28 вересня 2022 року
м. Хмельницький
Справа № 686/10884/21
Провадження № 22-ц/4820/1151/22
Хмельницький апеляційний суд у складі колегії
суддів судової палати з розгляду цивільних справ
Ярмолюка О.І. (суддя-доповідач), Гринчука Р.С., Костенка А.М.,
секретар судового засідання Чебан О.М.,
з участю позивача ОСОБА_1 ,
третьої особи ОСОБА_2 ,
представника позивача-третьої особи ОСОБА_3 ,
представниці відповідача ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , до ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 29 квітня 2022 року,
встановив:
1.Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
ОСОБА_2 зазначив, що на підставі договору дарування від 22 вересня 1999 року він є власником кв. АДРЕСА_1 (далі - квартира), в якій з 11 серпня 2011 року зареєстрований його син, ОСОБА_5 .
За рішенням суду від 14 вересня 2015 року позивач розірвав шлюб з матір'ю свого сина, ОСОБА_6 , а на той час сторони вже проживали окремою.
Останні три роки після досягнення ОСОБА_5 вісімнадцятирічного віку він не проживає у квартирі без поважних причин, не користується нею та не має в ній особистих речей, не несе витрат із оплати комунальних послуг, не цікавиться квартирою та не намагався вселитися до неї.
В силу свого віку ОСОБА_5 перестав бути членом сім'ї позивача, він працює та має самостійний заробіток, переїхав на постійне місце проживання до своєї матері - у кв. АДРЕСА_2 .
Наразі ОСОБА_5 відмовляється знятися з реєстрації у квартирі, що створює позивачу істотні труднощі, оскільки він має намір продати квартиру з метою покращення житлових умов, але потенційні покупці не бажають придбавати її з реєстрацією сторонньої особи.
За таких обставин ОСОБА_2 просив суд усунути йому перешкоди у користуванні власністю шляхом визнання ОСОБА_5 таким, що втратив право користування квартирою.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 29 квітня 2022 року позов задоволено.
Усунено перешкоди ОСОБА_2 у користуванні квартирою шляхом визнання ОСОБА_5 таким, що витратив право користування житлом - квартирою.
Стягнено з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 908 грн судових витрат.
Суд виходив з того, що ОСОБА_5 як колишній член сім'ї власника житла не проживає у квартирі без поважних причин понад три роки, а тому він втратив право користування житлом.
Короткий зміст вимог і доводів апеляційної скарги
В апеляційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову в позові посилаючись на недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_2 не довів факт непроживання ОСОБА_5 у квартирі понад встановлений законом строк і порушення свого права у спірних правовідносинах, а відповідач не має іншого житла, внаслідок чого визнання його таким, що втратив право користування квартирою, призведе до втрати ним місця проживання.
Процесуальні дії суду апеляційної інстанції
Апеляційний суд ухвалою від 20 липня 2022 року залучив ОСОБА_1 до участі у справі як нового власника квартири та правонаступника позивача (ст. 55 ЦПК України), а ОСОБА_2 - як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача (п. 1 ч. 1 ст. 365 ЦПК України).
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не подали відзив на апеляційну скаргу.
2.Мотивувальна частина
Позиція суду апеляційної інстанції
Частиною 1 статті 375 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) встановлено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Заслухавши учасників судового процесу та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанції обставини
З 15 вересня 1999 року ОСОБА_2 і ОСОБА_6 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірваний за рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 14 вересня 2015 року. В цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_5 .
На підставі договору дарування від 22 вересня 1999 року ОСОБА_2 набув право власності на квартиру, в якій з 11 серпня 2011 року зареєстрований його син, ОСОБА_5 .
У 2013 році малолітній ОСОБА_5 разом із матір'ю, ОСОБА_6 , залишив квартиру, з того часу відповідач не проживає у спірному житловому приміщенні.
Застосовані норми та джерела права
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Положення цього конституційного принципу кореспондуються із нормами статей 319, 321 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), згідно яких власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
За змістом ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
В силу ч. 2 ст. 64 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Згідно зі ст. 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
Із положень ч. 2 ст. 405 ЦК України слідує, що член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - Суд) як джерело права.
Як передбачено ч. 1 ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
В силу ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно з рішенням Суду від 23 вересня 1982 року в справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden, заяви №№7151/75, 7152/75) положення статті 1 Першого протоколу Конвенції містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.
Будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності Суд керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення Суду від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
У справі «Ятрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява №31107/96, рішення від 25 березня 1999 року, п. 54) Суд вказав на те, що концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у національному праві. Як і матеріальні речі, певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть розглядатися як «майнові права», а відтак і як «майно» за змістом цього положення.
Згідно зі ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Як зазначив Суд у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine, заява №30856/03, п.п. 40, 41 рішення від 2 грудня 2010 року) згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.
У п. 44 вказаного рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine, заява №30856/03) Суд зауважив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції
Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що право власності є абсолютним правом, яке включає право володіння, користування та розпоряджання майном. Ніхто не може бути позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.
Власник може вимагати усунення будь-яких порушень свого права, хоча б ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.
Житловий будинок і квартира використовуються власником лише для власного проживання та проживання членів сім'ї, до яких належать як близькі родичі, так і інші особи, якщо вони постійно проживають із власником і ведуть з ним спільне господарство.
Члени сім'ї мають рівні права з власником житла на користування житловим приміщенням, а припинення сімейних відносин між ними не позбавляє колишніх членів сім'ї права користування займаним приміщенням.
За загальним правилом у разі відсутності члена сім'ї (колишнього члена сім'ї) власника без поважних причин понад один рік, він втрачає своє право користування житлом.
Однією з гарантій реалізації права фізичної особи на житло є законодавче закріплення недоторканості та неможливості протиправного позбавлення житла. Фізична особа не може бути позбавлена займаного жилого приміщення або обмежена у праві користування лише на підставі чинного закону і за рішенням компетентного суду.
Згідно принципів застосування ст. 8 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, викладених у вищевказаних рішеннях Суду, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві.
Вимога про позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, у зв'язку з чим учасники справи мають довести належними та допустимими доказами обставини, на які вони посилаються, а суд зобов'язаний надати належну оцінку цим доказам.
Вирішуючи спір про визнання члена сім'ї власника таким, що втратив право користування житловим приміщенням, суд повинен встановити факт відсутності члена сім'ї у житловому приміщенні понад один рік та поважність причин такої відсутності.
Поважність причин відсутності члена сім'ї власника за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.
При цьому на позивача покладається обов'язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад один рік, а на відповідача, відповідно, покладається обов'язок із доведення поважності причин його відсутності у спірному приміщенні понад указаний строк.
Схожі за змістом висновки викладені Верховним Судом у постановах від 24 грудня 2020 року (справа №369/6361/15-ц) і від 20 грудня 2021 року (справа №589/3994/16-ц), які згідно з ч. 4 ст. 263 ЦПК України мають враховуватися судами при застосуванні норм права.
Зібрані докази вказують на те, що ОСОБА_5 набув права користування квартирою як член сім'ї свого батька, ОСОБА_2 , тобто згідно з законом.
Із змісту рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 14 вересня 2015 року (про розірвання шлюбу між ОСОБА_2 і ОСОБА_6 ) слідує, що ОСОБА_5 залишив квартиру разом із матір'ю у неповнолітньому віці, а саме у 2013 році.
Та обставина, що після досягнення ІНФОРМАЦІЯ_2 повноліття ОСОБА_5 не повернувся до квартири фактично визнав у суді і сам відповідач через свою представницю, адвокатку Каденко О.О. В силу ч. 1 ст. 82 ЦПК України ця обставина не підлягає доказуванню.
Водночас ОСОБА_5 не надав суду будь-яких доказів на підтвердження факту поважності причин його відсутності у квартирі понад три роки з часу досягнення повноліття. При цьому в суді ОСОБА_5 через свою представницю, адвокатку Каденко О.О., відмовився від допиту заявлених свідків ОСОБА_7 і ОСОБА_6 .
За таких обставин суд першої інстанції правомірно виходив з того, що ОСОБА_5 не користувався спірною квартирою понад один рік без поважних причин і втратив право користування житлом.
Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_5 не проживає у квартирі з поважних причин, а ОСОБА_2 не довів порушення своїх прав у спірних правовідносинах, суперечать фактичним обставинам справи.
Судом достовірно не встановлено фактичне місце проживання ОСОБА_5 , разом із тим, у справі відсутні достатні дані про те, що задоволення позову призведе до непропорційного втручання у його право на житло та покладе надмірний тягар на нього.
Висновки суду першої інстанції не суперечать правовим висновкам, висловленим Верховним Судом у постановах від 24 жовтня 2018 року (справа №490/12384/16-ц), від 24 грудня 2020 року (справа №369/6361/15-ц) і від 20 грудня 2021 року (справа №589/3994/16-ц), щодо розподілу обов'язку доказування обставин у даній категорії справ.
3.Висновки суду апеляційної інстанції
Рішення суду першої інстанції ґрунтується на повно і всебічно досліджених обставинах справи та ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 384, 389, 390 ЦПК України,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення, а рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 29 квітня 2022 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 30 вересня 2022 року.
Судді: О.І. Ярмолюк
Р.С. Гринчук
А.М. Костенко
Головуючий у першій інстанції - Приступа Д.І.
Доповідач - Ярмолюк О.І. Категорія 46