Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.
№ 22-ц/824/7972/2022
м. Київ Справа № 357/59/22
22 вересня 2022 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Ратнікової В.М.
суддів - Кирилюк Г.М.
- Левенця Б.Б.
при секретарі - Шпильовій Я.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 03 травня 2022 року, ухвалене під головуванням судді Ярмоли О.Я., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного Управління національної поліції в Київській області про зміну формулювання в наказі про звільнення, стягнення середнього заробітку та стягнення моральної шкоди,-
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Головного Управління національної поліції в Київській області про зміну формулювання в наказі про звільнення, стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, а також відшкодування роботодавцем моральної шкоди.
Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що з 11 вересня 2020 року вона працювала на посаді діловода канцелярії слідчого управління в Головному управлінні Національної поліції в Київській області. Маючи з 14 січня 2020 року статус особи з інвалідністю 3 групи внаслідок захворювання, одержаного під час участі в антитерористичній операції, та зважаючи на індивідуальну програму реабілітації інваліда № 16, за якою їй протипоказані високі психо-емоційні навантаження, вплив шкідливих факторів, нічні зміни, вона 23 лютого 2021 року подала заяву до начальника Головного Управління національної поліції в Київській області про можливість підібрати їй іншу посаду згідно з її освітою, навичками, досвідом роботи, а також, враховуючи індивідуальну програму реабілітації інваліда, посилаючись на те, що збільшився об'єм роботи, що призвело до її перенавантаження. Після поданння вказаної заяви їй запропонували посаду прибиральника.
Не погодившись із запропонованою вакантною посадою, вона 12 квітня 2021 року вона подала відповідачу заяву про звільнення на підставі пункту 6 статті 36 КЗпП України, вважаючи, що змінились істотні умови праці, у зв'язку із збільшенням документації, яка надходитьдо управління, та отримала відповідь з Головного Управління національної поліції в Київській області від 26 квітня 2021 року №2-427 про те, що підстав для її звільнення за такою статтею немає.
Зазначала, що у період часу з 13 січня 2021 року по 10 лютого 2021 року та з 25 лютого 2021 року по 10 березня 2021 року вона перебувала на лікуванні та відповідні листки непрацездатності відправила відповідачу, однак, станом на 12 квітня 2021 року вона виплату коштів за листками тимчасової непрацездатності не отримала, а тому 12 квітня 2021 року відправила відповідачеві заяву про надання роз'яснення щодо невиплачених їй коштів за листками тимчасової непрацезлдатності. На вказане звернення вона отримала відповідьвідповідача про те, що її листки непрацездатності надійшли до комісії із соціального страхування Головного управління лише07 квітня 2021 року.
05 травня 2021 рокувона подала заяву про звільнення на підставі пункту 3 статті 38 КЗпП України у зв'язку з порушенням роботодавцем законодавства про працю. Однак, наказом від 24 травня 2021 року № 144 о/с її було звільнено із займаною посади за власним бажанням згідно зі статтею 38 КЗпП України з 24 травня 2021 року, а не з підстави, зазначеною в заяві про звільнення - у зв'язку з невиконання роботодавцем вимог законодавства про працю.
На початку липня 2021 року вона випадково знайшла у поштовій скринці простий лист з трудовою книжкою та копією наказу про її звільнення. З таким формулюванням звільнення вона категорично не погоджується, так як відповідач не мав права застосовувати до неї підстави звільнення з яких вона не просила розірвати трудовий договір.
Після цього вона, в першу чергу, 04 травня 2021 року звернулась до Головного управління Держпраці у Київській області з проханням перевірити дотримання відповідачем вимог законодавства про працю та 28 листопада 2021 року отримала відповідь за результатами перевірки від 26 жовтня 2021 року №4.2/4-Г-5559-714, з якої вбачається, що їй заробітна плата за весь час щорічної відпустки виплачувалась із затримкою більш як на 3 дні, а саме: з 24 листопада 2020 року по 07 грудня 2020 року(додаткова відпустка)заробітну плату за час щорічної відпустки у сумі 3244,41 грн. вона мала отримати 20листопада 2020 року, а фактично відповідачем перераховано лише 10 грудня 2020 року, із затримкою 20 днів; з 11 лютого 2021 року по 09 березня 2021 року (щорічна основна відпустка) заробітну плату за час щорічної відпустки у сумі 4232,67 грн. та матеріальну допомогу вона мала отримати 08 лютого 2021 року, а фактично перераховано відповідачем лише 26 лютого 2021 року, із затримкою 18 днів; з 23 квітня 2021 року по 08 травня 2021 року (щорічна основна відпустка) заробітну плату за час щорічної відпусткивона мала отримати 20 квітня 2021 року, а фактично перераховано відповідачем лише 23 квітня 2021 року, із затримкою 3 днів. З огляду на зазначене, вважає, що за несвоєчасну виплату їй заробітної плати за весь час щорічної відпустки вона має право на стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку у сумі 11 874,61 грн., з наведенням розрахунку у позовній заяві.
Посилаючись на те, що наказ Головного Управління національної поліції в Київській області від 24 травня 2021 року № 144 о/с про її звільнення за частиною 1 статті 38 КЗпП України суперечить нормам чинного законодавства, позивач вважала, що має право також на стягнення вихідної допомоги внаслідок порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного чи трудового договору відповідно до положень статті 44 КЗпП України у розмірі тримісячного середнього заробітку у сумі 6359,3 грн. (57 робочих днів за останні 3 місяці роботи/3=19 днів х 334,70 грн. (середньоденна заробітна плата (11714,79 грн. ( з/п за останні 2 місяці роботи/35 робочих днів= 334,70 грн) = 6359,3 грн.
Крім того, позивач вказувала, що внаслідок незаконного звільнення, несвоєчасного отримання трудової книжки та порушення її права на вчасне отримання належних виплат, зокрема, коштів за період тимчасової непрацездатності на підставі поданих листків тимчасової непрацездатності, відпускних коштів їй було завдано матеріальну та моральну шкоду, морально-психологічну травму, перенесла сильний нервовий стрес, зазнала душевних страждань, приниження честі і гідності, а також ділової репутації перед трудовим колективом. Так, негативні емоції і переживання, призвели до погіршення її стану здоров'я, порушення нормального природнього ритму життя, втрати життєвих зв'язків і стосунків з оточуючими людьми, що вимагає додаткових зусиль для організації її життя, а тому ввважала, що з відповідача на її користь підлягає стягненню моральна шкода у розмірі 20 000,00 грн.
У позовній заяві позивач просила поновити їй процесуальний строк на оскарження наказу начальника - полковника поліції Головного Управління національної поліції в Київській області Андрія Нєбитова від 24 травня 2021 року № 144 о/с, обґрунтовуючи клопотання тим, що Головним управлінням Держпраці у Київській області здійснювалась перевірка дотримання відповідачем вимог законодавства про працю та підстав її неправомірного звільнення, а результати перевірки вона отримала лише 28 листопада 2021 року та після цього в місячний строк звернулась до суду з позовною заявою, направивши її поштою 20 грудня 2021 року (а.с. 1-112).
З урахуванням наведеного, просила суд поновити ОСОБА_1 , процесуальний строк на оскарження наказу начальника - полковника поліції Головного Управління національної поліції в Київській області Андрія Нєбитова від 24 травня 2021 року № 144 о/с; визнати формулювання причини звільнення ОСОБА_1 «відповідно статті 38 Кодексу Законів про працю України (за власним бажанням)» неправильним та змінити формулювання причини звільнення ОСОБА_1 у наказі начальника, полковника поліції Головного Управління національної поліції в Київській області Андрія Нєбитова від 24 травня 2021 року № 144 о/с, зазначивши причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на частину 3 статті 38 КЗпП України, вказавши: «Звільнити з роботи ОСОБА_1 , діловода канцелярії слідчого управління, за власним бажанням у зв'язку з невиконанням Головним Управлінням національної поліції в Київській області законодавства про працю, згідно із частиною 3 статті 38 Кодексу Законів про працю України»; стягнути з Головного управління національної поліції в Київській області тримісячний середній заробіток ОСОБА_1 у сумі 6359,3 грн. у зв'язку з порушення Головним Управлінням національної поліції в Київській області законодавства про працю; стягнути з Головного управління національної поліції в Київській області середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку у сумі 11 874,61 грн. за несвоєчасну виплату заробітної плати за весь час щорічної відпустки; стягнути з Головного управління національної поліції в Київській області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 20000,00 грн.
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 03 травня 2022 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного Управління національної поліції в Київській області про зміну формулювання в наказі про звільнення, стягнення середнього заробітку та стягнення моральної шкоди відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного розгляду просить рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 03 травня 2022 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення її позову у повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необгрунтованим, судом надано невірну правову оцінку доказам у справі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не з'ясовані обставини, якими обґрунтовувались вимоги позивачем, з яких вбачається, що підставою для розірвання трудового договору з Головним Управлінням національної поліції в Київській області є те, що відповідач порушив вимоги трудового законодавства, а саме: несвоєчасно виплачував працівникові заробітну плату за весь час щорічної відпустки та порушував строки виплати останньої. Отже, у даному випадку, на думку позивача,має значення порушення відповідачем законодавства про працю, а тому її прохання про звільнення на підставі частини 3 статті38 КЗпП Україниє таким, що відповідає вимогам законодавства.
При цьому судом першої інстанції під час судового розгляду справи встановлено, що відповідачем не спростовано в належний спосіб того факту, що ОСОБА_1 подала заяву про звільнення з роботи за власним бажанням на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України, тоді як наказ №144 о/с від 24 травня 2021 року не містить вказівки на частину статті 38 КЗпП, отже при звільненні позивача було відсутнє спільне волевиявлення сторін, спрямоване на припинення трудових відносин лише за статтею 38 КЗпП України.
За таких обставин позиція суду першої інстанції про відмову в задоволенні вимоги про визнання формулювання причини звільнення ОСОБА_1 в наказі від 24 травня 2021 року № 144 о/с неправильними з підстав пропуску позивачем місячного строку на звернення до суду, не захищає права та інтереси позивача ОСОБА_1 , які порушені відповідачем, і такий висновок суду не відповідає основним засадам цивільного судочинства, а саме: справедливому розгляду і вирішення цивільної справи з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача ОСОБА_1 .
Крім того, порушуючи питання про поновлення процесуального строку на оскарження наказу начальника, полковника поліції Головного Управління національної поліції в Київській області Андрія Нєбитова від 24 травня 2021 року № 144 о/с, позивач зазначала, що вказаний строк необхідно рахувати з 28 листопада 2021 року, з моменту отримання відповіді від ГУДержпраці у Київській області щодо дотримання законодавства про працю відповідачем та перевірки законності звільнення ОСОБА_1 , оскільки позивач з цієї відповіді дізналась, що їй необхідно звернутись до суду за захистом своїх прав, що було зроблено останьою у місячний термін.
За доводами апеляційної скарги позивача нормою статті 38 КЗпП України передбачено, що працівник, як ініціатор припинення трудових відносин з роботодавцем, самостійно визначає підставу свого звільнення за власним бажанням, що підтверджується правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 19.06.2018 у справі № 741/1128/17, від 07.02.2018 у справі № 757/25503/15-ц та від 23.01.2018 у справі № 227/5686/14-ц, а також Верховного Суду України, викладеними у постанові від 22.05.2013 у справі № 6-34цс13. Відтак, роботодавець не має права самостійно визначати підставу звільнення замість працівника.
Більше того, у пункті 2.26. Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 № 58, визначено, що записи про причини звільнення у трудовій книжці повинні провадитись у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства із посиланням на відповідну статтю, пункт закону.
Згідно з частиною третьої статті 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.
Обов'язковою умовою для звільнення за власним бажанням згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України є порушення власником трудового законодавства або умов трудового договору. При цьому для визначення правової підстави розірвання трудового договору значення має сам факт порушення законодавства про працю, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи, а не поважність чи неповажність причин такого порушення та істотність порушення трудових прав працівника.
Аналогічний висновок зазначений у постановах Верховного Суду України від 22 травня 2013 року в справі № 6-34цс13, Верховного Суду від 13 березня 2019 року в справі № 754/1936/16-ц; (провадження № 61-28466св18), у постанові Верховного Суду від 22 квітня 2020 у справі № 199/8766/18 та від 13 березня 2019 у справі і №754/1936/16-ц.
Також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року у справі № 681/1629/18 (провадження № 61-14424св18) зазначено, що «розірвання трудового договору за частиною третьою статті 38 КЗпП України є різновидом припинення трудових відносин в односторонньому порядку. Для припинення трудового договору за цією підставою має значення, чи мали місце порушення з боку роботодавця законодавства про працю чи умов колективного чи трудового договору, а також письмово викладена ініціатива працівника з наміром припинити трудові відносини, що доведена до відома роботодавця в установленому законом порядку. Особливістю розірвання трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України є те, що працівник має право самостійно визначити строк розірвання трудового договору».
Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду У: складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2020 року у справі № 569/249/18-ц (провадження № 61-48997св18).
Так, у постановах від 20 червня 2018 року у справі № 752/12360/16-ц, провадження № 61-8178св18, від 13 червня 2018 року у справі № 755/3353/17, провадження № 61-8352св18, від 13 червня 2018 року у справі № 741/1128/17, провадження № 61-13588св18 Верховний Суд вказав, що відповідно до частини 3 статті 38 КЗпПУ звільнення працівника можливе лише за наявності підтверджених обставин про те, що роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
В частині вимог щодо стягнення вихідної допомоги у розмірі 6 359,30 грн. зазначає, що згідно спірного наказу позивача звільнено на підставі статті 38 КЗпП України, тоді як встановлені обставини справи вказують на порушення відповідачем законодавства про працю в частині несвоєчасної виплати заробітної плати за час щорічної відпустки. Це підтверджується результатами перевірки Головним Управлінням Держпраці у Київській області за № 4.2/4-Г-5559-7141 від 26 жовтня 2021 року, а судом першої інстанції під час судового розгляду справи встановлено, що вказаною перевіркою виявлено порушення відповідачем статті 115 КЗпП України, статті 21 Закону України «Про відпустки», а саме виплати заробітної плати працівнику ОСОБА_1 за весь час щорічної відпустки пізніше ніж за 3 дні до початку відпустки.
Отже, позивач вважає, що вона має право на виплату вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку, оскільки така допомога їй не була виплачена.
Також звернула увагу суду апеляційної інстанції на те, що судом першої інстанції не досліджувалась заявлена вимога в частині стягнення вихідної допомоги у розмірі 6 359,30 грн., а отже рішення суду першої інстанції в цій частині є незаконним.
В частині вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку у сумі 11 874,61 грн. вважає, що судом першої інстанції не враховано, що при вирішенні питання щодо наявності чи відсутності підстав для притягнення роботодавця до відповідальності, встановленої статтею 117 КЗпП України, визначальним є з'ясування судами тієї обставини, чи мала місце затримка розрахунку з працівником при звільненні, тобто, невиплата або несвоєчасна виплата належних йому сум, та наявність у цьому вини власника або уповноваженого ним органу. Вказана позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.07.2019 у справі № 806/82/17, Верховного Суду України від 29.01.2014 у справі № 6- 144ц13.
Зазначає, що позаплановою перевіркою ГУ з Держпраці у Київській області від 26 жовтня 2021 рокувстановлена вина і порушення саме відповідачем строків виплати позивачу коштів - заробітної плати за весь час щорічної відпустки, а тому позивач вважає, що має право на стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку за періоди:з 20.11.2020 року по 10.12.2020 року в сумі 5 385, 95 грн. (20 днів затримки х 269,29 грн середньоденна заробітна плата (12 118, 40 грн/45робочих днів= 269,29 грн); з 08.02.2021 року по 26.02.2021 року в сумі 5127, 16 грн (18 днів затримки х 284,84 середньоденна заробітна плата (11963,39 грн/42 робочих днів= 284,84 грн; з 20.04.2021 року по 23.04.2021 року в сумі 1361,50 грн (3 днів затримких 453,83 середньоденна заробітна плата (18607, 24 грн/41 робочих днів-453,83 грн.
А посилання суду першої інстанції на те, що позивачем пропущено трьохмісячний строк для звернення до суду з такою вимогою вважає безпідставним, оскільки, на думку позивача, зазначена вимога є спором про оплату праці, а тому працівник має право звернутися до суду з позовом з такими вимогами без обмеження будь-яким строком.
Щодо вирішення вимог в частині стягнення моральної шкоди позивач вказує на те, що судом першої інстанції не в повному обсязі враховано всі обставини та докази у справі.
Так, встановивши під час судового розгляду факт порушення відповідачем законодавства про працю по відношенню до позивача, суд першої інстанції, з посиланням на відмову в задоволенні іншої частини вимог через пропуск позивачем строку звернення до суду, безпідставно відмовив у задоволенні вимог про відшкодування моральної шкоди.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача Головного Управління національної поліції в Київській області - Лиманюк О. просить залишити апеляційну скаргу позивача без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини, що мають значення для справи, висновки суду ґрунтуються на наявних в матеріалах справи доказах та відповідають обставинам справи. Судом першої інстанції не допущено порушень норм процесуального права та правильно застосовані норми матеріального права.
Надаючи оцінку зібраним у справі доказам, судом першої інстанції вірно встановлено, що позивач пропустила строк звернення до суду за вирішенням вказаного трудового спору, оскількиоскаржує наказ про звільнення та просить змінити формулювання причин звільнення через сім місяців після звільнення з роботи.
При цьому, в судовому засіданні представником позивача підтверджено, що ОСОБА_1 з 24 травня 2021 року не виходила на роботу, знала про її звільнення з роботи та отримала наказ про звільнення і свою трудову книжку на початку липня 2021 року, однак до суду звернулася з даним позовом 10січня 2022 року. Наданими суду доказами підтверджено, що позивач висловлювала позицію щодо неправомірності свого звільнення ще в травні, вересні 2021року, звертаючись за роз'ясненнями до відповідача та до ГУ Держпраці у Київській області з проханням провести перевірку саме правомірності звільнення з роботи та вчасного розрахунку по заробітній платі за час щорічної відпустки і листкам непрацездатності (а.с.34,35, 37-40).
У постановах Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі №758/9773/15-ц (провадження №6-1033цс17) та від 11 червня 2020 року у справі №752/25588/17 (провадження №61-5420св19), від 30 червня 2021 року у справі № 706/397/18 зазначено, що встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються.
У ході розгляду справи по суті, судом першої інстанції було встановлено, що відсутні поважні причини пропуску позивачкою строкузвернення до суду з даним позовом. Посилання позивачки на те, що вона отримала результати перевірки відповідача ГУ Держпраці лише 28листопада 2021 року, не можуть братися до уваги, оскільки такі звернення не могли бути перешкодою одночасного звернення до суду з позовом про оскарження наказу про звільнення. Аналогічний висновок висловлений 10.11.2021 року Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 673/723/20.
В судове засідання, призначене судом апеляційної інстанції, учасники справи повторно не з'явились. Про день та час слухання справи судом апеляційної інстанції повідомлялись у встановленому законом порядку.
Від представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Павлецької М. на адресу суду апеляційної інстанції 22 вересня 2022 року надійшов лист, в якому остання просить здійснювати розгляд справи без участі позивача та її представника.
Відповідно до вимог ст.ст. 128, 130, 372 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи, а тому колегія суддів вважає можливим слухати справу у відсутності учасників справи.
Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга позивача ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, щоз 11 вересня 2020 року ОСОБА_1 перебувала в у трудових відносинах із Головним Управлінням національної поліції в Київській області. Працювала на посаді діловода канцелярії слідчого управління в Головному управлінні Національної поліції в Київській області (а.с. 14-19).
ОСОБА_1 є особою з встановленою інвалідністю - 3 групи на період з 08 січня 2020 року до 01 лютого 2022 року, що підтверджується довідкою МСЕК № 142729, серія 12ААБ від 14 січня 2020 року (а.с. 13).
Причиною інвалідності є захворювання, одержане під час безпосередньої участі в антитерористичній операції та за висновком про умови та характер праці, ОСОБА_1 протипоказано високі психо-емоційні навантаження, вплив шкідливих факторів, нічні зміни, що підтверджується індивідуальною програмою реабілітації інваліда № 16 від 14 січня 2020 року (а.с. 20-21).
23 лютого 2021 року ОСОБА_1 звернулась до відповідача із заявою, в якій, посилаючись на те, що за її посадою дуже великий об?єм роботи, що призводить до високих психо-емоційних навантажень, які їй протипоказані, просила підібрати їй іншу посаду в Головному управлінні Національної поліції в Київській області, згідно її освіти, навичок, досвіду роботи, а також згідно індивідуальної програми реабілітації інваліда.
Свою заяву обгрунтовувала тим, що об'єм документів канцелярії значно виріс, що призводить до перенавантаження та передбачає розширення штатної кількості працівників канецелярії, тобто, на думку позивача, змінились істотні умови її праці у зв'язку із збільшенням документації, яка надходить до канцелярії Головного управлінні Національної поліції в Київській області (а.с. 25).
12 квітня 2021 року ОСОБА_1 письмово звернулась до начальника Головного управління Національної поліції в Київській області, із окремою заявою про надання відпустки з 11 травня 2021 року без збереження заробітної плати та із заявою про звільнення з 24 травня 2021 року на підставі пункту 6 статті 36 КЗпП України, у зв'язку із зміною істотних умов праці (а.с. 29). Зазначала, що запропоновані їй ваканті посади категорії цивільного персоналу на підставі раніше поданої заяви від 23 лютого 2021 року не відповідають рівню її освіти та досвіду, а також її індивідуальній програмі реабілітації інваліда. Також просила роз?яснити причини невиплати їй станом на 11 квітня 2021 року коштів за період тимчасової непрацездатності на підставі листків непрацездатності: серія АЛД № 008476 від 10 лютого 2021, серії АДЯ № 058213 від 25 лютого 2021 року (а.с. 28, 29).
Вказана заява була розглянута Головним управлінням Національної поліції в Київській області та позивачці булва надана відповідь від 26 квітня 2021 року № 2-427, з якої вбачається, що за посадою діловода канцелярії слідчого управління Головного управлінні Національної поліції в Київській області зміни істотних умов праці не проводились та підстав для звільнення ОСОБА_1 за пунктом 6 статті 36 КЗпП України немає (а.с. 26).
Щодо невиплат коштів за листками тимчасової непрацездатності: серія АЛД № 008476 від 10 лютого 2021, серії АДЯ № 058213 від 25 лютого 2021 року Головним управлінням Національної поліції в Київській області надана відповідь від 14 травня 2021 року № 29/Г-298 (а.с. 30).
04 травня 2021 року позивач звернулась із заявою до Головного управління Держпраці у Київській області, в якій просила здійснити перевірку дотримання Головним управлінням Національної поліції в Київській області (відповідачем у справі) законодавства про працю та загальнообов'язкове державне соціальне страхування, зокрема, щодо виплати їй відпускних, лікарняних та відмови у її звільненні з роботи згідно з пунктом 6 статті 36 КЗпП України (а.с.34).
05 травня 2021 року ОСОБА_1 подала до Головного управління Національної поліції в Київській області заяву про звільнення її з роботи з 24 травня 2021 року за власним бажанням у зв'язку з порушенням роботодавцем законодавства про працю на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України та просила провести з нею повний розрахунок згідно зі статтею 44 КЗпП України (а.с. 31).
У зв?язку з отриманням листа від Головного управлінням Національної поліції в Київській області від 14 травня 2021 року № 29/Г-298 та поданням заяви від 05 травня 2021 року про звільнення з роботи на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України, ОСОБА_1 18 травня 2021 року додатково звернулась із заявою до Головного управління Держпраці у Київській області, в якій просила взяти до уваги вказану інформацію при перевірці, зазначивши також про те, що має підстави для сумнівів, що повторну подану нею заяву про звільнення від 05 травня 2021 року на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України керівництво Головного управлінням Національної поліції в Київській області задовольнить (а.с. 35).
Наказом Головного управлінням Національної поліції в Київській області від 24 травня 2021 року № 144 о/с ОСОБА_1 було звільнено з 24 травня 2021 року із займаної посади за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України (а.с. 33).
Трудова книжка та завірена копія наказу про звільнення від 24 травня 2021 року № 144 о/с надіслана позивачці засобами поштового зв?язку на адресу, зазначену у заяві про звільнення. Поштова кореспондеція з вкладенням отримана позивачкою особисто у липні 2021 року, про що вказують доводи позовної заяви і дані обставини підтверджено представником позивача Павлецькою М.А. під час судового розгляду справи.
26 жовтня 2021 року Головне управління Держпраці у Київській області на звернення ОСОБА_1 надало відповідь за № 4.2/4-Г-5559-7141 з якої вбачається, що позаплановою перевіркою Головного управлінням Національної поліції в Київській області встановлено порушення роботодавцем статті 115 КЗпП України, статті 21 Закону України «Про відпустки», а саме: заробітна плата працівникам за весь час щорчної відпустки виплачується пізніше, ніж за три дні до початку відпустки. В частині вимог заяви ОСОБА_1 щодо встановлення факту неправомірної відмови у звільненні її з роботи згідно з частиною 3 статті 38 КЗпП України зазначено, що вказані вимоги мають ознаки індивідуального трудового спору (а.с. 37-40).
Відмовляючи у позові ОСОБА_1 до Головного Управління національної поліції в Київській області про зміну формулювання в наказі про звільнення, стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, відшкодування роботодавцем моральної шкоди, суд першої інстанції свій висновок мотивував тим, що позивачем пропущений строк звернення до суду з вимогою про вирішення даного трудового спору.
В частині вимог позивача про зміну формулювання в наказі про звільнення судом першої інстанції під час судового розгляду справи встановлено, що відповідачем не спростовано в належний спосіб того факту, що при звільненні позивача було спільне волевиявлення сторін спрямоване на припинення трудових відносин лише за статтею 38 КЗпП України, оскільки позивач ОСОБА_1 подала заяву про звільнення її 24 травня 2021 року з роботи за власним бажанням на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України, тоді як оспорюваний наказ №144 о/с від 24 травня 2021 року не містить вказівки на частину 3 статті 38 КЗпП України.
Посилаючись на позицію Верховного Суду у постанові від 22 квітня 2020 року у справі № 199/8766/18, в якій визначено, що при незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною 3 статті 38 КЗпП України, він може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що звільнення позивача на підставі статті 38 КЗпП України проведено відповідачем з порушенням вимог закону, проте, позивачем без поважних причин пропущено, визначений статтею 233 КЗпП України, місячний строк звернення до суду, що є підставою для відмови у позові в цій частині вимог.
В частині вимог про стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку за несвоєчасну виплату позивачу заробітної плати за весь час щорічної відпустки у розмірі 11 874,61 грн., суд першої інстанції виходив із того, що перевіркою ГУ Держпраці у Київській області дійсно було виявлено порушення відповідачем вимог статті 115 КЗпП України, статті 21 Закону України «Про відпустки», а саме: заробітна плата працівникам за весь час щорічної відпустки виплачувалася пізніше ніж за 3 дні до початку відпустки та відповідачем під час судового розгляду справи не спростовано в належний спосіб виявленого порушення щодо порушеного строку виплати заробітної плати за відпустку, тоді як позивачем пропущено тримісячний строк з дня коли вона дізналася про порушення строків виплати заробітної плати за відпустку, що є підставою для відмови у позові в цій частині вимог.
Відмовляючи в задоволенні вимоги ОСОБА_1 в частині відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції посилався на те, що зазначена вимога є похідною від основної вимоги (про визнання формулювання причини звільнення неправильним та зміну такого формулювання, стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку), в задоволенні якої відмовлено, а тому не підлягає задоволенню і похідна вимога про стягнення з відповідача моральної шкоди.
Мотивів з яких суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у позові в частині вимог ОСОБА_1 щодо стягнення з відповідача вихідної допомоги в сумі 6359,30 грн. у рішенні не наведено.
Колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на таке.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судове рішення не відповідає з наступних підстав.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Право громадян на працю забезпечується державою, а трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбаченому трудовим законодавством.
Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Підставами припинення трудового договору відповідно до вимог пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України, зокрема є: розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39 КЗпП України), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41 КЗпП України) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45 КЗпП України).
Відповідно до статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Крім того, працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Право на звільнення за власним бажанням за загальним правилом мають усі без винятку працівники, незалежно від посад, які вони обіймають, та сфери їхньої діяльності.
Правовий аналіз статті 38 КЗпП України вказує на те, що працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. У разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не має права самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору на звільнення за власним бажанням без посилання на частину третю статті 38 КЗпП України.
При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.
Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 року в справі № 754/1936/16-ц, від 21 лютого 2020 року у справі № 520/16912/15-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 524/679/19.
У справі, яка переглядається, судом встановлено, що з 11 вересня 2020 року позивачка ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах із Головним Управлінням національної поліції в Київській області. 05 травня 2021 року ОСОБА_1 ія Олегівна подала заяву про звільнення з роботи з 24 травня 2021 року у зв'язку з порушенням роботодавцем законодавства про працю (частина третя статті 38 КЗпП України).
Наказом Головного Управлінням національної поліції в Київській області від 24 травня 2021 року № 144 о/с ОСОБА_1 було звільнено з 24 травня 2021 року із займаної посади за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України, тобто, без зазначеної в заяві ОСОБА_1 підстави звільнення - невиконання роботодавцем законодавства про працю (а.с. 33).
За приписами частини третьої статті 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.
При цьому, у пункті 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз'яснено, що при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.
Суд не в праві визнати звільнення правильним, виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов'язували звільнення.
Отже, суд не має права змінювати формулювання причин звільнення з тих підстав, з якими роботодавець не пов'язував обставини звільнення.
Встановлені судом фактичні обставини справи вказують на те, що відповідач Головне Управлінням національної поліції в Київській області як роботодавець, звільняючи працівника ОСОБА_1 на підставі частини першої статті 38 КЗпП України, не пов'язував її звільненням з власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, відсутні докази, що роботодавець помилився у формулюванні підстав звільнення, тобто, відсутня згода іншої сторони трудових відносин на звільнення за цією підставою.
Викладені обставини у своїй сукупності дозволяють колегії суддів апеляційного суду зробити висновок про те, що у випадку зазначення працівником та роботодавцем різних обставин звільнення: за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору та з інших підстав, суд не може приймати рішення про зміну формулювання причин звільнення, оскільки буде змінено не формулювання причини звільнення позивача, а його підстави: із «звільнення на підставі частини першої статті 38 КЗпП України (за власним бажанням)» на «звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України (у зв'язку з невиконанням Головним Управлінням національної поліції в Київській області законодавства про працю)», що не відповідає положенням статті 235 КЗпП України.
Належним способом захисту прав позивача у такому випадку є визнання наказу про звільнення незаконним та поновлення на роботі.
Таких вимог позивач ОСОБА_1 не заявляла, а суд, відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України, розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з частиною шостою статті 367 ЦПК України в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
За наведених обставин колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 в частині вимог про визнання формулювання причини звільнення неправильним та зміну формулювання причини звільнення ОСОБА_1 у наказі від 24 травня 2021 року № 144 о/с, що спростовує доводи апеляційної скарги позивача в цій частині вимог.
Також не підлягає задоволенню позовна вимога ОСОБА_1 в частині стягнення з відповідача на її користь вихідної допомоги внаслідок порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного чи трудового договору відповідно до положень статті 44 КЗпП України у розмірі тримісячного середнього заробітку, з огляду на таке.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 січня 2021 року у справі № 380/1662/20 (провадження № К/9901/27528/20) зроблено висновок про те, що вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.
Стаття 44 КЗпП України вказує на випадки її виплати.
Так, при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Як свідчать встановлені судом фактичні обставини справи, позивач ОСОБА_1 з посади діловода канцелярії слідчого управління в Головному управлінні Національної поліції в Київській області була звільнена за власним бажанням (стаття 38 КЗпП України), про що видано наказ від 24 травня 2021 року № 144 о/с.
Вказаний наказ від 24 травня 2021 року № 144 о/с не скасований роботодавцем, в судовому порядку не визнаний незаконним, та в рамках даної справи вимог про перевірку законності наказупро звільнення позивачем ОСОБА_1 не заявлено.
Оскільки чинний наказ Головного Управлінням національної поліції в Київській області від 24 травня 2021 року № 144 о/с про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади не містить причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України), то позивачка, відповідно до положень статті 44 КЗпП України, не має права на отримання вихідної допомоги.
Вимогами процесуального закону (стаття 264, 265 ЦПК України) визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Разом з тим, відмовляючи в задоволенні позову в частині вимог ОСОБА_1 про стягнення вихідної допомоги, суд першої інстанції не навів у рішенні належної мотивації такого висновку, а тому рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 03 травня 2022 року в цій частині вирішених вимог є необґрунтованим, а тому доводи апеляційної скарги позивачки знайшли своє підвердження в цій частині.
Перевіряючи висновок суду першої інстанції в частині вирішених вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, колегія суддів апеляційного суду виходить з такого.
Із змісту позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що обставини, якими позивачка обгрунтовує свої вимоги в частині стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку у сумі 11 874,61 грн. зводяться до того, що їй работодавцем заробітна плата за весь час щорічної відпустки виплачувалась із затримкою більш як на 3 дні до початку відпустки.
Згідно зі статтею 47 КЗпП України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Правовий аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Встановлені судом фактичні обставини справита досліджені судом письмові докази вказують на те, щоза період роботи у Головному Управлінні національної поліції в Київській області працівникові ОСОБА_1 надавалася щорічна (основна та додаткова) відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до частини 4 статт 115 КЗпП України заробітна плата працівникам за весь час щорічної відпустки виплачується не пізніше ніж за три дні до початку відпустки.
Судом встановлено, що наказом Головного Управлінням національної поліції в Київській області від 20 листопада 2020 року № 148 о/с ОСОБА_1 з 24 листопада 2020 року по 07 грудня 2020 року надано додаткову відпустку із перахуванням заробітної плати за час щорічної відпуски у сумі 3244,41 грн. на картковий рахунок ОСОБА_1 - ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто, із затримкою у 20 днів до початку відпустки.
Наказом від 08 лютого 2021 року № 13 о/с ОСОБА_1 надано щорічну основну відпуску з 11 лютого 2021 року по 09 березня 2021 року, з виплатою матеріальної допомоги. Відповідно до відомості зарахування на карткові рахунки заробітної плати ОСОБА_1 заробітну плату за час щорічної відпустки у сумі 4232,67 грн. та матеріальну допомогу виплачено 26 лютого 2021 року, тобто, із затримкою у 18 днів до початку відпустки.
Наказом від 26 березня 2021 року № 28 о/с ОСОБА_1 з 23 квітня 2021 року по 08 травня 2021 року надано щорічну основну відпуску із перахуванням заробітної плати за час щорічної відпуски на картковий рахунок ОСОБА_1 - ІНФОРМАЦІЯ_2 , тобто, із затримкою у 3 дні до початку відпустки.
Отже, при виплаті работодавцем заробітної плати за час щорічної відпустки працівникові ОСОБА_1 мало місце порушення Головним Управлінням національної поліції в Київській області строків виплати заробітної плати.
Затримка виплати роботодавцем заробітної плати є підставою для компенсації працівникові втрати частини доходів у зв'язку з порушення строків їх виплати за наявності умов, з якими закон пов'язує таку компенсацію.
Компенсація втрати частини заробітної плати проводиться згідно із Законом України «Про плату праці», Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» і Положенням про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1427 (зі змінами, внесеними постановою від 23 квітня 1999 року № 692).
Статтею 34 Закону України «Про оплату праці» встановлено, що компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, проводиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.
У випадках порушення встановлених строків виплати заробітної плати працівникові надається право на компенсацію відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», за яким компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами в цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, заробітна плата (грошове забезпечення).
Відповідно до Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року N 1427 (зі змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 року N 692), компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати заробітної плати, нарахованої працівникові за період роботи, починаючи з 1 січня 1998 року, якщо індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги за цей період зріс більш як на один відсоток.
Встановлені судом фактичні обставини справи вказують на те, що затримка виплати роботодавцем заробітної плати ОСОБА_1 за час щорічної (основна та додаткова) відпустки відповідно до наказів Головного Управлінням національної поліції в Київській області від 20 листопада 2020 року № 148 о/с, від 08 лютого 2021 року № 13 о/с, від 26 березня 2021 року № 28 о/с не перевищила одного календарного місяця для проведення такої виплати.
Таким чином, умови, з якими закон пов'язує виплату роботодавцем компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати не настали, що спростовує доводи позивача про те, що при її звільненні роботодавцем не виплачено всіх сум, належних до сплати.
За таких обставин, заявлена вимога позивача ОСОБА_1 про стягнення з відповідача на її користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 11 874,61 грн. є безпідставою та задоволенню не підлягає.
Відсутні правові підстави для задоволення позову ОСОБА_1 і в частині відшкодування моральної шкоди, з огляду на таке.
Відповідно до статі 15 ЦК України кожна особа має право на захист цивільних прав та інтересів у разі їх порушення.
Статтями 16 та 23 ЦК України передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування шкоди визначається законодавством.
Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.
Підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із статтею 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
У справі, яка переглядається, колегією судді апеляційного суду не встановлено юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин з відшкодування завданої працівнику моральної шкоди, а відтак відсутні правові підстави покладення на Головне Управління національної поліції в Київській області обов?язку відшкодувати ОСОБА_1 моральну шкоду.
Вирішуючи спір у справі, яка переглядається, суд першої інстанції не надав належної правової оцінки обставинам, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення учасників справи, іншим фактичним даним, які випливають із встановлених обставин, а тому висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 без оцінки вказаних обставин у сукупності не може вважатись обґрунтованим і таким, що відповідає положенням статей 76, 81, 89 ЦПК України.
Так, відмовляючи у позові ОСОБА_1 з підстав пропуску позивачем без поважних причин місячного строку для звернення до суду, суд першої інстанції помилився у застосуванні статті 233 КЗпП України.
У пункті 4 постанови Пленуму Верхового Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз'яснено, що якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Проте, оскільки при пропуску місячного і тримісячного строків у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з'ясовує не лише причини пропуску строку, а й усі обставини справи, права та обов'язки сторін.
Отже, відмовити у задоволенні позову через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише у тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за недоведеністю позовних вимог.
У порушення статей 89, 263-264 ЦПК України суд першої інстанціїна зазначені вимоги закону уваги не звернув, не визначився з характером спірних правовідносин та правовими нормами, що підлягають застосуванню, не надав належної правової оцінки доводам і доказам сторін, не з'ясував, чи є позов обґрунтованим та дійшов помилкового висновку про відмову у його задоволенні з підстав пропуску позивачем ОСОБА_1 без поважних причин строку звернення до суду.
Неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушенням норм процесуального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 376 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 03 травня 2022 року.
Оскільки обставини справи встановлені повністю та немає необхідності для встановлення нових, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про необхідність скасування ухваленого у справі судового рішення та прийняття нового судового рішення по суті заявлених вимог ОСОБА_1 , які з установлених колегією суддів апеляційного суду обставин справи та наведених мотивів в редакції даної постанови, підлягають залишенню без задоволення за безпідставністю позовних вимог ОСОБА_1 .
Відповідно до положень статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 залишені без задоволення, то понесені судові витрати не відшкодовується та покладається на особу, яка подала позов до суду.
Керуючись ст.ст. 5-1,21, 38, 44,47,116,117,235,237-1 КЗпП України, ст.ст. 13,89, 141, 263, 264, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 03 травня 2022 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позов ОСОБА_1 до Головного Управління національної поліції в Київській області про зміну формулювання в наказі про звільнення, стягнення середнього заробітку та стягнення моральної шкоди залишити без задоволення.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. При оголошенні вступної та резолютивної частин судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 27 вересня 2022 року.
Головуючий: Судді: