28 вересня 2022 рокуЛьвівСправа № 380/12213/21 пров. № А/857/10675/22
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючої судді Хобор Р.Б.,
суддів: Бруновської Н.В., Шавеля Р.М.
з участю секретаря судового засідання Юник А.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 18 травня 2022 року, ухвалене суддею Кравцівом О.Р. в місті Львові за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін у справі № 380/12213/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної екологічної інспекції у Львівській області про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
Позивач звернувся в суд з позовом до відповідача, у якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ начальника Державної екологічної інспекції у Львівській області від 18.06.2021 року № 54-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;
- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу державного екологічного нагляду (контролю) поводження з відходами та небезпечними хімічними речовинами - старшого державного інспектора з охорони навколишнього природного середовища Львівської області;
- стягнути з Державної екологічної інспекції у Львівській області Державної екологічної інспекції України на користь ОСОБА_1 суму втраченого заробітку за час вимушеного прогулу з 01.07.2021 року до дня ухвалення рішення суду із розрахунку середньоденного заробітку 808 гривень 48 коп.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 18 травня 2022 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Приймаючи рішення у цій справі, суд першої інстанції встановив те, що позивач подав заяву про звільнення за угодою сторін з 01.07.2021 року, на підставі якої відповідач 18.06.2021 року прийняв наказ про звільнення позивача з 01.07.2021 року за згодою сторін. Дії відповідача суд вважає правомірними і такими, що відповідають нормам чинного законодавства України.
Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, його оскаржив позивач, який просить скасувати рішення Львівського окружного адміністративного суду від 18 травня 2022 року та прийняти постанову, якою адміністративний позов задовольнити.
У обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач зазначає те, що суд першої інстанції необґрунтовано погодився із позицією відповідача, який розцінив подану позивачем заяву про звільнення, як бажання звільнитися за угодою сторін. Позивач стверджує, що написав заяву про звільнення за власним бажанням, хоча це прямо не зазначив у заяві, з 01.07.2021 року. Жодної угоди сторін, щодо дати звільнення між сторонами не було, її позивач визначив самостійно зважаючи на законодавче правило відпрацювати, в такому випадку, не менше 14 днів. Позивач розраховував на те, що має час до 01.07.2021 року відкликати заяву про звільнення, що і вчинив 18.06.2021 року, однак відповідач на заяву про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням не відреагував та цього ж числа прийняв наказ про звільнення позивача з 01.07.2021 року за згодою сторін.
З цих підстав позивач вважає, що суд першої інстанції неповно та поверхнево дослідив обставини справи, а тому прийшов до помилкового висновку про відмову у задоволенні позову.
Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд при розгляді цієї справи виходить з наступних міркувань.
Суд першої інстанції встановив те, що наказом Державної екологічної інспекції у Львівській області від 02.07.2018 року № 192-к позивач переведений на посаду начальника відділу державного екологічного нагляду (контролю) поводження з відходами та небезпечними хімічними речовинами - старшого державного інспектора з охорони навколишнього природного середовища Львівської області.
16.06.2021 року позивач подав заяву про звільнення з займаної посади з 01.07.2021 року.
Наказом Державної екологічної інспекції у Львівські області від 18.06.2021 року № 54-к позивач звільнений з посади начальника відділу державного екологічного нагляду (контролю) поводження з відходами та небезпечними хімічними речовинами старшого державного інспектора з охорони навколишнього природного середовища Львівської області з 01.07.2021 року за угодою сторін.
Позивач, вважаючи звільнення необґрунтованим та таким, що порушує його право на працю, звернувся за захистом до суду.
Надаючи правову оцінку правильності вирішення судом першої інстанції даного публічно - правового спору, суд апеляційної інстанції виходить із такого.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 83 Закону України «Про державну службу» державна служба припиняється за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону).
Згідно з нормами ст. 86 Закону України «Про державну службу» державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.
Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб'єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов'язків державним органом.
Суб'єкт призначення зобов'язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.
Виходячи з аналізу наведених вище норм, Закон України «Про державну службу» передбачає звільнення державного службовця за власним бажанням, однак в такому випадку державний службовець має відпрацювати 14 календарних днів до дня звільнення.
Для того, щоб не відпрацьовувати 14 календарних днів, закон допускає звільнення державного службовця раніше цього строку. Таке звільнення відбувається за згодою сторін, де сторони погоджують дату звільнення раніше цього строку, однак не пізніше, оскільки в цьому і полягає правова природа звільнення державного службовця за згодою сторін до закінчення двотижневого строку.
Третій випадок, який передбачений нормами цієї статті та про який йде мова у частині 3 цієї статті, стосується правової ситуації, коли державний службовець бажає звільнитися за власним бажанням, однак, з певних причин, не може відпрацювати двотижневий строк і просить роботодавця звільнити його раніше цього строку. При цьому, в такому випадку, у роботодавця немає інших варіантів поведінки, як звільнити позивача у строк про який він просить. Причин, через які державний службовець може звільнитися за власним бажанням раніше двотижневого строку перелічені у Кодексі Законів про працю України, про що прямо зазначено у цій нормі.
Відповідно до частини 1 статті 38 Кодексу Законів про працю України, у разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Апеляційний суд встановив те, що позивач 16.06.2021 року подав заяву про звільнення з займаної посади з 01.07.2021 року. У цій заяві позивач не вказав про підставу звільнення (з ініціативи працівника чи за угодою сторін).
Зважаючи на те, що у заяві не було вказано про підставу звільнення, відповідач на власний розсуд розцінив цю заяву, як звільнення за угодою сторін.
Однак, на думку апеляційного суду така поведінка відповідача є помилковою.
По перше, відповідач, як державний орган не вправі був вдаватися до самостійної оцінки заяви позивача, не з'ясувавши дійсної волі позивача, як державного службовця, щодо підстав звільнення.
По друге, дата звільнення, яку позивач вказав у заяві є наступним днем після закінчення двотижневого строку, тому така заява, на думку апеляційного суду, відповідає характеру заяви про звільнення з роботи за власним бажанням, а не угодою сторін, оскільки, в цьому випадку, дата звільнення є дата, яка настає раніше закінчення двотижневого строку. Тим більше, що у другому випадку має бути попередня домовленість сторін про дату звільнення, чого відповідач не довів.
Тому враховуючи ці міркування та дійсну волю позивача, який заперечує твердження відповідача про досягнення між ними домовленості щодо звільнення за згодою сторін, апеляційний суд вважає, що позивач подав заяву про звільнення за власним бажанням.
Крім цього, апеляційний суд зазначає, що у будь-якому випадку, незалежно від того чи це звільнення за власним бажанням чи угодою сторін, особа вправі до настання зазначеного у заяві строку, змінити свою думку, тобто відкликати заяву про звільнення за власним бажанням чи свою згоду на звільнення за угодою сторін, однак, в другому випадку відмова від звільнення має бути погоджена роботодавцем.
Отже до дати, яка вказана позивачем у заяві, тобто до 01.07.2021 року, позивач вправі був відкликати свою заяву про звільнення.
Апеляційний суд встановив те, що 18.06.2021 року позивач подав заяву про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням від 16.06.2021 року. Відповідач на цю заяву жодним чином не відреагував та того ж дня, тобто 18.06.2021 року, прийняв наказ про звільнення позивача з роботи за угодою сторін з 01.07.2021 року.
Апеляційний суд вважає такий наказ протиправним, оскільки він не відповідає характеру заяви про звільнення, винесений наперед, а не у зазначену у заяві дату, внаслідок чого позивач був позбавлений можливості відкликати заяву про звільнення.
Тому, зважаючи на наведені вище міркування, наказ про звільнення позивача з посади необхідно скасувати.
Приписами частини першої статті 235 КЗпП України обумовлено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Апеляційний суд вважає, що позивач звільнений з посади незаконно, а тому підлягає поновленню на попередній посаді.
Згідно з статтею 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
При задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян (податків з доходів фізичних осіб) є обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).
Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.
Пунктом 8 Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів, а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Відповідно до довідки № 14-6185 від 03.11.2021 року середньоденний заробіток позивача становить 649,00 грн.
Час вимушеного прогулу за період з 01.07.2021 року по 28.09.2022 року складає 319 робочих дні.
Отже, середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу становить 207 031,00 грн.
Виходячи з наведеного, суд першої інстанції неправильно встановив обставини справи, порушив норми матеріального права, а отже зробив невірний висновок про відмову в задоволенні позову.
Відповідно до ч.1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є:
1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
З огляду на вищевикладене, доводи апеляційної скарги є суттєвими і складають підстави для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального права та неправильне встановлення обставин справи, у зв'язку з чим рішення суду першої інстанції необхідно скасувати та прийняти постанову про часткове задоволення адміністративного позову зважаючи на те, що позивач просив стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу, виходячи із середньоденного розміру заробітної плати 808,48 грн., однак у довідці відповідача про розмір заробітку зазначено розмір середньоденної заробітної плати в сумі 649,00 грн., яку апеляційний суд взяв до уваги.
Що стосується розподілу судових витрат, то апеляційний суд зазначає наступне.
Частиною 1 статті 132 КАС України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 132 КАС України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частини 1, 5, 6, 7 статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Апеляційний суд встановив те, що відповідач не заявив клопотання про зменшення розміру витрат на правничу професійну допомогу, а тому, апеляційний суд, у такому випадку, позбавлений права оцінити витрати на правничу професійну допомогу на предмет їх співмірності.
Позивач надав наступні документи, які підтверджують розмір витрат на правничу професійну допомогу:
- договір про надання правової допомоги № 1407/21 від 14.07.2021 року;
- додаток № 1 від 15.07.2021 року до договору № 1407/21 від 14.07.2021 року;
- акти виконаних робіт від 15.07.2021 року, від 08.09.2021 року, від 23.12.2021 року, від 21.02.2022 року та від 16.05.2022 року;
- квитанції № 1607/21 від 16.07.2021 року, № 0809/21 від 08.09.2021 року, № 2710/21 від 27.10.2021 року, № 1001/22 від 10.01.2022 року, № 1602/22 від 16.02.2022 року, № 2102/22 від 21.02.2022 року та № 1705/22 від 17.05.2022 року.
Витрати позивачем на професійну правничу допомогу, відповідно до цих документів, становлять 20000 грн.
Отже, позивачу за рахунок бюджетних асигнувань відповідача необхідно відшкодувати 20000 грн. витрат понесених позивачкою на професійну правничу допомогу.
Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 317, 321, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 18 травня 2022 року в справі № 380/12213/21 скасувати та прийняти постанову, якою адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ начальника Державної екологічної інспекції у Львівській області від 18.06.2021 року № 54-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;
Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу державного екологічного нагляду (контролю) поводження з відходами та небезпечними хімічними речовинами - старшого державного інспектора з охорони навколишнього природного середовища Львівської області Державної екологічної інспекції у Львівській області з 01.07.2021 року.
Стягнути з Державної екологічної інспекції у Львівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01.07.2021 року по 28.09.2022 року в сумі 207 031,00 грн.
У задоволенні інших позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Державної екологічної інспекції у Львівській області витрати на професійну правничу допомогу в сумі 20000,00 грн. (двадцять тисяч гривень 00 копійок).
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України, за наявності яких, постанова може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуюча суддя Р. Б. Хобор
судді Н. В. Бруновська
Р. М. Шавель
Повний текст постанови складений 29.09.2022 року