Дата документу 21.09.2022 Справа № 336/1129/19
Єдиний унікальний № 336/1129/19 Головуючий у 1 інстанції: Зарютін П. В.
Провадження № 22-ц/807/1824/22 Суддя-доповідач: Маловічко С.В.
21 вересня 2022 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого: Маловічко С.В., суддів Гончар М.С., Подліянової Г.С.
за участі секретаря: Камалової В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Булдигіної Марії Сергіївни на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 27 червня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання договору дарування недійним, скасування державної реєстрації права власності, визнання права власності,
ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання договору дарування недійсним, скасування державної реєстрації права власності, визнання права власності.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що 25.08.1988р. вона уклала з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу 7/12 частин житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Договір було укладено в простій письмовій формі, що підтверджується розпискою. Ціна продажу становила 4800 карбованців, гроші були передані при складанні розписки. Їй було передано документи на будинок, ключі та вона до теперішнього часу постійно володіє та користується зазначеним майном. Незважаючи на її неодноразові звернення щодо нотаріального оформлення договору, ОСОБА_2 відтерміновувала нотаріальне оформлення договору.
21.02.2018р. ОСОБА_2 уклала договір дарування 7/12 частин житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 з ОСОБА_3 , договір посвідчено приватним нотаріусом Гармашовим Г.В. Оскільки договір купівлі-продажу нею повністю виконаний (передала кошти, отримала предмет продажу), а друга сторона - ОСОБА_2 ухиляється від нотаріального оформлення угоди, то позивач просить визнати укладений нею 25.08.1988р. договір купівлі-продажу 7/12 частин житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 дійсним та визнати за нею право власності на 7/12 частин житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , а договір дарування цієї ж частки будинку, укладений 21.02.2018р., визнати недійсним, скасувавши де-
ржавну реєстрацію права власності від 21.02.2018 р. на 7/12 частин житлового будинку за
адресою: АДРЕСА_1 на ім'я ОСОБА_3 , що проводилась державним реєстратором - приватним нотаріусом Гармашовим Г.М. на підставі договору дарування від 21.02.2018р., реєстровий номер 330, а також витребувати 7/12 частин житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 з незаконного володіння ОСОБА_3 .
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 27 червня 2022 року відмовлено у задоволенні позову.
Стягнуто з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_1 ) 15 500 гривень в рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Булдигіної М.С. подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість у зв'язку з порушенням судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що судом першої інстанції неправомірно відмовлено у допиті свідків, які 25.08.1988 підтвердили факт складання розписки та передачу коштів за 7/12 частин житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Вважає, що у розписці зазначені всі суттєві умови укладеного договору, а також підтверджено факт отримання коштів. На підтвердження укладеного між позивачем та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу, ОСОБА_2 передала усі документи на будинок ОСОБА_1 : договір дарування від 24.01.1986, технічний паспорт та будинкову книгу, про що прямо зазначено у розписці. З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 вважає, що зазначені документи були передані їй та її чоловіку, що спростовує висновок суду про те, що її чоловік не був обізнаний про укладення договору купівлі-продажу.
Також у скарзі зазначено, що позивач проживала та була зареєстрована у будинку до укладення договору купівлі-продажу у простій формі. З 1983 року та по день звернення до суду з позовом постійно володіла та користувалась вищезазначеним майном. Всі ці роки позивач сплачувала земельний податок та обов'язкову страховку, що підтверджується квитанціями, наявними у матеріалах справи. Однак, судом першої інстанції не було взято до уваги, що суттєва відмінність різних редакцій ЦК України полягає у моменті набуття права власності за договором купівлі-продажу. На відміну від чинного, на 1988р. момент набуття права власності встановлювався - з часу передачі речі. Тобто, момент набуття права власності на день укладення договору купівлі-продажу в простій формі не пов'язувався з часом реєстрації договору. Таким чином, право власності на 7/12 частин спірного будинку перейшло до позивача з часу передачі речі, тобто з 25.08.1988р.
ОСОБА_1 зазначила, що повністю виконала договір купівлі-продажу, а саме - передала кошти, отримала предмет продажу, а друга сторона ухилялась від нотаріального оформлення угоди. Посилаючись на те, що ОСОБА_3 був обізнаний про придбання позивачем 7/12 частин житлового будинку та розумів, що ОСОБА_2 не мала права укладати договір дарування зазначеного будинку, оскільки не є його власником, ОСОБА_1 вважає, що ОСОБА_3 є недобросовісним набувачем спірного майна.
В апеляційній скарзі позивач стверджує, що Запорізьким відділенням Дніпропетровського НДІ судових експертиз було неправомірно залишено без виконання ухвалу суду про призначення почеркознавчої експертизи з підстав недостатності матеріалів для її проведення, оскільки матеріали судової справи підтверджують факт задовільного витребування судом необхідних матеріалів з почерком та підписами ОСОБА_4 для проведення експертизи. З урахуванням вищенаведеного, судом першої інстанції було необґрунтовано відмовлено у задоволенні клопотання представника позивача про доручення проведення відповідної експертизи Харківському НДІ судових експертиз.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідачів - адвокат Мухіна Л.С. заперечила проти доводів апелянта. Зазначено, що позиція апелянта щодо неспростування ОСОБА_2 факту написання розписки та факту проживання позивача у спірному будинку не свідчить про дійсність договору, оформленого у вигляді розписки. За вимогами чинного на час написання розписки законодавства, договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин (ст. 227 ЦК УРСР). Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (ст. 47 ЦК УРСР).
Доводи позивача про передачу їй продавцем придбаної частини будинку шляхом передачі документів на будинок та ключів від нього у відповідності до чинної на той час ст. 128 ЦК УРСР спростовуються відсутністю у позивача примірника договору дарування від 24 січня 1986 року, відповідно до якого ОСОБА_2 набула право власності на 7/12 часток спірного будинку, та фактом проживання позивача в спірному будинку не як покупця, а в якості члена сім'ї співвласника ще до написання розписки. У самій розписці допис про передання документів на будинок і договору дарування зроблено після підпису в розписці ОСОБА_2 .
Представник відповідачів зазначає, що з тексту розписки не вбачається, що у відповідності до вимог ст. 114 ЦК УРСР в належному порядку було сповіщено іншого співвласника будинку - ОСОБА_5 про продаж частки будинку, чим порушено права іншого співвласника будинку на переважну купівлю частки, що продається.
Крім того, адвокат Мухіна Л.С. вказує, що позивачем не було надано суду жодного доказу ухилення ОСОБА_2 від нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу. Жодного звернення з приводу нотаріального оформлення угоди за весь період до подання ОСОБА_1 позову до ОСОБА_4 від позивача не надходило.
Щодо виклику свідків для підтвердження факту проживання апелянта у спірному будинку, а також факту написання розписки та передачі коштів, представник відповідачів зазначила про відсутність необхідності у цьому. Факт проживання позивача у спірному будинку на час написання розписки не оспорюється відповідачами. Щодо відібрання зразків почерку ОСОБА_2 для проведення експертизи, представник відповідачів звернула увагу, що ОСОБА_2 проживає за межами м. Запоріжжя, стан її здоров'я значно погіршився. З наданих суду матеріалів вбачається, що нею перенесено інсульт з тривалими наслідками, що унеможливило її явку до суду та позбавило можливості надати експериментальні зразки почерку для проведення експертизи.
Згідно зі ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише
формальних міркувань.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення апелянта ОСОБА_1 та її адвоката Булдигіної М.С., які підтримали апеляційну скаргу, пояснення представника відповідачі - адвоката Мухіної Л.С., яка заперечувала порти скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що 5/12 часток будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , належали ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 22.10.1985р. (т. 1 а.с. 47).
Згідно з договором дарування від 24.01.1986р., посвідченим П'ятою Запорізькою державною нотаріальною конторою за № 2-303, 7/12 часток житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 належали ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 198-199).
Відповідно до розписки від 25.08.1988р., ОСОБА_2 продає 7/12 частин жилого будинку по АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 за 4 800 рублів та у подальшому жодних претензій щодо будинку не має. Гроші у сумі 4 800 рублів отримала 25.08.1988 особисто при свідках (т. 1 а.с. 7).
Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 25 липня 2018 року, виданого приватним нотаріусом Гармашовим Г.М., після смерті ОСОБА_5 належні йому 5/12 часток будинку перейшли у власність ОСОБА_3 - 1/3 від 5/12 часток, ОСОБА_1 - 2/3 від 5/12 часток.
За договором дарування від 21.02.2018р., посвідченим приватним нотаріусом Гармашовим Г.В., ОСОБА_2 подарувала належні їй 7/12 частин житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 відповідачу ОСОБА_3 (т.1 а.с. 14-16).
В пункті 5 Договору дарування від 21.02.2018р. зазначено, що дарувальник свідчить, що відчужуване нерухоме майно на момент укладення цього договору нікому іншому не продане, не подароване тощо.
ОСОБА_1 вважала, що набула право власності на 7/12 частин житлового будинку на підставі розписки ОСОБА_2 від 25.08.1988р., яку вважала договором купівлі-продажу у простій письмовій формі, вказуючи, що остання ухиляється від нотаріального посвідчення цього договору. Відтак, просила визнати дійсним договір купівлі-продажу від 25.08.1988р., визнати за нею право власності на цю частку будинку та визнати недійсним договір дарування цієї ж частки будинку від 25.07.2018р. ОСОБА_3 .
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із недоведеності позовних вимог, оскільки сторони в належній формі не досягли згоди з усіх істотних умов договору купівлі-продажу житлового будинку, для укладення договору купівлі-продажу були в наявності передбачені ст. 114 ЦК УРСР обмеження. Крім того, позивачем не доведено факт ухилення відповідача ОСОБА_2 від нотаріального оформлення договору.
Судова колегія погоджується із зазначеними висновками суду першої інстанції та вважає їх такими, які узгоджуються із матеріалами справи.
Відповідно до п. 4 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України 2003 року, що набрав чинності 1 січня 2004 року, цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.
Спірні правовідносини між сторонами виникли до 1 січня 2004 року та є триваючими, оскільки позивач дізналася про порушення свого права у 2018 році. Тому, для вирішення даного спору підлягають застосуванню положення ЦК УРСР 1963 року та ЦК України.
Згідно зі ст. 4 ЦК УРСР, цивільні права та обов'язки виникають, зокрема, з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
За вимогами статті 42 ЦК УРСР у редакції, чинній на момент оформлення вказаної вище розписки, угоди могли укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній).
Згідно зі ст. 44 ЦК УРСР, у письмовій формі повинні укладатися угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців та інші угоди, відносно яких закон вимагає додержання письмової форми. Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають.
Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнанні такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди (ст.ст. 153, 154 ЦК УРСР).
Відповідно до ст. 224 ЦК УРСР, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.
Статтею 47 ЦК УРСР передбачалося, що нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.
Відповідно до статті 227 ЦК УРСР, договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу).
Якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається (ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР).
За матеріалами справи встановлено, що на підтвердження доводів про укладення договору купівлі-продажу ОСОБА_1 надала суду копію розписки від 25 серпня 1988р., в якій зазначено, що ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 4 800 (чотири тисячі вісімсот) руб. за 7/12 частин будинку за адресою АДРЕСА_1 . (т.1 а.с.7),
ОСОБА_1 вказувала, що всі істотні умови договору купівлі-продажу у розписці зазначені, сторони виконали договір, оскільки відбулась фактична передача їй від ОСОБА_2 документів на будинок, ключів та цієї частини будинку, в якому вона проживає упродовж тривалого часу. Вказувала, що ОСОБА_2 ухилялась від нотаріального посвідчення цього договору.
З цього приводу колегія погоджується з висновками суду, який визнав ці всі ствердження, які покладено в обґрунтування позову, недоведеними позивачем.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.
В порядку ст. 81 ЦК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Загальними положеннями ЦПК України передбачено обов'язок суду під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються, перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки, оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Колегія зауважує, що до заяви про усунення недоліків від 15.08.2022 (вх. № 08263) ОСОБА_1 долучила розписку ОСОБА_6 (т. 2 а.с.179) та пояснення ОСОБА_7 (т.2 а.с.180-185).
Відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Колегія суддів зазначає, що подання доказів після розгляду справи у суді першої інстанції порушує принципи змагальності та диспозитивності сторін, тому не приймає як докази подану апеляційному суду розписку ОСОБА_6 та письмові пояснення ОСОБА_7 , оскільки апелянтом не зазначено обставин неможливості подання вказаних документів до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від неї. Колегію наголошується, що частинами 2, 4 ст. 43 ЦПК України передбачено обов'язок учасників справи щодо сприяння своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи та подавання усіх наявних у них доказів в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Аналогічна позиція міститься у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 755/18920/18 (провадження № 61-17205 св 19).
Інших письмових доказів на підтвердження укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна позивачем не надано суду.
Твердження апелянта щодо укладення договору купівлі-продажу у належній формі не відповідає вимогам законодавства, діючого на час виникнення спірних правовідносин.
Колегія зазначає, що ч. 2 статті 47 ЦК УРСУ звільняє сторону правочину від його нотаріального посвідчення лише у разі недобросовісного виконання іншою стороною його умов.
Визнання в судовому порядку правочину дійсним без його нотаріального посвідчення можливо у разі, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, така домовленість підтверджується письмовим доказом, відбулося повне або часткове виконання договору, одна із сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення.
Згідно з роз'ясненнями, наведеними у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.04.1978 р. «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання; застави, купівлі-продажу, в тому числі при придбанні на біржових торгах) міни або дарування жилого будинку (квартири) чи його (її) частини; дарування іншого майна. Якщо така угода виконана повністю або частково однією з сторін, а друга сторона ухиляється від її нотаріального оформлення, суд на підставі
ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР за вимогою сторони, яка виконала угоду вправі визнати угоду дійсною.
Однак, це правило не може бути застосовано, якщо сторонами не було досягнуто згоди з істотних умов угоди або для укладення її були в наявності передбачені законом обмеження (наприклад, статтями 105, 114 ЦК УРСР).
Щоб не допустити неправильного визнання дійсними угод на підставі ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР, суд повинен перевірити, чи дійсно була укладена саме та угода, на яку вказує позивач, чи дійсно сторони домовилися щодо істотних умов такого договору, чи підлягала виконана угода нотаріальному посвідченню, чому вона не була нотаріально посвідчена і чи не містить вона протизаконних умов.
Для визнання судом угоди дійсною повинен мати місце не лише факт повного чи часткового виконання угоди, що потребує нотаріального посвідчення, а також факт ухилення іншою стороною від нотаріального оформлення угоди і відсутність встановлених законом перешкод для її нотаріального посвідчення.
Аналогічні положення щодо можливості визнання дійсним правочину містять і нормах діючого ЦК України.
Судом встановлено, а відповідачі та їх представник не заперечують, що у письмовій формі договір купівлі-продажу 7/12 частин будинку із зазначенням усіх притаманних такому договору реквізитів та істотних умов договору сторонами не складався, але позивач та його представник вважають, що розписка від 25.08.1988р. і є таким договором купівлі-продажу.
З такими твердженнями апелянта колегія суддів погодитися не може і вважає, що позивач помилково вважав розписку від 25 серпня 1988 року тотожною договору купівлі-продажу 7/12 частин будинку, оскільки в ній відсутні передбачені законодавством істотні умови, властиві для договору купівлі-продажу жилого будинку.
Недодержання письмової форми угоди, що вимагається законом, є правовою підставою для відмови у визнанні в судовому прядку такої угоди дійсною, адже виконання зобов'язання слідує після його виникнення, тобто укладення у встановленому законом порядку правочину, та не може передувати його укладенню.
Вказані позивачем обставини не підтверджують дотримання сторонами положень ст. 153 УРСР щодо досягнення в потрібній формі згоди з усіх істотних умов договору.
Отже, в силу наведених вище норм матеріального права, надана позивачем розписка про одержання відповідачем грошових коштів за належну їй на праві власності частку в будинку не може бути підтвердженням укладення між сторонами договору купівлі-продажу 7/12 частини жилого будинку, а відтак, відсутні правові підстави для визнання такого договору дійсним.
Відхиляючи посилання ОСОБА_1 на необхідність допиту свідків для підтвердження обставин складення розписки, судова колегія виходить з того, що договір купівлі-продажу нерухомості укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, а тому його дійсність не може стверджуватися показаннями свідків. Отже, показання свідків не можуть бути єдиною підставою для встановлення обставин укладення договору та передачі коштів.
Окрім того, посилання на факт тривалого проживання позивача у спірному будинку, що передує укладенню договору купівлі-продажу, не є достатнім для визнання факту його виконання без наявності інших ознак дійсності такого договору.
Так, ОСОБА_1 і так мешкала у цьому будинку на підставах члена сім'ї співвласника будинку - чоловіка ОСОБА_5 , та в силу у сім'ї ОСОБА_8 мались технічні
документи на будинок. Отже її проживання у будинку не доводить фактичного виконання
договору в частині передачі майна та документів.
Щодо тверджень апелянта про факт ухилення ОСОБА_2 від нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу, колегія зазначає наступне.
У судовому засіданні в ході апеляційного розгляду справи представник ОСОБА_2 - адвокат Мухіна Л.С. визнала факт складання зазначеної розписки відповідачем ОСОБА_2 . Між тим, вказує, що така розписка не може підтверджувати факт укладання договору, який підлягає нотаріальному посвідченню.
Однією з умов застосування частини другої статті 47 ЦК УРСР щодо визнання правочину дійсним у судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин.
Звертаючись із вказаним позовом до суду, позивач зазначила, що ОСОБА_2 ухилялася від нотаріального посвідчення договору. Так, ОСОБА_1 стверджувала про неодноразові звернення до відповідача з проханням належного оформлення договору, однак
ОСОБА_2 відтерміновувала це.
Частиною 1,6 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Положення зазначених статей узгоджуються із сталою практикою Європейського Суду, так у рішенні в справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 року (остаточне 17.06.2011 року), зазначено, що суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів.
Колегія зазначає. що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження факту ухилення відповідача від нотаріального посвідчення договору. Позивач не надала суду докази звернення до ОСОБА_2 із проханням нотаріального посвідчення договору, на які не реагувала остання. Таким чином, доводи апелянта щодо ухилення ОСОБА_2 від нотаріального посвідчення договору є безпідставними та необґрунтованими.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 не доведено обставин, які мають значення для справи та на які вона посилається як на підставу своїх вимог. Позивач помилково вважала очевидним та встановленим факт укладення 25.08.1988р. договору купівлі-продажу 7/12 частин будинку та факт ухилення ОСОБА_2 від нотаріального оформлення зазначеного договору, в той час як ці обставини не є очевидними для суду, оскільки не підтверджені зібраними у справі доказами.
Щодо тверджень представника відповідачів - адвоката Мухіної Л.С. про пропуск строків давності ОСОБА_1 при зверненні до суду із позовом, колегія зазначає, що наслідки пропуску строків позовної давності можуть застосовуватися виключно у випадку, коли позовні вимоги визнано судом доведеними та обґрунтованими. Оскільки за наслідками апеляційного перегляду колегією не було встановлено наявності порушеного права ОСОБА_1 , на захист якого подано позов, відмова у його задоволенні з цієї підстави не застосовується.
Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16.
З урахуванням зібраних матеріалів справи судова колегія не вбачає доведеності вимог позивача, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні. Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.
Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному винесенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (Брумареску проти Румунії, №28342/95, п. 61, рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року).
Принцип правової визначеності також встановлює, що жодна сторона не вправі вимагати перегляду остаточного судового рішення, яке набрало чинності, лише задля нового судового розгляду і постановлення нового рішення по суті. Повноваження суду апеляційної інстанції щодо перегляду рішення суду першої інстанції має використовуватися для виправлення судових помилок. Процедура перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами сама по собі не суперечить принципу правової визначеності, доки використовується задля виправлення помилок, допущених під час здійснення правосуддя у справі (Желтяков проти України, № 4994/04, п. 42-44, рішення ЄСПЛ від 09.06.2001 р.)
З огляду на наведене вбачається, що судом першої інстанції у відповідності до вимог ст.ст. 89, 263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлено характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.
На підставі викладеного, керуючись п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника адвоката Булдигіної Марії Сергіївни залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 27 червня 2022 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 29 вересня 2022 року.
Головуючий: С.В. Маловічко
Судді: М.С. Гончар
Г.С. Подліянова