Єдиний унікальний номер 725/670/21
Номер провадження 2/725/130/21
09.09.2022 року м. Чернівці
Першотравневий районний суд м. Чернівці в складі:
головуючого судді Войтуна О.Б.
при секретарі: Сумарюк М.О.,
за участю
представника позивача ОСОБА_1 ,
представника відповідача: ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання майна спільним сумісним майном подружжя та поділ майна подружжя,-
Позивачка звернулася до Першотравневого районного суду м Чернівці із позовом до ОСОБА_4 про визнання майна спільним сумісним майном подружжя та поділ майна подружжя, в обгрунтування якого посилалася на те, що вона уклала шлюб із відповідачем який між нимим було зареєстровано 14.08.2013 року. Однак до офіційної реєстрації шлюбу вони проживали у цивільному шлюбі з 2006 року за час якого у них народилася донька: ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Зазначала, що останнім часом у їхній родині почали виникати суперечки, постійні конфлікти та непорозуміння, спільне життя між ними не склалось, оскільки вони не могли знайти спільного знаменника у різних побутових ситуаціях та шлюбні відносини фактично припинені і шлюб існує формально.
Внаслідок чого відповідачем було подано позов до суду з метою розірвання шлюбу.
15.09.2020 року було постановлено заочне рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці, відповідно до якого їх шлюб було розірвано.
Вказала, що станом на день звернення із цим позовом проживають разом, однак тривалий час не підтримують сімейних стосунків, а лише задля інтересів доньки та створення для неї належних та комфортних умов проживання, підтримують нормальне людське спілкування, як батьки дитини.
Зазначила, що за час їх спільного поживання, як в цивільному так і в офіційному шлюбі ними було набуло об'єкт нерухомого майна, а саме: квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 49,30 в тому числі житловою 27,30 кв.м..
Зважаючи на той факт, що спірне майно документально набуто 14.01.2009 року, а шлюб юридично було укладено 14.08.2013 року, відтак з метою встановлення майна спільним сумісним майном подружжя та його розподілу, вважає, що має повне право звернутися до суду.
До юридичного укладення шлюбу вона з чоловіком проживали в цивільному шлюбі та вели спільний побут, мали спільний бюджет та були сім'єю в розумінні положень ст. 3 СК України.
Безспірним фактом їх спільного проживання вважає народження доньки, ІНФОРМАЦІЯ_2 ..
Також і судове рішення Новоселицького районного суду від 25.04.2013 року, відповідно до змісту якого встановлено, що колишнє подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_6 не проживають з 2005 року, хоча офіційне розлучення мало місце лише у 2013 році.
В той же час у 2009 року відповідач по справі здійснив приватизацію квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Вказана приватизація відбулася на його колишню дружину ОСОБА_6 та його сина ОСОБА_7 ..
Зазначила, що надалі мали місце судові спори, за наслідками яких було укладено та затверджено мирову угоду, відповідно до якої ОСОБА_4 набув право власності на квартиру в цілому, а іншим співвласникам було проведено грошову компенсацію відповідно до ціни, яка була погоджена сторонами по справі (66 000,00 гривень за 1/3 частку).
Додатково звертала увагу, що в Ухвалі про затвердження мирової угоди було визначено, що кошти за проведення грошової компенсації будуть внесені за рахунок ОСОБА_3 .. Зазначену обставину (факт її розрахунку) також підтверджує і розписка від імені ОСОБА_8 від 14.11.2014 року. Іншу суму грошової компенсації в розмірі 84 000,00 гривень на користь сина відповідача було проведено частково за рахунок її та їхніх спільних коштів.
Оскільки 2/3 квартири було набуло у 2014 році, тобто в той час коли вони перебували в офіційному шлюбі та з них 1/3 частку позивачкою було сплачено особисто, а 1/3 частки відповідач брав в оплаті дуже незначну участь, оскільки в основну суму було проведено за рахунок доходів від сурогатного материнства та коштів матері позивачки, яка всіляко їм допомагала, щоб дана квартира була повністю сплачена попереднім власникам та була їхнім сімейним житлом.
На підставі наведеного з посиланням на норми матеріального та процесуального права просила суд визнати квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 49,30 в тому числі житловою 27,30 кв.м., яка набута у приватну власність відповідача відповідно до Свідоцтва про право власності від 14.01.2009 року, та Ухвали Першотравневого районного суду м.Чернівці по справі за № 725/6570/14-ц - спільною сумісною власністю подружжя, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Розділити квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , зокрема: ОСОБА_3 - 2/3 частки квартири та ОСОБА_4 - 1/3 частки квартири. Судові витрати просила стягнути з відповідача.
Відповідачем подано відзив на позовну заяву згідно якого просив відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 , оскільки спірна квартира була набута ним разом із колишньою дружиною та сином в порядку приватизації житла. Вважає себе одноосібним власником спірної квартири. Обставини на які посилається позивачка є правдивими так як сама позивачка стверджує, що вона починаючи з 2008 року проживала з ним однією сім'єю та вела спільний побут та спільний бюджет. А отже, станом на 2014 рік кошти які бути у нашій сім'ї, були спільні і це беззаперечний факт. Він надавав погодження дружині на сурогатне материнство, заробляв кошти працюючи на роботі та приносив їх у сім'ю. А отже, всі кошти, які були виплачені в сумі 66 000 тисяч гривень, то були і спільні кошти. Цей факт доводиться тим, що вони вже не тільки проживали як сім'я без реєстрації шлюбу, але були у зареєстрованому шлюбі станом на 14.08.2013 року. А отже, всі їхні кошти були спільними. А тому, не зважаючи, кому була надана розписка його колишньої дружини, кошти які їй надавались у вигляді компенсації, надавались їхніми спільними коштами. Оскільки якщо один із подружжя вчиняє будь-який правочин інтересах сім'ї вважається, що той із подружжя діяв виключно в інтересах сім'ї.
Також, він не погоджується з тим, що нібито вони сплатили його синові 84 000 грн. за наступну 1/3 частину квартири. Своє заперечення проти такого твердження позивачки він підтверджую тим, що позивачка знала про те, що у них таких коштів не було, і що він звернувся до сина та вони з ним домовились, про те, що він йому уступить свою частку за значно меншу суму, а саме за 20 000 гривень. Оскільки більшої суми коштів у них не було. Син погодився та надав йому нотаріально засвідчену заяву, що він немає до нього жодних претензій. А отже він набув можливості зареєструвати за собою право власності на квартиру згідно ухвали суду щодо затвердження мирової угоди. Всі вищевикладені факти достовірно відомі позивачці, натомість вона стверджує, що нібито має право на спірну квартиру, хоча в контексті доказів не надає жодного належного допустимого доказу по даній справі.
Крім того відповідачем було заявлено про застосування строків позовної давності оскільки позивачці було давно відомом про реєстрацію кварири за ним, а тому строк позовної давності у позивачки сплинув ще у 2019 році.
В судових засіданнях представник позивача позовні вимоги підтримала з підстав викладених у позові. Просилла його задовольнити.
Представники відповідача у судових засіданнях заперечували проти задоволення позову з підстав викладених у поданих зявах по суті справи.
Свідок ОСОБА_9 в судовому засіданні 13.09.2021 року, надала суду покази згідно яких пояснила, що вона є матір'ю ОСОБА_3 та в той час коли відбувався поділ спірної квартири між ОСОБА_4 та його колишньою дружиною та сином, вона також приймала участь та особисто сплачувала кошти за квартиру, які мала так як працювала бухгалтером та здавала в оренду нерухоме майно. Також пояснила, що її дочка ОСОБА_3 працювала на декількох роботах та декілька разів була сурогатною матір'ю за, що одержувала грошові кошти. ОСОБА_4 в той час одержував заробітну плату в розмірі близько 1300 грн..
Будучи допитаним в якості свідка ОСОБА_4 в судовому засіданні 22.02.2022 року надав суду покази, що перебував у шлюбі із позивачкою який потім був між ними розірваний. Шлюб із позивачкою не склався, вона вважає, що вона має права на цю квартиру, при цьому, що її матір поводить себе як у себе вдома. З сином він так і не розрахувався та в подальшому син пробачив, йому кошти які залишились за частку квартири. Будучи в шлюбі вона пішла на сурогатне материнство, спочатку він був проти цього, але потім погодився. Після того як появилося трохи грошей за сурогатне материнство, він запропонував ОСОБА_3 якось облаштувати квартиру бо у ній не було ні меблів ні нормальних умов для проживання на, що ОСОБА_3 йому відповіла, що це його квартира най вирішує ці питання самостійно. Згодом він захворів на тяжку хворобу, грошей на лікування вона не давала, навіть не хотіла позичити їх. Потім як він дізнався, вони ( ОСОБА_3 її матір та брат) купили квартиру і всі кошти за сурогатне материнство пішли на ту квартиру. Вказав, що ремонт у квартирі він робив власним коштом та утримував квартиру також за власні кошти. Матір позивачки допомогала їм лише що стосувалося дитини (її внучки), а так щоб вона надала кошти особисто їм то такого не було.
Свідок ОСОБА_6 у тому ж судовому засіданні, пояснила суду, що є колишньою дружиною ОСОБА_4 з яким прожили багато років та потім розлучились. Згодом у них виник спір за квартиру та вони уклали мирову угоду згідно якої ОСОБА_4 мав сплатити грошові кошти за частку квартири, які було вподальшому сплачено. ОСОБА_4 розповідав, коли захворів, що йому довелося кошти на лікування позичати у двоюрідного брата так як його дружина відмовилась йому допомогти. Пояснила, що їй ОСОБА_4 дав кошти за яастку квартири вона розписалася і все якого там була змісту та розписка вона не знає.
Свідок ОСОБА_7 , який є сином відповідача надав суду пояснення, що він був прописаний разом із матір'ю ( ОСОБА_6 ) та батьком у спріній квартирі та проживав у ній поки навчася. Квартиру вони тримали в порядку приватизації. Коли у батька появиась нова жінка у них виникло питання щодо розподілу квартири, батько хотів житии у тій квартирі разом із новою сім'єю. Кожному із них належало по 1/3 частки кварити та поділ її відбувався у судовому порядку. За його 1/3 частки батько мав сплатити 80 - 84 тисячі гривень. Проте батько сплатив лише близько 20 000 грн., так як говорив, що йому було важко оскільки сім'ю утримує самостійно. Згодом він надав батькові документ, що не має до нього претензій. Вважає, що батько сам сплатив ці кошти так як працював та заробляв кошти. Вказав також, що гроші отримував лише від батька та від нової дружини чи батькової тещі жодних коштів не одержував. Чи сплачувавли вони кошти його матері йому не відомо. Зі слів батька облаштування квартири він проводив за свої кошти. Коли батько почав проживати разом із ОСОБА_3 точно йому не відомо. Коли вже нова дружина заселилась до квартири замінили замки і вони з матір'ю не могли потрапити до квартири в той час і виник спір з батьком щодо даної квартири.
Будучи допитаною в якості свідка ОСОБА_3 в судовому засіданні 04.07.2022 року надала суду покази згідно яких вважає, що має право на спірну квартиру так як з особистих коштів сплатила її 1/3 частки в іншому б випадку було не викоанння мирової угоди. ОСОБА_4 ніколи не мав коштів він працював водієм маршртуки. З 2005 року коли у них розпочались стосунки у неї були свої кошти, а ОСОБА_4 все що заробляв віддавав у попередню сім'ю так як на той час вони були коханцями і офіційно він був у шлюбі. Крім того у сплаті коштів за квартиру допомогала її матір ОСОБА_9 яка також все життя працювала та мала кошти. Вказала, що у 2016 році всі кошти по мировій угоді були сплачені. Крім того вона приймала участь у програмі суррогатного материнства за що також отримала значні кошти. З ОСОБА_4 пітдримувала стосунки, щоб у їх спільної дитини був тато.
Суд, заслухавши присутніх учасників процесу, дослідивши письмові докази по справі, заслухавши свідків приходить до наступних висновків.
За положеннями ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу.
У відповідності до ч. 1,ч. 2ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази засвоїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Судом встановлено наступне.
Так, у матеріалах справи наявне свідоцтво про шлюб від 14 листопада 2015 року серії НОМЕР_1 .Таке свідоцтво підтверджує факт укладення шлюбу між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 (а.с. 17 т.1).
Повторним свідоцтвом про народження дитини від 29.05.2014 року серії НОМЕР_2 підтверджується народження дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ( а.с.18 т.1).
Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 15.09.2020 року по справі № 725/2629/20 підтверджується факт розірвання шлюбу між позивачкою та відповідачем ( а.с.19 т.).
Свідоцтвом на право власності від 14 січня 2099 року, виданого Департаментом Чернівецької міської ради житлово-комунального господарства, на квартиру по АДРЕСА_1 підтверджується право спільної сумісної власності, що належить гр. ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 . А також підтверджується факт реєстрації такої квартири, як об'єкта нерухомого майна в Чернівецькому комунальному обласному бюро технічної інвентаризації праві спільної сумісної власності за ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ( а.с.20-21 т.1).
21 листопада 2014 року було укладено мирову угоду у цивільній справі №725/6570/14-ц (а. с. 22-25 т.1.)
Ухвалою Першотравневого районного суду м. Чернівці від 21.11.2014 року справа № 725/6570/14-ц на підставі заяви сторін було затверджено мирову угоду наступного змісту:
- сторони домовились припини право власності ОСОБА_6 на 1/3 частку квартири по АДРЕСА_3 у зв'язку із виплатою ОСОБА_4 (за рахунок отриманих від ОСОБА_3 коштів) ОСОБА_6 грошової компенсації у розмірі 66 000 грн., вартості 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 ., визначеною за угодою сторін.
- сторони домовились визнати право власності за ОСОБА_4 право власності на 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 49,30 кв.м., а житлова площа складає 27,30 кв.м.
- ОСОБА_4 (за рахунок спільного сімейного бюджету з ОСОБА_3 ) зобов'язується виплатити на користь ОСОБА_7 компенсацію в розмірі 84 000 грн., що дорівнює вартості 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 , визначеною за угодою сторін, з розстроченням на 24 календарних місяці, з правом дострокового погашення. Виплата грошової компенсації в розмірі 84000 грн.. здійснюється ОСОБА_4 шляхом щомісячних платежів (починаючи з наступного місяця) в розмірі 3500 грн. Підтвердженням сплати грошової компенсації є квитанції про оплату.
- За несвоєчасну виплату грошової компенсації, ОСОБА_4 , зазначеної у п.3 мирової угоди сплачує на користь ОСОБА_7 пеню в розмірі 1% в день від суми простроченої заборгованості.
- Сторони домовились, що ОСОБА_7 погоджується на реєстрацію місця проживання ОСОБА_3 в квартирі під АДРЕСА_1 .
- Сторони домовились припини право власності ОСОБА_7 на 1/3 частку квартири АДРЕСА_3 , з дня отримання грошової компенсації в повному обсязі.
- Сторони домовились визнати за ОСОБА_4 право власності на 1/3 частку квартири138 по АДРЕСА_3 .
- Визнати за ОСОБА_4 право власності на 1/3 частку 138 по АДРЕСА_3 , загальною площею 49,30 кв.м., а житлова плаща складає 27,30 кв.м. з дня виплати ОСОБА_7 грошової компенсації у повному обсязі згідно умов цієї мирової угоди ( а.с.26-27 т. І).
У зв'язку із виплатою ОСОБА_4 (за рахунок отриманих від ОСОБА_3 коштів) ОСОБА_6 грошової компенсації у розмірі 66 000 грн., вартості 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 , визначеною за угодою сторін.
Дане рішення суду підтверджує той факт, що право власності на 2/3 спірної квартири перейшло до відповідача.
Інформаційною довідкою №23242662 від 19.06.2014 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно зазначено, що за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , а форма власності - спільна сумісна.
Інформаційною довідкою №69349801 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомості від 29.09.2016 року підтверджується, що 24.12.2014 року було здійснено реєстрацію спільної часткової власності, а саме частки 1/3 квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 . Також вказано, що станом на 07.11.2016 року на підставі свідоцтва про право власності, НОМЕР_3 , від 14.01.2009 року виданого Департаментом житлово-комунального господарства Чернівецької міської ради, видане з розпорядженням від 14.01.2009 р. за № 48269 було зареєстровано право спільної власності за ОСОБА_4 на вищевказану квартиру, а (а .с. 28-30 т.1).
Витягом №31583787 від 24.12.2014 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності зазначено, що розмір частки ОСОБА_4 становить 1/3 частки квартири під
АДРЕСА_1 довідкою №72759606 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомості від 10.11.2016 року підтверджується, що 24.12.2014 року було здійснено реєстрацію спільної часткової власності, а саме частки 1/3 квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 . Також вказано, що станом 07.11.2016 року на підставі мирової угоди, затвердженою ухвалою Першотравневого суду від 21.11.2014 року зареєстровано право на 2/3 частин квартири АДРЕСА_1 , вид власності- право спільної часткової власності.
Отже, спірна квартира під АДРЕСА_1 перебуває у спільній частковій власності ОСОБА_4 . Право на спільну часткову власність не припинено.
Позивачка звертаючись із позовними вимогами щодо визнання спільною сумісною власністю спірну квартиру, не заявляє вимоги щодо припинення відносно даної квартири спільної часткової власності.
Також позовною вимогою просить суд розділити спірну квартиру, виділивши ОСОБА_3 2/3 частки квартири, а ОСОБА_4 1/3 квартири.
Однак не просить припинити право спільної сумісної власності. Разом із тим, судом було встановлено те, що станом на 2009 рік ОСОБА_4 отримав у спільну сумісну власність спільну квартиру.
Отже, право спільної сумісної власності на дану квартиру було у належний спосіб зареєстровано. Ухвалою Першотравневого районного суду м. Чернівці від 21.11.2014 року право спільної сумісної власності було припинено та визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/3 частки квартири, яка належала ОСОБА_6 та 1/3 частки квартири, яка належала ОСОБА_7 натомість за відповідачем залишилась 1/3 частки спірної квартири, яка була за ним зареєстрована внаслідок приватизації.
За ОСОБА_4 було зареєстровано право власності на три частини квартири по 1/3 частки. Зміни щодо спільної часткової власності не вносились до державного Реєстру речових прав на нерухоме майно. Тому така квартира перебуває у частковій власності.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Згідно з частинами першою, другою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації (стаття 358 ЦК України).
Отже, позивачка не просить суд визначити її частку у спільній частковій власності у спірній квартирі, не просить суд визнати її особисту власність на певну частку, а тільки просить визнати квартиру в цілому спільною сумісною власністю.
Отже, фактично власником спірної квартири, яка перебуває у спільній частковій власності є тільки відповідач.
Статтею 365 ЦК України визначено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Суд приходить до висновку про те, що позивачем не доведено наявності у сторони спільної сумісної власності, а є лише часткова власність. Сторона не звернулась до суду про припинення спільної часткової власності на 2/3 частин спірної квартири, а лише вважає, що позивач має право тільки на 1/3 її частин з урахуванням відступлення від рівності часток у спільному майні подружжя.
Умови, за наявності яких суд може припинити право співвласника на частку у спільній власності у порядку, визначеному статтею 365 ЦК України, були дослідженні судом з урахуванням положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та усталеної прецедентної практики Європейського суду з прав людини (рішення від 23 вересня 1982 року в справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», рішення від 21 лютого 1986 року в справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства»), згідно з якими втручання у право власності може бути виправданим, якщо воно здійснено: з метою врегулювання спору і врахування права власності іншого співвласника (суспільний інтерес); на підставі закону; з дотриманням вимог співмірності і пропорційності.
Судом встановлено, що відповідач набув у власність квартиру під АДРЕСА_1 внаслідок приватизації із своєю попередньою сім'єю, а саме у спільну сумісну власність. Отже, 1/3 частина даної квартири не може визнаватись як спільна сумісна власність разом із позивачкою, тому що позивачкою не було доведено у суді, що така частка квартири придбана спільно та повинна ділитись як спільне майно подружжя.
У матеріалах справи відсутні докази наявності у позивачки права на 1/3 частину квартири, яка була безоплатно внаслідок приватизації відповідачем, а отже неможливо визнати право спільної сумісної власності подружжя на спірну квартиру.
Інші 2/3 частин квартири відповідач набув у власність шляхом сплати попереднім власникам грошової компенсації. А отже реєстрація права власності за відповідачем на 2/3 частин квартири відбулась ще у 2016 році.
Отже, відповідач набув право власності на всі 3 частини квартири, разом із тим право спільної часткової власності не припинено.
Тому, суд не може з власної ініціативи припинити право спільної часткової власності на дану квартиру, вийшовши поза межі позовних вимог.
Судом не було встановлено обставин щодо справедливого балансу інтересів обох сторін відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Суд дослідив всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надав їм належну оцінку, і дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову за недоведеності позивачем умов, за яких є можливим припинення права співвласника на частку відповідно до норм ЦК України, а також того, що таке втручання у право власності відповідача є виправданим відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. При цьому право кожного співвласника поширюється на весь об'єкт у цілому, а не на конкретну його частку. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння і користування майном, що є їх спільною частковою власністю.
Відповідно до ст. 358 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен зі співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У випадку неможливості реалізації цього права він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. При виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд.
Згідно із статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Тобто статтею 60 СК України встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц, провадження № 61-15462св18.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).
Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частинами першою, другою статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Відповідно до статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Верховний Суд виходить з того, що у справах про поділ спільного майна подружжя необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
Відповідачем до суду було подано заяву про застосування строків позовної давності (а с. 115 т.1).
Судом встановлено, що позивачка не оспорює набуття відповідачем власності на дану квартиру та погоджується з тим, що він набув право власності на квартиру в цілому, тобто на 2/3 її частин саме після здійснення державної реєстрації такого права саме 10.11.2016 року. А отже, цей факт їй був достовірно відомий, вона з ним погодилась та не оспорювала його на протязі 3-х років. А отже, позивачка пропустила строк позовної давності щодо оспорювання виникнення та реєстрації права власності оскільки їй стало відомо про цей факт ще у 2014 році, коли нею була підписана мирова угода.
Так, статями 256-257 та 261 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно ст. 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність у 3 роки. Згідно ст. 261 ч. 2 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа дізналася чи могла довідатися про порушення її права.
Частиною 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у задоволені позову.
У частині другій статті 72 СК України та пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109,110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України).
Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласникі вдізнався або міг дізнатись про порушення свого права. Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19).
Верховний Суд у своїх постановах: від 28 травня 2020 року в справі № 335/7371/17 (провадження № 61- 44998cв18); від 07 квітня 2020 року в справі № 336/33/17 (провадження № 61-3241св19);від 19 березня 2020 року в справі № 471/497/19 (провадження № 61-21930св19);від 15 січня 2020 року в справі № 299/19766/16 (провадження № 4313св19) висловив свою правову позицію.
Вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторонни розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна булла дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Не подання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.
У постанові Верховного Суду від 21.05.2020 року у справі №375/1429/17 (провадження № 61-34471св18) викладена наступна правова позиція.
У даній категорії справ, при встановленні наявності підстав для задоволення позовних вимог, суди на підставі належних доказів, мають встановити коли саме стали відомі або могли бути відомі позивачу заперечення його права, як одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, що може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.
Таким чином, суд має право застосувати наслідки спливу позовної давності (відмовити у задоволенні позову з цих підстав згідно ч. 4 ст. 267 ЦК України) лише в тому випадку, якщо про це просить відповідач.
Якщо відповідач протягом розгляду справи не попросить про застосування позовної давності, то суд може розглянути справу і поділити майно, навіть коли строк давності вже давно пропущений.
Позивач фактично вказує, що вона набула право власності і на 2/3 частин квартири ще станом на 2014 рік, однак їй достовірно було відомо, що таке право було визнано за відповідачем особисто, а не за сім'єю. І вона не звернулась до суду із оспорюванням даного факту.
Суд може на підставі заяви застосувати строки позовної давності до даних правовідносин у даній справі у зв'язку із пропуском позовної давності позивачем щодо можливості звернення до суду з такими позовними вимогами.
Зважаючи на обставини, викладені у позові позивачкою, та згідно наданих нею доказів, строк позовної давності для подання позову сплив ще у 2019 році, тобто три роки після проведення відповідачем реєстрації права власності на 2/3 частин квартири за ним особисто. Відповідач завжди говорив про те, що це є лише його квартира і позивачці про це було відомо з часу укладання мирової угоди, оскільки позивачка також була стороною спору, тобто до ОСОБА_3 також були заявлені позовні вимоги у справі про припинення права на частку у майні, що перебуває у спільній сумісній власності (справа № 725/6570/14-ц).
Тобто, ОСОБА_3 могла визнати за собою право власності на частину квартири, у випадку якщо б не погоджувалась із тим, що ОСОБА_4 є власником 2/3 частин квартири. Те, що саме ОСОБА_4 набуває одноособово у власність 2/3 частин квартири не оспорювалось позивачкою, а отже саме нею було визнано, що така власність є тільки ОСОБА_4 .
Цей факт був підтверджений як самим відповідачем, який був допитаний в якості свідка так і поясненнями самої позивачки, які вона надавала суду.
Обґрунтовуючи судове рішення, крім іншого, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Керуючись ст. 57, 60, 61, 62 СК України, ст.. 52, 256-257, 261, 264, 364, 368, 372 ст.ст.4-6, 76-81, 95, 258-259, 263-265, 354-355 ЦПК України, суд,-
У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання майна спільним сумісним майном подружжя та поділ майна подружжя - відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Чернівецького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. В разі оголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя Першотравневого
районного суду м.Чернівці О. Б. Войтун