208 грн., як зазначено у видатковій накладній.
Отримання товару за іншими видатковими накладними, копії яких додано до позову відповідач заперечує.
Згідно рішення загальних зборів учасників товариства від 01 грудня 2021 року (протокол №7), ОСОБА_1 було звільнено з посади генерального директора товариства та призначено генеральним директором Христофорова Івана Вікторовича.
Додаткову угоду №1 від 18 січня 2022 року до договору поставки №01/11-21 від 22 листопада 2021 року, якою визнано борг товариства перед ФОП Христофоровим І.В. за нібито поставлений товар, підписано невідомою особою в той час коли директором товариства з обмеженою відповідальністю “Інтернешнл Дрінкс Продакшн Імпекс” також був Христофоров І.В.
Відповідач вказує, що вочевидь, підпис за дорученням виконано з метою зазначення іншого прізвища в договорі, а не директора Христофорова І.В.
Крім того відповідач зазначає, що додатковою угодою від 18 січня 2022 року було визнано борг за товар, який нібито вже поставлений товариству на загальну суму 3 156 013 грн. проте, як слідує з наданих Христофоровим І.В. видаткових накладних (від 20-25 січня 2022 року) постачання частини товару відбувалося вже після укладання цього правочину.
Враховуючи наведені обставини, відповідач стверджує, що як і сама додаткова угода від 18 січня 2022 року, так і надані суду Христофоровим І.В. видаткові накладні:
- №7/01 від 25 січня 2022 року на суму 325 416 грн.;
- №6/01 від 25 січня 2022 року на суму 266 064 грн.;
- №5/01 від 25 січня 2022 року на суму 70 296 грн.;
- №4/01 від 24 січня 2022 року на суму 1 321 472 грн.;
- №3/01 від 24 січня 2022 року на суму 964 317 грн. є фіктивними.
Відповідач визнає поставку товару на суму 148 560 грн., а саме: на суму 110 400 грн. (видаткова накладна №2/01 від 20 січня 2022 року); на суму 9 840 грн. (видаткова накладна №1/01 від 18 січня 2022 року) та на суму 28 320 грн. (видаткова накладна №5/12 від 20 грудня 2021 року).
У відповіді на відзив позивач вказує, що товариством відбулось схвалення правочину, навіть якщо він і був вчиненим з перевищенням повноважень.
Також позивач вказує, що ціна договору визначається, як сума вартості всього поставленого товару зазначеного у видаткових накладних. За час перебування на посаді генерального директора Міронова І.В. кількість поставок не перевищила 100 000 грн.
Акт комісії працівників не є належним та допустимим доказам.
Позивач вказує, що в додатковій угоді допущено помилку (опечатку) в даті укладання правочину, а саме: замість 28 січня 2022 року помилково вказано 18 січня 2022 року. Підтвердженням даної обставини є нотаріальна заява свідка.
29 червня 2022 року від відповідача до суду надійшло доповнення до відзиву.
Проте, доповнення до відзиву суд залишив без розгляду, оскільки таку заяву подано стороною після закінчення встановлених судом процесуальних строків для подання відзиву.
26 липня 2022 року від позивача надійшло клопотання (а.с. 143, т.1) про долучення до матеріалів справи додаткових доказів.
Протокольною ухвалою від 28 липня 2022 року суд на підставі ч. 8 ст. 80 ГПК України надані додаткові докази до розгляду не прийняв.
28 липня 2022 року від позивача надійшло клопотання про витребування доказів та долучення до матеріалів справи додаткових доказів.
Протокольною ухвалою від 28 липня 2022 року суд залишив клопотання про витребування доказів (а.с. 168-169, т. 1) без задоволення на підставі ч. 2 ст. 207 ГПК України, а додаткові докази на підставі ч. 8 ст. 80 ГПК України до розгляду не прийняв.
28 липня 2022 року від відповідача надійшло заперечення на відповідь на відзив.
Протокольною ухвалою від 28 липня 2022 року на підставі ч. 2 ст. 207 ГПК України заперечення на відповідь на відзив суд залишив без розгляду.
В судовому засіданні, яке відбулося 20 вересня 2022 року згідно з ч. 1 ст. 240 ГПК України було оголошено вступну та резолютивну частини судового рішення зі справи №925/228/22.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши докази, а також заслухавши пояснення представників сторін, суд вважає, що позовні вимоги слід задовольнити частково, виходячи з наступного:
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач в обґрунтування своїх вимог зазначав, що на підставі договору поставки №01/11-21 від 22 листопада 2021 року передав відповідачу товар на умовах визначених цим договором, проте зобов'язання щодо оплати придбаного товару відповідач не виконав, у зв'язку з чим позивач просив суд стягнути з відповідача 3 156 013 грн. 00 коп. боргу.
Також позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України 3 631 грн. 58 коп. 3% річних.
Крім того з урахуванням положень п. 5.3. договору позивач просить стягнути з відповідача 41 028 грн. 17 коп. пені та 1 578 006 грн. 50 коп. штрафу визначеного п. 5 додаткової угоди №1 від 18 січня 2022 року.
Судом встановлено, що 22 листопада 2021 року між фізичною особою - підприємцем Христофоровим Іваном Вікторовичем (постачальник) та товариством з обмеженою відповідальністю “Інтернешнл Дрінкс Продакшн Імпекс” (покупець) було укладено договір поставки за №01/11-21, відповідно до умов якого постачальник зобов'язався поставити покупцю комплектуючі до стакану та пляшки алкогольних напоїв, а покупець - прийняти та оплатити товар в порядку і на умовах, передбачених цим договором (п. 1.1. договору).
За своєю правовою природою укладений між сторонами договір є договором поставки.
Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Найменування, кількість, асортимент і ціна товару узгоджується сторонами відповідно до умов цього договору та відображається у відповідних рахунках та видаткових накладних на кожну партію товару (п. 1.2. договору).
Загальна сума (ціна) договору визначається, як сума вартості всього товару, поставленого відповідно до цього договору, зазначена у видаткових накладних (п. 2.2. договору).
В якості доказів постачання товару позивач надав суду видаткові накладні, а саме:
- №5/12 від 20 грудня 2021 року на загальну суму 88 208,00 грн.;
- №1/01 від 18 січня 2022 року на загальну суму 9 840,00 грн.;
- №2/01 від 20 січня 2022 року на загальну суму 110 400,00 грн.;
- №3/01 від 24 січня 2022 року на загальну суму 964 317, 00 грн.;
- №4/01 від 24 січня 2022 року на загальну суму 1 321 472,00 грн.;
- №5/01 від 25 січня 2022 року на загальну суму 70 296,00 грн.
- №6/01 від 25 січня 2022 року на загальну суму 266 064,00 грн.
- №7/01 від 25 січня 2022 року на загальну суму 325 416,00 грн.
Позивач стверджує, що за вказаний період відповідачу було поставлено товару на загальну суму 3 156 013,00 грн.
Статтею 530 Цивільного кодексу України визначено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Одностороння відмова від зобов'язання не допускається, якщо інше не передбачено договором або законом.
До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
Згідно зі ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Статтею 610 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ч.1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Як зазначалося вище, відповідач визнає поставку позивачем товару лише на суму 148 560 грн. згідно видаткової накладної №2/01 від 20 січня 2022 року на суму 110 400 грн. 00 коп.; на суму 9 840 грн. згідно видаткової накладної №1/01 від 18 січня 2022 року та на суму 28 320 грн. згідно видаткової накладної №5/12 від 20 грудня 2021 року.
Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з частинами першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: “баланс імовірностей” (balance of probabilities) або “перевага доказів” (preponderance of the evidence); “наявність чітких та переконливих доказів” (clear and convincing evidence); “поза розумним сумнівом” (beyond reasonable doubt).
Стандарт доказування “вірогідності доказів”, на відміну від “достатності доказів”, підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до статті 1 Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.
Аналіз цієї норми дає підстави вважати, що первинний документ згідно з цим визначенням містить дві обов'язкові ознаки: він має містити відомості про господарську операцію і підтверджувати її реальне (фактичне) здійснення.
Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.
За змістом статті 1 Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” господарська операція - це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства. Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона має спричиняти реальні зміни майнового стану господарюючого суб'єкта.
Фактичне здійснення господарської операції, у випадку заперечення однією із сторін факту здійснення такої господарської операції, повинно підтверджуватися, в тому числі, і наявністю у продавця у власності товару, вибуття із власності такого товару, оприбуткування товару іншою стороною та іншими непрямими доказами.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суд у складі колеги суддів Касаційного господарського суду від 19 лютого 2019 року у справі № 911/5309/14.
Згідно ч. 2 ст. 9 вищевказаного Закону первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити, якщо інше не передбачено окремими законодавчими актами України:
назву документа (форми);
дату складання;
назву підприємства, від імені якого складено документ;
зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції;
посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення;
особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Неістотні недоліки в документах, що містять відомості про господарську операцію, не є підставою для невизнання господарської операції, за умови, що такі недоліки не перешкоджають можливості ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції, та містять відомості про дату складання документа, назву підприємства, від імені якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції тощо.
Отже, визначальною ознакою господарської операції у розумінні статей 1, 3, 9 Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” є те, що внаслідок її здійснення має відбутися реальний рух активів, зокрема, обставини здійснення перевезення товару поставленого за спірними видатковими накладними, обставини зберігання та використання цього товару у господарській діяльності покупця тощо (схожі висновки викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.11.2019 у справі № 905/49/15, від 29.11.2019 у справі № 914/2267/18).
Судом встановлено, що видаткові накладні №2/01 від 20 січня 2022 року, №1/01 від 18 січня 2022 року, які надані були суду в якості письмових доказів відповідачем (а.с. 105-106) в графі “отримав” зі сторони покупця підписано завідуючим складом Бондаренко Г.О.
Копії видаткових накладних відповідачем не засвідчено належним чином, проте, як вже було вказано вище у своїй заяві по суті справи відповідач визнає факт поставки йому товару на загальну суму 148 560 грн. 00 коп.
Разом з тим всі видаткові накладні, які надані суду в якості доказів позивачем (а.с. 11-18) в графі “отримав” зі сторони покупця підписано невідомою особою, оскільки дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції відсутні.
Отже, частина одних і тих же первинних бухгалтерських документів які сторони надали суду відрізняються один від одного, зокрема підписами осіб, що прийняли товар.
Відповідно до ст.241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.
Договір поставки від 22 листопада 2021 року є чинним і в установленому законом порядку не визнавався недійсним, а тому суд відхиляє доводи відповідача стосовно того, що договір поставки було укладено генеральним директором Міроновим І.В. з перевищенням повноважень.
Водночас, з матеріалів справи вбачається, що 18 січня 2022 року сторонами було укладено додаткову угоду №1 до договору поставки №01/11-21 від 22 листопада 2021 року.
Сторони погодили розірвати договір поставки з 08 лютого 2022 року (п. 1 додаткової угоди).
Крім того, даною додатковою угодою сторони узгодили суму заборгованості покупця за поставлений товар в розмірі 3 156 013,00 грн., а також погодили строки здійснення розрахунків до 08 лютого 2022 року включно.
Також даною додатковою угодою було встановлено відповідальність покупця за прострочення здійснення оплати за товар, зокрема пунктом 5 додаткової угоди встановлено, що покупець зобов'язаний сплатити постачальнику штраф у розмірі 50% суми заборгованості за товар протягом 3 банківських днів з моменту прострочення.
Додаткову угоду зі сторони постачальника було підписано ФОП Христофоровим І.В., а зі сторони покупця представником за довіреністю Помогаєвим Д.С.
В матеріалах справи (а.с. 146, т. 1) знаходиться довіреність №09/23 від 18 січня 2022 року на представництво товариства з обмеженою відповідальністю “Інтернешнл Дрінкс Продакшн Імпекс” видана на ім'я Помогаєва Д.С.
Згідно цієї довіреності представник має право, зокрема, укласти додаткову угоду до договору №01/11-21 від 22 листопада 2021 року з умовами визначеними на власний розсуд.
Довіреність підписано директором товариства Христофоровим І.В.
Тобто, на час укладання додаткової угоди №1 до договору поставки, в якій сторони узгодили борг товариства перед постачальником директором товариства - покупця товару та його постачальником була одна і таж особа.
Додаткова угода до договору на даний час також є чинною та в установленому законом порядку не визнавалася судом недійсною, зокрема з підстав передбачених ст. 232 ЦК України, або ч.3 ст. 238 ЦК України.
Також в матеріалах справи знаходиться акт звірки (а.с.147, т. 1), в якому теж відображено борг відповідача в розмірі 3 156 013, 00 грн.
Судом враховано, що підписання правочину або акту звірки, у якому зазначено розмір заборгованості, уповноваженою особою боржника, та підтвердження наявності такого боргу первинними документами свідчить про визнання боржником такого боргу.
Проте, в даному випадку заборгованість відповідача на суму 3 156 013, 00 грн. не підтверджено належними первинними документами.
Позивач надав суду заяву свідка Помогаєва Д.С. в якій свідок, що підписував додаткову угоду зазначає, що дійсно угоду було укладено між сторонами не 18 січня 2022 року, а 28 січня 2022 року.
Проте, відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 218 ЦК України заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.
В письмовій формі сторони не вносили змін до правочину щодо дати його укладання.
Крім того, позивач у своєму листі №2 від 13 лютого 2022 року (а.с. 20, т. 1) вказує, що саме 18 січня 2022 року між сторонами було укладено додаткову угоду №1.
Як вже зазначалося вище, позивач стверджує про постачання відповідачу товару на загальну суму 3 156 013, 00 грн., в тому числі і на підставі видаткових накладних, що були виписані після 18 січня 2022 року.
Отже, станом на 18 січня 2022 року заборгованість відповідача не могла становити 3 156 013 грн. 00 коп., оскільки поставки товару на всю суму ще не відбулося.
Таким чином, суд критично оцінює даний документ як доказ, що підтверджує існування боргу в розмірі 3 156 013 грн. 00 коп.
Будь яких інших доказів, що підтверджують фактичне здійснення господарської операції на суму 3 156 013 грн. 00 коп., зокрема, доказів наявності у продавця у власності товару на момент поставки в такому розмірі, вибуття із власності такого товару, оприбуткування товару відповідачем, здійснення перевезення товару поставленого за спірними видатковими накладними, обставини зберігання та використання цього товару у господарській діяльності покупця тощо матеріали справи не містять.
Крім того, як вже зазначалося вище, ухвалою суду від 28 липня 2022 року на підставі ч. 8 ст. 80 ГПК України надані позивачем додаткові докази, а саме: нотаріальну заява свідка Помогаєва Д.С., довіреність на ім'я Помогаєва Д.С. від товариства з обмеженою відповідальністю “Інтернешнл Дрінкс Продакшн Імпекс” від 18 січня 2022 року, акт звірки, адвокатський протокол адвоката Андрійця І.І. від 14 лютого 2022 року (а.с. 145-148, т. 1) суд до розгляду не прийняв.
Враховуючи визнання відповідачем поставки товару на суму 148 560 грн. 00 коп., позов в цій частині підлягає задоволенню.
Водночас, оскільки позивачем не надано суду належних та допустимих доказів, що підтверджують фактичне здійснення господарської операції з поставки товару, а видаткові накладні не містять всіх обов'язкових реквізитів, то суд відмовляє в задоволенні позову в частині вимог про стягнення 3 007 453 грн. 00 коп. основного боргу.
Відповідно до ст. 625 ЦК України позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача 3 631 грн. 58 коп. 3% річних нарахованих за період з 08 лютого 2022 року по 21 лютого 2022 року на суму боргу в розмірі 3 156 013 грн. 00 коп.
Оскільки додатковою угодою встановлено строк виконання зобов'язання - до 08 лютого 2022 року включно, то з урахуванням вимог ст. 253 ЦК України початок строку прострочення починається з 09 лютого 2022 року.
Крім того як зазначалося вище, борг зі сплати поставленого товару складає 148 560 грн. 00 коп.
Отже, розмір 3% річних нарахованих за період з 09 лютого 2022 року по 21 лютого 2022 року на суму боргу 148 560 грн. 00 коп. складає 146 грн. 52 коп.
Таким чином з відповідача підлягає стягненню 146 грн. 52 коп. 3% річних, а в решті вимог про стягнення річних в розмірі 3 485 грн. 06 коп. слід відмовити.
Відповідно до ч. 1 ст. 546 та ст. 549 ЦК України виконання зобов'язання забезпечується, зокрема, неустойкою, яка визначається як пеня та штраф і є грошовою сумою або іншим майном, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов'язання. Сплата неустойки є правовим наслідком у разі порушення зобов'язання (п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України).
Згідно п. 5.3. договору у разі порушення покупцем порядку і термінів сплати, передбачених п. 2.4. цього договору, покупець сплачує постачальнику пеню в розмірі 0,1% від суми заборгованості по оплаті за товар за кожен день прострочення платежу.
Позивачем заявлено вимогу про стягнення 41 028 грн. 17 коп. пені нарахованої за період з 09 лютого 2022 року по 21 лютого 2022 року на суму боргу 3 156 013 грн. 00 коп..
Відповідно до ч. 1 ст. 231 ГК України законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.
Особливості застосування пені за несвоєчасне виконання саме грошового зобов'язання встановлено спеціальним Законом.
Згідно ст. 3 Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Таким чином, з урахуванням положень ст. 3 Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань”, розмір пені нарахований за період з 09 лютого 2022 року по 21 лютого 2022 року на суму боргу 148 560 грн. 00 коп. складає 1 058 грн. 24 коп.
З урахуванням вищенаведеного розрахунку, з відповідача підлягає стягненню 1 058 грн. 24 коп. пені, а в решті вимог про стягнення пені в розмірі 39 969 грн. 93 коп. слід відмовити.
Позивач також просить суд у відповідності до ч. 10 ст. 238 ГПК України здійснювати нарахування 3% річних та пені на суму 3 156 013 грн. 00 коп. з 22 лютого 2022 року до моменту виконання рішення суду за формулами вказаними позивачем у позовній заяві.
Згідно ч. 10 ст. 238 ГПК України суд, приймаючи рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки або пеня, може зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування.
Остаточна сума відсотків (пені) у такому випадку розраховується за правилами, визначеними у рішенні суду, органом (особою), що здійснює примусове виконання рішення суду і відповідні дії (рішення) якого можуть бути оскаржені в порядку, передбаченому розділом VI цього Кодексу.
Згідно з ч. 11, 12 ст. 26 Закону України “Про виконавче провадження”, якщо у виконавчому документі про стягнення боргу зазначено про нарахування відсотків або пені до моменту виконання рішення, виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження розраховує остаточну суму відсотків (пені) за правилами, визначеними у виконавчому документі.
До закінчення виконавчого провадження виконавець за заявою стягувача перераховує розмір остаточної суми відсотків (пені), які підлягають стягненню з боржника, не пізніше наступного дня з дня надходження заяви стягувача про такий перерахунок, про що повідомляє боржника не пізніше наступного дня після здійснення перерахунку.
При цьому суд вважає за необхідне роз'яснити органу (особі), що здійснює примусове виконання рішення суду, що в разі часткової сплати відповідачем боргу, відповідні нарахування 3% річних та пені здійснюються на залишок заборгованості (основного боргу).
Згідно п. 5 додаткової угоди №1 від 18 січня 2022 року сторони домовились, що у випадку прострочення здійснення розрахунків за даною додатковою угодою (порушення п. 2 додаткової угоди) покупець зобов'язаний сплатити штраф на користь постачальника в розмірі 50% суми заборгованості протягом 3 банківських днів з моменту прострочення.
Позивачем також заявлено вимогу про стягнення з відповідача на користь позивача 1 578 006 грн. 50 коп. штрафу.
Щодо заявлених вимог суд вважає за необхідне зазначити наступне:
За частиною третьою статті 509 ЦК України зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, а частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин.
Ці загальні засади втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.
Зокрема, загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Наприклад, такими правилами є правила про неустойку, передбачені статтями 549-552 ЦК України. Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина перша статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер.
Така неустойка стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. Для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Тож право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.
Водночас закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов'язків у правовідносинах.
За частинами першою та другою статті 217 ГК України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.
Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов'язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов'язань.
Якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.
Відповідно до частини першої статті 233 ГК України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
Судом встановлено, що розмір боргу складає 148 560 грн. 00 коп., отже, нарахування штрафу в розмірі 1 503 726, 50 грн. є безпідставним.
Водночас, оскільки з боржника підлягає до стягнення також пеня, та 3% річних, які у відповідності до ч. 10 ст. 238 ГПК України будуть нараховані до повного виконання боржником рішення суду то застосування додатково штрафу в розмірі 50% від суми боргу (74 280, 00 грн.) є вочевидь непропорційним наслідкам правопорушення та не справедливим до боржника.
При цьому судом було також враховано, що прострочення виконання зобов'язання триває з 09 лютого 2022 року.
З позовом до суду позивач звернувся 22 лютого 2022 року.
З 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан.
Тобто прострочення боржника не є занадто триваючим, і суд задовольнив позов в частині вимог про стягнення основного боргу в розмірі 148 560 грн. 00 коп. лише враховуючи визнання позову в цій частині відповідачем.
Отже, в даному випадку суд вважає, за необхідне зменшити розмір штрафу до 5% від суми невиконаного зобов'язання.
Таким чином з відповідача підлягає стягненню 7 428 грн. 00 коп., штрафу, а в решті вимог про стягнення штрафу в загальному розмірі 1 570 578 грн. 50 коп. слід відмовити.
Судові витрати підлягають розподілу між сторонами відповідно до вимог ст. 129 ГПК України.
Згідно ч. 2 ст. 126 ГПК України за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат враховується наступне:
розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Згідно п. 1.3. додаткової угоди №1 від 22 лютого 2022 року до договору про надання правової допомоги №395-14/02/22 від 14 лютого 2022 року укладеного між позивачем та адвокатським об'єднанням “Ревелін Інформейшен Груп” на виконання п. 1.1. цієї додаткової угоди та договору, сторони погодили, що вартість професійної правничої допомоги (ціна послуги) становить фіксовану суму у розмірі 1 433 603 грн. 78 коп. (30% від ціни позову), що є гонораром адвокатського об'єднання.
Згідно акту №1 приймання-передачі наданих послуг до договору про надання правової допомоги №395-14/02/22 від 14 лютого 2022 року вартість наданих послуг становить фіксовану суму у розмірі 1 433 603 грн. 78 коп. (30% від ціни позову), що є гонораром адвокатського об'єднання.
За положеннями п. 4 ст. 1, ч.ч. 3 та 5 ст. 27 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” (далі - Закон) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики.
Пунктом 9 ч. 1 ст. 1 Закону встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 ч. 1 ст. 1 Закону).
Відповідно до ст. 19 Закону видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ст. 30 Закону).
При встановленні розміру гонорару відповідно до ч. 3 ст. 30 Закону врахуванню підлягають складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, витрачений ним час, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини.
Також за ст. 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з'їздом адвокатів України від 9 червня 2017 року гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у тому числі в рішенні від 28 листопада 2002 року “Лавентс проти Латвії” (Lavents v. Latvia) за заявою №58442/00 щодо судових витрат, зазначено що за статтею 41 Конвенції суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (див., серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах “Ніколова проти Болгарії” та “Єчюс проти Литви”, пункти 79 і 112 відповідно).
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, у справі “Схід/Захід Альянс Лімітед” проти України” (заява №19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).
Частина 4 ст. 126 ГПК України передбачає, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
За ч. 5 ст. 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Тобто в цілому нормами процесуального законодавства передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.
Зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог ч. 4 ст. 126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини 5-6 статті 126 ГПК України).
Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7, 9 статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis рішення ЄСПЛ у справі “East/West” проти України” від 23 січня 2014 року (East/West., заява № 19336/04, § 268)).
Позивачем в позові було вказано орієнтовну суму витрат на правничу допомогу 500 000 грн. 00 коп.
Водночас, 01 червня 2022 року від позивача до суду надійшла заява про стягнення витрат на правничу допомогу в розмірі 1 433 603 грн. 78 коп.
Згідно ч. 3 ст. 124 ГПК України попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
Водночас, відповідно до ч. 6 ст. 129 ГПК України якщо сума судових витрат, заявлена до відшкодування, істотно перевищує суму, заявлену в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат в частині такого перевищення, крім випадків, якщо сторона доведе, що не могла передбачити такі витрати на час подання попереднього (орієнтовного) розрахунку.
Під час розгляду справи позивач не довів суду, що він не міг передбачити такі витрати на час подання орієнтовного розрахунку, оскільки договір та додаткова угода до договору про надання правової допомоги (а.с. 78-80) були укладені до звернення позивача до суду.
Отже, у відшкодуванні адвокатських витрат в розмірі 933 603 грн. 78 коп. (1 433 603 грн. 78 коп. - 500 000 грн.) суд відмовляє позивачу на підставі ч. 6 ст. 129 ГПК України.
Також судом враховано, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 ГПК України.
Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Відповідно до частини 5 статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд врахував, що в цілому розмір витрат 30% від ціни позову не є пропорційним до предмета спору.
Відповідач під час розгляду справи та у відзиві на позов вказував, що розмір витрат позивача на правничу допомогу занадто завищений (а.с.103 т.1).
Відповідно до частини 5 статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд врахував, що в цілому розмір адвокатських витрат - 30% від ціни позову не є пропорційним до предмета спору та розумно необхідним для даної справи.
Отже, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, в даному випадку суд вирішив не присуджувати позивачу всі його витрати на професійну правову допомогу, а обмежити їх 10% від задоволених судом вимог.
Тобто, з відповідача підлягає до стягнення 15 719 грн. 28 коп. витрат на професійну правничу допомогу, а в решті витрати на професійну правничу допомогу судом покладаються на позивача.
Судовий збір у разі зменшення судом розміру неустойки покладається на відповідача повністю, без урахування такого зменшення.
На підставі викладеного, та керуючись ст. 129, 237, 238, 240 ГПК України, суд
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю “Інтернешнл Дрінкс Продакшн Імпекс”, вул. Героїв України, 124, с. Степанки, Черкаського району, Черкаської області, ідентифікаційний код 44183156 на користь фізичної особи - підприємця Христофорова Івана Вікторовича, АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 - 148 560 грн. 00 коп. боргу, 1 058 грн. 24 коп. пені, 146 грн. 52 коп. - 3% річних, 7 428 грн. 00 коп. штрафу, 3 368 грн. 97 коп. судового збору та 15 719 грн. 28 коп. витрат на професійну правничу допомогу.
3. Органу (особі), що здійснюватиме примусове виконання цього рішення, починаючи з 22 лютого 2022 року і до моменту виконання цього рішення, нараховувати 3% річних на суму непогашеного боргу в розмірі 148 560 грн. 00 коп. за такою формулою:
С х 3 х Д: К : 100 = сума річних, де:
С - сума непогашеної заборгованості,
Д - кількість днів прострочення;
К - кількість днів у році, в якому наявна непогашена заборгованість.
4. Органу (особі), що здійснюватиме примусове виконання цього рішення, нараховувати пеню в розмірі 0,1%, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла в період прострочення:
на суму непогашеного боргу в розмірі 28 320 грн. 00 коп. починаючи з 22 лютого 2022 року і по 30 червня 2022 року;
на суму непогашеного боргу в розмірі 9 840 грн. 00 коп. починаючи з 22 лютого 2022 року і по 28 липня 2022 року;
на суму непогашеного боргу в розмірі 110 400 грн. 00 коп. починаючи з 22 лютого 2022 року і по 30 липня 2022 року, за такою формулою:
С х 0,1 (але не більше розміру подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла в період прострочення) : 100 х Д = пеня, де:
С - сума непогашеної заборгованості у відповідному періоді,
Д - кількість днів прострочення.
5. Органу (особі), що здійснюватиме примусове виконання цього рішення: стягнути отриману згідно проведених нарахувань суму 3% річних та пені з товариства з обмеженою відповідальністю “Інтернешнл Дрінкс Продакшн Імпекс”, вул. Героїв України, 124, с. Степанки, Черкаського району, Черкаської області, ідентифікаційний код 44183156 на користь фізичної особи - підприємця Христофорова Івана Вікторовича, АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .
6. Роз'яснити органу (особі), що здійснює примусове виконання цього рішення суду, що в разі часткової сплати відповідачем боргу, відповідні нарахування 3% річних та пені здійснюються на залишок заборгованості (основного боргу).
7. В решті вимог - в позові відмовити.
Видати наказ після набрання рішення суду законної сили.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та строк визначені ст. 241 ГПК України.
Рішення суду може бути оскаржено до Північного апеляційного господарського суду в порядку та строки передбачені розділом ІV ГПК України.
Повне рішення складено 30 вересня 2022 року.
Суддя А.В.Васянович