Ухвала
Іменем України
27 вересня 2022 року
м. Київ
справа № 296/4981/21
провадження № 61-9166ск22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на заочне рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 13 грудня 2021 року, у складі судді: Петровської М. В., та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Трояновської Г. С., Миніч Т. І., Павицької Т. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в особі законного представника ОСОБА_3 , третя особа - орган опіки та піклування в особі Служби (управління) у справах дітей Житомирської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
У травні 2021 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в особі законного представника ОСОБА_3 , третя особа - орган опіки та піклування в особі Служби (управління) у справах дітей Житомирської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 . Її донька ОСОБА_3 разом із своєю неповнолітньою дитиною - ОСОБА_4 , з 2010 року постійно проживали та зареєстровані у належному позивачу житлі.
Проте, починаючи із листопада 2019 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не проживають в її помешканні, їх місце проживання невідоме. Позивач вказала, що у період проживання доньки та онуки, відповідачі жодного разу не здійснювали поточний ремонт квартири та не дбали про справність комунікацій. Особистих речей та майна ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в квартирі немає, а будь-які перешкоди в доступі до цього житла відсутні. Реєстрація відповідачів в належній їй квартирі перешкоджає володіти та користуватися власним майном і вона змушена нести великі витрати на утримання житла, а факт реєстрації відповідачів позбавляє її можливості оформити субсидію на оплату житлово-комунальних послуг.
ОСОБА_1 , з урахуванням викладеного, на підставі статті 405 ЦК України, просила визнати ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 .
Заочним рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 13 грудня 2021 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 18 серпня 2022 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідно до висновку виконавчого комітету Житомирської міської ради, як органу опіки та піклування, щодо захисту житлових та майнових прав малолітньої ОСОБА_4 , затвердженого рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради від 17 листопада 2021 року № 1349, виконавчий комітет міської ради, як орган опіки та піклування, заперечує щодо визнання малолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 . Згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майно, сформованих 13.12.2021 за №289893677 та №289900646, інформація щодо ОСОБА_4 та ОСОБА_3 у вказаних реєстрах - відсутня. Досліджуючи питання законності втручання у право відповідачів на повагу до їх житла в контексті обставин цієї справи, суд зауважує, що ОСОБА_1 наділена правом, як власник квартири АДРЕСА_1 , на звернення до суду із вимогою про визнання втратившими право на користування таким житлом зареєстрованими у ньому її дочки та онуки, як таких, що відсутні у житлі без поважних причин понад 1 рік.
Суд першої інстанції вказав, що в ході розгляду справи позивачкою та її представником не надано суду доказів на спростування поважності причин відсутності відповідачів за зареєстрованим місцем проживання. При цьому, покази свідків, акт управляючої компанії, листи поліції не можуть свідчити про поважність чи неповажність причин непроживання у спірній квартирі, адже фактично тільки констатують відсутність зареєстрованих осіб (відповідачів) у квартирі понад один рік. Тому суд зробив висновок про відсутність підстав для визнання ОСОБА_3 та її дочки ОСОБА_4 такими, що втратили право користування спірною квартирою, у зв'язку з чим відмовив в задоволенні позову в повному обсязі.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що аналіз змісту статті 405 ЦК України свідчить, що при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Предметом доказування у справі є непроживання відповідачів без поважних причин понад один рік в квартирі позивача. ОСОБА_1 у позовній заяві зазначає, що її донька ОСОБА_3 та онука ОСОБА_4 , починаючи з 2010 року постійно проживали у квартирі АДРЕСА_1 , власником якої є позивач. Встановлено, що відповідачі зареєстровані у зазначеній квартирі з 12 квітня 2017 року. На час розгляду справи судом встановлено, що ОСОБА_3 разом із неповнолітньою дочкою ОСОБА_4 проживають у м. Рівному. Підставою позову позивач вказувала те, що її донька та онука тривалий час (понад один рік) не проживають у належній їй квартирі, тому останні втратили право користування спірною квартирою.
Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції на підставі наявних у справі доказів встановив, що позивач не довела факт відсутності відповідачів у спірному житлі понад рік без поважних причин, у зв'язку з чим правильно відмовив у позові про визнання їх такими, що втратили право користування цим жилим приміщенням на підставі частини другої статті 405 ЦК України. Окрім цього, пояснення представника позивача в суді апеляційної інстанції свідчить про наявність конфліктних відносин між позивачем та її донькою ОСОБА_3 , що не виключає поважність причин непроживання ОСОБА_3 зі своєю малолітньою донькою у спірній квартирі.
15 вересня 2022 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 на заочне рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 13 грудня 2021 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 серпня 2022 року, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Підставою, на якій подається касаційна скарга, ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18); від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц; від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц; від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц; від 24 грудня 2020 року у справі № 369/6361/15-ц; від 26 травня 2021 року у справі № 761/44727/16-ц; від 24 листопада 2021 року у справі № 755/13349/16-ц.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди помилково дійшли висновку про відсутність у позивача підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Судами не було ураховано, що з листопада 2019 року відповідачі втратили статус членів сім'ї позивача та втратили право користування житловим приміщенням на тій підставі, що виїхали з місця реєстрації восени 2019 року, у квартиру позивача не поверталися, більш того, без поважних причин не проживають у квартирі позивача по сьогоднішній день, не цікавляться указаним житлом. Суд першої інстанції вжив невідомий чинному законодавству термін - «законне житло». Також не було ураховано правову позицію ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції, яка гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. У спірних правовідносинах права позивача, як власниці квартири, захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім'ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16 та постановах Верховного Суду від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Окрім цього, ОСОБА_1 зазначає у касаційній скарзі, що до висновку виконавчого комітету Житомирської міської ради, який взято до уваги судами, слід відноситись критично, оскільки третя особа неодноразово залучалась, як сторона, до спірних правовідносин щодо усунення перешкод у спілкуванні позивача з малолітньою ОСОБА_4 і була неодноразово повідомлена про той факт, що зміна місця проживання малолітньої разом з матір'ю була вчинена останньою виключно з причин небажання спілкуватись із позивачем. Верховний Суд у постанові від 24 грудня 2020 року у справі № 369/6361/15-ц щодо поважності причин відсутності за зареєстрованим місцем проживання зауважив, що вичерпного переліку поважності причин не проживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв'язку із чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи. Позивачем надано ряд доказів неповажності причин не проживання відповідачів у квартирі. Разом з тим, ні відповідачем, ні третьою особою не зазначаються будь-які поважні причини відсутності відповідачів за місцем своєї реєстрації з листопада 2019 року, при тому, що судам і третій особі відомо про проживання відповідачів у інших містах, що є підтвердженням їх життєвого благополуччя та сприятливих умов проживання малолітньої ОСОБА_4 . Дії відповідачів та їх небажання спілкуватись із позивачем свідчать про те, що проживання за адресою позивача не відповідає їх інтересам, останні втратили зв'язок з даним житлом. Щодо визнання неповнолітньої особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням слід взяти до уваги позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 761/44727/16-ц, згідно якої у разі, якщо судами буде встановлено, що відповідачу позивачем чинилися перешкоди у вселенні або у неї наявні поважні причини відсутності за адресою спірного житла, тоді її неповнолітні діти зберігатимуть право на це житло з правом вимагати вселення до нього у примусовому порядку. Таким чином, підставою для відмови у визнанні неповнолітньої особи такою, що втратила право користуватись житловим приміщенням є збереження за її матір'ю такого права. Однак такого права ОСОБА_3 не має. При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, ураховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 23 червня 2010 року та витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №26768404 від 20 липня 2010 року.
Позивач ОСОБА_1 є матір'ю відповідача ОСОБА_3 та бабусею ОСОБА_4
ОСОБА_3 є матір'ю ОСОБА_4 .
Згідно довідок управління ведення реєстру територіальної громади Житомирської міської ради № 10-14/11028 від 05 квітня 2019 року, від 09 червня 2021 року № 10-09/819, від 09 червня 2021 року № 10-09/820 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та її малолітня дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстровані в квартирі АДРЕСА_1 з 12 квітня 2017 року.
Відповідно до листа Служби у справах дітей Житомирської міської ради від 04 лютого 2021 року № 264/1, складеного за результатами відвідування квартири АДРЕСА_1 , ОСОБА_3 та її дочка ОСОБА_4 у цій квартирі не проживають і в ній відсутні особисті речі відповідачів.
Житомирським районним управлінням поліції ГУНП в Житомирській області під час проведення перевірки встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в квартирі АДРЕСА_1 не проживають, що підтверджено листом від 30 березня 2021 року № Ш-851. Цим органом проводяться заходи по встановленню місця перебування гр. ОСОБА_3 та гр. ОСОБА_4 , про що повідомлено ОСОБА_1 листом від 01 квітня 2021 року № Ш-881.
Актом № 37 ТОВ «Управляюча компанія «Полісся» від 02 квітня 2021 року, складеним за результатами перевірки квартири АДРЕСА_1 за участю сусідів ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , підтверджується, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровані, однак не проживають за вказаною адресою з листопада 2019 року.
Згідно повідомлення ТОВ «Управляюча компанія «Полісся» від 06 квітня 2021 року, письмові звернення від ОСОБА_3 з приводу перешкод в проживанні за адресою: АДРЕСА_2 , відсутні.
Відповідно до висновку виконавчого комітету Житомирської міської ради, як органу опіки та піклування, щодо захисту житлових та майнових прав малолітньої ОСОБА_4 , затвердженого рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради від 17 листопада 2021 року № 1349, виконавчий комітет міської ради, як орган опіки та піклування, заперечує щодо визнання малолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 .
Згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майно, сформованих 13 грудня 2021 року за № 289893677 та №289900646, інформація щодо ОСОБА_4 та ОСОБА_3 у вказаних реєстрах - відсутня.
Судом першої інстанції також були допитані свідки ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_5 , які пояснили, що відповідачі не проживають у спірній квартирі з осені 2019 року. Свідок ОСОБА_7 вказала, що їй невідомо чи чинилися позивачем перешкоди у проживанні у спірній квартирі відповідачів, а свідок ОСОБА_5 зазначила, що таких перешкод з боку позивача не чинилось.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов'язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом (частина друга статті 405 ЦК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 липня 2019 року в справі № 161/2198/17 (провадження № 61-31378св18) вказано, що: «відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність члена сім'ї без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 в силу свого віку та обставин затримання і арешту батька не може самостійно проживати за місцем реєстрації та обирати місце проживання, а тому не проживає у спірній квартирі з поважних причин. Тому його не можна вважати таким, що втратив право на користування житлом за місцем реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 , яке належить позивачці ОСОБА_1. Доводи касаційної скарги про те, що згідно зі статтями 319, 321, 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном не свідчать про незаконність судового рішення, тому що ці статті регулюють правовідносини між особами, які не є членами сім'ї власника житла, а ОСОБА_3 являється сином, ОСОБА_4 - онуком позивача ОСОБА_1».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2022 року в справі № 450/2385/20 (провадження № 61-11375св21) зазначено, що: «згідно з статтею 405 ЦК України, члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність члена сім'ї без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин не проживання за адресою такого житлового приміщення.
Члени сім'ї власника житлового приміщення не мають права власності на житло, в якому вони проживають, що свідчить про суттєву відмінність їхнього правового статусу від правового статусу власника такого приміщення, унеможливлюючи, зокрема право розпорядження цим майном. Разом із тим, цим особам належить право використовувати приміщення для проживання, яке є сервітутним правом, тобто правом користування чужим майном (стаття 405 ЦК України). Проте член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Обмеження (втрату) права користування житлом можуть обумовити тільки такі дії членів сім'ї власника житла, які пов'язані зі зловживанням ними своїми правами або з невиконанням покладених на них обов'язків і безпосередньо порушують при цьому права та законні інтереси інших осіб».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 січня 2022 року в справі № 227/4268/19-ц (провадження № 61-20247св21) вказано, що: «згідно із статтею 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність члена сім'ї без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин не проживання за адресою такого житлового приміщення.
Члени сім'ї власника житлового приміщення не мають права власності на житло, в якому вони проживають, що свідчить про суттєву відмінність їхнього правового статусу від правового статусу власника такого приміщення, унеможливлюючи, зокрема право розпорядження цим майном. Разом із тим, цим особам належить право використовувати приміщення для проживання, яке є сервітутним правом, тобто правом користування чужим майном (стаття 405 ЦК України). Проте член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом».
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини перша статті 81 ЦПК України).
Суди встановили, що: позивач не довела факт відсутності відповідачів у спірному житлі понад рік без поважних причин; відповідачі не мають власного житла; тривале непроживання відповідача разом із неповнолітньою дитиною у квартирі було зумовлене поважними причинами; наявність конфліктних відносин між позивачем та її донькою ОСОБА_3 .
За таких обставин, суди обґрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог.
Посилання на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц, від 24 грудня 2020 року у справі № 369/6361/15-ц, від 26 травня 2021 року у справі № 761/44727/16-ц, від 24 листопада 2021 року у справі № 755/13349/16-ц та постанови Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16 та від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц є необґрунтованими, оскільки вони зроблені за інших фактичних обставин.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на заочне рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 13 грудня 2021 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 серпня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в особі законного представника ОСОБА_3 , третя особа - орган опіки та піклування в особі Служби (управління) у справах дітей Житомирської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков