ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
28 вересня 2022 року м. Київ № 640/27076/21
Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Вєкуа Н.Г., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу
за позовомГромадянки Російської Федерації ОСОБА_1 , яка діє в інтересах та інтересах своєї неповнолітньої дитини ОСОБА_2
доДержавної міграційної служби України
третя особа Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області
провизнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
Громадянка Російської Федерації ОСОБА_1 , яка діє в інтересах та інтересах своєї неповнолітньої дитини ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) звернулась до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470), третя особа: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4А, код ЄДРПОУ 42552598), у якому позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 216-21 від 25 червня 2021 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 та її неповнолітній дитині ОСОБА_2 ;
- зобов'язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач вже в 2015 році зверталась із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проте рішенням Державної міграційної служби України від 02.12.2016 №616-16, на підставі якого ГУ ДМС України в м. Києві склало та видало позивачу письмове повідомлення від 20.12.2016 №304 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За доводами позивача, маючи нові обставини у житті, що у унеможливлюють повернення до Російської Федерації, вона повторно подала заявку про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, проте позивач прийняв рішення №216-21 від 25.06.2021, на підставі якого Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області склало та видало позивачу письмове повідомлення від 27.08.2021 №158 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказане зумовило позивача звернутися до суду з даним позовом.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва відкрито спрощене позовне провадження у справі без повідомлення учасників справи (письмове провадження), встановлено відповідачу строк для надання відзиву та витребувано від останнього докази та відповідні матеріали.
Представник відповідача та третьої особи проти задоволення позову заперечував, та наголошував на правомірності та обґрунтованості рішення ДМС України № 216-21 від 25.06.2021, яким було відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Суд, розглянувши у відповідності до вимог статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), дослідивши в сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та відзив на позов, встановив наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянка Російської Федерації, народилась в Республіці Дагестан, м. Каспійськ, за національністю даргінка, за релігійними переконаннями - мусульманка.
Легально перетнула Державний кордон України 29.07.2015.
Як повідомлено представником відповідача та третьої особи, згідно із заявою про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту від 27.10.2015, проведеною співбесідою від 06.11.2015 та зібраними матеріалами справи встановлено, що позивач залишила країну громадянської належності 15.06.2014.
Відповідно до наявної в матеріалах справи анкети особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №388 від 27.10.2015, позивач повідомила, що боїться повертатись до країни свого походження - Російської Федерації з політичних та сімейних причин, оскільки її чоловік переслідувався співробітниками ФСБ за участь в благодійному фонді «Солідарність».
Відповідно до наказу №1006 від 16.11.2015 ГУ ДМС України в м. Києві прийняті в оформлення документи позивача для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду особової справи громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 та поданої заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ГУ ДМС України в м. Києві 18.10.2016 оформлено висновок із рекомендацією відмовити їй у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який підтримано рішенням ДМС України №616-16 від 02.12.2016.
Як наслідок, ГУ ДМС України в м. Києві на адресу позивача було відправлено повідомлення №308 від 20.12.2016 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Правовою підставою для прийняття спірного рішення стала відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
15.10.2020 позивачка разом зі своєю неповнолітньою донькою повторно звернулася за захистом в Україні у зв'язку з виникненням нових обставин в контексті її справи. Відповідно до ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон) її заяву взято до розгляду та документовано довідкою про звернення за захистом в Україні №011951.
У своїй заяві позивачка просить визнати її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки з'явилися нові обставини в контексті справи: вона є підозрюваною у пособництві чоловіку, розгляд сфабрикованої кримінальної справи щодо якого все ще триває у РФ.
У ході співбесіди від 28.10.2020 повідомила, що була змушена звернутися за захистом в Україні повторно, оскільки перебуває в оперативному розшуку РФ як екстремістка, а також щодо неї можуть порушити кримінальну справу за сфабрикованими обвинуваченнями.
Державна міграційна служба України прийняла рішення №216-21 від 25.06.2021 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 та її неповнолітній дитині ОСОБА_2 , з тих підстав, що відсутні умови, передбачені пунктом 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Не погоджуючись із зазначеним рішенням відповідача, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.
Відповідно до вимог ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із ст. 14 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (текст ратифіковано із заявами та застереженнями 17.07.1997) нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Правовий статус біженця в Україні, порядок його надання, втрати та позбавлення цього статусу, а також питання державних гарантій захисту біженців регулюються Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VI (далі - Закон №3671-VІ).
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VІ, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону визначено, що особою, яка потребує додаткового захисту, є особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні (ч. 1 ст. 6 Закону №3671-VІ).
Згідно із ч. 1 ст. 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У відповідності до ч. 1 і 7 ст. 7 Закону №3671-VІ оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року (далі - Конвенція 1951 року) та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (далі - Протокол 1967 року).
Відповідно до положень Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18.03.2004 № 1629 -ІV, метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Зважаючи на Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до пунктів 5 і 6 Керівних положень УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказу в заявах біженців» від 16 грудня 1998 року «факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Обов'язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається «обов'язком доказування». У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов'язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок підтверджувати чи оцінувати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустили факти, які можуть бути обґрунтовані».
У заяві від 27.10.2015 позивачка просить визнати її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки існує загроза переслідувань та життю через діяльність, у тому числі, релігійну, чоловіка - ОСОБА_3 . У ході співбесіди від 06.11.2015 під час попереднього звернення позивачка повідомила про благодійну діяльність чоловіка у фонді «Солідарність», у зв'язку з чим, за її словами, у нього почалися проблеми з правоохоронними органами РФ, у тому числі, шляхом порушення кримінальної справи за обвинуваченнями у скоєнні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 208 КК РФ, а на його батьків та дружину (тобто, позивачку) здійснювався психологічний тиск.
Ідентична інформація викладена у заяві позивачки від 15.10.2020, за винятком нових відомостей щодо підозри позивачки у пособництві чоловіку, на підтвердження чого позивачка надала певні документи.
З матеріалів особової справи №2015KYIV0390 відповідачем встановлено, що вищевказані обставини (за винятком інформації щодо підозри позивачки) вже були досліджені органами ДМС України та у судовому порядку під час перегляду оскаржуваного рішення.
Згідно з рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 22.01.2018 у справі №826/891/17, яке постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 06.03.2018 залишено без змін, суд не знайшов підстав вважати, що позивачка, переслідувалася в РФ за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; у ході розгляду справи у суді позивачка не надала суду аргументованих доводів чи важливих фактів, які б підтверджували її побоювання у релігійних та/або політичних переслідуваннях та наявності загрози її життю чи здоров'ю з цих підстав; в матеріалах справи відсутні документальні підтвердження фактів ведення позивачкою активної опозиційної діяльності на території країни походження, а тому немає підстав вважати, що суб'єктивні переконання останньої могли призвести до переслідувань на політичному або релігійному підґрунті.
Відповідно до ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Таким чином, аналізу відповідності вимогам пункту 1 та 13 частини першої статті 1 Закону потребують лише обставини, пов'язані з твердженнями позивачки щодо підозри її у пособництві, оскільки інші обставини її справи не є нововиявленою інформацією та не потребують повторного аналізу та дослідження, адже вже були встановлені у судовому порядку.
За словами позивачки, обставини її справи погіршилися, оскільки з'явилася інформація про підозру її у пособництві чоловіку, але кримінальну справу не порушено.
На підтвердження вказаного позивачка надала: роздрукований лист адвоката, який представляє інтереси ОСОБА_3 у ході розгляду порушеної щодо нього кримінальної справи, від 25.06.2019; фотокопію листа з додатком ОСОБА_4 (« ОСОБА_4 ») від 01.08.2019, яка зізнається, що дала неправдиві свідчення проти ОСОБА_3 ; фотокопію інформації щодо оперативного розшуку ОСОБА_1 ; часткову фотокопію ймовірного протоколу судового засідання; роздрукований знімок екрану - часткову промову захисника в дебатах сторін до федерального судді Каспійського міського суду Сунгурову Р.І. від 27.02.2020.
Відповідач при дослідженні вказаних доказів встановив наступне.
Із вказаних документів у сукупності із твердженнями позивачки та інформації з відкритих джерел неможливо встановити наявність підозри або обвинувачень позивачки у будь-якому кримінальному правопорушенні.
Так, у листі адвоката зазначається, що на його адресу неодноразово надходили і надходять усні запити від правоохоронних органів РФ щодо місця перебування позивачки та погрози підкинути їй зброю у разі повернення з подальшим ув'язненням «років на 8»; адвокат рекомендує не повертатися позивачці до країни походження, оскільки можуть бути певні провокації з боку правоохоронних органів РФ.
ОСОБА_4 у своєму листі до позивачки від 01.08.2019 повідомляє, що дала неправдиві свідчення щодо її чоловіка, та вказує, що позивачку також з великою вірогідністю звинуватять у пособництві чоловіку, змусять підписувати неправдиві свідчення, будуть шантажувати позбавленням батьківських прав. Водночас, зі змісту листа та додатку до нього не випливає будь-яких підстав так вважати, не прослідковується причин у авторки Висувати вказане вище припущення безпосередньо щодо позивачки. Додатково, авторкою зазначено, що вона не знайома ні із позивачкою, ні з її чоловіком.
Згідно з фотокопією інформації щодо оперативного розшуку позивачки з 25.11.2015 вона перебуває на профобліку за категорією «екстреміст». Варто зауважити, що відповідно до офіційного веб-порталу Росфінмоніторингу, у списку дійсних терористів та екстремістів значаться чоловік позивачки, ОСОБА_3 , за порядковим №10558 та вищезгадана ОСОБА_4 за порядковим №1095 (яка за рішенням Каспійського міського суду від 25.05.2019 засуджена за ч.2 ст. 208 КК РФ до 8 років позбавлення волі з відстрочкою вироку, що встановлено з матеріалів особової справи); однак установчі дані безпосередньо позивачки у зазначеному списку відсутні.
Згідно з наданою частковою фотокопією ймовірного протоколу судового засідання, свідок - співробітник ВМВС Росії по м. Каспійську, карний розшук - відповідає, що на дружину підсудного, ОСОБА_1 , не заведено кримінальної справи; у тексті наданого документу відсутні будь-які відомості про підозру або обвинувачення позивачки у вчиненні кримінальних правопорушень. Додатково, за пошуком справ та судових актів щодо позивачки на офіційному інтернет-порталі державної автоматизованої системи РФ «Правосуддя» інформації не знайдено; за пошуковим запитом на установчі дані позивачки на офіційному веб-порталі Федеральної служби судових приставів Росії через сервіс «Особи, які знаходяться у розшуку за підозрою у вчиненні злочинів» - результатів не знайдено.
Відповідно до часткової промови захисника в дебатах сторін до федерального судді Каспійського міського суду Сунгурова Р.Г. від 27.02.2020, з відповідей свідка до адвоката слідує, що обвинувачених осіб в контексті кримінальної справи ОСОБА_3 оголошено в кримінальний розшук. Однак, як вказано вище, позивачку не знайдено за сервісом розшукуваних осіб, що може свідчити про її неналежність до категорії обвинувачених.
Таким чином, з огляду на вищевикладене, відповідачем не встановлено об'єктивних підстав вважати про наявність кримінального провадження щодо позивачки, підозри або обвинувачень її у пособництві або здійсненні інших правопорушень, а отже, вказаний елемент заяви є недоведеним та не приймається як правдоподібний.
У ході розгляду заяви позивачки не встановлено наявності переслідувань щодо неї на території країни громадянської належності за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), політичних переконань. Стосовно переслідувань позивачки у країні громадянської належності і за ознакою належності до певної соціальної групи та віросповідання слід зазначити таке.
У своїй заяві позивачка вказує про загрозу особистого переслідування через незаконне кримінальне переслідування чоловіка - тобто, через те, що є членом його родини.
Як зазначено у п. 77-78 Керівництва, «певна соціальна група» зазвичай включає в себе осіб однакового походження, звичок і соціального статусу. Твердження про побоювання переслідувань за цією ознакою можуть співпадати з твердженнями про побоювання переслідувань з інших причин, тобто, за расовою, релігійною або національною ознакою. Належність до такої особливої соціальної групи може бути першопричиною переслідувань.
Відповідно до «Рекомендацій з міжнародного захисту УВКБ ООН №2 «Приналежність до певної соціальної групи» в контексті статті 1 А(2) Конвенції 1951 року про статус біженців та/або Протоколу до неї 1967 року», «в цілях Конвенції 1951 року держави-учасниці визнали, що жінки, сім'ї, племена, професійні групи і гомосексуалісти складають певну соціальну групу» (неофіційний переклад).
Разом з тим, відповідно до Керівництва, певна соціальна група це група осіб, що мають загальну характеристику, іншу, ніж ризик стати жертвою переслідувань, або сприймаються суспільством як група. Така характеристика часто буває вродженою, постійною, або такою, що з інших причин має основоположне значення для ідентичності і самосвідомості людини або для реалізації нею своїх прав. З огляду на те, що, за словами позивачки, причиною її можливого незаконного кримінального переслідування є виключно незаконне переслідування її чоловіка. Позивачка не підпадає під критерії визначення належності до певної соціальної групи.
Суд погоджується із висновками відповідача, та наголошує, що як було вказано вище, аналізу відповідності вимогам пункту 1 та 13 частини першої статті 1 Закону потребують лише обставини, пов'язані з підозрою її у вчиненні кримінальних правопорушень, оскільки інші обставини справи позивачки (проблеми в РФ у зв'язку з діяльністю чоловіка, у тому числі, релігійною; а також з її віросповіданням) не є нововиявленою інформацією та не потребують повторного аналізу та дослідження, оскільки уже були встановлені у судовому порядку.
Так, повідомляючи у ході співбесіди від 28.10.2020 під час повторного звернення про переслідування за ознакою віросповідання, позивачка називає випадки, які відбувалися до її прибуття в Україну (тобто, вже повідомлені і проаналізовані в рамках її попереднього звернення); на запитання під час співбесіди від 07.05.2021 щодо проблем з правоохоронними органами РФ після остаточного виїзду з країни походження відповідає, що не пам'ятає про наявність таких і не бажає згадувати. Разом з тим, стверджує про візити правоохоронців з обшуками до її батьків під час її перебування на території України, однак під час співбесіди від 28.10.2020 зазначає, що з такими візитами навідувалися «разів десять», а у ході співбесіди від 07.05.2021 вказує про три-чотири випадки. Будь-яких підтверджень вказаним подіям не надала, пояснивши це навмисним ненаданням відповідних документів (протоколів обшуків тощо) правоохоронними органами РФ. Також позивачка повідомила про постійне розпитування прикордонниками матері щодо місцезнаходження позивачки під час виїзду з РФ до України з метою відвідування доньки; підтверджень вказаному не надала.
Відповідно до п. 203-204 Керівництва, можливо, що при всіх щирих намаганнях заявника обґрунтовано викласти факти своєї справи, деякі з його висловлювань все ж можуть не отримати підтвердження. Тому часто доводиться трактувати сумнівні твердження на користь заявника. Тим не менш, таке трактування можливе лише у тому випадку, якщо вся інформація, яка стосується справи, була отримана та досліджена, і перевіряюча особа повністю переконана у правдивості висловлювань заявника. Твердження шукача захисту повинні бути логічно послідовними і переконливими, взаємоузгодженими і не суперечити загальновідомим фактам.
Однак, враховуючи невзаємоузгодженість висловлювань позивачки, у даному випадку не вбачається за доцільне застосування п. 203 Керівництва щодо трактування сумнівних тверджень на користь заявника.
Додатково варто зауважити, що відповідно до тексту рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 22.01.2018 у справі №826/891/17, яке постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 06.03.2018 залишено без змін, судова колегія не вбачає підстав для висновку про те, що позивачка заслуговує довіри.
Враховуючи вищевикладене проаналізовано та визнано неправдоподібним елемент наявності підозри або обвинувачень позивачки у здійсненні кримінальних правопорушень, а отже, відсутні обґрунтовані підстави вважати, що у разі повернення у країну громадянської належності позивачка зазнає незаконного кримінального переслідування, побоювання щодо якого висловлює позивачка під час співбесіди від 07.05.2021.
Крім цього, відомостей щодо поширеної практики оголошення підозри або висунення обвинувачень членам родини звинувачених за ст. 208 КК РФ (організація незаконного збройного формування або участь у ньому), за якою порушено кримінальну справу стосовно чоловіка позивачки, або за статтями, пов'язаними з тероризмом, з актуальних джерел інформації по країні походження (далі - ІКП), зокрема зі звіту Amnesty International по Російській Федерації за 2020 рік, опублікованому 07.04.2021 - не знайдено.
Наявна ІКП дійсно підтверджує факти переслідування російською владою політичних активістів, громадян, які займалися інформаційною, громадською, правозахисною або іншою публічною діяльністю, у тому числі, способом порушення політично вмотивованих кримінальних справ за обвинуваченнями, пов'язаними з тероризмом та екстремізмом:
«В марте митинги против коррупции прошли по меньшей мере в 97 городах. Во многих из них при разгоне мирных демонстрантов полиция без необходимости прибегала к чрезмерному применению силы. Более 1600 человек были задержаны, включая как минимум 14 журналистов, освещавших протесты. Многих из задержанных затем несправедливо судили по политически мотивированным обвинениям. Сотни людей были арестованы исключительно за то, что мирно воспользовались своими правами на свободу собраний и выражения мнений ... Большинство СМИ оставались под фактическим государственным контролем и использовались властями для очернения правозащитников, политических оппонентов и прочих инакомыслящих. По всей стране лидеры протестов и политические активисты, поддерживающие критику власти, сталкивались с притеснениями, возбуждением административных и уголовных дел, и подвергались нападениям со стороны проправительственных активистов и «неустановленных» лиц, которые предположительно являются представителями силовых структур либо сотрудничают с ними»;
«Репрессивные законодательство и политика ограничивают свободу онлайновых высказываний, подавляют критические голоса. За последнее время в России сложилась система жестких ограничений на свободу слова в интернете, которая подкрепляется прицельным мониторингом онлайновой активности и уголовным преследованием несогласных под прикрытием борьбы с экстремизмом, говорится в публикуемом сегодня докладе Хьюман Райтс Вотч»;
«Законодавство про боротьбу з тероризмом широко зловживалося, часто з метою протидії інакомислячим. Журналіст ОСОБА_5 з Дагестану залишився під вартою за сфабрикованими звинуваченнями уфінансуванні тероризму та участі в терористичних та екстремістських організаціях. Суд над ним розпочався в листопаді» (неофіційний переклад).
Разом з тим, вивчивши усі факти та матеріали, наявні у справі позивачки, проаналізовано, що саме позивачки це не стосується: будь-якою інформаційною, політичною або іншою публічною діяльністю вона не займалася, що виключає для неї ризик бути незаконно переслідуваною у зв'язку з цим. До вказаного висновку також дійшла колегія суду, переглядаючи оскаржуване рішення ДМС за результатом розгляду попереднього звернення позивачки.
Стосовно ризику для позивачки бути переслідуваною органами влади РФ за ознакою віросповідання слід зазначити, що іслам є одним з домінуючих (окрім християнства) релігійних напрямів на території РФ: «В России последователи ислама проживают практически во всех субьектах Федерации и принадлежат к 40 различным этносам. Регионами компактного расселения российских мусульман являются Северный Кавказ , Поволжье, Урал, Западная Сибирь. Большая часть мусульман России проживают в девяти республиках: в Адыгее, Башкирии, Дагестане, Ингушетии, Кабардино-Балкарии, Карачаево-Черкесии, Северной Осетин, Татарки. Чечне. Остальные причисляемые к мусульманам граждане проживают на территории различных областей Российской Федерации. В областях Центрального региона - около 3,2 млн чел., в Поволжье - около 1 млн чел., в Сибири и на Дальнем Востоке - около 0,5 млн» аз джерел ІКП наразі відомо про наявність переслідувань інших релігійних напрямів: «Кримінальне переслідування Свідків Єгови за звинуваченнями в "екстремізмі" загострилося, в тому числі в окупованому Криму, із збільшенням кількості обвинувальних вироків та довшими вироками. На кінець року під слідством або судом перебувало 362 людини, 39 було засуджено та шестеро ув'язнено» (неофіційний переклад).
Таким чином, у ході розгляду заяви позивачки не встановлено випадків або відомостей, які би свідчили про наявність загрози для позивачки зазнати незаконного кримінального переслідування в країні громадянської належності у зв'язку з діяльністю чоловіка, або за ознакою віросповідання.
Аналіз матеріалів особової справи в контексті ситуації країни громадянської належності позивачки Російської Федерації дозволяє зробити висновок, що позивачка не обґрунтувала неможливість свого повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідування за ознаками, визначеними Женевською Конвенцією про статус біженця 1951 року та частини першої ст. 1 Закону.
Таким чином, серед фактів, повідомлених позивачкою, немає таких, які можуть слугувати підставою для визнання її біженцем у відповідності до умов, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону.
Позивачка не надала інформацію про реальні чинники, які можуть загрожувати завданням їй серйозної фізичної або моральної шкоди у країні громадянської належності.
Жодних переконливих конкретних фактів особистого переслідування або загрози застосування смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, а також ув'язнення, позивачкою не надано.
Таким чином, підстави для набуття позивачкою статусу біженця, у відповідності до умов, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону відсутні.
Отже, серед фактів, повідомлених позивачкою, у сукупності з фактами, відомими з матеріалів ІКП, немає таких, які би могли служити підставою для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону.
Таким чином, підстави для визнання позивачки особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону відсутні.
Враховуючи вищезазначене, відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону, ДМС України було правомірно прийнято рішення №216-21 від 25.06.2021 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 та її неповнолітній дитині ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ..
Виходячи з наведеного, суд вважає позовні вимоги необґрунтованими та недоведеними належними та достатніми доказами, у зв'язку з чим не вбачає правових підстав для задоволення позову.
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд керується приписами частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно якої при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Ураховуючи результати розгляду справи, відсутні підстави для розподілу судових витрат.
На підставі вище викладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
В задоволені адміністративного позову Громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 , яка діє в інтересах та інтересах своєї неповнолітньої дитини ОСОБА_2 - відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295, 296 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Н.Г. Вєкуа